Kultura_posibnik (1)

Розділ 3. Історія культури княжої доби

ють спільним джерелом орнаменти візантійських і болгарських книг. Проте їм притаманна своя неповторна самобутність. Таких заставок нараховується 18 — одна велика і сімнадцять малих. Крім того, «Остромирове Євангеліє» розкішно оздоблене 207 ініціалами. Колористична гама їхніх зображень яскрава, насичена і водночас вишукана. Мініатюри цього художнього витвору характеристичні тим, що їх золоті контури заповнені інтенсивними барвами, нагадують знамениту техніку київської перегородчастої емалі, в якій проміжки між золотими дротами обрисів заливалися різнобарвним склом. Разом з тим, звертає на себе увагу спосіб обрамовування мініатюр схематичним зображенням церкви, що не спостерігалось раніше у візантійській та болгарській мініатюрах. На думку фахівців, цей факт є підтвердженням тези, згідно з якою, мініатюри Євангелія належать одному і тому ж митцю (маляру) і виконані спеціально для даного рукопису, а не взяті з іншого твору, наприклад, грецького, що часто траплялося в ті часи. Таким чином, «Остромирове Євангеліє» є унікальною давньоруською пам’яткою малярства і разом з тим шедевром вітчизняної мініатюри.

Друга унікальна книга — «Ізборник Святослава1» є важливою пам’яткою усього слов’янського письменства. Це список2 зі слов’яно — болгарського протографа3, перекладеного з грецького оригіналу (до нашого часу не зберігся) для болгарського царя Симеона (893—927), за іншими даними, Бориса І (852—889), що був витворений дияконом Іоанном у 1073 р. в Києві. За змістом «Ізборник Святослава» — своєрідна «богословська енциклопедія», в якій тогочасний читач міг знайти відповіді на релігійні питання, що його хвилювали. Понад 400 статей цього твору присвячені тлумаченню малозрозумілих термінів, а також окремих уривків Святого Письма і патристичної літератури. У ньому також містяться статті повчального характеру різних церковних і світських авторів. Науковий інтерес представляє вміщений

1 Є підстави вважати, що «Ізборник Святослава» 1073 р. був переписаний не для князя Святослава, а для його брата Ізяслава, який під час написання книги ще посідав київський престол. Захопивши Київ (через три тижні після завершення роботи над рукописом), Святослав, напевно, наказав витерти в тексті ім’я брата і вписати своє ім’я (сліди такого втручання в текст добре помітні на пергаменті).

2Список –переписаний текст, рукописна копія. У стародавні часи, наприклад, створювалися списки (копії) літописів.

3Протограф (від грец. protos — перший та grapho — пишу) — в джерелознавстві: початковий рукопис, що був покладений в основу більш пізніх редакцій даного тексту.

121

Історія української культури

в Ізборнику список 94-х книжок «істинних і помилкових», заборонених церквою. Цей список значною мірою свідчить про коло літератури, яка уже в середині ХІ ст. була відома у Київській Русі.

«Ізборник Святослава» цікавий не лише змістом, але й зображенням сім’ї князя Святослава Ярославича та заставками і малюнками на берегах сторінок. Своєрідною є техніка виконання групового портрета сім’ї князя Святослава. Вона відмінна від живописної системи виконання чотирьох інших мініатюр — архітектурно-сюжетних фронтисписів1 із зображенням «отців» церкви. Портрет князя, його дружини і п’яти синів витворений без ґрунтовки і без попереднього протирання пергаменту кістковим порошком. Зображення намальоване тонким пензлем, густими фарбами і золотом, нанесеним на кіноварну основу. Така малярська техніка дала змогу фахівцям назвати груповий портрет сім’ї князя Святослава «першим руським рисунком». Цікаво, що на цій мініатюрі зверху з лівого боку намальована химерна істота у вигляді дволапого крилатого дракона з головою собаки. На думку дослідників, це зображення герба династії Святославичів та їхніх нащадків — чернігівських князів Давидовичів і Ольговичів, на якому така ж химерна істота є не чимось іншим, як образом стародавнього бога дохристиянської епохи Симаргла — охоронця Дерева життя. Відомо, що подібна білокам’яна скульптура стояла у придворному храмі чернігівських князів ХІІ ст. — Борисоглібському соборі, зруйнованому в роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр., і тепер відбудованому.

