Kultura_posibnik (1)

Розділ 3. Історія культури княжої доби

твори Гомера, Арістотеля, Платона, мав величезні здібності проповідника та оратора.

Про ставлення Климента до культури, зокрема античної, можна судити на підставі його полеміки з Фомою. Для Фоми античність неприйнятна, Смолятич же стверджував правомірність і доцільність використання античної духовної спадщини. При цьому Климент підкреслював необхідність творчого підходу до неї, критичного переосмислення всього минулого і запозичення лише життєздатного, того, що відповідає духу народу, його вірі, сприяє укріпленню державності, розквіту культури, величі Русі.

У своїх гносеологічних міркуваннях Смолятич прагнув осмислити проблеми віри і розуму, їх взаємодії, констатував провідне місце розуму у пізнанні, в усвідомленні істини, сили і мудрості Бога. Така нетрадиційна (для релігійного діяча) постановка питання стосовно примату розуму над вірою в пізнавальних процесах свідчить про

зародження вільнодумства в давньоруській церковній літературі

вже на початку її існування.

Більшість соціальних проблем, які порушував Смолятич у своєму творі, мають етичне спрямування. У вирішенні їх він дотримувався традиції, започаткованої і блискуче реалізованої Володимиром Мономахом, зміст якої — утвердження провідної ролі моральної культури в структурі духовного життя суспільства.

Суспільна думка Київської Русі другої половини ХІІ ст. позначена також постаттю Кирила Туровського (1130—бл. 1182) — видатного представника культури, оригінального мислителя, філософа, релігійного діяча, співця духовної краси, майстра урочистого красномовства, за що він був прозваний «Златоустом».

Будучи вихідцем із заможної родини, отримавши добру освіту, Кирило Туровський не сприйняв суєтну славу земного світу, постригся у ченці, став затворником, а через деякий час отримав посаду єпископа м. Турова (давньоруське місто на річці Прип’яті, в ХІ—ХІІ століттях — центр Турово-Пінського князівства, нині селище міського типу в Гомельській обл. Білорусі). Його перу дослідники приписують такі оригінальні пам’ятки, як «Притча про сліпця та кульгавого»,

«Слово про премудрість», «Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню…», «Повість про білоризця» та інші, більшість з них увійшла до збірників «Златоуст» і «Торжественник».

Майже всі твори Кирила мають богословсько-етичну і філософську спрямованість, присвячені коментуванню біблійних текстів,

141

Історія української культури

фактично, це повчання, послання, урочисті слова, молитви. В них він намагався відійти від ортодоксально-теологічних доктрин і сформувати глибокі за змістом, дохідливі і дієві норми життя та критерії оцінки моралі світської людини.

Вчення Туровського пронизане типовим для давньоруської культури емоційним забарвленням, зворушливим зверненням до духовного (релігійного) почуття, у межах якого формувалася тогочасна культура. У своїх творах Кирило захоплювався духовною красою, і розглядав її основним джерелом насолоди. Уміло використовуючи євангельські тексти і оспівуючи світ духовності (Кирило називав його Божим світом), митрополит не протиставляв його світу земному, а, навпаки, підкреслював їх органічний зв’язок, констатуючи при цьому примат духовного, завдяки якому, на його думку, відбувається оновлення всього земного.

Кирило Туровський був неперевершеним майстром використання алегоричного методу мислення, який дозволяв йому ставити розум на рівень з вірою у житті людини. У своєму «Слові про премудрість» він напучував, що людина, володіючи розумом, має власну долю і не повинна цілком покладатися на небесного покровителя. Бог, зазначав Кирило, причетний до світського життя людини, служить їй, позбавляє її від «духовних недуг», «просвітлює» її, але не звільняє від власного розумового пошуку. Людина сама повинна робити вибір між добром і злом, демонструючи у такий спосіб свою мудрість. Методологічна цінність цієї установки Кирила Туровського полягає у налаштуванні людини на творчий підхід до осягнення сенсу її життя та організації його на розумних началах. Це були паростки ново-

го, не характерного для середньовіччя, погляду на культуру життєдіяльності людини. Його декларування — велика заслуга Кирила Туровського.

