7.Релігійна свідомість у сучасній Україні

В останнє десятиліття в Україні відбувається активізація релігійного життя та посилюється вплив релігії

на різні сфери життєдіяльності суспільства. Протягом цього періоду українське суспільство сформувало

стійкий інтерес до релігійних традицій та розуміння релігії і релігійних організацій як важливих соціальних

інституцій. В умовах соціальних трансформацій відбувається зростання кількості релігійних організацій,

загального рівня релігійності населення. Одним із виявів такого роду процесів є активізація релігійної

свідомості, що підвищує значущість питань, пов’язаних з її функціонуванням на суспільному та

індивідуально-особистісному рівнях.

Потребують подальшого розкриття соціально-філософські аспекти впливу різних факторів історичного,

політичного, економічного та етнокультурного характеру на стан і тенденцій у релігійній свідомості сучасного

українського суспільства, специфіку уявлень про світ та суспільство, що формуються в її рамках. Тобто

з'ясування залежності процесів, що відбуваються в релігійній свідомості, від сучасних суспільних

трансформацій. Для вирішення цього питання ми вважаємо необхідним встановити соціально-

філософський зміст сучасних процесів у релігійній свідомості українського суспільства. Тому метою цієї

статті є визначення основних чинників формування релігійної свідомості в українському суспільстві та їх

вплив на її активізацію і сучасний стан.

8.Етапи розвитку філософії та їх загальна характеристика

Філософію влучно називають духовною квінтесенцією свого часу, оскільки в неї як в магічному кристалі, відображаються духовні бурі та суперечності тієї чи іншої історичної епохи, знаходить втілення суспільна самосвідомість певного історичного періоду. Тому й етапи розвитку філософської думки виділяють від-повідно основним соціокультурним епохам історії людства. Їх можна зобразити наступним чином: філософія Стародавнього світу (VІ ст. до н. е. - V ст. н.е.); середньовічна філософія (V - ХV ст.); філософія епохи Відродження (ХV - ХVІ ст.); філософія Нового часу (ХVІІ - ХІХ ст.), яку в свою чергу можна поділити на філософію епохи промислової та наукової революції (ХVІІ ст.), філософію епохи Про-світництва (ХVІІІ ст.) німецьку класичну філософію, некласичну філософію (к. ХІХ - сер. ХХ ст.) та новітню посткласичну філософію другої треті ХХ ст.

Середньовічна філософія мала інші завдання і цілі, ніж антична, вона невіддільна в епоху патристики від історії християнської догматики, а схоластичний період являє собою спробу примирення католицької догми з філософією. Схоластика починається з Йоана Скотта Еріугени (9 століття) і найбільш повно представлена Фомою Аквінським (13 століття). З Йоана Ерігени переривається зв'язок західної думки зі Сходом, з Фомою Аквінським знову з'являється знайомство з усіма творами Аристотеля.

Головний філософський інтерес середніх віків — арабська філософія (Аверроес, Маймонід, аль-Кінді, аль-Фарабі, Ібн Сіна) залишається в колі понять грецької перипатетики. Основними питаннями, які хвилювали середньовічних філософів, були питання доказу існування Бога, розмежування теології та філософії. Важливий диспут про універсалії — співвідношення загального і одиничного, суперечка реалістів, які стверджували існування загальних понять поза людським розумом і до одиничних речей, з номіналістами, що визнавали реальне існування лише одиничних речей. Концептуалісти (Абеляр, Іоанн Солсберійський ) в спорі про універсалії вважали, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, визнавали існування врозумі загальних понять, як особливої форми пізнання дійсності.

Головний недолік середньовічної філософії — відсутність природознавства^[13] і виняткове панування абстрактних, переважно теологічних інтересів.

Епоха Відродження відрізняється, в першу чергу, пробудженням допитливості розуму, що звертається до вивчення явищ природи, по-друге — знайомством зі справжніми творами грецьких мислителів, по-третє — реакцією проти церковного гніту. Думка, методично не підготовлена до розв'язання питань, що вимагають точності експериментального дослідження, втрачається у фантастичних образах і створює низку псевдонаук — алхімія, магія, хіромантія, які тільки наприкінці ΧVII століття втрачають ґрунт, коли в кінці XVI століття починають торжествувати істинні принципи знання. Філософське мислення цього періоду є антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно - космічному житті, а в середні віки на ідеї спасіння. Саме людина в епохуВідродження усвідомлюється не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

У філософії початок Відродження пов'язаний із іменами італійського філософа Марсіліо Фічіно і німецького кардинала Миколи Кузанського. У Джироламо Кардано,Джордано Бруно, Кампанелли, Бернардіно Окіно зустрічається поєднання геніального провидіння і схоластичного сплетіння понять (наприклад, Ars lullianaРаймунда Луллія, перед якою схилявся Бруно, шляхом механічного поєднання понять намагалася зрозуміти всю дійсність), методичних недоліків, які давали можливість людям вірити в принципи таємних наук в той час, коли основа механічного світогляду вже була висловлена Декартом, а загальна будова світу пояснена Коперником. Розвиток ренесансного гуманізму нерозривно пов'язаний з ім'ям Еразма Ротердамського.

 16-17 століттях філософія інтенсивно розвивалася поза межами університетів, звільнившись від тісних рамок схоластики і зв'язку з теологією. Томас Гоббс, на якого найбільший вплив малиПлатон і Аристотель, сам здійснив грандіозний вплив на подальшу політичну філософію.

У теорії пізнання для філософії Нового часу характерне протистояння раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм, найвизначнішими прихильниками якого були Бенедикт Спіноза, Рене Декарт,Готфрід Лейбніц, притримується думки про те, що основою для пізнання є розум, логічне мислення. Емпіризм, представлений у ці часи Френсісом Беконом, Джоржем Берклі, Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Девідом Г'юмом, вважає, що джерелом будь-якого знання є передусім досвід.

Один із найяскравіших представників епохи, Френсіс Бекон став родоначальником емпіризму, вважав, що вища мета науки полягає у забезпеченні панування людини над природою. На противагу йому Рене Декарт, основоположник раціоналізму, прагнув розробити універсальний метод для всіх наук. Характерна риса вчення Декарта — дуалізм субстанцій. Бенедикт Спінозадотримувався пантеїстичних поглядів і протиставив дуалізму Декарта матеріалістичний монізм, за що був відлучений від іудаїзму. Джон Локк розвинув сенсуалістичну теорію пізнання. Ідеїсуб'єктивного ідеалізму у різних варіаціях пропонували Джордж Берклі і Девід Юм. Об'єктивно-ідеалістичне вчення розробив Готфрид Лейбніц, який висловив ряд глибоких діалектичних ідей.

Філософія Просвітництва

Друга половина 18 століття — період широкого соціально-культурного руху Просвітництва, ідеалом якого була перебудова суспільства на засадах розумного, раціонального законодавства, поширення освіти та відповідного виховання. Ця епоха породила цілу низку визначних філософів, серед яких Шарль Луї де Монтеск'є, Дені Дідро, Вольтер, Жан-Жак Руссо, Жульєн Ламетрі,Поль Анрі Гольбах, Клод Адріан Гельвецій та інші мислителі, що виражали широкий спектр ідей, починаючи від деїзму до безкомпромісного матеріалізму. Спільними для цих філософами були ідеї природного права та суспільного договору, захоплення механікою Ньютона як зразка наукового знання.