Kultura_posibnik (1)

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

Невід’ємною складовою Космосу була і природа. Її обожнювали греки. Природне в їхній свідомості завжди було найдосконалішим, а тому виправляти чи змінювати щось у ньому вважалося абсолютно безглуздим. Необхідно було лише дотримуватися природного порядку, який став для стародавніх еллінів гарантом стабільності, а життя «за природою» перетворилося в етичний ідеал освіти і культури в суспільстві Еллади . Ось чому антична людина так пишалася своєю природною красою, силою, розумом і здатністю жити

узгоді з природою. Мабуть, тому в античному світі і не було інтересу до технічних новацій. Наприклад, відомо, що греки першими винайшли паровий двигун, але він залишився для них цікавою іграшкою, бо можливість технічного «піднесення над природою» психологічно не сприймалася грецьким суспільством. Проте важіль та інші прості механізми вписувалися в їхнє світосприйняття, оскільки не мали «надприродних» властивостей, тобто не змінювали усталений стан природи, а тому широко використовувалися в життєдіяльності греків.

Особливостями світогляду можна пояснити й зневагу в античному суспільстві до продуктивної праці. Слід користуватися природним, вважав грек, а не створювати нове. Життя, звичайно, змушувало еллінів трудитися: вирощувати зерно, культивувати виноград, пасти худобу. Однак це не було втручанням у природний порядок речей, а більше нагадувало стилізацію природних процесів, наслідування природи, підлаштування під її ритми й сезони. При цьому повністю виключалася сама ідея праці як засобу наживи. Девізом стародавнього грека було: «Праця — тільки для підтримання життя! Праця допомагає «не випасти» із світопорядку»! З цієї нагоди Перікл застерігав: «Усвідомлення бідноти — не ганьба, вада — вибитися з неї працею, праця повинна служити тільки розвиткові вправності й грації». Тому греки й створили систему освіти, яка формувала не професіонала з окремої галузі, а гармонійно розвинену людину як особистість, з певними ціннісними орієнтаціями. Саме ця спрямованість на людину і становить головну

гуманістичну цінність античного розуміння культури, основа якого — ідеал людини. Цей ідеал і є метою культурного розвитку. Однак філософи Стародавньої Греції, навіть найвидатніші з них — Платон та Арістотель, ще не узагальнюють культуротворчу ді-

яльність людей (особливо, у сфері матеріального виробництва)

узмісті поняття «культура».

11

Історія української культури

Крім зазначеного, слід підкреслити, що антична культура, у всій її красі й багатстві, вже на початку нової ери була невиліковно хворою. Потужна армія, витончена філософія й розкішне мистецтво поєднувалися в імператорському Римі з повним моральним занепадом, деградацією, безвихідністю суспільства. Можна навести безліч фактів, які підтверджують цей висновок. Наприклад, імператор Калігула на знак приниження вищого державного органу велить визнати за сенатора свого коня — і Сенат покірно визнає! Імператор Нерон вбиває свою матір — коханку, паплюжить і спалює живцем християн, глумиться з приречених, ґвалтуючи їх у клітці — і народ мовчки схвалює його дії! «Культурні» римляни розважаються битвами гладіаторів у цирках, муками й смертю рабів, приречених на поїдання звірами. Ракова пухлина моралі античного суспільства призвела його до остаточної загибелі. Античний світ дозрів до радикальної духовної переорієнтації, яку взяло на себе християнство. Проповідуючи цінність життя людини, любов до ближнього, рівність людей, презирство до розкоші, християнство перемогло потужну колись римську армію, незважаючи на вкрай жорстокі гоніння. Розпочала формуватися християнська культура.

У добу середньовіччя фактично не було теоретичних розробок, спеціально присвячених проблемам культури. Проте це не означає, що таке суспільне явище як культура припинило своє існування. У цей час відбувається радикальне переосмислення принципів, призначення й змісту культури. Головною цінністю в християнській Європі стає Бог, а не людина, як це було в часи античності. Архітектура і скульптура набули вигляду «Біблії з каменю», література занурилася в ідеї християнської віри, живопис став виражати сюжети з Біблії, етика і право зосередились на розробці заповідей християнства, філософія перетворилася на служницю теології. Все духовне життя було підпорядковане вирішенню завдань релігії, а вся середньовічна культура спрямовувалася на обґрунтування ідеї існування всюдисущого Бога.