Слід зазначити, що поява в «Ізборнику Святослава» 1073 р. групового князівського портрета і можливого їх гербового знака, як і поява фрескових малюнків родини Ярослава Мудрого на стінах Софії Київської та князівських портретів у руських мініатюрах «Трирського псалтиря», — це не тільки яскраве свідчення активних заходів київських князів щодо утвердження своєї влади на Русі, але й переконливий доказ зростання самосвідомості русичів, їхньої законної гордості за свою державу.

Для більш глибокого усвідомлення художньо-стилістичної розмаїтості давньоруської мініатюри важливе значення мають фронтиспісні композиції, якими прикрашені початкові сторінки обох частин «Ізборника Святослава». Пов’язані з візантійськими традиціями, вони

1Фронтиспіс (від лат. frons — лоб та aspicere — дивитися) — 1.Головний фасад будівлі. 2.Рисунок або портрет, розміщений зліва від титульного аркуша книги.

122

Розділ 3. Історія культури княжої доби

у той же час не позбавлені виразних давньоруських особливостей, які виявилися у переробці іконографії візантійських образів, у зміні їх композиційних та орнаментальних принципів, а також у новій трактовці їх кольорової характеристики. Численні зображення тварин і птахів, якими обрамлені ці мініатюри, дві заставки і орнаментований аркуш з текстом похвали князю, не характерні для візантійської книжкової мініатюри. Мабуть, на колориті мініатюр цього твору позначилася особлива лагідність, що розлита в українському краєвиді, і властива всьому пізнішому вітчизняному мистецтву м’якість пейзажу Задніпров’я, Чернігівської рівнини, якою вона уявляється і тепер з висоти Київських гір. Ця особливість живописної техніки мініатюр стала очевидною після того, як було здійснено ретельну реставрацію цього рукопису.

Характеризуючи художнє оздоблення «Ізборника Святослава», не можна оминути надзвичайно цікаві малюнки знаків зодіаку, якими прикрашена нижня частина берегів його розвороту. Вони, як і груповий портрет сім’ї Святослава, виконані безпосередньо на пергаменті, без ґрунту, прозорими фарбами. Їх автором, напевно, був не худож- ник-професіонал, а один із каліграфів твору, який не мав навичок мініатюриста (про це свідчать неправильні пропорції фігур, відсутність належного композиційного зв’язку між зображеннями, недбала манера виконання). Однак малюнки знаків зодіаку приваблюють своєю безпосередністю, ясністю задуму, в них досить виразно проступає місцевий колорит. Наприклад, один із найбільш майстерно виконаних зодіакальних знаків — Стрілець зображає чоловіка середнього віку з характерною давньоруською зачіскою, зодягненого в коротку туніку з підібраними полами. Подібні зображення можна бачити на фресках сходових веж Софії Київської. Зодіакальний знак — Діву каліграф малює у вигляді повновидої давньоруської дівчини із чотирма кісками, в червоній кибалці1 та поперечно-смуглястій сукні з короткими рукавами. Цікавими, хоч і не дуже вправними, є зображення реальних і фантастичних тварин у зодіакальних знаках, наприклад, лев скоріше нагадує гепарда.

Отже, «Ізборник Святослава» 1073 р. — шедевр світового мистецтва. Пам’ятка постійно перебуває в полі зору дослідників різних галузей знання. Її вивчають і вітчизняні й іноземні вчені, особливо болгарські, які прагнуть хоча б якоюсь мірою реконструювати втра-

1 Кибалка — жіночий головний убір.

123

Історія української культури

чений внаслідок багатовікового колоніального ярма один із шедеврів своєї духовної спадщини.

Наступний рукопис Київського скрипторію1 — «Ізборник» 1076 р., який тривалий час безпідставно також називали Святославовим. Це скромно оздоблена, невеликого формату книга, написана красивим почерком двома переписувачами; один із них — «грішний Іоанн» — вказує своє ім’я у вихідній приписці. Під час реставрації рукопису та підготовки його до видання з’ясувалося, що переписувача Іоанна не слід ототожнювати з дяком Іоанном — переписувачем «Ізборника Святослава» 1073 р., бо почерки обох майстрів нетотожні. Цей документ важливий передусім як цінна пам’ятка давньоруської мови і літератури. Елементи південно-руської говірки, що згодом лягли в основу формування мови української народності, простежуються в ній досить виразно. За змістом — це збірка статей, значною мірою оригінального характеру, яка присвячена релігійно-моральним настановам про те, як слід жити.

