Kultura_posibnik (1)

Розділ 3. Історія культури княжої доби

Разом з багатою за змістом і привабливою за формою перекладною літературою, писемність Київської держави характеризувалася наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалась на місцевому, етнічному ґрунті. Цей вид літератури також був представлений релігійними і світськими творами. У кількісному плані переважними були релігійні твори. В оригінальній літературі яскраво відображено традиції, звичаї й думи народу, прагнення володарів Київської Русі перетворити її на могутню державу в економічному і духовному плані.

Серед перших творців релігійної оригінальної літератури цієї доби виділявся Лука Жидята (невід. — 1059). У його праці «Повчання до братії» головне місце посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ній міститься палкий заклик до віруючих бути правдивими, піклуватися про злиденних, хворих і слуг, уникати сварок і лихослів’я, розпутства й жадібності. Характерною рисою цього твору є також орієнтація на стародавні традиції і регламенти. І це не випадково, тому що русичі на перших порах впровадження християнства засвоювали його не в євангельському, а в біблійному варіанті, принципи якого для них були більш зрозумілими. Дійсно, біблійні тексти не містять обґрунтувань про потойбічне життя, не заперечують культури пращурів, не сіють зневаги до реального, земного життя. Така світоглядна орієнтація старозавітних текстів у своїй основі збігалася з тим, чим жив і в що вірив давньоруський язичник. Тому богословський напрям в оригінальній літературі, представлений Лукою Жидятою, істотно вплинув на розвиток проповідництва в Київській Русі. Однак йому не вистачало глибини і широти розуміння тих завдань, які ставила перед собою великокняжа влада. Ця вада проповідницької діяльності була скоро усунена.

Чільне місце у формуванні нових поглядів на проблеми укріплення державного централізму і становлення самобутності Київської Русі належить Іларіону, видатному мислителю, релігійному діячу і публіцисту вітчизняного середньовіччя, авторові «Слова про закон і благодать». Відомості про його походження досить обмежені. Як уже констатувалося, Іларіон був першим митрополитом Київської Русі (1051—1053), введеним в сан без згоди візантійського патріарха. Його обрання було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало важливий крок до проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської. Після позбавлення митрополичої кафедри, він постригся у ченці Києво-Печерського мо-

131

Історія української культури

настиря під іменем Никона і пізніше став його ігуменом. Відомо, що Іларіон входив до числа наближених князя Ярослава Мудрого, боровся за об’єднання Русі, був поборником освіти, виступав за незалежність Київської держави.

За допомогою чіткої логіки суджень і неабиякого красномовства митрополит обстоював рівність усіх народів, рівноправність русичів

звізантійцями та римлянами, вбачав у язичництві не лише «ідольський морок», але й прояв благородства свого народу. Автор «Слова про закон і благодать» намагався довести перевагу Нового Завіту («благодаті та істини») над Старим («законом»). Саме ця тема стала лейтмотивом його твору, набула цілеспрямованого культурницького та філософського звучання у ньому. «Закон», на його думку, роз’єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших, консервує темряву і рабський стан людства. Інша справа — істина. Вона — універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна світлу і «благодаті».

Провідною ідеєю «Слова…» є також утвердження патріотизму, любові до Вітчизни, рідного краю. Саме цей твір є першим в історії української культури, в якому ставиться питання не стільки про необхідність консолідації суспільства, скільки змальовується велич і єдність землі Руської. Іларіон прославляє патріотизм видатних діячів, князів руських, перш за все Володимира і Ярослава: «…не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!».

Ці та інші ідеї філософсько-світоглядного характеру, викладені у «Слові про закон і благодать», відіграли важливу роль у подальшому становленні духовної культури Київської Русі і суттєво вплинули на розвиток ідейного процесу в наступні періоди розгортання історії культури українського народу. Вони мають всезагальну наукову і повчальну спрямованість і пронизують не лише релігійну тематику, але й проблеми морального, політичного і правового звучання. Фактично

зІларіона бере початок українська історіософська1 думка в цілому. Своє «Слово…» Іларіон закінчив молитвою за нашу землю, висловивши впевненість, що русичі ніколи не будуть поневолені чужоземцями.

