Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

використав документи генеральної канцелярії, реєстри, звіти, листи, хроніки, щоденники козацької старшини, а також твори іноземних істориків, інші літописи, народні перекази тощо. Автентичність допоміжних документів сучасними фахівцями не заперечується. Твір написано книжною українською мовою, факти викладено образно й емоційно. Будучи за змістом хронікою, тобто твором суто історичним, літопис став водночас і художнім твором, бо в ньому присутні і ліричні компоненти, й авторські роздуми, і уривки з інших художніх творів, і перекази та легенди, прислів’я та приказки. Тому літопис приваблює не лише фахівців, але й кожного читача, умінням автора змальовувати велич постатей народних героїв і в той же час толерантно ставитися до деяких вад їхньої вдачі. Розкриваючи силу духу українського народу, його патріотизм, працелюбство, гостинність, любов до пісні й фольклору в цілому, С. Величко продемонстрував також здібності глибокого психолога і знавця проблеми єдності козацької старшини. Тому він звертається до козаків з палким закликом: «Спільно захищайте до останньої краплі крові матір нашу, милу батьківщину українську!».

Свій літопис С. Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Його оповідання про похід І. Сірка на Крим і про листування цього знаменитого кошового отамана послужили мотивом для створення І. Рєпіним картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». С. Величку належить також велика праця «Космографія», яку він будучи вже сліпим диктував протягом 1728 р.

Отже, кожен з розглянутих козацьких літописів — це справжній шедевр, а всі вони разом — неперевершена енциклопедія з вивчення козацтва як унікального історичного і культурного явища.

Звичайно, зміст і форми подання історичних фактів у розглянутих козацьких літописах обумовлювалися реаліями тогочасного життя, героїкою воєнних подій. Однак вони надихалися і більш ранньою за друком літературою подібного жанру. Прикладом може бути книга «Синопсис1 , чи коротке зібрання од різних літописців». Емоційність викладення тексту, патетичність та урочистість висловлювань, крилатість фраз і в той же час заглибленість героїв у сутність доленосних подій та роздуми над їхніми наслідками — все це характерні ознаки барокового стилю. Тому не дивно, що «Синопсис…» витримав двад-

1Синопсис (від грец. synopsis — огляд) — зведений, підсумковий огляд різних поглядів з того чи іншого питання.

221

Історія української культури

цять п’ять видань і став одним з найбільш популярних творів наприкінці ХVІІ ст. Звичайно, автори козацьких літописів не могли оминути увагою ідеї цього твору та принципи побудови його сюжету.

Щодо прізвища автора «Синопсису…», то достовірно воно невідоме. Існують різні припущення. Більшість дослідників сходяться на тому, що ним був ректор Києво-Могилянської академії, видатний просвітник і письменник Інокентій Гізель. Серед можливих претендентів на авторство називається й прізвище тогочасного історика, ігумена Києво-Михайлівського монастиря Феодосія Сафоновича.

Проте час вносив свої корективи в оцінку історичних подій. З 20-х рр. XVIIІ ст. у суспільній думці царської Росії розпочинає набирати сили «процес забування» воєнних часів і ролі козацтва в ту героїчну добу, поступово укорінюється думка про війну як справу нехристиянську, згубну. Певною мірою ці процеси були обумовлені відходом із життя учасників і свідків тих подій, величезними матеріальними і людськими втратами, пов’язаними з імперськими війнами, але ще більшою — з політичним курсом царського уряду, спрямованим на знищення (як соціального стану) свого недавнього союзника — козацтва — перед закріпаченням українських селян. Влада не могла забути і підтримки запоріжцями повстання Омеляна Пугачова (1773—1775). Попри все негативно вплинула на долю українських козаків зміна пріоритетів у зовнішній політиці Російської імперії.