Християнське розуміння змісту культури найбільш глибоко і системно викладене у творах релігійного мислителя середньовіччя, відомого католицького теолога Августина Аврелія (354—430) та знаменитого систематизатора середньовічної схоластики Фоми Аквінського (1225—1274).

Августин, якого католицькі богослови нарекли ім’ям Блаженний, вважав, що культура поза церквою — ніщо. Воюючи з «язичеством», як він називав античну культуру, Августин намагався розгорнути

12

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

християнське теологічне обґрунтування культури на основі неоплатонізму й практично — етичних установок античної філософії. Він вміло пристосовував їх до постулатів і завдань християнства, наприклад, прагнення до щастя вважав основним змістом людського життя, але шлях до нього вбачав у пізнанні людиною Бога та в усвідомленні своєї повної залежності від нього. «Любов до себе, доведена до зневаги себе, як гріховної істоти, — суть любов до Бога, і любов до себе, доведена до зневаги Бога — порок».

Отже, світогляд Августина Аврелія, як і всієї християнської спільноти, теоцентричний. Це означає, що Бог, як єдине суще, та істина,

єзмістом усієї культури, в тому числі філософської; Бог, як джерело пізнання, є предметом теорії пізнання; Бог, як єдине і прекрасне благо, є предметом етики; Бог, як особа всемогутня і повна милості,

єголовним питанням релігії. Августин відкидав навіть думку про єдність Бога і світу, характерну для вчення античних мислителів. На противагу їм, він трактував Бога як особистість, котра створила скінченний світ і людину, виходячи зі своєї доброї волі, а не як безлику єдність. Аврелій доводив, що в акті творення Бог керується своїми думками — ідеями, що є найвищими зразками для будь-яких речей. Тому в речах міститься позаземний образ. Як би він не був спотворений неминучою присутністю матерії, як би не змінювалась будь-яка земна річ і будь-яка істота, вони тією чи іншою мірою зберігають цей образ. Завдяки цьому в них і міститься добро. Зло є відсутністю добра, а не дещо таке, що існує саме по собі. Такою є теодицея (від фр. theodicee, від грец. thеos — бог і sixn — справедливість) Августина, тобто вчення, згідно з яким наявність зла у світі не заперечує уявлення про Бога як абсолютне добро. Навпаки, воно налаштовує віруючих не скаржитися на зло, а дякувати Всевишньому за добро, яке він дарував світові. Так Августин Блаженний обґрунтовував християнську позицію, відповідно до якої треба жити за Богом, а не орієнтуватися на суспільство чи інших особистостей, навіть видатних. Далі він стверджував, що Бог поширює свою абсолютну владу не тільки на природу та індивідуальне життя, але й на всі без винятку події в суспільстві, безперервна зміна яких створює історію. Особливе місце в історії, наголошував Аврелій, посідає церква. Вона є товариством Христа і поєднує обраних, за її межами неможливо знайти спасіння. Держава повинна служити церкві. Тільки за таких умов, на думку Августина, можливе виникнення гармонійного суспільства і зрілої культури в ньому.

13

Історія української культури

Значний внесок у формування змісту релігійної культури здійснив філософ і теолог, систематизатор ортодоксальної1 схоластики2 (від грец. schole — шкільний, вчений) — Фома Аквінський. Латиною його прізвище звучить як Аквінат, а ім’я Фома — як Тома, звідси і назва його вчення — «томізм».

Виникнення схоластики було зумовлене прагненням церкви поставити розум на службу вірі, перетворити культуру на засіб логічного зміцнення богослов’я і, як наслідок, сформувати у середньовічної людини світогляд і поведінку, що узгоджувалися б із догмами християнства. При цьому віра не тільки задавала тон у культурному формуванні особистості, але й заздалегідь визначала кінцеву мету, до якої мали привести зусилля розуму. Для схоластики мислити — значило відшукати переконливі посилання на авторитет. Часто це було дуже важко робити. Даний факт влучно помітив і зафіксував відомий російський революціонер — демократ О. Герцен. «Схоластика, — писав він, — була і не цілком релігійна, і не цілком науково подібна від хисткості в логіці — вона шукала вірування, вона піддавала свій догмат найскрупульознішому розмірковуванню і підпорядковувала розмірковування буквальному розумінню догмата. Вона одного страхалась, як вогню: самобутності думки; їй аби відчувати повідець Арістотеля чи іншого визнаного керівника». Тому Августин Блаженний у своїх культурологічних пошуках спирався на філософію Платона, а Фома Аквінський, обґрунтовуючи проблеми культури середньовічного суспільства, звертався до філософії Арістотеля.