1Історіософія (філософія історії) — розділ філософії, в якому дається відповідь на питання про об’єктивні закономірності та етико-духовний сенс історичного процесу, про шляхи реалізації людських сутнісних сил в історії, про можливості досягнення людської єдності.

132

Розділ 3. Історія культури княжої доби

Печерський (бл. 1008—1074). Він народився в багатій сім’ї, яка вела своє походження від бояр, у Василеві (тепер м. Васильків Київської обл.). Відзначався смиренністю, замкнутістю, відчуженістю, що й зумовило його життєвий вибір та спрямованість духовних цінностей. Поселившись поруч з печерою Антонія (засновника КиєвоПечерського монастиря), Феодосій ще більше укріпився у правильності свого вибору і тридцять років проводить затворником у «трудах» і молитвах, стійко переносить труднощі і митарства печерського подвижника. У 1062 р. братія Києво-Печерського монастиря обрала його своїм ігуменом. На цій посаді всебічно розкривається організаторський талант Феодосія, завдяки чому інтенсивно ведеться розбудова монастиря, скоро він стає центром християнства Київської Русі, згодом удостоюється звання лаври, а в невдовзі перетворюється на відомий культурний центр.

Феодосій був автором одинадцяти творів. Серед них основними є «Слово про терпіння і любов», «Повчання про терпіння і смирення» та «Поучення про кари Божі». В цих творах він виявив себе справжнім ідеологом православ’я, проповідував основи християнської моралі боровся за її чистоту, гнівно критикував залишки язичництва. У «Поученні про кари Божі» Феодосій стверджував: «Бо хіба се не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається а чи не по-поганському є се? Се ж по-диявольському наущенню (одні) сеї приміти держаться, а другі — в чхання вірять, котре буває на здоров’я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами приваблюючи нас од Бога: трубами і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, — (це) бісом задумане діло, а церкви стоять, і коли буває час молитви, (то) мало їх знаходиться в церкві». З цього висловлювання Феодосія Печерського стає цілком зрозуміло, що культура поведінки людини (на його погляд) — це система морально-релігійних цінностей, котрі переважають над цінностями інших сфер духовного життя, і якій повинна підпорядковуватися решта цінностей людини. Подібною була думка Феодосія Печерського про співвідношення релігійних і світських цінностей у сфері соціального життя.

Серед книжників другої половини ХІ — поч. ХІІ ст. чільне місце посідав скромний чернець Києво-Печерського монастиря, ерудит, невтомний трудівник, літописець Нестор (бл.1056—після 1113). Він

133

Історія української культури

автор багатьох праць, серед яких особливо виділяється знаменита редакція «Повісті временних літ». За формою — це об’єднання (звід) роздрібненого хронікального матеріалу літописань, а за змістом — цілісне його осмислення.

Нестор був першим давньоруським історіографом, який пов’язав історію Русі зі слов’янською та світовою історією, як вона розумілася на той час. Тому Нестора часто називають першим руським літописцем, «батьком руської історії».

