Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

наприклад М. Смотрицький писав польською, З. Копистенський — церковнослов’янською, І. Домбровський — латиною. У той же час мовна варіативність вносила певний елемент складності в розуміння системи усталених ідеологічних, наукових і релігійних цінностей, якими керувалися культурні діячі цієї доби, розробляючи свої твори.

Попри гострі дискусії, у середині XVII ст. в українському суспільстві все — таки сформувався реалістичний погляд на призначення

ізміст освіти. Стало зрозумілим, що Україні потрібні не тільки високопрофесійні керівники державного рівня та релігійні діячі, але і вчителі, лікарі, архітектори, будівельники, вчені, дипломати, добре обізнані у справах фаху і мови (не лише української, але й іноземних) чиновники тощо. Таким чином, знання різних мов з проблеми перетворилося на велику підмогу в розбудові держави та культури народу. При цьому вивченню української мови стало надаватися пріоритетне значення. Важливі наслідки також мало розуміння козацькою елітою тогочасної аксіоми — питання освіти з приватної справи людини повинно перетворитися на пріоритетну справу державної ваги. Засвоєння цього факту відіграло визначальну роль у розбудові культури козацької держави. Згодом освіта в Гетьманщині посіла передові позиції серед європейських країн.

Вищим навчальним закладом, який став зразком поєднання напрацювань вітчизняної школи з досягненнями європейських університетів, саме і був Києво — Могилянський колегіум , а згодом академія. З неї вийшли відомі державні діячі і вчені, поети і юристи, архітектори і композитори, природознавці і письменники. Серед них Г. Сковорода, Ф. Прокопович, І. Гізель, Ст. Яворський, Г. Кониський, Є. Плетенецький, Г. Полетика, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, І. Самойлович, Ю. Хмельницький та ін. У ній навчалися відомі росіяни М. Ломоносов — перший російський учений-природознавець світового рівня, поет, художник, історик, просвітник, О. Безбородько

іП. Зеркальников — відомі дипломати, К. Істомін — автор російського «Букваря» і «Малой граматики», Б. Шереметєв — фельдмаршал, К. Щепін — перший російський доктор медицини та багато інших відомих вчених. Її вихованці згодом прославилися будучи ректорами (21 з 23) і професорами (95 з 125) Московської Слов’яно-греко-латинської академії та Московського університету; ректорами семінарій, кадетських корпусів і гімназій; організаторами видавничої справи в різних містах України, Росії, Білорусії, Болгарії. Серед «спудеїв» академії були поляки, серби, чорногорці, болгари, греки, молдовани. В свою чер-

231

Історія української культури

гу, студенти і випускники академії навчалися в університетах Італії, Німеччини, Польщі, Австрії, Франції та інших країн, що сприяло становленню міжнародних зв’язків українських діячів культури.

Великим надбанням академії була її бібліотека, яка у XVIII ст. стала найкращою на українських землях і нараховувала 12 тисяч томів книг, величезну кількість рукописної літератури та документів. Це давало можливість її викладачам і студентам плідно займатися науковими дослідженнями і проводити навчальний процес на високому методичному рівні.

Академія заснувала колегіуми в Кременці, Вінниці, Переяславі, Чернігові, Яссах та інших містах, постійно допомагала їм педагогічними кадрами, завдяки чому ці заклади перетворилися на місцеві центри освіти і осередки просвітництва.

Однак справжньою гордістю Києво-Могилянської академії був її професорсько-викладацький склад. З академією пов’язана діяльність Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Ст. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського, Л. Барановича, М. Козачинського, Я. Козельського та багатьох інших видатних професорів. Їх зусилля були спрямовані на дослідження проблем в усіх галузях освіти і науки, торкалися буквально всіх аспектів розвитку тогочасного культурного життя. На цьому шляху їм довелося долати як труднощі, так і досягати успіхів.