Одним з найбільш цінних творів світського характеру останнього періоду існування Київської Русі є «Слово» («Моління», «Моленіє») Данила Заточника (Заточеника). Різні назви цього твору — це різні його редакції, що дійшли до наших днів.

Відомостей про автора цього твору вкрай мало. Хто такий Данило, коли і де він народився, яке його походження, чим він займався, чому його прозвано «Заточником», чи взагалі існувала така людина, чи це збірний образ, а літературний твір, що приписується йому, має колективне походження? На ці та інші питання поки що не отримано однозначної відповіді. Однак безумовним є той факт, що «Слово» —

142

Розділ 3. Історія культури княжої доби

це видатна пам’ятка не лише давньоруської, але й світової культурної спадщини. В його основі знаходиться ідея сильної князівської влади, відсутність якої, на думку автора, — основна причина багатьох лихоліть періоду феодальної роздрібненості Київської Русі. Данило вважає, що князь — це опора і надія своїх підданих, він — джерело багатства і слави для всіх, хто йому служить, запорука процвітання держави та злагоди у суспільстві.

У творі йдеться про те, що його автор був бідняком, він зазнавав негод, від нього відвернулися ближні, йому була потрібна порада. Тому Данило і звертається до князя по допомогу: як йому, людині освіченій і розумній вийти з цього жахливого стану. Князь надає таку допомогу, чим звеличує себе в очах Данила.

Глибинний культурологічний зміст «Слова» полягає у розкритті значення розуму та мудрості в житті людини. Данило не просто звеличував, оспівував і прославляв розум, але й абсолютизував його, підносив до найвищих цінностей людини. Він доводив, що розум важливіший за матеріальне багатство, найбільш цінний порівняно з іншими якостями людини. Ні фізична сила, ні хоробрість, ні слава, ні авторитет не можуть зрівнятися з ним. Усі зазначені цінності скороминущі, на думку автора, їх можна придбати або сформувати в собі, розум же дається не кожному, його не можна купити і далеко не кожного можна навчити розуму. «…Як мерця не розсмішити, — стверджував автор «Слова», — так і глупака розуму не навчити». Навіть здібній людині розум не дається у готовому, розвиненому вигляді, для цього необхідно багато трудитися, працювати, навчатися. Припадаючи до книжкової мудрості як бджола до квітів, людина, на думку Данила, збирає «сладость словесную и разум». Отже, природжений розум і всебічна та фундаментальна освіта, яка здобувається завдяки постійній і наполегливій праці, можуть дати бажаний результат — розвинути розум людини і піднести її на рівень мудреця.

Однак при всій важливості розуму він не складає, як стверджував автор, ні основу буття, ні джерело його пізнання. Такою основою є серце — істинне «Я», самість людини, а його опорою — мудрість і краса, раціональне й естетичне. «Серце розумного укріпляється в тілі його красою і мудрістю», — констатував Данило. Воно — той орган, що зводить воєдино розум, чуття і волю людини. Цей погляд на

провідне місце і визначальну роль серця не тільки у пізнавальній діяльності людини, а і в її духовному житті в цілому, отримав назву кордоцентризму. Його обґрунтування розпочалося ще в перших

143

Історія української культури

пам’ятках києво — руської писемності. Особливо виділявся своїми думками стосовно цієї проблеми Володимир Мономах у «Повчанні дітям». Гідний внесок у цю культурницьку справу зробив і Данило Заточник.

Таким чином, аналізуючи творчі напрацюванням автора «Слова», можна зробити висновок. По-перше, заслуга Данила Заточника полягала в акцентуванні ролі розуму у пізнавальній діяльності людини, проголошенні культу особистої мудрості. У цьому плані його твір продемонстрував високий рівень розвитку індивідуальної самосвідомості, відверто проголосивши мислячу особистість вищою цінністю. По-друге, Данило Заточник доклав значних зусиль у справу перетворення розрізнених поглядів на кордоцентризм у концепцію примату серця над розумом, яка стала у наступні часи однією з провідних в українському фольклорі, мистецтві, філософії та в інших сферах духовного життя.

