Kultura_posibnik (1)

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

До видатних італійських гуманістів ХV ст. належав і Лоренцо Вала (1407—1457) — філолог, історик, філософ. Він відхиляв схоластичну логіку, в етиці визнавав епікуреїзм, який повертав до культурної свідомості його земляків забутий античний атомізм. Л. Вала включився у боротьбу за повне виправдання мирського життя у всіх його сферах, заперечуючи будь-який аскетизм. Його полеміка зі стоїками, його сатиричні виступи проти ченців, його трактат «Про насолоду» відштовхуються від тези, що з рук Бога вийшла вся людина, її душа і тіло; ніщо в людині не належить дияволу. Найглибший зміст різкої, пристрасної критики цього видатного діяча культури — у заклику повернутися до природи, яка надихає нас, яка божественна і проти якої грішать ті, хто калічить і душить її.

Гуманізм в Італії багато в чому орієнтувався на філософію Платона. Найбільш помітною фігурою серед платоніків цього періоду був Марсіліо Фічино (1433—1499). Його головним твором є «Платонівська теорія про безсмертя душі». У ньому він доводив помилковість суджень середньовічних мислителів, що «філософія має бути служницею теології», ставив перед людиною завдання стосовно свого вдосконалення, мріяв про те, щоб законодавці та правителі добре вивчали науки та філософію і керувалися ними в житті. Отже, філософія у гуманістів поступово переставала бути служницею богослов’я і перетворювалася на формуючий чинник світської культури.

Для плеяди блискучих письменників, публіцистів і художників епохи Відродження були також характерними тверда переконаність у невичерпних висотах людського духу, вимога до людини — все знати, все вміти. По суті, в цей час формувалося таке розуміння світу, центром і стрижнем якого була людина. У своїх пристрасних висловлюваннях гуманісти перетворюють її майже на Бога. Чудово передав цей

ренесансний антропоцентризм відомий італійський мислитель Піко дела Мірандолла (1463—1493). У його трактаті «Про гідність людини» Бог звертається до Адама з таким напуттям: «Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і лице, і обов’язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод, визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю».

Таким чином, на думку П. Мірандолли, Бог дав людині свободу волі, а далі, осмисливши своє місце і роль у світі, вона повинна сама

21

Історія української культури

розумно розпорядитися нею, і в такий спосіб вирішити свою долю. А це означає, що людина розглядалася ним не просто як природна істота, а творцем самої себе. У цьому полягає її принципова відмінність від решти живих істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе архітектором власного життя і штурманом своєї долі, зазначав мислитель.

Так, уперше в історії культури була зафіксована ідея самоцінності і самодостатності людського життя, людській «нікчемності» середньовіччя були протиставлені Homo sapiens та Homo faber (людина розумна і людина діяльна) у всьому їхньому благородстві. Ця ідея була неможлива ні в античну епоху з її уявленням про непорушність природи, ні в часи середньовіччя, коли людина повністю підкорялася божественній волі. Віра у справжню (а не гріховну) природу людини, особливо в її творчі сили, ґрунтувалась на впевненості, що з усіх живих істот лише вона здатна доповнити все існуюче іншою реальністю (другою природою), створеною тільки її руками, працею і талантом. То був по суті гімн добі Відродження, її діячам та правителям.

Отже, поняття «культура» в епоху Відродження наповнилося

новим, гуманістичним змістом, поступово асоціювалося з досконалістю людини. Все більше утверджувалась думка, що культура — це не тільки зміна природи людиною, але й перетворення нею самої себе.

Однак такий підхід до визначення суті і змісту культури та місця людини у світі не був беззаперечним. Існували й інші, навіть протилежні, погляди на них. Наприклад, італійський гуманіст Леон Батіста Альберті (1404—1472) — архітектор, геометр, астролог, музикант і філософ — так висловився про драму людства: «Людина людині вовк». На його думку, людина не задовольняється поневоленням інших, вона мучить сама себе. Серце Л. Альберті терзають взаємовиключні риси в людині: з одного боку, це «щасливий смертний бог», який розкриває земні таємниці і «створений для пізнання і захоплення красою та багатством небес…», котрий «пізнає і діє за допомогою розуму і доброчесності», а з іншого — це вираження бунту, розколу й розпаду. Тому так трагічно звучить з його вуст непросте для нього запитання: «Чи є тварина лютіша за людину?»