Відомо, що українська культура довго існувала без державної підтримки. Це негативно відбилося на розвитку науки як сфери безпосереднього впливу культури, особливо на стані природознавства, котре для свого прогресу вимагало спеціального обладнання, тривалих досліджень і великих фінансових витрат. Мабуть, цей чинник став визначальним у тому, що медичний факультет був відкритий в академії лише в ХІХ ст. Проте досить вагомими виявилися досягнення вчених-гуманітаріїв і філософів. Зусиллями останніх у самостійну галузь знання виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками — у ХVІІІ ст. У Західній Європі в цей час уже утвердилась епоха Просвітництва, з такими її цінностями, як раціоналізм, гуманізм, демократизм та ін. Вчені схилялися перед можливостями людського розуму, вважали їх безмежними. Але для світогляду багатьох ідеологів цієї епохи був характерний спрощений механістичний1

1Механістичний погляд — точка зору, що ґрунтується на визнанні механічної форми руху єдино об’єктивною. Її прихильники вважали, що за допомогою лише законів механіки можна поясни-

232

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

погляд на світобудову та превалювало перебільшення можливостей механіки стосовно пояснення явищ суспільного життя і культури. Таких поглядів дотримувалася і значна частина відомих києво-моги- лянців. Проте це не завадило їм досягти помітних успіхів у своїх дослідженнях.

Так, у просвітницьких курсах викладачів академії на передній план зримо почало висуватися осмислення природи, а не Бога, що зумовило по-іншому поставити питання про людину, її місце і роль у світі. Залишивши незмінним релігійний постулат, згідно з яким людину як і природу створив Бог, вчені академії стали доводити, що наділивши особу розумом, Бог дав їй можливість самостійно творити, пізнавати закони природи, усвідомлювати своє призначення. Зрозуміло, що така гуманістична корекція погляду на стан існування людини у світі сприяла піднесенню особистості, націлювала її на творче ставлення до всього у житті, врешті-решт стверджувала гідність людини. Найбільше значення в науковому і культурному сенсі мали натурфілософські курси Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Ст. Яворського, Ф. Прокоповича, Х. Чарницького, Й. Волчанського, А. Дубневича, С. Кулябки та ін. Саме ці вчені своїми ідеями та просвітницькою діяльністю заклали світоглядні та методологічні основи (звичайно, ще не міцні) з метою формування у молоді самостійного і творчого мислення. Для цього вони широко використовували спадщину Арістотеля і Платона, вчення «отців» церкви та знаменитих схоластів.

Однак будучи, як правило, духовними особами і в той же час вченими, професори Києво-Могилянської академії, змушені були займати компромісну позицію щодо вирішення теоретичних і світоглядних проблем. Це помітно відбивалося в їх освітній діяльності. Як педагоги і вчені, вони вміло використовували свій освітянський досвід, нові досягнення науки і філософії, етичні й естетичні концепції Нового часу, зокрема М. Коперника, Дж. Бруно, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца, Н. Мальбранша, що надавало їх творам і виступам аргументованості та переконливості. Проте, як православні ієрархи, професори академії не могли цілком відмовитися від безплідності схоластичних доведень.

Одним з перших, хто почав прокладати шлях до звільнення українського просвітництва від схоластики, був Йосип Кононович-

ти функціонування і складних соціальних систем, і людини, і її мислення.

233

Історія української культури

Горбацький (невід. — 1653). Свою викладацьку діяльність він розпочав з професорської посади, бездоганно читав лекції, згодом став ректором Києво-Могилянської академії (тоді ще колегіуму), пізніше — ігуменом Києво-Михайлівського монастиря, мав сан білоруського єпископа. Й. Кононович-Горбацький є автором відомого «Підручника логіки» та «Оратора Могилянського», написаних латинською мовою.

У своїх творах просвітник акцентував увагу на силі людського розуму, його здатності пізнавати світ, саму людину, стверджував її високе призначення і в такий спосіб розвивав гуманістичні ідеї.