Цілком слушною є думка фахівців, що в окремих статтях «Ізборника» знайшли відображення події, пов’язані з київським повстанням 1068 р. та іншими народними виступами проти гноблення.

Оздоблення рукопису скромне. Кілька простих кіноварних заставок, кінцівок, нескладні за малюнком ініціальні літери, значно відрізняють цю добірку напутніх статей від «Ізборника Святослава» 1073 р.

Відомою пам’яткою мистецтва ХІІ ст. є «Юрієве Євангеліє», яке було написане у 1120—1128 рр. для Новгородського Юрієвого монастиря Федором «Угринцем». Хоча воно оформлене скромніше і стриманіше, ніж «Остромирове Євангеліє» та «Ізборник Святослава» 1073 р., його 65 заголовних букв та заставок витворені з неабиякою фантазією і майстерністю, причому всі заголовні літери виконані контуром, однією лише фарбою — кіновар’ю, ініціали намальовані у формі кумедних постатей людей, фантастичних звірів, птахів, а плетиво рослинного орнаменту повторює сюжети на тогочасних київських браслетах, чернігівських кам’яних рельєфах тощо.

Неабияку мистецьку цінність має «Добрилове Євангеліє», написане в 1164 р., очевидно на Волині, дяком Костянтином (в миру Добрилом). Характерним для малюнків цього рукопису є однакова

1Скрипторій (від лат. scriptor — переписувач) — у західноєвропейських середньовічних монастирях — майстерня, в якій переписувалися книги.

124

Розділ 3. Історія культури княжої доби

схема композиції: всі постаті євангелістів уміщені в квадрати з орнаментованих рам у вигляді колон, завершених великими банями.

Видатною пам’яткою книжної мініатюри є «Трирський псалтир», який ще називається «Кодексом1 Гертруди» або «Молитовником Гертруди». Рукопис був написаний на замовлення трирського архієпископа Егберга. Пізніше власницею книги стала дружина київського князя Ізяслава — Гертруда. Нині рукопис зберігається у кафедральній скарбниці в Чвідел’я (Північна Італія). Книга складається з декількох частин. Найстаріша з них, тобто сам псалтир, була написана і розмальована (для Егберга) німецькими ченцями з Райхенау у 984—990 рр. Згодом, по її написанні, до псалтиря було долучено аркуші з різними молитвами і, нарешті, в ХV ст. спочатку кодексу було пришито шість аркушів з латинськими молитвами і п’ятьма мініатюрами східного, візантійського типу. Власницею молитовника, вшитого до Егбергового псалтиря, була Гертруда, мати князя Ярополка, котрий княжив у Володимирі-Волинському і загинув у боротьбі з Ростиславичами (1085) від рук насланого душогубця.

Німецький дослідник цієї пам’ятки Газельоф висловив переконання, що мініатюри рукопису були виготовлені в Києві у 1078— 1087 рр., коли там уже існували мистецькі майстерні при Печерській лаврі. На думку цього дослідника, в мініатюрах збереглися — з незначними відхиленнями — художні традиції візантійської композиційної схеми та іконографії, вони мають велику цінність для вивчення давньоруського мистецтва і побуту і стоять близько до мініатюр «Остромирового Євангелія» та «Ізборника Святослава» 1073 р. Існують й інші точки зору, а саме, що текст і мініатюри «Молитовника Гертруди» були виконані не в Києві, а в Західній Україні — у Володимирі, Луцьку, а, можливо, в Галичі. Виконавцем їх був не грек, а німець або слов’янин, який користувався напіввізантійськими і напівзахідними зразками.

На мініатюрах латинської книги «Трирський псалтир» привертають увагу портрети князя Ярополка, княгинь Ірини і Гертруди, зображення Богоматері, «Розп’яття», і «Різдво Христове». Мініатюри виконані між 1078 і 1087 рр., очевидно кількома май-

1Кодекс — загальна назва найбільш ранніх форм книги. Спочатку римляни називали кодексом книги, що складалися з декількох вощених дощечок, скріплених тонким ремінцем; потім так стали називати рукописні книги зі скріплених разом папірусних чи пергаментних, а згодом і паперових аркушів. Кодекси замінили більш давні форми рукопису (таблички та світки). Широкого розповсюдження кодекси набули, ймовірно, з кінця І ст.