Після підписання Кючук — Кайнарджийської угоди (1774) Росія отримала вихід у Чорне море, можливість проходу через чорноморські проливи, а також протекторат над Молдовою і Валахією. Це суттєво відсунуло небезпеку від її південних кордонів. Саме в цей час (1775) і з’являється «славнозвісний» указ Катерини ІІ, в якому вимагалося роззброїти українське козацтво, позбавити його всіх земель, а саму Запорізьку Січ ліквідувати. Після зруйнування Січі близько п’яти тисяч непокірних козаків переселилися в гирло Дунаю, створивши Задунайську Січ1 під протекторатом турецького султана. Це

1Сумною склалася доля цих козаків. Лише після завершення російсько-турецької війни (1828— 1829), за умовами мирної угоди, запорожці отримали право повернутися на Батьківщину. Ці події були описані в історичній літературі, оспівані в народних піснях, покладені в основу музичних творів, наприклад, опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Композитор творчо їх переосмислив і переніс у ХVІІІ ст. У цьому надав йому велику допомогу М. Костомаров. Однак смисл опери не в трагічних спогадах, а в ідеї любові до Батьківщини, палкому прагненні запорожців повернутися в Україну. Головними персонажами опери є козак Карась, його дружина Одарка та їх дочка Оксана. За структурою опера С. Гулака-Артемовського близька до «Наталки Полтавки» І. Котляревського. Журба за Батьківщиною, повнокровний

222

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

була перша хвиля козацької еміграції. Тисячі козаків розселилися потім на берегах Тилігульського і Хаджибейського лиманів (сучасна Одещина), поблизу Очакова, на великих просторах від Бугу до Дунаю, намагаючись у такий спосіб уникнути закріпачення. Цією грізною силою могла в будь-який час скористатись Туреччина. Так виникла ідея про відродження козацького війська, але вже під короною Російської імперії, з числа козаків, котрі залишилися на українських землях. Таке військове формування було офіційно створено у 1788 р. і отримало назву «Військо вірних козаків». У 1791р. воно було перейменоване в Чорноморське1 козацьке військо.

Суттєві політичні зміни відбулися і на західноукраїнських землях. Тут, унаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795), поль-

український гумор, народність та задушевний ліризм «Запорожця за Дунаєм» виросли на національному ґрунті і спираються на рідну традицію. Простодушно-грайливий Карась і його сварлива Одарка схожі на персонажів твору М. Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Найбільш талановитими виконавцями ролі Карася були М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Донець та І. Паторжинський; партії Одарки — М. Садовська-Барілотті та М. Литвиненко-Вольгемут; ролі Оксани — М. Заньковецька. Перша постановка опери відбулася 14 квітня 1863 р., в Петербурзі (Маріїнський театр).

1Історія Чорноморського козачого війська складна й суперечлива. Тому ставлення до нього в минулому і сьогодні неоднозначне. В історичній літературі можна зустріти різні оцінки діяльності козацької старшини цього війська та його головних ватажків. Не є виключенням ставлення і до Антона Головатого — військового писаря і судді Запорізького війська, пізніше — кошового отамана Чорноморського козачого війська та бригадира російської армії. П. Куліш, наприклад, не вважав цього воїна гідним «слави України», проте Т. Шевченко писав про нього зовсім інші слова: «Наш завзятий Головатий не вмре не загине…От де, люде, наша слава. Слава України». А. Головатий уславився своєю мужністю, відвагою та хистом дипломата, відстоюючи права запорожців перед російськими можновладцями. Він народився у містечку Нові Санжари, що на Полтавщині, десь 1732 р.; походив з родини заможної козацької старшини, навчався в Київській духовній академії. Проте кар’єра священика його не приваблювала, навпаки, захоплювала героїка козацького лицарства. Так, А. Головатий у 1757 р. опинився на Січі. Далі настали героїчні козацькі будні-баталії: яскрава перемога під Бердянськом, знаменита битва за Очаків, унікальний штурм Ізмаїла та ін. Після створення Чорноморського війська козацька старшина розуміла, що незабаром на нього чекає та ж доля, яка свого часу спостигла Запорізьку Січ. Але куди податися? На Дунай — до турка? У Крим — до татарина? На Поділля — під кігті польського орла? Не лежала до них душа козацька. Єдина земля, котра була милою їм, чи на котрій вони могли б прижитися майже так само вільно, як на рідній, українській, була Кубань. Тим паче, що з історії, легенд, оповідей козаки знали: там, на Кубанській землі колись існувало князівство їх предків — Тмутаракань. Отже, якщо зазирнути в давнину, виходило, що нібито і не на чужину, а на землю пращурів своїх вони повертаються. Зігрівало душу козацьку і те, що, за чутками, котрі доходили до козаків, земля на Кубані залишалася майже не заселеною. Однак козаки розуміли: кожне поселення доведеться боронити від закубанських татар та горських племен, але до небезпеки їм не звикати. Ось чому вони з такою відвагою боронили Кубань. Захисту цього краю віддав життя і отаман А. Головатий. Він помер у 1797 р. під час персидського походу. У 1999 р. в Одесі йому було споруджено величний пам’ятник роботи скульптора О. Токарева, у відкритті якого взяв участь президент України Л. Д. Кучма.