Як окрема самостійна пам’ятка духовної культури «Повість временних літ» не збереглась. Її старшими і основними списками є Лаврентіївський1 літопис, де відображена друга редакція «Повісті…», й Іпатіївський2 літопис, де міститься її третя редакція. Дослідники ХVІІІ—ХІХ століть вважали «Повість…» першим давньоруським літописом. Однак праці відомих вчених О. Шахматова, Д. Лихачова, М. Тихомирова, Б. Рибакова та інших знавців давньоруської мови і літератури підтвердили допущення про існування літописів, що передували «Повісті…» і довели, що сам цей документ не є єдиним твором. Так, після незакінченої статті 1110 р., в «Повісті…» виявлено запис про написання цього літопису в 1116 р. ігуменом Сильвестром, який створив нову, другу редакцію «Повісті…». Дійсно, така людина як Сильвестр існувала. Він був ігуменом Михайлівського Видубицького монастиря, родинного монастиря Володимира Мономаха і частково вилучив, а частково змінив останні статті першої редакції «Повісті…». У процесі її переробки Сильвестр більше уваги приділив Володимиру Мономаху, перебільшуючи і прикрашаючи його роль у подіях кінця ХІ — поч. ХІІ ст., і зробив низку доповнень до цієї редакції. У 1118 р. літопис знову був перероблений. У центрі уваги третьої редакції «Повісті…» залишаються події, пов’язані з життєдіяльністю родини Мономаха, головним чином з князюванням сина Володимира Мстислава. Останній редактор «Повісті…» доповнив її даними про родинні стосунки Володимира Мономаха і його батька Всеволода, уточнив інформацію про візантійських імператорів — родичів

1Лаврентіївський літопис — хроніка, яка була написана ченцем Лаврентієм та іншими писцями у 1377 р. В її основі знаходиться Володимирський звід 1305 р. Літопис розпочинається з «Повісті временних літ» (найстаріший список).

2Іпатіївський літопис — документ ХV ст., бере свій початок у ХІІІ ст. від Південно-руського літописного зводу. Літопис включає «Повість временних літ» з продовженням до 1117 р., Київський звід кінця ХІІ ст. та Галицько-Волинський літопис. Документ зберігався в Іпатівському (Троїцькому) чоловічому монастирі у Костромі, звідси назва цього літопису.

134

Розділ 3. Історія культури княжої доби

Мономахів. У цілому ж «Повість временних літ» зберегла те значення, яке надав їй Нестор, а саме, — першого на Русі історіографічного твору, що увібрав в себе родинні перекази, повісті, розповіді, легенди історичного і казково-фольклорного характеру про життя перших давньоруських святих, факти з літературних творів сучасників Нестора.

Отже, «Повість временних літ» була, є і залишається важливим джерелом для вивчення історіософських поглядів давньоруської суспільної думки, стану розвитку матеріальної і духовної культури тієї далекої від сьогодення доби. Важливим є те, що Нестор прагнув не лише точно відобразити історичні події, але й зіставити їх з іншими подіями, знайти їх першопричини, передбачити наслідки, отримати відповідь на таке сакраментальне1 питання: «Откуда есть пошла Русская земля» і яке її місце та роль у світових процесах.

Характерною рисою «Повісті временних літ» було й те, що викладений в ній погляд на історію людства отримав певну конкретизацію в тогочасних політичних ідеях, концепціях, політичній культурі в цілому. Це відповідало потребам становлення суспільно-політич- ного життя в країні, сприяло обґрунтуванню державної політики Київської держави. Даний факт свідчить не лише про велике наукове, але й неабияке практичне значення ідей, викладених у «Повісті временних літ».

На кінець ХІ — поч. ХІІ ст. припадає життя і творчість відомого книжника, політичного і церковного діяча Никифора (невід. — 1121). Тривалий час (з 1104 по 1120) він очолював київську митрополію. Йому належать п’ять творів, серед яких найбільш відомим є «Послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху». У цьому творі Никифор виявив себе справжнім мислителем, який підійшов до вивчення пізнавальних процесів людини з системних позицій. Саме в ньому він першим у Київській Русі поставив питання про культуру пізнавальної діяльності особистості і не тільки поставив, але й певною мірою спробував вирішити його, спираючись при цьому на її психологічні можливості.

Никифор виходив з того, що людина — це складна система, створена з двох субстанцій — тілесної і духовної, які перебувають у стані єдності і в той же час постійної боротьби. Душа людини, на його думку, складається з трьох начал: словесного, лютого, і бажаного. Перше (вище) начало — це розум, логос; друге (стихійна, неприбор-

1 Сакраментальний (від лат. sacramentum — клятва, таїнство) — священний, завітний.