Основними творами Аквіната є знамениті «Суми» (тобто сукупності теологічних вчень). Перша з них — «Сума істини католицької віри проти язичників» (1259—1264). Під «язичниками» у ній розуміються, головним чином, арабомовні мислителі, ідеї яких поширилися серед західноєвропейських схоластів, що стало серйозною загрозою для «чистоти» християнсько-католицького віросповідання. У другій — «Сумі теології» — розроблено католицьку догматику і викладено погляди на християнську культуру.

1Ортодоксальний (від грец. orthodoxos — правовірний) — послідовний, той, хто неухильно дотримується основ якогось учення, світогляду, поглядів.

2 Термін «схоластика» має два значення:

1)середньовічна релігійна філософія, що викладалася в теологічних закладах і спиралася на християнські догми та обслуговувала богослов’я;

2)безплідне розумування; формальне знання, відірване від життя і практики, начотництво.

14

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

Книгу написано у 1266—1274рр., вона стала головним твором усієї середньовічної теології.1

Центральним у вченні Фоми Аквінського було питання про співвідношення філософії і богослов’я, яке безпосередньо відбилося на його розумінні зв’язку між філософською та релігійною культурою. Він доводив, що існування філософського знання правомірне (інакше не можна було мислити в часи Аквіната, оскільки ігнорування філософії призвело б до поглиблення конфлікту між суспільством і церквою), однак воно є лише недосконалим виявом теологічного знання як богоодкровенного та надрозумового. Філософія, стверджував Фома, виводить свої істини, спираючись на досвід і розум, а релігійне вчення — на одкровення, Святе Письмо. Тому мислитель вважав теологію вищою мудрістю і показником розвитку рівня культури суспільства та доводив, що всі (без винятку) знання мають узгоджуватися з теологією, щоб не впасти у гріховну допитливість, згубну для людини. Вищим завданням природознавства, а саме, астрономії, фізики, механіки, біології та інших наук є підсилення положень Біблії. Філософії Аквінат відводив роль тлумача релігійних істин за допомогою категорій розуму, а також спростовувача всіх аргументів проти віри як основи культури, що теж мало стати, на його думку, незамінним чинником зміцнення культури християнина.

Віра у Фоми Аквінського за своєю достовірністю переважає знання, оскільки спирається на абсолютну правдивість Бога, проте як людський розум безперервно помиляється. Обґрунтовуючи достовірність віри, Аквінат посилається на величезну кількість чудес, здійснених, на його думку, Богом: зцілення хворих, воскресіння мертвих, перетворення дурнів на мудреців тощо. Віра дана кожній людині і є для неї більш цінною у моральному плані, ніж знання, оскільки останні можуть відвернути людину від свого всевишнього Творця і благодійника.

1Теологія — сукупність релігійних доктрин про сутність і дії Бога, яка побудована на основі текстів, що сприймаються як свідчення Бога про себе самого, тобто божественні одкровення. Теологія пов’язана з концепцією особистості абсолютного Бога, що передає людині знання про себе через власне слово, а тому вона можлива тільки в межах теїзму. В точному значенні слова про теологію можна стверджувати стосовно трьох релігій — іудаїзму, християнства, ісламу. В індуїзмі та буддизмі теологія можлива як форма мислення лише остільки, оскільки вони містять елементи теїзму. Стосовно інших релігійних систем (конфуціанство, даосизм, дзен-буддизм і т. д.) термін «теологія» у сучасному розумінні не може бути застосований. Слово «теологія» введено у вжиток у Стародавній Греції на означення систематизованого викладу міфів і, особливо, генеалогії богів політеїзму. Зміст цього слова частково відповідає змісту терміну «богослов’я».