125

Історія української культури

страми і мають візантійські й романські риси. Загалом мініатюри виконувалися у плоскій, графічній манері, характерній для мистецтва ХІІ ст.

Окремої уваги заслуговують мініатюри Радзивіллівсього літопису (його ще називають Кенігсберзьким літописом), який дійшов до нас у вигляді копії ХV ст., що була зроблена з оригінала лицевого, тобто ілюстрованого зводу 1205 року. Назва цього кодексу походить від імені віленського воєводи Януша Радзивілла, якому належав цей список у ХVІІ ст. Під час Семирічної війни список потрапив із Кенігсберга до Росії (1758) як трофей і став власністю Петербурзької академії наук. За змістом Радзивіллівський літопис є бесідою київського князя Володимира Святославовича з грецьким філософом про сутність та зміст християнства. Найбільшу естетичну цінність у літопису мають розцвічені мініатюри (всього їх 618), виготовлені у ХV ст. з давньоруських оригіналів кінця ХІІ — початку ХІІІ ст. Мініатюри відображають основні події історії Київської Русі, вони доносять безцінні відомості про її архітектурні споруди, одяг та зброю, речі домашнього вжитку, тому є для нас «вікнами» у світ, що давно зник. Разом з тим світом було втрачено велику кількість літературних пам’яток.

Всю літературну спадщину Київської держави, що збереглася, прийнято поділяти на перекладну та оригінальну. Кожен з цих видів літератури, у свою чергу, поділяється на біблійну та світську.

Перекладна література — це твори, оригінали яких надходили до Києва та інших великих давньоруських міст з Болгарії , Сербії, Візантії, Риму, з інших країн Заходу чи Сходу.

Оригінальна література представлена книгами, що писалися вітчизняними авторами на різні сюжети життя свого народу, своєї держави.

Якщо проаналізувати співвідношення перекладної й оригінальної літератури, яка готувалася протягом усього існування Київської Русі, то, безумовно, виявиться очевидною перевага перекладної літератури, що цілком зрозуміло. Особливо широко серед неї був представлений переклад грецької церковної класики. Це піснеспіви — канони1,

1Канон (від грец. kanon — норма, правило) — 1. Зведення положень, які мають догматичний характер. 2. Сукупність книг Біблії, що визнаються церквою натхненними Богом та використовуються у богослужінні як Святе Писання. 3. Жанрова форма літургічної поезії, вид церковної поеми-гімну, що має складну конструкцію.

126

Розділ 3. Історія культури княжої доби

кондаки1, ікоси2 Іоанна Дамаскіна, Григорія Назіанзина (Богослова), твори Афанасія Олександрійського, Василя Кесарійського (Великого), Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Їх змістом були похвальні пісні, що призначалися Богові, Богородиці, святим, прославляння християнських свят, тобто всі вони носили гімнографічний характер.

Широкого розповсюдження на Русі набув Псалтир3. Ця старозавітна книга приваблювала читачів простотою свого змісту, дохідливістю, ліризмом, поетичністю та яскравою образністю. Тому Псалтир став книгою — підручником, яку ретельно вивчали. Він використовувався і як книга богослужбова, і як повчальна, і як така, що призначена для домашнього читання, з метою умиротворення душі. Популярними були переклади Нового Завіту, найдавніші з яких датуються ХІ—ХІІ століттями.

Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою. Частина апокрифів (так називаються твори, що не визнавалися канонічними) була заборонена церквою, окремі дозволялися до читання, але не для богослужіння. За своїм змістом — це так звані позабіблійні твори (література, що цілком або частково не відповідала постулатам Біблії) про походження світу, про життя перших людей на Землі, про випробування, які довелося пройти за час свого існування стародавнім народам, про життєвий шлях Ісуса Христа — від народження і до загибелі, про внесок у розвиток вчення Христа його учнів, про «кінець світу» і «страшний суд» над грішниками.

Великою популярністю на Русі користувалася житійна література. Як правило, вона була агіографічною, тобто представляла опис життя видатних християнських діячів — святих і продовжувала традиції Біблії. У ній йшлося про подвиги святих, які вони начебто творили за свого життя і по смерті. Зародилася ця література відразу після виникнення християнства. Значний внесок у її становлення здійснили ранні апологети християнства Климент (Тит Флавій Олександрійський) та Афанасій Олександрійський, знаменитий твір

1Кондак (від грец. kontakion — короткий) — 1. Жанр ранньої візантійської церковної поезії і музики, рід поеми — гімну на релігійний сюжет, у яких розкривалась суть і зміст християнських свят, пропагувалися євангельські та житійні легенди. 2. У більш пізньому богослужінні кондак — це короткі православні піснеспіви на тему свята.