Визначним українським вченим, істориком, літератором, культурним і суспільним діячем був Інокентій Гізель (1600—1683). Майбутній просвітник народився в німецькій сім’ї у Польській Пруссії. В молоді роки І. Гізель приїхав до Києва, прийняв православну віру і був пострижений у монахи. Освіту здобув у КиєвоМогилянській академії, потім навчався за кордоном, оволодіваючи таємницями історії, богослов’я та юриспруденції. Після повернення

вУкраїну був обраний професором, в 1646 р. став ректором академії. Завершивши педагогічну діяльність в академії, І. Гізель очолив Києво-Печерський монастир і Лаврську друкарню, де яскраво виявилися його здібності організатора видавничої справи та просвітника. Сучасники вважали мислителя одним з найосвіченіших людей у тогочасній Україні. Так, Л. Баранович, наступник І. Гізеля на ректорстві

вакадемії, в своїх листах називав його Арістотелем, людиною, якій за знаннями та ерудицією нема рівних в державі, і завжди віддавав йому на рецензію свої наукові і поетичні твори. Про неабияку обдарованість І. Гізеля свідчать і його яскраві промови на диспутах з католиками, де він часто виступав, та його гуманні за змістом і хвилюючі проповіді, під час яких, за словами сучасників, «немощные яко лекарством подкреплялись». Вчений брав безпосередню участь у виданні «Києво-Печерського патерика» (1661 і 1678) та першого підручника з вітчизняної історії — «Синопсису». Він є автором полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів.

Як умілий дипломат, І. Гізель здійснив вагомий внесок у підготовку документів та проведення переговорів 1654 р. про об’єднання України з Росією, для цього неодноразово виїжджав з посольством до Москви.

Погляди І. Гізеля на світ, людину і культуру відображені у його працях «Правдива віра», «Твір про всю філософію», «Філософські ак-

234

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

сіоми», «Мир з Богом людині» та інших, які й сьогодні не втратили цінність. Так, твір «Мир з Богом людині», у своїй основі світський, був написаний з метою викорінення соціального зла в суспільстві та виправлення його моралі. Однак ідеї цієї праці були сприйняті владою негативно, засуджені як єретичні і заборонені. Причиною всьому стала критика автором зловживань панівних кіл держави, несправедливості і гноблення простої людини. Своє незадоволення твором виявила і релігійна еліта за викриття здійснених нею порушень моральних норм.

Проте з твору видно, що І. Гізель душевно, м’яко, з повагою ставився до людини, розглядав її творцем свого щастя, господарем своєї долі і вчинків. Тому він користувався славою особи доброї і благодійної. Просвітник не лише поважав людину, але й допомагав їй позбавитись вад і зла у своєму житті. Для цього, на його думку, їй необхідно знати, що таке добро і зло та навчитися відрізняти їх. Існують декілька критеріїв відмінності добра і зла, доводив учений. Одним з них є совість людини, яка керує всіма її діями, засуджує чи схвалює її вчинки. Іншим — є людський розум, що дає можливість людині пізнавати закони природи і діяти відповідно до них.

Отже, обґрунтовані І. Гізелем принципи раціональної моралі є прикладом аргументованої боротьби з догмами середньовічної схоластики і в той же час — зразком творчого підходу до утвердження гуманного способу життя та реальних правил оцінки людиною своїх особистісних якостей.

І. Гізель дуже любив Україну — другу свою Батьківщину, він «прив’язався» до українського народу всією душею. Щоб не розлучатися з ними, мислитель не раз відмовлявся від спокусливих пропозицій переїхати до Росії. І ніколи не пожалкував за прийняті рішення.