15

Історія української культури

Отже, проголосивши основою свого вчення принцип гармонії віри і розуму, Фома фактично підпорядкував знання вірі, а філософію і культуру — теології. Тому філософія і культура у нього теологічні, а теологія — філософічна і культурологічно забарвлена.

Для зміцнення віри людей в Бога Аквінат вважав за необхідне здійснити філософське обґрунтування його буття. Він рішуче відкинув онтологічне доведення божественного буття (з часів патристики1 була поширена думка, що буття Бога очевидне, розуміється саме собою, бо кожна людина має те чи інше уявлення про нього) і в «Сумі теології» розробив п’ять логічних обґрунтувань існування Бога. Однак всі вони ілюзорні. Тому їх спростував ще І. Кант, який взагалі довів неможливість будь-якого теоретичного доказу існування Бога.

Немало зусиль доклав Фома Аквінський обґрунтуванню своїх поглядів на культуру мислення особистості. На його думку, душа людини безтілесна, це чиста форма без матерії, незнищенна, безсмертна розумово — пізнавальна субстанція, що включає як розум, так і волю. Розум, підкреслював Фома, абстрагуючись від волі, здійснює пізнавальну функцію. Вся інформація до нього поступає від органів чуття. Він її обробляє і за допомогою абстракцій осягає сутність речей. Далі, у процесі пізнання виникають поняття, їх з’єднання і роз’єднання утворюють позитивні і негативні судження, а зв’язок останніх втілюється в умовиводах. Головне призначення позитивних умовиводів — теоретичне обґрунтування християнських догм. Усе, що суперечить їм, має негативне значення, а тому неварте наслідування. Саме в цьому і полягає, як стверджував Аквінат, культура мислення особистості.

Засадами моральної поведінки індивіду Фома вважав свободу волі, а її змістом — дотримання доброчесностей. До чотирьох традиційних доброчесностей, що успадковані з античної культури, — мудрості, відваги, поміркованості і справедливості, Аквінат додав ще три християнських: віру, надію і любов. Сенс життя особистості (його призначення) він вбачав у щасті, під яким розумів пізнання і споглядання Бога.

Суспільний порядок мислитель розглядав як відображення порядку божественного. Звідси брала початок його вимога враховувати різну культурну «досконалість» соціальних груп у процесі аналізу їхньо-

1Поняття « патристика» походить від лат. patres — батьки, отці і означає сукупність богословських, філософських та соціально — політичних доктрин християнських мислителів ІІ—VІІІ століть, відомих як «отці церкви».

16

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

го життя. Більшість із них зобов’язана займатися фізичною працею, а меншість — розумовою й управлінням більшістю. Найціннішою Фома вважав працю служителів римсько-католицької церкви.

Усхожому контексті Аквінат вирішував і проблему держави, визначаючи найбільш прийнятною її формою правління монархію. Як Бог один у всьому світі, так і держава може гідно функціонувати, якщо її очолює єдиний правитель — монарх. Будь-яка влада має божественне джерело, тому світська влада повинна підкорятися церковній ієрархії. За наказом церкви їй слід нещадно карати єретиків1, інакше «зараза» єресі2 згубить багатьох віруючих. Так «ангельський доктор»3 у контексті своїх соціальних поглядів став теоретиком інквізиторського бузувірства.

У1879р. папа Лев ХІІІ визнав учення Фоми Аквінського обов’язковим для всієї католицької церкви. З ХІХ ст. на його засадах розвивається неотомізм4 у всіх своїх різновидах.

ТакимибулипоглядиАвгустинаБлаженногоіФомиАквінського— найбільш відомих мислителів середньовіччя, які стояли біля витоків

іджерел християнської культури і своїми напрацюваннями суттєво вплинули на її зміст.

Отже, якщо характеризувати європейську середньовічну культуру загалом, то можна однозначно констатувати: вона була релігійною, християнською. Це означає, що домінуючими і певною мірою тотальними в духовній атмосфері середньовічної епохи були релігійне світовідчуття і богословські інтелектуальні пошуки, які викликали появу патристики і схоластики. Мислителі, літератори і художники цієї пори так само, як і мудреці античності, прагнули гармонії в розвитку особистості, міркували про розумне влаштування її життя. У своїх

1 Єретик (від грец. hairesis — секта) — послідовник єресі.