Зруйнувавши дорогий для гуманістів образ людини, Л. Альберті передбачив, до чого призведе необмежений моральними канонами тріумф людського розуму та пропаганда безмежних можливостей розвитку особистості і творчості взагалі, завбачав, якою буде доля

22

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

світу, позбавленого цінностей. Щось подібне пророкував і Леонардо да Вінчі (1452—1519), змалювавши картину пануючої на землі смерті: коли суха і безплідна її поверхня перетвориться на попіл, це буде кінцем земної природи, причиною якого є безконтрольний розум.

І все-таки ренесансному світовідчуттю і світорозумінню властиві життєствердження і прагнення поновити у правах людський розум та унікальність індивідуальних можливостей творення добра. Ще одним підтвердженням правильності цього висновку є творчість відомого італійського політичного мислителя і письменника Ніколо Макіавеллі (1469—1527). У своєму знаменитому трактаті «Государ» він обґрунтував риси, якими повинен володіти індивід, обтяжений владою, щоб раціонально і впевнено діяти, цілком поклавшись тільки на себе, тобто чинити так, як він вважає за потрібне, згідно з вільним внутрішнім рішенням, обов’язковим тільки для нього. Згодом такий підхід до використання засобів влади для досягнення бажаної мети став називатися «макіавеллізмом» і ототожнюватися з цинізмом у політиці. Однак це не зовсім адекватне розуміння провідної ідеї автора «Государя». Глибинна думка Н. Макіавеллі про відповідальність діючої за власним вибором людини — це внутрішнє передчуття ним проблем капіталістичного суспільства, що вже почало формуватися і виявило здатність ігнорувати найвищі моральні цінності. Схожі думки висловлював і П. дела Мірандолла. Він доводив, що людина має нічим не обмежену свободу, вона творець свого власного образу і здатна піднятися на один шабель з самим божеством; вона ж владна і впасти, тобто скотитися, до рівня нерозумних тварин. Але П. дела Мірандолла вірив: «…якщо за допомогою моралі пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж, так, щоб вони погоджувалися між собою у непорушній гармонії, якщо за допомогою діалектики ми будемо розвивати розум, то… тоді… станемо тим, хто нас створив».

Необхідно зазначити, що гуманізм епохи Відродження виявився не лише у розвінчуванні схоластики та пропаганді людяності. Він заявив про себе, у першу чергу, в розвитку мистецтва, набувши різних естетичних форм. Тому епоху Ренесансу ще називають художньою добою. І це невипадково. Духовна і фізична краса людини, яку боготворили всі діячі Відродження, більш доступно могла передаватися за допомогою зображення досконалості її тіла і постаті, ніж завдяки категоріям науки, нормам права, моралі тощо. Ось чому в ці часи бурхливо розвивалися живопис, скульптура, архітектура, раптово появилася ціла плеяда геніальних

23

Історія української культури

митців, яких ще називали титанами, а саму епоху Відродження — добою титанів. Серед них зірками першої величини були Л. да Вінчі, С. Рафаель, В. Тиціан, Л. Альберті, С. Ботічеллі, А. Дюрер, Б. Мікеланджело, Ф. Брунеллескі, Н. Донателло, Дж. Джорджоне та ін.

Утвердженню гуманізму сприяв і розвиток натурфілософії, тобто умоглядного тлумачення природи з позицій її цілісності, звернення на новій основі до атомістичної гіпотези Демокріта та поглядів на природу інших античних філософів. У середньовічну епоху натурфілософія майже зникла з наукового і культурного горизонту, а її окремі елементи були пристосовані до креаціоністських (від лат. creato — утворення, вчення про створення світу Богом) уявлень християнської, мусульманської та іудейської теології.