2Ікоси — більш широкі, ніж кондаки піснеспіви, в яких розповідалося про обставини виникнення християнського свята, або життя святого.

3 Псалтир (від лат. psalterium — пісня) — частина Біблії, Книга псалмів.

127

Історія української культури

якого «Життєпис Великого Антонія» став прикладом для наслідування наступним поколінням агіографів і відіграв помітну роль у розповсюдженні ідей і форм чернецтва у Київській Русі. Відомими для праукраїнців були також переклади про життя Георгія Побідоносця, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлікийського (Угодника, Чудотворця), Олексія, чоловіка Божого та ін.

Серед різних перекладів агіографічних оповідань тієї доби чільне місце посідали патерики (від лат. pater — отець) — збірки життєписів «отців» церкви, ченців якогось одного монастиря, частіш за все, визнаних святими. На Русі особливо популярними у ХІ ст. були Єгипетські та Синайські патерики.

У цей же час з поширенням писемності, підвищенням загального рівня грамотності населення міст та розвитком книжної справи

удержаві, започатковується переклад літератури світського характеру, яка на перших порах була представлена повістями, історичними та природничо-науковим творами. Повісті1 у наших предків користувалися чи не найбільшою популярністю порівняно з іншими жанрами світської літератури і не дивно, що перевищували їх кількісно. Серед них особливо улюбленою була «Олександрія»,

уякій ідеться про коротке, але яскраве життя геніального полководця і державного діяча — македонського царя Олександра, його подвиги. Отримавши освіту під керівництвом Арістотеля, набувши професійних військових знань та навичок під орудою свого батька царя Філіпа ІІ, володіючи рішучим, твердим характером і особистою хоробрістю та провівши все свідоме життя у переможних війнах, Олександр Македонський став зразком для кожного воїна — від рядового ратника — до великого князя київського. На Русі його поважали, а тому й зачитувалися цією повістю.

Русичі були також добре обізнані з повістями «Іудейська війна» (або «О полонении» чи «О разорении Иерусалима»), «Іудейські старожитності» і «Життя» Йосифа Флавія, з творами, в яких описувалися події Троянської війни, з «Повістю про акира Премудрого» (однією з найдавніших пам’яток Сирії) та ін. Все це були переклади з грецької, латини і сирійської на давньоруську мову, що підтверджує факти

1Повість — прозаїчний жанр несталого обсягу (середній між романом і розповіддю), що тяжіє до хронікального сюжету і відтворює природний хід подій. Сюжет повісті, позбавлений інтриги, концентрується навколо головного героя, особисті риси і доля якого розкриваються в межах певних подій-епізодів.

128

Розділ 3. Історія культури княжої доби

плідних зв’язків Київської держави не тільки з Римом і Візантією, але й з країнами Сходу, зокрема, з Сирією.

Неабиякий інтерес наших предків до історичних подій задовольнявся в основному за допомогою перекладів візантійських хронік1. Серед книг цього жанру найбільш популярними на Русі були хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартоли та Георгія Синкела. Ці твори являли собою не стільки наукові трактати, скільки були читанками та компілятивними збірками повчальних оповідань на історичні теми. Проста і дохідлива форма викладення подій робила їх привабливими і ефективними з точки зору збагачення світогляду читачів.

Незамінне значення для формування суспільної свідомості населення Київської держави, його духовності і культури в цілому, мала поява на Русі перекладної природознавчої літератури. Космологічні уявлення праукраїнців черпалися в основному з християнської та іншої богословської літератури, де питання світобудови трактувалися вельми суперечливо. Це були, в основному, книги — фоліанти, в яких подавалися тогочасні відомості про природу з релігійних позицій. Серед книг цього жанру помітне місце посідав дохристиянський компілятивний твір «Книга Єноха2», праця «Шестоднев3» болгарського екзарха4 Іоанна та «Християнська топографія» Козьми (Косьми) Індикоплова5. У першій книзі світ подавався як Земля і сім небес над нею, у кожному з яких живуть духи, ангели і різні світила; у другій — викладено тлумачення біблійних оповідей про шість днів творення

1Хроніка (від грец. chronika — час) — 1. Запис про історичні події у їх часовій послідовності, один із основних видів середньовічного історичного твору (на Русі — літописи); у широкому сенсі — це будь-який твір середньовічної історіографії. 2. Сучасна хроніка — це газетно-журнальний жанр, змістом якого є коротке повідомлення про факт.