135

Історія української культури

кана сила) начало — почуття, пристрасті, емоції; третє (бажане) начало — це воля, прагнення, цілеспрямована дія. Саме третє начало, стверджував Никифор, повинно превалювати в душі людини, тому що воно пов’язує раціональне (словесне) з ірраціональним (лютим), підпорядковує емоції розуму і в такий спосіб додає процесу мислення сталого і глибокого характеру, переводить його на більш високий, культурний рівень.

Аналізуючи боротьбу розумного і пристрасного начал у душі людини, митрополит Никифор вийшов на розгляд питань моральної культури, а саме боротьби добра і зла, які також перебувають у діалектичній єдності. На його думку, щоб бути моральною, людина повинна розрізняти добро і зло, у цій справі їй теж не обійтись без достовірних знань. Оскільки первинним джерелом знань є органи чуття людини, а їх інформація часто буває поверховою, неглибокою і навіть помилковою, то її необхідно постійно перевіряти, уточнювати, коригувати

іпідкріплювати розумом. Отже, без діяльності розуму митрополит Никифор не уявляв собі інших можливостей осмислення суті моральних істин і побудови на їх основі структури виховного процесу. Звичайно, йшлося про релігійне виховання новонавернених християн, однак методологічні засади цього процесу, позначені Никифором, виявилися життєздатними і знайшли застосування у світських пізнавальних та виховних процесах, у тому числі в формуванні мудрості, доброчесності та порядності людини.

Так, в одному з перших оригінальних вітчизняних творів була започаткована спроба розкрити «механізм» людського пізнання і його діалектику, позначити підходи до морального виховання людини. Цим кроком митрополит Никифор здійснив свій посильний вне-

сок у побудову фундаменту величезної інтелектуальної «споруди», назва якої «духовна культура».

Як свідчить історія Київської Русі, практично всі роздуми з проблем розвитку духовної культури у київському суспільстві були прерогативою духовенства. Напевно, єдиним винятком у цьому відношенні став Володимир Мономах (1053—1125) — син князя Всеволода

ідочки візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха — Марії, онук Ярослава Мудрого. Він був видатним державним, політичним і військовим діячем і водночас талановитим письменником і мислителем. У 1078 р. його батько став великим князем київським, а Мономах отримав у володіння Чернігів. З 1093 р. Мономах вів активну боротьбу проти половців та їх союзника князя Олега Святославича, висту-

136

Розділ 3. Історія культури княжої доби

пав за припинення князівських усобиць і об’єднання зусиль для відсічі зовнішнім ворогам. У 1113 р. Мономах став київським князем, відновивши великокнязівську владу на значній території Київської держави часів свого діда. Мономах видав цілу низку правових актів, що дістали назву «Статут Володимира Всеволодовича», в яких скасовувалось холопство за борги та обмежувались позичкові відсотки. Це позитивно вплинуло на соціально-економічну і духовну ситуацію у суспільстві.

Мономах — автор декількох літературних творів: автобіографічного «Літопису», «Листа» до князя Олега Святославича та ін. Найбільш відомим і фундаментальним його твором є «Повчання Володимира Мономаха дітям» — оригінальна пам’ятка літератури Київської Русі. Цей твір зберігся (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті временних літ» від 1096 р. у декількох незавершених частинах. Точна дата його написання не установлена, можливо, 1117 р. З літературної точки зору, це зразок популярного в античній і середньовічній літературі жанру напучення. В цьому творі Володимир Мономах виклав ідеї загальнодержавного, політичного, правового і морального характеру, застерігав своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з княжими міжусобицями, самим навчатися і розповсюджувати світло знань, бути взірцем для інших. Свої установки він супроводжував прикладами з власного життя, розповідав про численні походи, викликані необхідністю збереження єдності Русі і захисту її від зовнішніх ворогів.