Зростання інтересу до природи в культурі Відродження пов’язано з іменами Дж. Бруно, Б. Телезіо, Т. Кампанелли, Дж. Кардано, Ф. Парацельса, Ф. Патриці, М. Коперника, М. Кузанського, Л. да Вінчі, Г. Галілея та ін.

Найбільш значним і глибоким натуралістом ХVІ ст. був Джордано Бруно (1548—1600) — видатний вчений і діяч культури, великий італійський борець за передовий антисхоластичний світогляд. У творах «Про безмежність, Всесвіт і світи», «Про причину, начало і єдине», «Про монади, число і форму» та інших можна знайти майже всі мотиви античної і сучасної йому ренесансної культури.

Світогляд Дж. Бруно — послідовний і завершений пантеїзм (від лат. pan — все і theos — бог). Бруно остаточно «переселив» Бога в природу, «розчинив» його в ній, визначивши природу «Богом у речах». Дотримуючись пантеїстичної концепції, він усунув з теорії Миколи Коперника (1473—1543) пережитки схоластичної космології1, відмовився від поглядів, згідно з якими Сонце є абсолютним центром Всесвіту. Такого центра у Всесвіті зовсім немає, підкреслював вчений. Сонце — лише центр нашої планетної системи, одна з безлічі зірок безмежного Всесвіту, а кількість планетних систем у ньому — нескінченна. Не тільки наше Сонце, але й зорі, як далекі від нас сонця, також мають планети і супутники. До речі, ці погляди вченого астрономія підтвердила лише в середині ХІХ ст.

За життя Дж. Бруно ще не був відомий закон всесвітнього тяжіння, тому виникли значні труднощі в обґрунтуванні причин руху

1Космологія (від грец. kosmos — Всесвіт та logos — наука) — фізичне вчення про Всесвіт як єдине ціле.

24

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

планет, зірок, Сонця. Бруно намагався подолати ці труднощі на підставі філософської спадщини Платона. Він гадав, що цей рух повністю пояснюють світова душа та душі окремих планет і зірок. Однак, підкреслюючи активний характер духовного начала, вчений ніде не писав про його безтілесне і незалежне від тіла існування. По-новому розумів Бруно і матерію. На противагу схоластам, він розглядав її не як пасивне начало, що набуває визначеності лише під впливом створених Богом форм, а як начало активне, самостійне і самодіяльне. Форма, на його думку, не може існувати поза матерією, як і матерія немислима без форми. В єдності матерії і форми провідна роль належить матерії. Тому Бруно називав матерію матір’ю всіх речей, здатною безупинно продукувати все нові і нові форми.

У теорії пізнання Дж. Бруно виходив з положення про людину як частину природи, мікрокосм (малий світ), що відображає макрокосм (великий світ). Він визнавав такі ступені пізнання: почуття, здоровий глузд, розум (інтелект). Усвідомлення світу як нескінченного, привело вченого до діалектики збігу протилежностей і в безмежно великому, і в безмежно малому. Яку б частину дійсності ми не взяли, доводив мислитель, одна протилежність є початком іншої. Знищення приводить до виникнення, і, навпаки, любов — до ненависті, народження — до смерті тощо. Джерело цього зв’язку протилежностей, їх внутрішньої спорідненості — нескінченна субстанція. У ній ототожнюються і зливаються частина і ціле, пряма і коло, центр і периферія, матерія і форма, свобода і необхідність, суб’єкт і об’єкт тощо.

Інквізиція оголосила вчення Дж. Бруно єрессю. Великий мислитель був заарештований, ув’язнений і 17 лютого 1600 р. спалений на вогнищі в Римі.

Пантеїстичний матеріалізм Дж. Бруно завершив натурфілософію Ренесансу і став вагомим внеском в культуру мислення цієї доби. У цей поворотний період історії людина дійшла переконання щодо можливості творчого і впевненого існування у світі, пізнання дійсності й самої себе, що суттєво збагатило зміст культури і завдало шкоди схоластиці.