Серед відомих просвітників Києво-Могилянської академії чільне місце посідав Стефан Яворський (1658—1722) — український та російський політичний і церковний діяч, письменник, поет, публіцист, просвітник, філософ. Народився Ст. Яворський (у миру Симеон Іванович Яворський) у небагатій шляхетській родині в місті Яворові (нині — Львівська обл.). У 1673—1684 рр. навчався в КиєвоМогилянській академії, потім продовжив освіту у Львові, Любліні, Познані та Вільно, там він прийняв уніатське віросповідання. Повернувшись із-за кордону в 1689 р., Ст. Яворський зрікся уніатства, вступив у ченці під ім’ям Стефана і був призначений професором Києво-Могилянської академії. Розпочався нетривалий, але плідний

235

Історія української культури

етап його педагогічної діяльності в Києві — він викладає риторику, поетику, логіку, філософію і богослов’я, стає префектом академії. На ці роки припадає сплеск видавничої творчості вченого і педагога — виходять його підручники з філософії, логіки, риторики, психології, теологічні праці.

Просвітник дуже любив поезію і ще за кордоном почав писати вірші українською, латинською, польською та російською мовами, за що отримав високу оцінку й звання «лавроносного поета». Повернувшись до Києва, продовжив ці заняття з новою енергією. Навколо його особистості як педагога, просвітника, ритора і поета швидко формується слава. Вірші поета цитували на лекціях викладачі академії. Багато київських можновладців вважали за честь мати від нього панегірик. Він присвячує їх своїм вчителям, І. Мазепі, пізніше — Петру І.

Будучи яскравим представником барокової літератури, Ст. Яворський майстерно використовував на своїх заняттях її стиль з його динамічністю, яскравою театральністю, складною метафоричністю. Прикладом є вступ до курсу з філософії, який розпочинається такими словами: «Я відкриваю для вас, о найстаранніші атлети, не так олімпійські ігри, як лабіринт Арістотеля, що переважає лабіринт Дедала. Тут що не питання, то пастка, яка очікує вас на відкритих шляхах…». Сучасники засвідчують, що Ст. Яворський переконливо навчав своїх слухачів знаходити оптимальні шляхи виходу із складних лабіринтів життя.

Заслуга Ст. Яворського полягає в тому, що він чітко усвідомлював можливість отримання філософських знань лише в єдності з досягненнями природознавства та логіки. Під час лекцій і дискусій зі студентами просвітник постійно підкреслював: «Без логіки наука немислима». Логіка дає можливість будувати правильні визначення, переконливо обґрунтовувати ті чи інші теоретичні положення. Тому вона є гарантом подолання багатьох труднощів в осягненні філософських проблем. У зв’язку з цим Ст. Яворський писав: «Нам закидають, що отці церкви засуджували логіку, отже морально вона не є потрібною. Я відповідаю: вони засуджували не логіку, а зловживання логікою». Це була смілива думка вченого, оскільки вона суперечила офіційній позиції церкви.

Ст. Яворський з великим захопленням читав курс натурфілософії, ґрунтуючи свої висновки на ідеях Арістотеля, Птоломея та Коперника. Він намагався пояснювати явища природи, виходячи з

236

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

неї самої та віри в силу людського розуму, в його можливості пізнавати не тільки «дивні явища», але й створювати їх для власного добра. У такий спосіб мислитель спонукав людину до творчого підходу в осмисленні процесів природи та використанні досягнень науки в житті. Він також закликав особистість до самопізнання, що неможливо без вивчення анатомії, фізіології та психіки людини. Звідси випливає особлива зацікавленість Ст. Яворського розробкою навчального курсу з психології, як наслідок з’являються його відомі

принципи здорового способу життя людини. Просвітник вважав, що людське життя надто коротке, але його можна продовжити, вга-

мовуючи свої пристрасті, дотримуючись помірності в харчуванні, постійно займаючись працею, усуваючи шкідливі звички та зберігаючи довкілля.

Не втратив актуальності заклик вченого до постійного вдосконалення культури духовного життя, поглиблення знань, які перетворюють життя людини на повнокровне й щасливе. З цього погляду є цікавим вірш Ст. Яворського «Прощання з книгами» — чудовий взірець барокової поезії і водночас глибокий за змістом філософський трактат, що написаний у чудовій поетичній формі. Цей твір став життєвим кредо поета-просвітника, яке може бути взірцем для сучасної молоді:

Впуть вирушайте, книжки, що часто гортав я і пестив,

Впуть, моє сяйво, ідіть! Втіхо й окрасо моя!