У першій половині ХІІІ ст. створюється на Русі ще одна пам’ятка — «Києво-Печерський патерик», який став яскравим зразком східнослов’янської літератури. За своїм змістом — це збірка творів з історії Києво-Печерської лаври та оповідань про життя її перших подвижників. Вона стала відомою завдяки двом рукописним зібранням ХV ст. — Тверському (1406; так званому Арсенієвському) і Київському (1462, має назву Касянівського). На сьогодні відомо майже двісті списків «Патерика». Вперше він був надрукований у 1635 р.

Часові межі і географія подій, що описуються у «Києво — Печерському патерику», дуже широкі. Однак наявність у ньому сюжетів і мотивів з перекладних описів життя ченців, що містяться в Єгипетському, Афонському, Єрусалимському, Синайському та інших патериках, не позбавляє цей твір унікальності й самобутності. Його основу складають послання суздальського єпископа Симеона печерському ченцю Полікарпу та звернення Полікарпа до ігумена Акиндіна, а також Лаврський літопис 1076 р. Через образи святих, їх розкриття «Патерик» дає читачам можливість усвідомити глибину духовної культури Київської Русі, а саме, знайомить їх з уявленнями русичів про світ та стосунками з іншими народами, про сенс життя людини, про характер відносин світської влади і церкви, про моральний ідеал, про добро і зло, про шляхи усунення зла з життя людей, про традиції і побут населення Київської держави. У ньому детально описується столичне світське і релігійне життя. Як приклад наслідування наводиться спосіб життя святого Феодосія — ігумена

144

Розділ 3. Історія культури княжої доби

Києво-Печерського монастиря, який, у першу чергу, піклувався про благо людини, співчував їй, приймав на себе відповідальність перед Богом за все, що вона скоїла. Такий ідеал любові до ближнього був мірилом ставлення до земного життя прогресивних діячів тієї доби, завдяки чому стверджувався загальнолюдський характер моральності, закладались етичні основи самобутньої української культури.

Поряд з реальними відомостями про життя в монастирі, про ставлення князів до монастиря, про роль варягів у культурному житті Стародавньої Русі, про приватні бібліотеки ченців, у «Патерику» містяться і фантастичні розповіді (чорти виконують накази святого і т.д.). Однак це жодним чином не принижує його привабливості, історичної цінності і культурного значення.

Величезну роль у духовному житті Київської Русі відігравали фольклор (усна народна творчість), епос (сукупність творів народного походження — сказань, оповідань, легенд і т. ін., об’єднаних єдиною темою або національною приналежністю), танці, співи, музика.

Уселах і містах люди любили розповідати казки, водити танок, танцювати, співати. Професійних артистів називали скоморохами. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і циркачами. Появилися билини (епічні пісні, складені народом Стародавньої Русі, що відображали реальність того часу). У процесі багатовікового розвитку билини змінювалися, вбирали в себе події більш пізніх часів і більш ранніх епох.

Уцентріподій,щооспівувалисяубилинах,знаходилисяобразиулюблених богатирів, які наділялися високими моральними якостями, були зразком самовідданості і любові до рідної землі. Такими запам’яталися, наприклад Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович.

Убилинах прославлялась їх служба князю Володимиру і боротьба зі злом. Так, у постаті Іллі Муромця поетично втілені риси селянського сина з його спокійною впевненістю в собі та урівноваженістю, який стоїть на чолі богатирської застави поперек дороги ворогам (ця тема була актуальною для Русі і стала формуватися ще за часів монгольської навали). Подібними поетичними і героїчними рисами наділені постаті й інших богатирів, які захищали рідну землю.

Тема захисту Батьківщини була закономірно і нерозривно

пов’язана в билинах з темою повсякденного життя селянина — його важкою працею. Відомо, що перший подвиг, який здійснив Ілля Муромець після свого зцілення — було викорчовування пеньків і розчистка поля для оранки. У билинах про Вольгу і Микулу

145

Історія української культури

Селяниновича теж відображена вічна мрія селянина про легку оранку, про плідну працю, що забезпечує високий врожай.