223

Історія української культури

ське панування в Україні завершилося, але значна частина українських земель опинилася у складі Австрійської імперії, що зумовило нові особливості культурного розвитку Галичини й Закарпаття. Ще більше зміцнила свої позиції Росія за результатами війни з Туреччиною (1787—1791). Внесок козаків у перемогу Росії в цій війні був вагомим. Ясський мир (1792), підписанням якого завершилась російсько-ту- рецька війна, підтвердив приєднання до Росії Криму й Кубані та розмежував території держав по р. Дністер. Кордони Російської імперії відсунулися на південь ще далі.

Таким чином, актуальність присутності українського козацтва на його історичній батьківщині, згідно з офіційними поглядами царського уряду, відпала. Проте, як стверджувала влада, з’явилася необхідність переселення козаків на Кавказ (у зв’язку з розширенням інтересів Росії в цьому регіоні). Тому у 1792 р. Катерина ІІ наказала отаманові Чорноморського війська перебазувати козаків на нові південні кордони Росії. Вже у 1793 р. чорноморці у складі 40-ка куренів (близько 25 тис. чоловік) переселилися на Кубань. Це поклало початок існуванню Кубанського козачого війська. Головним завданням нового війська стало створення оборонної лінії вздовж усього кавказького кордону Російської імперії та освоєння нових земель. Незважаючи на складні умови життя, різного роду реорганізації, кубанські козаки зберегли запорізькі традиції (обрання козацької старшини, носіння уніформи, специфіка домашнього побуту і т. д.). Переселенці з України складали велику частину козацтва в Єйському, Катеринодарському і Темрюкському полках Кубанської області. До 20-х рр. ХХ ст. (доки навчання в козацьких школах проводилося українською мовою), козаки розмовляли мовою своїх предків (українською, на східному діалекті). Досі на Кубані, особливо в станицях і на хуторах, зберігається інтерес до духовного спадку своїх українських предків, а в усній мові їх мешканців утримується багато українізмів, що підтверджує нерозривний зв’язок епох і людей.

Так, в умовах глибоких соціально-політичних та економічних змін і в стані розчарування українське козацтво сходило з вітчизняної історичної арени, що віддзеркалилося на змісті поезії, прози та живопису України кінця XVIII ст.

Отже, аналізуючи історію Гетьманщини, є всі підстави стверджувати, що період з середини ХVІІ і майже до кінця ХVІІІ ст. — це справжня епоха в розвитку української культури. Проте шлях до цих здобутків виявився довгим і занадто складним. Продовжуючи тради-

224

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

ції давньоруської культури, в ХV — першій половині ХVІІ ст. українська культура опинилася в умовах, що, здавалося, повинні були б спричинити її зникнення, асиміляцію з культурами інших народів. Але в українців знайшлися сили, які забезпечили не тільки її виживання, але й подальше піднесення як самобутньої культури, з властивими лише їй рисами. Розвиток української культури відбувався під вирішальним впливом і в безпосередньому взаємозв’язку з на- ціонально-визвольним рухом проти Речі Посполитої, апогеєм якого стала війна 1648—1654 рр. Саме з козацькою ідеологією свободи, розкутості сил, волі, суто козацьким викликом різним ворожим силам, був пов’язаний весь процес перегляду, зміни духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав під час цієї героїчної й водночас трагічної доби. Цей процес торкнувся всіх складових духовного життя, особливо реформування церкви, освіти і науки.

5.2. Нові явища в реформуванні церкви,

урозвитку освіти і науки

Укозацьку епоху з новою силою і з не меншим розмахом, ніж

улитовсько-польську добу, розгорілася дискусія стосовно місця і ролі церкви в житті українського суспільства. Її темами продовжували залишатися проблеми небезпеки польсько-католицької духовної експансії на українських землях, пошуки шляхів демократизації церковного життя, методи і форми удосконалення підготовки нового покоління церковнослужителів, засоби усунення негативного впливу «латинської мудрості» на освіту молоді та вад способу життя, орієнтованого на Європу і таке ін. Однак хвилювали передових діячів культури й нові проблеми, що постали у зв’язку із зміною соціаль- но-політичної, економічної і духовної ситуації в Європі. Йдеться, в першу чергу, про вплив ідей епох Відродження та Нового часу на духовний стан українського суспільства. Найактуальнішою серед цих проблем стало співвідношення матеріальних («земних») і духовних («небесних») цінностей у житті людини. Так, багато полемістів, продовжуючи традицію І. Вишенського, не сприймали раціоналістичні ідеї епохи Нового часу, з недовірою ставилися до змін в Галичині і на Волині, що відбувалися в дусі епохи Відродження. Розвиваючи дум-