Іншим, щасливішим, душам поживою будьте однині, Інші, блаженні, серця нектаром вашим поїть!

Горе мені: мої очі розлучаються з вами навіки Та й не спроможуться вже душу мою наситить.

Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним; З вами на світі, книжки, солодко жити було.

У 1700 р. Ст. Яворський за велінням Петра І відбув до Росії, де обіймав вищі церковні посади, був префектом Слов’яно-греко- латинської академії в Москві, в якій реорганізував навчальний процес на зразок Києво-Могилянської академії та західноєвропейських університетів, заснував при академії театр і керував ним. Митрополит згуртував навколо себе однодумців, здебільшого вихідців з Києва, багато сил віддавав організації видавничої справи, сам брав у ній безпосередню участь як фаховий рецензент та редактор наукових видань, що виходили в Московській друкарні. Ст. Яворський у цілому підтримував реформи Петра І, але рішуче виступав за автономію церкви,

237

Історія української культури

доводив, що влада світська нижча, ніж духовна. У цьому питанні він розходився з позицією Ф. Прокоповича.

Найвизначнішим українським просвітником першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681—1736), видатний політичний, громадський і церковний діяч, вчений, публіцист, філософ і поет. Його справжнє прізвище Єлисей Церейський. Він народився в купецькій сім’ї, залишившись у трирічному віці сиротою, виховувався у свого дядька Феофана Прокоповича (релігійного діяча). На його честь прийняв ім’я і прізвище. Освіту отримав в Києво-Могилянській академії, не закінчивши в якій останнього курсу богослов’я, відправився за кордон для поглиблення своїх знань. Навчаючись в університетах Європи (в Лейпцигу, Галле, Єні та Римі), Ф. Прокопович ґрунтовно оволодів знаннями, дивував своїх викладачів величезною начитаністю з історичної, філософської і богословської проблематики та неординарними обдаруваннями. Виділявся надзвичайно глибокими знаннями в галузі математики, знав багато європейських мов. Однак від постійних пропозицій залишитися за кордоном категорично відмовився.

Після завершення навчання у Європі, Ф. Прокопович пішки пройшов Францію, Швейцарію, Німеччину, де захопився ідеями гуманізму, просвітництва, реформаторства. У 1704 р. повернувся в Україну і з 1705 по 1716 рр. викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію, богослов’я. З усіх цих предметів написав навчальні посібники та методичні рекомендації з їхнього вивчення, які вирізнялися глибиною змісту і чіткістю викладення матеріалу. В 1711 р., у тридцятирічному віці, Ф. Прокопович став ректором академії.

Продовжуючи педагогічну діяльність, ректор академії видав низку діалогів і проповідей та своїх власних роздумів з різних богословських питань. Усім цим творам притаманна дотепність і прагнення до критичного аналізу поставлених проблем. Незважаючи на отриману в юні роки католицьку освіту, Ф. Прокопович став непримиренним ворогом багатьох католицьких догматів і прихильником нової європейської науки, створеної Ф. Беконом і Р. Декартом. Тому він активно пропагував ідеї вчених і філософів Відродження та Нового часу — М. Коперника, Г. Галілея, Ф. Бекона, Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Локка та ін.

Просвітник рішуче виступав з принциповим запереченням авторитету духівництва як викладацького стану, вимагав вільного, кри-

238

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

тичного ставлення до всіх наукових і життєвих питань, відкидав стару догму про зверхність духовної влади над світською, спростовуючи взагалі першість духівництва над іншими суспільними верствами.

У 1716 р. закінчився київський, в основному педагогічний, період життя й творчості Ф. Прокоповича, де він виявив себе неординарним просвітником і розпочався петербурзький етап його діяльності, коли йому довелося більше займатись політичними та церковними справами. За велінням Петра І вчений переїздить спочатку до Москви, а потім до Петербурга, де стає головним радником царя з питань освіти і церкви, обіймаючи посади єпископа, віце-президента Синоду1, архієпископа.