2Єресь — це: 1.Віровчення, що відхиляється від догматів пануючої релігії. Єресі були характерними, головним чином, для середньовіччя, коли вони служили формою протесту проти канонів офіційної церкви. 2.Відхилення від загальновизнаних правил, поглядів. 3. Щось помилкове, нісенітниця.

3Фому Аквінського часто називали «ангельським доктором» не тільки за викладання теології і численні праці, а й за «м’якість» характеру.

4Неотомізм (від грец. nеос — молодий, новий і томізм) — панівний напрям у філософії і культурі сучасного католицизму. Зберігаючи основні ідеї томізму, прихильники неотомізму дають теологічну інтерпретацію сучасним теоріям і культурологічним концепціям. Для неотомізму характерна тенденція до поєднання томізму з окремими положеннями інших напрямів сучасної західної філософської думки, зокрема, феноменології, антропології, фрейдизму та ін. Основна мета неотомізму — філософське та культурологічне обґрунтування християнського віровчення.

17

Історія української культури

пошуках вони спиралися на авторитети античності, пристосовуючи їх ідеї до реалій середньовіччя. У цьому полягала спадкоємність культур цих двох епох. Однак критерії і підходи до розумного облаштування життя були у них різними. В античній культурі найвищою цінністю, еталоном і зразком наслідування вважалася всебічно і гармонійно розвинена людина, яка жила у згоді з природою (що теж обожнювалася). Тому цей вид культури й отримав назву антропоцентричного. Середньовічна культура була теоцентричною, а раз так, то і зразком наслідування визнавався лише Бог. Людина вважалася гріховною за своєю природою (про обожнення природи в цю епоху не могло бути й мови); спасти свою душу вона могла тільки завдяки любові до Бога і постійному прагненню наблизитися до нього. Це й спричинило появу ідеї нескінченного самовдосконалення індивіду, для якого культура стає формою діалогу з універсальною системою моральних координат, втілених в абсолюті, яким є Бог. Інша думка в межах християнської культури не допускалася.

Отже, засилля релігії в духовному житті середньовічного суспільства, з одного боку, а з іншого — єресі, розвиток мистецтва, великі відкриття в астрономії та мореплаванні породили непереборні суперечності в його культурі, а останні викликали радикальну переоцінку її цінностей. Європа дозріла до корінної культурної переорієнтації, яку взяли на себе гуманісти епохи Відродження.

Відродження (Ренесанс) — це період у культурному розвитку країн Західної та Центральної Європи у ХV—ХVІ століттях, перехідний етап від середньовіччя до Нового часу, що характеризувався переважно гуманістичним світоглядом, його антифеодальною, антиклерикальною та антисхоластичною спрямованістю, широким використанням естетичних можливостей мистецтва, а головним чином, — поверненням до культурного спадку античності, своєрідним «відродженням» його традицій (звідси і назва). Сам термін «відродження» (від фр. «ренесанс») введено у вжиток у ХVІ ст. італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва Джорджо Вазарі (1511—1574).

У ХVІІІ ст. Вольтер та інші просвітителі протиставили середнім вікам з їх начебто культурною відсталістю й забобонами період піднесення — відродження науки та мистецтва у ХV-ХVІ століттях. З їхньої «легкої руки» антиісторична схема: антична культура (початок розвитку) — середньовіччя (зупинка у культурному розвитку) — відродження античної культури і культури взагалі (початок нової іс-

18

Розділ 1. Предмет, загальнотеоретичні та методологічні основи ...

торії) — укорінилася надовго. Великі досягнення, здобуті протягом середніх віків, — розширення культурної сфери Європи, поява великих життєздатних націй, технічні успіхи і грандіозні художні ансамблі — були незаслужено забуті. Вся увага приверталася до нового (унікального) культурного явища та історичного етапу під назвою «епоха Відродження».

Дійсно, Відродження — цей короткий в історії людства період, за значущістю культурних подій і досягнень, що вмістилися в ньому, може по праву називатися новою епохою. Розпочалася вона з гуманістичного ідейного руху.