Одночасно виникали билини, що фіксували суспільний і родинний устрій, звичаї й побут народу. Цей тип билин був характерний в основному для населення Новгородського князівства та прилеглих до нього земель. Найбільш значні з билин цього типу — «Садко» і «Василь Буслаєв». В них збереглось яскраве відображення побуту середньовічного міста Київської Русі.

Билини передавалися із вуст в уста, від покоління до покоління, примножуючи розмаїтість і духовне багатство своїх персонажів, що були віддзеркаленням змін у житті русичів тієї доби. Серед піснярів — бардів своїм талантом особливо виділявся славнозвісний Боян, який жив у ХІ ст. при дворі київського князя Святослава Ярославича.

Виникнення та поширення писемності і розповсюдження книг сприяли швидкому розвитку освіти і науки в Київській державі. Особливо позитивно цей вплив позначився на процесах становлення шкільної освіти. Певного динамізму цим процесам надало запровадження християнства на Русі. Достовірно відомо, що Володимир Великий після хрещення Русі в 988—989 рр. створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії; його син Ярослав Мудрий заклав у Новгороді школу на 300 осіб для дітей старост і духовних осіб. Такі школи, а вони почали створюватися і в інших містах, поширювали елементарну освіту: знайомили з основами християнського віровчення, а також вчили читати, писати, рахувати, співати, і не тільки дітей з багатих родин, але й вихідців з нижчих шарів суспільства — дітей купців, старост, ремісників і навіть селян. Навчання велося рідною мовою, вчителями були священики та дяки, школи, як правило, організовувалися при церквах, а змістом освіти була переважно візантійська культура, що відображалась у тогочасній перекладній літературі. Найбільш розповсюдженими підручниками були богослужбові книги, частіш за все — Псалтир. З розвитком книжної справи та поширенням писемності стала залучатися до навчання й оригінальна література, що відкрило нові можливості для засвоєння вітчизняної культури.

Крім простої загальної освіти на Русі також практикувалася самоосвіта молоді під керівництвом педагогів-наставників, яка полягала в засвоєнні традиційних для середньовіччя семи «вільних мистецтв» — граматики, риторики, діалектики (логіки), арифметики, геометрії (до якої входила і географія), астрономії і музики.

146

Розділ 3. Історія культури княжої доби

Популярними у навчанні з цією категорією учнів стають праці Гомера, Малали, Флавія, «Ізборники Святослава» 1073 і 1076 рр. , збірка під назвою «Бджола», до складу якої входили фрагменти з творів Платона, Арістотеля, Епікура, Ціцерона, Сенеки, Плутарха та інших античних авторів. Назва останньої збірки символічна. На думку її укладачів, як бджола, що по всіх садах і полях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які навчаються філософії (діалектиці) і хочуть стати мудрими, повинні всюди збирати найкращі духовні здобутки. Іншими словами: «Не можна стати культурною особистістю не засвоївши кращі духовні надбання минулого і сучасного», — вважали перші вітчизняні книжники — педагоги. Тому «Бджола» стала своєрідною хрестоматією для самоосвіти і поглиблення знань.

Однак розвиток матеріального і духовного виробництва вимагав подальшого поглиблення і систематизації знань. Освічені люди були потрібні для підтримки широких торгівельних зв’язків, ведення господарств у боярських маєтках, управління державними установами, для функціонування церкви.

Бурхливе палацо- і храмобудівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, теж вимагало системної підготовки висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, зодчих, співаків для церковних відправ. Тому, крім загальноосвітніх шкіл на Русі, розпочали створювати спеціальні школи малярства, різьбарства, художнього ковальства, гутництва, співу тощо.