225

Історія української культури

ку І. Вишенського про «пожадливості тілесні, котрі воюють за душу людини», вони доводили, що користь, багатство, гонитва за успіхом, спустошують і руйнують душу, нівечать її, а тому є неприйнятними для подальшого духовного розвитку українського суспільства. Їх опоненти, навпаки, прихильно ставилися до європейського вибору цінностей, які проголосила епоха Нового часу, насамперед таких, як: активність, діловитість і прагматизм. Вони стверджували, що Україна теж повинна рухатися шляхом уточнення не тільки мирських цінностей, але й християнських, тобто православних. А тому необхідно розкувати і спрямувати людські сили на благо суспільства. Для цього, на їх думку, слід подолати «візантійські» традиції протиставлення релігійних інтересів земним, оскільки воно породжувало зневажливе ставлення до освіти, матеріальних успіхів, слави, прищеплювало осудження енергійного і діяльного способу життя особистості.

Отже, в епоху козаччини і Гетьманщини духовні цінності, їх зміст, особливості, форми вияву та шляхи реалізації залишалися не тільки предметом пильної уваги і критичного осмислення українською суспільною думкою, а зайняли в ній центральне місце. Це спонукало до реформування перш за все і православну, і новоутворену уніатську церкви як виразників поглядів та моральних установок своєї пастви.

Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку населення, а також особистість нового київського митрополита Петра Могили1. Після десятилітніх гонінь і переслідувань на чолі цієї

1П. Могила народився у 1596 р. в сім’ї господаря Валахії, а потім і Молдавії, Симеона Могили (від молдавського слова mohila, що означає узвишшя, горбовина). Початкову освіту здобув у вчителів Львівського православного братства, потім навчався у Польській академії в Замості, а згодом став студентом єзуїтського колегіуму Ла Флеш у Франції, де колись вчився сам Рене Декарт. Він був чудовим фехтувальником і кавалеристом, героєм битви під Хотином. Там П. Могила зустрівся з гетьманом П. Сагайдачним і отримав від нього запрошення до Києва. Що змусило іменитого аристократа змінити кірасу кавалериста на рясу звичайного ченця — невідомо. Становлення його релігійної кар’єри відбувалося стрімко. У 1625 р. П. Могила приймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі, через два роки стає архімандритом КиєвоПечерської лаври. Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, П. Могила доклав великих зусиль, щоб за час свого архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в європейському суспільному житті загалом. За п’ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв різних видань. Серед них були й книги самого П. Могили — як авторські, так і перекладні, які свідчили про високий науковий і літературний талант митрополита. І. Огієнко з цього приводу зазначав: «Могилянська доба — це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце». Напружена і виснажлива праця підірвала сили великого подвижника. Ледве сягнувши п’ятдесятирічного віку, митрополит відчув наближення смерті. За декілька днів до

226

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

церкви стала людина шанована, вольова, енергійна, всебічно обдарована. Цей факт відразу позначився на стані церкви, в її історії розпочалася нова доба. Перше і найголовніше, що було здійснено митрополитом, — це забезпечено такий рівень освіти тогочасних священиків, який відповідав би європейському. Вжиті заходи піднесли авторитет православної церкви, вивели її зі стану провінційності. Друге, за що взявся П. Могила, — це удосконалення організаційної роботи священнослужителів, що невдовзі виявилося у зміцненні соборності і централізації церкви, певній уніфікації елементів її обрядово-культо- вої сфери для всіх регіонів України. Митрополит невпинно працював над тим, щоб православна церква мала єдиний і систематизований канон, догматику. Третій напрям його діяльності торкнувся удосконалення богословських напрацювань, завдяки чому вдалося вивести українське православ’я зі стану архаїчності. П. Могила разом зі своїми однодумцями реорганізував, а згодом і очолив, існуючий при типографії Києво-Печерської лаври гурток учених, названий пізніше «Атенеєм1» Могили, до якого входили відомі ерудити: Сильвестр Косів, Ісая Трохимович-Козловський, Йосип Кононович-Горбацький, Софроній Почаський, Афанасій Капнофойський, Йосип Калимон, Пилип Баєвський, Тома Євлевич, гравер Ілля та ін. За їх підтримки митрополиту вдалося здійснити свої культурні та релігійні проекти. Під його керівництвом ці вчені підготували «Православний катехізис», «Молитовник», який ще називається «Великим требником П. Могили», навчальний посібник «Анфологія»2, що, за висловом І. Франка, став «чудовою енциклопедією моральних і житейських повчань», серію проповідей та низку інших творів.