Однак процес подолання негативних наслідків середньовічної схоластики відбувався не тільки через Ренесанс. Іншим шляхом пішла європейська Реформація.

Реформація ( від лат. reformation — перетворювати) — широкий антифеодальний суспільний рух у країнах Західної та Центральної Європи ХVІ ст., що набув форму боротьби проти католицької церкви.

25

Історія української культури

Цей рух розпочався у Німеччині виступом 31 жовтня 1517 р. німецького мислителя і громадського діяча, засновника протестантизму (лютеранства) Мартина Лютера (1483—1548) з 95 тезами проти торгівлі папськими індульгенціями1 і зловживань католицького духовенства. У цих тезах фактично заперечувалась необхідність католицької церкви з її ієрархією та духовенства взагалі, єдиним джерелом релігійної істини оголошувалось Святе Письмо, містилась вимога «здешевлення церкви», заперечувалося її право на земні багатства. Тези Лютера були сприйняті як сигнал до виступу всіх опозиційних сил проти церкви та заклик до боротьби за національну і релігійну незалежність Німеччини.

Найбільш радикальним викладенням теоретичного змісту Реформації є вчення одного з вождів Селянської війни в Німеччині Томаса Мюнцера (1490—1525). Воно має пантеїстичний характер. Бог, за Мюнцером, — це світ у цілому, Христос не є історичною особою, а втілюється і виявляється тільки у вірі. Внутрішньо відчута воля Божа, вчив теоретик Реформації, виводить людину на шлях підкорення особистих інтересів інтересам суспільним, що виражають владу Бога на землі. Тому Реформацію Мюнцер визначав як революційне перетворення світу на засадах перемоги загальних інтересів. Його соціальна програма містила вимогу негайного встановлення Царства Божого на землі, тобто суспільного устрою, в якому немає класових відмінностей, приватної власності, відособленої та відчуженої влади, що протистоїть народу.

Отже, Реформація сама по собі ще не означала перехід до вільного розвитку особистості, але сприяла ліквідації монополії католицької церкви в духовному житті, у тому числі в ідеології, і в такий спосіб торувала шлях до подальшого прогресу культури. У реформаційному русі також містилися зародки нової етики, які згодом вплинули на розвиток моралі Нового часу з її головною вимогою автономності та свободи особистості.

Таким чином, основними ознаками культури епохи Відродження є її світськість, земна спрямованість, антисхоластизм, антропоцентризм, естетизм і гуманізм. Відродження дало зразки високих творінь у галузях архітектури, живопису, образотворчого мистецтва, природознавства, філософії. Їх співіснування і взаємний вплив зумовили подальший розвиток культури.

1Індульгенція (від лат. indulgentic — поблажливість, милість) — грамота про відпущення гріхів, що видавалася від імені Папи Римського за гроші чи за якісь інші заслуги перед церквою.

26

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

Духовні здобутки Ренесансу стали необхідним і закономірним етапом для переходу до нової епохи, що отримала назву «доби Нового часу». За своєю суттю ця доба виявилася епохою науки та формуван-

ня соціально — правових теорій про походження держави і влади, зміни статусу особистості у новому (капіталістичному) суспільстві. Її поява була обумовлена зародженням капіталістичного способу виробництва, що базувався на машинній техніці, створення якої вимагало наукових знань. З кінця ХVІ ст. в Англії (у найбільш розвиненій на той час європейській державі) починається бурхливий розвиток науки, особливо філософії. Зусиллями філософів-матеріалістів Ф. Бекона, Т. Гоббса, Дж. Локка, які виступили проти релігійної схоластики, був розчищений шлях для становлення механіки, математики, розвитку астрономії та інших наук. Відбувається диференціація науки. Умови для майбутніх відкриттів Г. Галілея, І. Кеплера, І. Ньютона, Ч. Дарвіна були створені. Наукове знання швидко завойовує статус визначального чинника культури. Формується класицизм як стиль і напрям у літературі й мистецтві ХVІІ—ХІХ ст. , що звернувся до античного спадку, розглядаючи його нормою та зразком для Нової епохи.