Отже, без перебільшення можна констатувати, що «Повчання» Володимира Мономаха спрямовані на укріплення моралі в суспільстві, а сам їхній автор виявив себе як оригінальний мислитель мо- рально-етичного напряму. Майже всі питання, які порушує Мономах у своєму творі, а саме, сутності світобудови, укріплення державної влади, сенсу життя людини, він вирішує через необхідність формування в людині високих моральних якостей: поваги до старших і менших («старших шануй, як отця, а молодих — як братів»), терпіння, порозуміння, жалісливості тощо. Він закликав не прагнути до накопичення багатства та скарбів, а уникати клятвопорушення, неправди й гордині. Особливо застерігав Мономах «берегтися лінощів, лжі, пияцтва і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло». Основою життя людини великий князь вважав працю, як фізичну, так і розумову, не принижував першу і не підносив до небес другу, серцем відчував їх діалектичну єдність.

137

Історія української культури

Наведені факти дають підставу зробити висновок, що вже у ті далекі часи розуміння передовими представниками світських кіл Русі нерозривної єдності матеріального і духовного начал спричиняло появу паростків нового осмислення зв’язку матеріальної і духовної культури. Такий підхід до тлумачення культури торував шляхи творчого ставлення до будь-якої суспільно-корисної праці, як вищої цінності

інеобхідної умови формування культурної особистості, чим сприяв утвердженню цивілізованого суспільства. Безумовно, Володимир Мономах належав до плеяди таких представників.

Володимир Мономах також засуджував смертну кару, стверджуючи, що кожна людина має право жити стільки, скільки їй визначено Богом. «Ні правого, ні винного не вбивайте (і) не повелівайте вбити його; якщо (хто) буде достоїн (навіть) смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської».

Моральні, політичні та правові погляди Володимира Мономаха часто суперечили багатьом положенням ортодоксальної церкви. Наприклад, силу князів він вбачав не в беззаперечному «духовному віданні», а в знанні, житійній мудрості, володінні ситуацією, виступав за «реабілітацію» світської мудрості, закликав учитися постійно, наполегливо й творчо. Для часів середньовіччя, коли в усіх сферах духовного життя безроздільно панував релігійний світогляд з його догмами примату віри над розумом, знаннями, це був сміливий крок, навіть для першої особи в державі.

Характерною особливістю творчості Володимира Мономаха було й те, що вся його етична концепція постає не в схоластичному, аб- страктно-теоретичному напученні, повелінні, а в практичному втіленні, де моральні норми тісно переплітаються з економічними, політичними, правовими і воєнними принципами, пронизують їх, об’єднують і цементують в єдину систему, залишаючись при цьому її визначальними чинниками. Ця риса духовної культури часів княжіння Мономаха згодом набуде сталого характеру і стане притаманною наступним етапам історії вітчизняної культури.

Отже, Володимир Мономах націлював своїх нащадків (майбутніх князів) формувати в собі фундаментальні якості зрілої особистості, яка розумно будує своє життя, вміло організує життя своєї сім’ї

іпідвладного їй народу, турбується не лише про хліб для них, але й про їхні душі. Звертаючи свої помисли до величі і всемогутності Бога (Мономах був глибоко віруючою людиною), він не забував про земне буття людини, про її насущні потреби й інтереси, розглядав людину

138

Розділ 3. Історія культури княжої доби

як найвищу цінність. Це завдання йому вдалося певною мірою вирішити.

Однією з найвизначніших пам’яток давньоруського письменства й гордістю вітчизняної культури є «Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, онука Ольгова». Твір написаний невідомим автором1 невдовзі після невдалого походу Ігоря Святославича, князя Новгород-Сіверського, на половців у 1185 р. під гнітючим враженням від тих подій. У поході взяли участь двоюрідні брати київського князя Святослава Володимировича — Ігор Святославич з сином і племінником та князь Всеволод Святославич. Нищівна поразка, якою закінчився цей похід, стала причиною глибоких і складних роздумів автора про долю Русі, а також палкого заклику до князів припинити чвари і об’єднатися заради відсічі кочовикам.