СтавшиглавоюУкраїнськоїправославноїцеркви,П.Могилафінансував, переважно за власний кошт, відновлення церков та монастирів Київської Русі — Софійського собору, Десятинної церкви, культових

кончини П. Могила склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Могилянську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів бібліотеку, нерухомість, коштовності. Розділивши решту свого майна поміж собором, лаврою, бідними церквами та монастирями, митрополит помер ( 1647 р.). Його поховали у великій церкві Києво-Печерської лаври. Однак пам’ять про справи П. Могили живе в серцях людей. ЮНЕСКО оголосила 1996 рік Могилянським — тоді весь світ ушановував Петра Могилу. Шанує людство П. Могилу і сьогодні.

1Атеней, Афіней — назва деяких вищих і середніх навчальних закладів у давнину. Термін виник від назви міста Афіни, центра культури античного світу. Перший атеней було засновано 135 р. у Римі імператором Адріаном. У ньому викладалися філософія, юриспруденція, граматика та інші науки; сюди приїздили для отримання вищої освіти з усіх провінцій Римської імперії.

2 Анфологія — 1. Тип грецької півчої книги. 2. Збірка епіграм та віршів різних грецьких авторів.

227

Історія української культури

споруд Печерської лаври, Михайлівської церкви у Видубицькому монастирі, храму Спаса на Берестові та ін. Відновлення княжих святинь наочно підтвердило нерозривність українських культурних традицій. Внесок П. Могили у цей процес був великим.

Своєю діяльністю П. Могила надихав християнські церкви до зближення. Він намагався досягти синтезу між християнством Сходу та Заходу, був ініціатором угоди між православною та католицькою церквами. Відданість православній справі не завадила йому оцінити позитивні аспекти інших конфесій та зберегти толерантне ставлення до них. Як доводять дослідники життєвого шляху П. Могили, він запозичував у католицької церкви лише те, що не суперечило його православному духу.

Оновлення культурного життя торкнулося й освітянської справи, воно теж супроводжувалося гострими дискусіями.

Уже на перших порах своєї державотворчої діяльності козацтво поставило питання про необхідність реформи освіти. Причин на це було багато. Як зазначалося вище, в Україні часів козаччини, особливо Гетьманщини, майже всі діти навчалися грамоті, навіть сироти. Кількість письменних людей була великою. Так, на початок ХVІІІ ст. тільки на Лівобережжі існувало понад 1000 шкіл. Тут практично в кожному селі існувала школа. Дуже добре освітня справа була організована в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала чисельність поселень, а сам навчальний процес характеризувався доступністю і демократичністю викладання, відсутністю станового підходу до комплектування шкіл та безкоштовністю навчання. Тому діти всіх соціальних верств цих полків могли вчитися. Однак освіта була схоластичною, досить відірваною від життя, зокрема питома вага природничих наук у програмах шкіл складала незначний відсоток. Існували також проблеми з мовою викладання.

Гірше була справа з освітою на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, що значно ускладнювало отримання освіти дітьми українців. Це відбилося на культурному житті українського населення цього регіону.

На перших порах існування Гетьманщини основною ланкою в системі її освіти залишалися школи грамоти (парафіяльні школи) при церквах. Грамоті навчали і мандрівні дяки. Братські школи продовжували навчати основ православ’я, грецької мови, арифметики, астрономії, музичної грамоти. В них процес освіти здійснювався рідною мовою і вчилися діти в основному з бідних родин. Дітей дрібної

228

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

шляхти, заможних міщан, духовенства батьки намагалися віддати у школи гімназіального типу, створені уніатським орденом василіан в Умані, Каневі, Овручі, Львові, Бучачі та інших містах. У цих закладах вивчалося більше світських дисциплін, що підвищувало їх статус. Проте єдиної концепції навчання у школах, гімназіях і колегіумах не існувало. У колегіумах, яких в Україні середини ХVII ст. було вже чимало, викладання велося згідно з загальноєвропейськими методиками гуманітарної освіти, тобто по-іншому, ніж школах. В посиленні уваги до риторики і піїтики у колегіумах помічається вплив гуманізму на зміст освіти, адже саме гуманісти вбачали у красномовстві дієвий засіб для розвитку розумових здібностей і моральних якостей учнів.