Гуманізм — світогляд і діяльність, які виражають повагу до гідності і прав людини, її цінностей, що проникнуті турботою про її благо, всебічний розвиток, про створення сприятливих умов для її особистого і суспільного життя.

Мотиви людяності, людинолюбства, мрії про щастя і справедливість відображені в усній народній творчості, літературі, моральнофілософських та релігійних концепціях різних народів, починаючи з сивої давнини. Однак як цілісна система і як широка течія суспільної думки гуманізм сформувався в епоху Відродження. Цьому сприяли певні зміни в соціально-економічному, політичному і духовному житті Європи: зростає кількість міст і чисельність населення в них, появляється бюргерство, ще на підступах до Ренесансу (ХІІІ — початок ХІV ст.) завирувала у глибинах національного життя Італії напружена політична боротьба, формуються засади мирського світорозуміння, якому стає тісно у межах теологічного аскетизму. Все це викликало до життя віру людини в свої сили, нові духовні (інтелектуальні) інтереси, несумісні з жорстким контролем над її діяльністю та способом мислення з боку церкви. Божественне знання поступово витісняється гуманітарними науками, які поки що випадали з офіційних університетських програм, але повільно завойовували право на своє існування. І якщо в часи середньовіччя людям дозволялося думати однаково, то тепер ситуація корінним чином змінилася. Індивід стає все більш самостійним, розкутим. На противагу середньовічній людині, яка повністю вважала себе зобов’язаною Богові, людина епохи Відродження всі свої успіхи і заслуги була схильна завдячувати власному талантові, а тому намагалася всебічно його розвивати.

Сповістив про зародження ренесансного гуманізму останній поет середньовіччя і перший поет Відродження італієць Данте Аліг’єрі (1265—1321) — автор безсмертної «Божественної комедії».

19

Історія української культури

За власним визнанням Данте, поштовхом для пробудження в ньому поета була трепетна і благородна любов до дочки батькового друга — юної і прекрасної Беатріче. Два десятка сюжетів, кілька канцон1 і балад, написані біля могили коханої, містять філософське тлумачення пережитого і благородний образ коханої. Вірші в них чергуються з прозою. Це — щоденник схвильованого серця і допитливого розуму.

«Божественна комедія» відображає радощі та страждання, особисте і громадське життя, політичну боротьбу в Італії та її культурні традиції. Фабула2 поеми була немов би задана Данте алегорично — повчальною і релігійно — фантастичною традицією середньовічних розповідей про ходіння в загробний світ та видіння посмертної людської долі. Тонко розроблена система католицького вчення про потойбічне життя грішників та праведників, угодних Богові, з його скрупульозним описом посмертних кар, відплат і нагород, зумовила основні напрями поетичної оповіді Данте й поділ його поеми на три частини: пекло, чистилище та рай. У цьому творі знайшла відображення гуманістична концепція автора, суть якої може бути

сформульована таким чином: життя людства має бути підкорене людському розуму; людина сама відповідальна за своє благо, вирішальними в досягненні якого є її особисті якості, а не багатство й успадкований стан.

Поряд з Данте в історії ренесансної духовної культури завжди стоїть ім’я іншого великого італійського поета — Франческо Петрарки (1304—1374). Данте передбачив деякі гуманістичні ідеї епохи Відродження, але визначив їх, надав їм конкретного змісту і форми, Ф. Петрарка. Тому його заслужено вважають першим гуманістом Відродження.

Двадцять один рік оспівував Ф. Петрарка у своїх сонетах3 і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чоловіком. А коли вона померла, оплакував її ще довгі роки.

1Канцона (від іт. canzone — співати) — це: 1.У середньовічній поезії трубадурів (поетів-співаків, що розробляли любовно-лицарську тематику) — вірш розміром до семи строф з наскрізним рифмуванням. 2.Стародавня багатоголоса чи одноголоса пісня з акомпанементом, а також рід інструментальної п’єси зі співучою мелодією.

2Фабула (від лат. fаbula — розповідь, переказ) — сюжетна основа літературного твору, розстановка і зв’язок у ньому осіб і подій.

3Сонет (від іт. sonetto — звук, слово, мова) — вірш у формі ямбу (двоскладовий віршований розмір, стопа якого містить ненаголошений і наступний за ним наголошений склад), який має 14 рядків.

20