2Єнох — 1. Старший син Каїна (згідно із старозавітним переказом, старший син Адама і Єви, який був землеробом). 2. За іншою генеалогією, нащадок Адама у сьомому поколінні, прадід Ноя, батько Мафусаїла (за переказами, один із патріархів, батьків людства, який прославився своїм довголіттям: він прожив 969 років).

3Шестодневи — християнські твори філософсько-богословського характеру, що присвячені тлумаченню біблійної розповіді про шість днів творення світу Богом і містять усілякі відомості про будову світу й істот, що мешкають у ньому. Засновником жанру вважається Василь Великий.

4Екзарх — 1. У Стародавній Греції — глава жерців при храмі. 2. У православ’ї — глава екзархату (церковний округ, який іноді об’єднує кілька єпархій, наділених певною адміністративною самостійністю, очолюється єпископом — патріаршим екзархом, підпорядкованим патріархові). Настоятель деяких зарубіжних церковних подвір’їв.

5Козьма Індикоплов — олександрійський купець VІ ст., який подорожував по Аравії, Ефіопії, був

вІндії (звідси випливає походження його прізвиська «Індикоплов», тобто той, хто плавав до Індії) і на Цейлоні.

129

Історія української культури

світу Богом, а в третій — Земля описується з принизливо-примітив- них позицій у вигляді стола (прямокутної дошки, а не кулі), яка омивається з усіх боків океаном, а в середині має два моря — Середземне і Каспійське та дві затоки — Перську й Аравійську. Козьма Індикоплов доводив, що за океаном теж знаходиться земля, оточена стіною, яка переходить у небосхил. Звичайно, це було помилкове уявлення про будову Землі і Космосу, яке не відповідає істині, навіть рівню тогочасних астрономічних знань, викладених у птолемеївській1 концепції. Однак це уявлення поділяло багато людей, оскільки воно було спрощеним і привабливим. Тому погляди Козьми Індикоплова перетворилися на гальмо в процесі становлення наукового світогляду русичів.

Позитивним явищем у духовному житті Київської Русі став перекладний твір Іоанна Дамаскіна «Діалектика», у якому він ознайомив праукраїнців з логікою Арістотеля і його поглядами на будову світу.

Цінною спадщиною для нас є й географічний опис Землі, здійснений літописцем Нестором у «Повісті временних літ», де він проявив всебічну обізнаність та ерудицію, що стали кроком вперед порівняно з поглядами Козьми Індикоплова. Розповідаючи про спадщину трьох синів Ноя, Нестор називає майже всі країни Європи, Азії та Північної Африки, моря, якими вони омиваються, річки, острови. У скрупульозному описі шляху «з варяг у греки» він констатує, що із Варязького (Балтійського) моря можна припливти до Риму, а від Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає ріка Дніпро, що системою приток та озер сполучається з Варязьким морем.

Крім науково — просвітницького, пізнавального та виховного значення, перекладна природничо-наукова література на Русі містила в собі також великий естетичний потенціал впливу на читачів, який реалізовувався через формування у них естетичних смаків і почуття прекрасного завдяки багатим фантастико-поетичним ілюстраціям і словесним додаткам перекладачів, котрі не скупилися на щедрі характеристики життя міфічних і реальних героїв та яскраві описи країн, їх рослинного і тваринного світу, пейзажу тощо. Переклади цієї літератури з’явилися на Русі наприкінці ХІІ — початку ХІІІ ст.

1Птолемеївська концепція — це математична теорія, що обґрунтовувала рух планет навколо нерухомої Землі, і була розроблена знаменитим олександрійським астрономом Клавдієм Птолемеєм (бл.90—бл.160). Ця теорія отримала назву «геоцентричної» і стала енциклопедією астрономічних знань стародавніх вчених. Нею користувалися й астрономи Київської Русі. Її зміст Птолемей виклав у фундаментальній праці під назвою «Альмагест».

130