Основою теорії класицизму став раціоналізм, який спирався на філософську систему Р. Декарта, а предметом мистецтва проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. Значна частина видатних діячів цієї епохи дійшла висновку, що лише завдяки розповсюдженню знань та вихованню народу можна досягти ідеального суспільного ладу, облаштувати життя на розумних засадах. Ця ідейна течія отримала назву Просвітництва. Її відомими представниками були в Англії — Дж. Локк, Дж. Толанд, А. Шефтсбері; у Франції — Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж-Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах; у Німеччині — Г. Лессінг, І. Гердер, І. Гете; у США — Т. Джефферсон, Б. Франклін і т. д. Невігластво, мракобісся, релігійний фанатизм вони вважали причиною людських бідувань; виступали проти фео- дально-абсолютистського режиму; боролися за політичну свободу, громадянську рівність. Тому у своїх творах просвітники розглядали виховання вже не просто як навчання мистецтва, моралі, науки або підготовку до їх сприйняття — його трактували як засіб прилучення до культури взагалі, відновлення цілісності людини, як спосіб уникнення протистояння особистості і суспільства. У зв’язку з цим зазнало корінних змін їх ставлення до вивчення змісту культури. Воно набуло системного і глибокого характеру. Виникли нові теорії і концепції культури, відбулися уточнення її змісту й специфіки. Настав

27

Історія української культури

справжній бум у культурологічних дослідженнях. Так, англійський соціолог Герберт Спенсер (1820—1903) дійшов висновку, що культура — це організм: «споживчий» (виробництво), «розподільчий» (торгівля), «регулятивний» (держава). Англійський антрополог Едмунд Тейлор (1832—1917) визначав культуру як сукупність знань, вірувань, законів і звичаїв, засвоєних людиною як членом суспільства, досягнень техніки, моралі й мистецтва. Американський культуролог та антрополог Леслі Уайт (1900—1975) стверджував, що культура — це спосіб оволодіння світом, засіб перетворення і регулювання його процесів за допомогою символів. Австрійський лікар — невропатолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856—1939) розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і вимогами суспільства. Американський соціолог Питирим Сорокін (1889—1968) розумів культуру як систему значень-цінностей, за допомогою яких відбувається інтеграція суспільства.

Оригінальний і плідний підхід до осягнення культури продемонстрував німецький філософ Оскар Шпенглер (1880—1936). Він вважав, що культура є зовнішнім виявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як живий організм, вчений доводив, що кожна культура має свій темп, час життя і стадії розвитку — від зародження, через молодість, зрілість, старість і так до смерті. Життєвий цикл культури, на його думку, має 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. У своїй праці «Занепад Європи» О. Шпенглер виділяв вісім типів культури: єгипетську, індійську, китайську, вавилонську, античну (аполлонівську), «магічну» (візантійсько-арабську), фаустівську (європейську) і культуру майя.

Існували й інші нестандартні підходи у зарубіжній науці до осмислення змісту культури, на які такими багатими виявилися Нова і наступна за нею новітня (з ХХ ст.) епохи.

Плідні ідеї стосовно визначення дефініцій культури запропонували вітчизняні мислителі та дослідники: Т. Шевченко, І. Франко,

М.Костомаров, М. Драгоманов, М. Максимович, П. Куліш,

М.Грушевський, Я. Ярема, І. Мірчук, О. Кульчицький, Є. Маланюк, Д. Чижевський, Д. Антонюк, О. Пріцак, І. Огієнко, І. Крип’якевич,

М.Семчишин та ін.