Подібним чином було організовано викладання і в протестантських гімназіях — у Дубицьку біля Перемишля та Панівцях поблизу Кам’янця.

Пожвавлення дискусії з питань реформування освіти припадає на літо 1631 р., коли Петро Могила, тоді ще Києво-Печерський архімандрит відкрив при Києво-Печерській лаврі православну школу — «гімназіон», програма якого була близька до програм західноєвропейських колегіумів. Однак братство, підтримане козацькою старшиною, висловило невдоволення цією новацією П. Могили. Його стали звинувачувати у відвертому запровадженні в освіту України елементів контрреформаційного руху, який у той час набирав сили в духовному житті деяких європейських країн. Конфлікт закінчився угодою — об’єднанням у 1632 р. лаврської школи з братською. Об’єднаний заклад стали називати Києво-Могилянським колегіумом, уже скоро — Києво-Могилянською академією. Однак тільки в 1701 р. він одержав царську грамоту, яка формально підтвердила його університетський рівень , і отримав право мати самоврядування, що було притаманне всім вищим навчальним закладам Європи. З цього моменту колегіум офіційно став академією.

Погодившись на заснування закладу не при лаврі, а в місті, П. Могила зумів позбавити братство істотного впливу на справи новоствореного колегіуму. Якщо в ранніх братських школах викладали переважно світські особи, то викладачами колегіуму були ченці Богоявленського монастиря, а його ігумен обіймав посаду ректора. Монастир, щоправда, зберіг назву «братського», але вже зовсім не залежав від Богоявленського братства, яке згодом припинило своє існування.

До колегіуму приймали молодь усіх станів, щороку в ньому навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних

229

Історія української культури

учнів при колегіумі існувала бурса (гуртожиток). Курс навчання тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію і богослов’я; опановували мови — слов’янську, грецьку, латину, польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали українську, класичну грецьку і римську, частково — середньовічну літературу, історію і географію. З часом було введено курс російської, французької, німецької і староєврейської мов, математики (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру). Навчалися в колегіумі не тільки католики-шляхтичі, але й православні (часто незаможні), тому в його програмі була передбачена церковнослов’янська мова, а учнів православного віросповідання звільняли від участі в церковних католицьких богослужіннях. Лекційні курси читалися переважно латинською мовою, як і в тогочасних західноєвропейських колегіумах та університетах. Читання лекцій латиною вороже сприймалося польською владою, а вітчизняними опонентами витлумачувалося як підтвердження факту, що колегіум — не є православним навчальним закладом. Тому опонентами висувалася пропозиція стосовно того, щоб відмовитися від викладання предметів латиною і здійснювати його грецькою мовою.

Складною була ситуація з мовою викладання, не тільки у КиєвоМогилянському колегіумі, але і в багатьох інших українських навчальних закладах. Завдяки різним програмам шкіл викладання в них було тримовним. Це суттєво відбивалося на всіх сферах духовного життя суспільства. Найбільше воно виявилося в українській літературі, яка творилася трьома мовами: слов’янською (тобто церковнослов’янською), польською та латиною. Українська ж мова поступово перетворювалася на розмовну, а не літературну, тому що вважалася «простою». Навіть канцелярська та судова лексика і та рясніла латинськими словами і полонізмами. Усе це вело до втрати українською мовою свого колориту і формуванню у свідомості українців певної ієрархії престижності мов, першу сходинку в якій не завжди посідала рідна мова (особливо на тих українських землях, що входили до складу Речі Посполитої).

Однак тримовне викладання не слід розглядати спрощено, як суто негативне явище в освіті. Це не зовсім так. Опанування різних мов сприяло створенню барвистого інтелектуального середовища, в якому знаходилися школярі, прилучало їх до культури інших народів, збагачувало їх духовно. Особливо наочно це виявлялося при вивченні української літератури, тому що творилася вона різними мовами,

230