У контексті цих роздумів автор «Слова…» продовжив розвиток так актуальної для тих часів проблеми моралі. Особливої ваги набуло його міркування над змістом понять «честі» і «слави» як найвищих ціннісних характеристик людини й фундаменту кодексу честі дружинної етики. На основі поняття «честі» він обґрунтовував ідеальні образи князя і княжого ратника і пропагував їх як зразки поведінки. Моральною, насамперед, вважалася поведінка, що відповідала вимогам, які висуваються перед хоробрим воїном як зразком відваги, мужності та кмітливості. Саме ці риси, які автор «Слова…» називає «буйством», були притаманні, у першу чергу, князям Ігорю та Всеволоду. Однак буйство у нього не просто сміливість і хоробрість, а шалена відвага до нестями. Такими якостями володів князь Всеволод Святославич. Тому у «Слові…» він отримав величне прізвисько «Буй-Тур» і разом з князем Ігорем став зразком ратної поведінки для русичів.

«Слово о полку Ігоревім…» — твір ліричний і епічний одночасно. Багато його образів (картини битви, втеча Ігоря з полону) беруть початок у фольклорній символіці; плач Ярославни сягає своїми коріннями народного тужіння, а стихійний зв’язок людини з природою, спогади про язичницьких богів — все це яскраві свідчення про поетичні погляди народу тієї доби.

Разом з творами Кирила Туровського, «Словом про погибель Руської землі», «Києво-Печерським патериком» і багатьма іншими

1Про автора цього твору не існує достовірної інформації і на сьогодні. Очевидно, він був князівським дружинником, сучасником подій, що описані в творі, та всебічно обізнаною людиною.

139

Історія української культури

сторінками Іпатіївського літопису, «Слово о полку Ігоревім…» свідчить про високий рівень літературної культури в Київській державі ХІ—ХІІ століть. Цей твір значною мірою вплинув на зміст літературної пам’ятки початку ХV ст. — «Задонщини», а через неї і на деякі інші шедеври ХV—ХVІІ століть.

Велич «Слова…» полягає і в тому, що за невдалим походом Ігоря,

автор зумів убачити суть суспільних процесів свого часу та їх проблеми, піднестися до вершин історичного мислення, акцентувати

суспільну думку на вічній ідеї патріотизму, висловити сакраментальну на всі часи тезу: тільки разом, тільки за умови єдності всього народу можна зберегти рідну землю і забезпечити добробут суспільства.

Дуже близьким за жанром до «Слова о полку Ігоревім…» є «Слово про погибель Руської землі» — ліричне нарікання, плач, туга за втраченою могутністю й величчю Русі. Існує припущення, що цей твір написаний між 1225 і 1238 роками. Його автор невідомий, однак є думка фахівців, що він міг бути вихідцем з південно-руських земель, знав до подробиць життя Києва, події, що супроводжували процес феодальної роздрібненості Давньої Русі, бачив своїми очима наслідки спустошувальних набігів монголо-татар. Тому не дивно, що уривок «Слова…», який дійшов до наших часів у чотирьох списках ХV—ХVІ століть, композиційно розпадається на три так не схожі частини, в яких оспівується велич, краса і багатства Русі, висловлюється журба про колишню її могутність і перехвачують душу сльози плачу, викликаного наслідками монголо-татарської навали. У художньому плані «Слово…» — це синтез елементів красномовного книжкового стилю з уснопоетичними формами мелодійної пісенної мови.

Чільне місце серед видатних давньоруських мислителів і книжників посідає письменник і церковний діяч, просвітник і філософ, київський митрополит Климентій (Клим) Смолятич (невід. — після 1154). У 1147 р. київський князь Ізяслав Мстиславич поставив Климента київським митрополитом без згоди константинопольського патріарха. В історії Київської Русі це був другий (після Іларіона) випадок обрання на цю посаду слов’янина без санкції Константинополя. Після смерті князя Ізяслава (1154) Климентій був змушений покинути митрополичу кафедру. До наших часів дійшов лише один твір Смолятича — «Послання митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми», який свідчить про його високу загальну культуру. Він був добре обізнаний з античною спадщиною, знав

140