Відображуючи життя народу, українська класична література завжди уважно ставилася до правдивого наповнення змісту культурних

28

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

універсалій, чіткості і лаконічності їхнього формулювання. Це відбилося як на її реалістичному змалюванні боротьби народу за свою незалежність, так і в розповідях про його тяжку працю, скромний побут та миттєвості дозвілля. Прикладом глибокого проникнення в українську душу, об’єктивного висвітлення вдачі українців, їх щирої любові до рідного краю стали твори Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, М. Гоголя, П. Куліша, Лесі Українки. Високим теоретичним і мистецьким рівнем позначилися дослідження М. Максимовича з української фольклористики «Українські народні пісні» та «Малоросійські пісні», розвідка М. Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. вчені НТШ ім. Т. Шевченка (у Львові) — Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк та інші, досліджуючи проблеми становлення національної свідомості українців, розгорнули теоретичне обґрунтування змісту й структури українських культурних універсалій. Широке визнання міжнародної спільноти здобули розвідки вітчизняних вчених І. Огієнка «Українська культура», Я. Яреми «Українська духовність в її культурно-історичних виявах», І. Мірчука «Головні риси українського світогляду в українській культурі», О. Кульчицького «Світовідчування українця», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури». Традиції вітчизняної культурологічної думки продовжують розвивати сучасні вчені В. Горський, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський та інші, збагачуючи світовий культурологічний простір своїми здобутками.

Їх напрацювання є суттєвим внеском у розвиток вітчизняної культурології і будуть проаналізовані в процесі викладення основного змісту курсу «Історія української культури».

Отже, усі запропоновані визначення культури мають певну наукову цінність, а тому і право на існування, але вони не можуть вважатися завершеними, оскільки орієнтовані лише на деякі аспекти цього суспільного явища, хоча і акцентують його багатоплановість, різноманітність, ту чи іншу соціальну функцію.

Найбільш глибоким визначення культури стало можливим після відкриття філософією і культурологією критеріїв культурності — безкультурності. Такими критеріями є цінності і ставлення до них особистості і суспільства.

29

Історія української культури

1.2. Цінності, їх природа та класифікація

Ціннісний підхід до наукових досліджень, суспільної практики та культури не є чимось абсолютно новим або невідомим раніше. Ще з античних часів цінності ототожнювалися з самим буттям, а ціннісні характеристики включалися в його поняття, тобто цінності не відокремлювалися від буття, а розглядалися як такі, що знаходяться у ньому самому. Що є благо? Що є справедливість? Ці та інші питання були основними у філософії ще за часів Сократа, Платона й Арістотеля. Вони ж були й головними критеріями істинного буття. Невипадково, що Платон у своєму вченні про ідеальну державу поклав у його основу ціннісний принцип справедливості.

Уже в античній філософії спостерігаються різні підходи і до питання про абсолютний та відносний характер цінностей. Якщо, наприклад, на думку Платона, вищі цінності мають абсолютний характер, то, на погляд софістів, усі цінності індивідуальні й відносні. Це випливало з їх основної тези: «Людина є мірою всіх речей». Спроба диференційованого підходу до цінностей міститься у філософії Арістотеля, який, з одного боку, визнавав самодостатні цінності, чи «самоцінності», до яких, зокрема, відносив людину, щастя, честь, гідність, справедливість тощо. Разом з тим, він стверджував і про відносний характер більшості цінностей, тому що різні речі сприймаються не однаково цінними, наприклад, дітьми і дорослими, добрими і злими людьми. Арістотель доводив, що мудрість полягає саме в «осягненні розумом речей за природою найцінніших».

Особливо велика заслуга в дослідженні цінностей належить діячам Нової епохи, зокрема, представникам німецької філософії. Так, видатний вчений і знаменитий знавець культури Іммануїл Кант (1724—1804) став першим використовувати поняття цінностей у спеціальному, вузькому сенсі. Він запропонував людям «категоричний імператив»1 як ціннісний всезагальний моральний закон. Йому ж належить перше визначення цінностей як вимог до волі, мети, що стоїть перед людиною, як значущості тих чи інших чинників для особистості. Велику увагу дослідженню цінностей приділив і видатний філософ Георг Гегель (1771—1831). Його цікавила, в першу чергу, проблема

1Категоричний імператив (від лат. imperatives — наказовий) — це правило, згідно з яким слід чинити так, як ти хотів би, щоб інші люди поводилися з тобою.

30