Розширення дипломатичних і торговельних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими державами також висунуло на передній план проблему підготовки дипломатичного корпусу, кадрового забезпечення представництв за кордоном високопрофесійними фахівцями, людьми з широким світоглядом і високим рівнем культури, які досконало знають грецьку і латинську мови та вміють спілкуватися мовами народів сусідніх держав. Була потрібна школа вищого рівня. Цю необхідність реалізував Ярослав Мудрий у 1037 р. створивши при Софії Київській школу, яка продовжуючи традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Її без перебільшення можна назвати вищим навчальним закладом, оскільки рівень знань, що тут отримували діти, був фундаментальним і всебічним, не нижчим за якість підготовки у візантійській вищій школі та подібних школах інших європейських країн. До речі, Ярославова школа з’явилася дещо раніше, ніж перші вищі навчальні заклади Західної Європи. Найстарішими європейськими

147

Історія української культури

закладами були Болонська юридична, що спеціалізувалася на римському праві, та Салернська медична вищі школи. Вони появилися на території сучасної Італії в ХІ ст. Потім було засновано перші університети,1 найстарішим з яких вважається Паризький університет, що існував як «вільна школа» з першої половини ХІІ ст. Слідом за ним виникли (ХІІІ ст.) Оксфордський і Кембриджський університети в Англії, Саламанкський (ХІІІ ст.) в Іспанії, Неаполітанський (ХІІІ ст.) в Італії, з часом були створені й інші європейські вищі навчальні заклади.

У Київській вищій школі навчалися діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (укладачі, які зводили в єдине ціле кодекси «Руської правди») Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава, а також чимало шляхетних іноземців — претендентів на корони князів та королів. Серед них у різні часи здобували освіту в Києві діти англійського короля Едмунда, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, син норвезького короля Олаф та ін. У школі вивчалися: богослов’я, філософія, історія, географія та деякі інші природничі науки, риторика, граматика, грецька мова, твори античних авторів.

Пізніше почали створюватися школи при єпископальних осередках для підготовки духівництва. При парафіях та церквах існували школи початкової освіти для дітей простих людей.

Характерною рисою поширення освіти в Київській державі було й те, що до неї прилучалися не тільки хлопчики, але й дівчата, особливо з княжих родин. Деякі князівни, ставши потім дружинами перших осіб європейських держав, розповсюджували здобуті знання в нових для себе країнах, дехто допомагав розбудовувати освіту в рідній державі. Так, дочка Ярослава Мудрого Ганна, приїхавши до Франції як наречена спадкоємця французького престолу, знайшла нову батьківщину варварською порівняно з Києвом. Її приголомшив низький рівень письменності представників французького королівського двору. Навіть її майбутній чоловік був неписьменним, Ганна ж володіла декількома мовами, добре знала літературу; це вона при-

1Університет (від лат. univеrsitatis — сукупність професорів, студентів і низки факультетів) — вищий навчальний заклад і наукова установа з різними природничо-математичними і гуманітарними відділеннями (факультетами), а також вищий навчальний заклад, що має певний науковий профіль з відділеннями (факультетами), що відповідають цьому профілю.

148

Розділ 3. Історія культури княжої доби

везла з собою священну реліквію — так зване «Російське Євангеліє», книгу, на якій протягом століть будуть складати присягу французькі королі. Слід навести ще декілька добре відомих фактів, що підтверджують тезу про високий рівень освіченості багатьох представниць прекрасної статі з князівських родин. Так, літопис, датований 1085 роком, засвідчує, що онука Ярослава Мудрого і сестра Володимира Мономаха Янка (Ганна) Всеволодівна у цьому ж році відкрила у Києві при Андріївському монастирі першу в Європі спеціальну школу для 300 дівчат, у якій окрім грамоти і виховання навчали також різним видам рукоділля. Ерудованими і шляхетно вихованими були чернігівська княгиня Параскева та Параскева Полоцька. Причому вони вивчали і добре знали не тільки життєві премудрості, але й філософію, історію, поезію, риторику. Як ідеться в літопису, Параскева Полоцька крім того «была умна книжному писанию» і сама писала прекрасні книжки. Великих успіхів у цій справі досягла і дочка київського князя Мстислава Євпраксія (онука Володимира Мономаха). Це їй належить рукописний трактат «Мазі», який був утрачений, а потім знайдений в Італії у бібліотеці Медичі. Дана книга є одним з перших на Русі посібників для використання лікарських рослин. У ній містяться різнобічні відомості про застосування мазей, виготовлених з подрібнених трав на основі баранячого жиру, а також лікарські поради стосовно їх прикладання.

Поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на зародження науки в державі. Науковими центрами в період розквіту Київської держави були передусім Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський та інші адміністративні центри. У цих містах існували школи, створені в основному духівництвом, що і стали осередками нових знань. В них працювали вчителі, письменники, художники, літописці, тобто творці і носії тогочасних наукових знань.

Як і більшість складових культури русичів, вітчизняна наука в період свого становлення перебувала в значній залежності від Візантії, яка тоді мала беззаперечну славу другого (першим визнавався Рим) світового центру науки і літератури. Наукові пошуки здійснювалися під егідою теології, часто забарвленої філософською проблематикою. Однак їх автори брали до уваги не тільки думки «отців» церкви та корифеїв античної філософії, але й дотримувалися народної мудрості предків та їх оригінального світогляду. Спираючись на теологію, міфологію та народний досвід, вони опрацьовували всі галузі тогочасного

149

Історія української культури

знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію, висловлювали свої думки про світобудову, розповідали про набуті знання, почерпнуті з Біблії та інших джерел стосовно створення світу і людства, додавали до них власні погляди на походження слов’ян та їх мови, описували міграцію, звичаї, побут і традиції племен, які належали до Київської держави, цікавилися рослинним і тваринним світом, неживою природою. Показовими у цьому плані є найстаріші з тих культурних пам’яток, що дійшли до наших часів, «Велесова книга», «Ізборники» Святослава 1073 і 1076 рр., «Повість временних літ», «Руська правда» та ін.

Широкого розповсюдження на Русі набуло декоративно-ужитко- ве мистецтво1. Оскільки Київська Русь підтримувала плідні зв’язки з багатьма державами, цей вид мистецтва увібрав у себе вікові традиції свого населення і надбання інших народів. Він охоплював усі верстви суспільства русичів, тому що був пов’язаний із забезпеченням повсякденного життя кожної людини, задоволенням її первинних потреб у житлі, їжі, одязі, взутті, засобах праці і т. д, яке значною мірою залежало від комфортності житла, стану начиння, зручності та естетичного оздоблення предметів і речей, що були у їх вжитку. Тому ще з часів дикунства людина, як уміла та могла, вдосконалювала і прикрашала своє начиння і житло. Для цього використовувалися різні сюжети, взяті з міфів і життя, прийоми і засоби їх реалізації.

У наших далеких предків ще з дохристиянських часів була улюбленою язичницька та епічна тематика, яка відображалася в різноманітних орнаментах, зображеннях на предметах побуту, зброї, прикрасах, металевому і керамічному посуді, в різьбі по дереву й кості. Найбільш поширеними фігурами та елементами композицій були: коло як символ сонця, хвилясті лінії, що характеризували уявлення

1Декоративно-ужиткове мистецтво (від лат. dekorare — прикрашати) — галузь декоративного мистецтва: створення художніх виробів, що мають практичне призначення в суспільному та особистому побуту, і художня обробка утилітарних предметів (начиння, меблі, тканини, знаряддя праці, засоби пересування, одяг, прикраси, іграшки і т.д.). Під час оброблення матеріалів (метал, деревина, кераміка, скло, текстиль і т.д.) в декоративно-ужитковому мистецтві використовуються литво, ковка, чеканка, гравіювання, різьблення, розпис, інкрустація, вишивка, набійка тощо. Витвори декоративно-ужиткового мистецтва є складовою предметного середовища, що оточує людину, і естетично його збагачують. Вони, зазвичай, нерозривно пов’язані з архітектур- но-просторовим ансамблем (у парку, в інтер’єрі) і між собою, утворюючи художній комплекс. Цей вид мистецтва виник у сиву давнину і став одним з найбільш важливих у народній творчості. Його історія пов’язана з художнім ремеслом, художньою промисловістю, з діяльністю професійних художників і народних майстрів, а на початку ХХ ст. — також з дизайном та художнім конструюванням.

150