Будучи активним прихильником реформ Петра І, Ф. Прокопович у цей час багато уваги приділяв просвітництву. Через його руки проходили, ним складалися чи, принаймні, редагувалися всі найважливіші законодавчі акти, що стосувалися церкви; за дорученням царя він писав передмови і тлумачення до перекладів іноземних книг, брав активну участь у численних дискусіях, виявив себе особистістю, яка здатна критично мислити. Виходячи з концепції наукового раціоналізму Р. Декарта, Ф. Прокопович негативно ставився до старих форм російського церковного і світського життя, які вважав такими, що особливо сприяли процвітанню невігластва чи показної псевдовченості, забобонів і святенництва; в ім’я сформованого ним ідеалу освіченої людини і сильної своїм просвітництвом держави, він сатирично змальовує сучасне йому життя і в цьому сенсі може бути названий

першим українським та російським сатириком, першим представником того напряму, до якого потім приєдналися кращі представники української літератури.

Ф. Прокопович — автор багатьох історичних і філософських праць, серед яких: перша світська трагікомедія «Володимир» (написана ще в роки його викладацької діяльності і присвячена І. Мазепі), «Слово похвальне про флот російський», «Слово про владу та честь царську», філософсько-юридичний трактат «Правда волі монаршої», промови, проповіді тощо.

Більшість просвітницьких творів Ф. Прокоповича спрямовані проти прихильників церковної автономії. З цього питання він був постійним опонентом Ст. Яворського, Ф. Лопатинського та інших релігійних діячів.

1 Синод (від грец. — зібрання) — дорадчий орган при патріархах православної церкви.

239

Історія української культури

Важливі гуманістичні ідеї висловив Ф. Прокопович і стосовно вирішення проблем людини, її місця в природі й суспільному житті. Людину він розглядав рівною всій природі, створеною «з тієї самої, що й все інше, матерії», але більш знаменитою, ніж саме небо. Природа заклала в людину добро, зло йде із суспільства. Зло, на думку мислителя, від бідності, його можна перемогти за допомогою освіти. Звичайно, це був досить спрощений погляд на шляхи розбудови суспільного життя, засоби його гуманізації. Однак цей погляд цілком відповідав змісту існуючих тоді просвітницьких теорій. Більш вагоме наукове значення має висновок Ф. Прокоповича про велич людини, що виявляється в її творчій праці, завдяки якій створюються всі матеріальні й духовні цінності.

Великий інтерес виявив мислитель і до питань про державу, церкву та їх взаємовідносини. Будучи прихильником концепції «освіченого абсолютизму», «філософа на троні», Ф. Прокопович обстоював точку зору підпорядкування церковної влади світській. Державна влада, на його погляд, має божественний характер, вона дана монархові народом, але сама воля народу обумовлена волею Бога. З цього випливає, що монарх є по суті батьком для своїх підданих: і віруючих, і невіруючих, а тому всі вони повинні йому підкорятися.

Висловив свою думку Ф. Прокопович і стосовно «договірної» концепції походження держави. Подібно Т. Гоббсу, просвітник стверджував, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створили державу, яка повинна захищати їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж. Локка і Ш. Монтеск’є, він вважав, що люди назавжди передають державі турботи про дотримання своїх прав. Це не повинно викликати у народу негативного ставлення до держави, на чолі якої стоїть «філософ на троні», оскільки такий правитель (як уособлення держави) завжди справедливий, об’єктивний. У той же час народ володіє в деяких випадках активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть обирати його, якщо спадкоємець престолу за тими чи іншими обставинами не виявився. Визнання за народом активної функції, на якій наголошував Ф. Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Видатним мислителем, політичним і культурним діячем, оригінальним літератором і вченим, невтомним і творчим просвітником ХVІІІ ст. був Григорій (Георгій, Юрій) Кониський (1717—1795). Він народився в заможній міщанській сім’ї у м. Ніжині на Чернігівщині. У

240