Вихід XI

    Голохвостий сам.

    

    Голохвостий (ози­рається). Ух! Ху! От ба­ня, так ба­ня, аж три по­та зійшло, єй-бо­гу! (Ути­рається). От це вско­чив, так вско­чив - поніку­ди!

       ( Зміна місця дії)

Вихід II

    

    Явдокія Пи­липівна і Прокіп Сви­ри­до­вич.

    

    Прокіп Сви­ри­до­вич (ви­хо­дить по­тя­га­ючись). Якось мені невірно… чи не­дос­пав, чи пе­рес­пав… Мов­би хо­четься чо­гось - чи хвигів, чи со­ло­них огірків? (Сідає ко­ло Яв­докїї Пи­липівни). Як тобі здається?

    Явдокія Пи­липівна. А як же мені про те зна­ти! Хіба в ме­не твій рот?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. От бач, ти й не знаєш, чим мені до­го­ди­ти, а ме­не, як те­бе не ба­чу, то й сум бе­ре!

    Явдокія Пи­липівна. Доб­рий сум! Пішов в свою кімна­ту та й хро­пе, аж кімна­та дри­жить, а я тут са­ма го­рюю: не­ма до ко­го й сло­ва про­мо­ви­ти.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Ску­чи­ла? Як ми бра­ли­ся, то гу­ли, як го­лу­боч­ки, і до смерті бу­де­мо гус­ти: гу­лю-гу­лю, моя ста­ре­сенька!

    Явдокія Пи­липівна. За­бур­ку­кав, мій си­ве­сенький! (При­со­вується ближ­че і поп­рав­ля йо­му чу­ба).

    Прокіп Сви­ри­до­вич. А чи пам'ятаєш, Яв­до­ню, як я прис­ва­ту­вавсь до те­бе? Як я тоді вертівся ко­ло те­бе!

    Явдокія Пи­липівна. Зга­дай іще ко­лишнє! Ми­ну­ло­ся! От уже в нас і доч­ка на порі…

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Та так, так! Уже дав­но б час!

    Явдокія Пи­липівна. Чо­го дав­но? Ще во­ни мо­лоді!.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Ти уже в та­ких літах третьою хо­ди­ла; тільки бог приб­рав.

    Явдокія Пи­липівна. Ма­ло чо­го мні: мені нічо­го бу­ло пе­ре­би­ра­ти, а Проні тре­ба не­аби­яко­го; во­ни на панію по­вер­нуті і вся­ким делікат­нос­тям вив­чені.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Вив­чені ж; та он з ти­ми делікат­нос­тя­ми й си­дять, і ніхто не бе­ре!

    Явдокія Пи­липівна. Хіба в неї бу­ло ма­ло же­нихів?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Так чо­му ж не йшла?

    Явдокія Пи­липівна. Бо прос­то­та, а нашій дочці тре­ба або дво­ра­ни­на, або хоч куп­ця.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. За­ма­ну­лось чор­ти батька зна чо­го, а по-мой­ому - наш би брат кра­ще.

    Явдокія Пи­липівна. По-твой­ому б, ди­ти­ну хоч за шма­ро­во­за.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Не за шма­ро­во­за, а за міща­ни­на, тру­дя­що­го чо­ловіка; та­кий би і гроші не розт­ринькав, і ди­ти­ну б жа­лу­вав, і нас би не зне­ва­жав, дер­жав­ся б сво­го зви­чаю; а як ви­шу­каєте яко­го-не­будь го­нивітра чи за­ва­ля­що­го ло­да­ря, то той за­раз пе­ре­вер­не все по-модньому: нас, як прос­тих, зап­лює, доб­ро все роз­ман­та­чить і доч­ку ки­не.

    Явдокія Пи­липівна. Ти знов дра­ту­ва­тись хо­чеш? Чо­го б же він ки­нув Про­ню? Чим же во­ни дво­ра­ни­ну не жінка, ко­ли уся­ких мод, уся­ких на­ук зна­ють. Це вже здурів би чис­то, як­би і та­кою ро­зум­ною жінкою пог­ре­бав!

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Тол­куй­! По-моєму, оті панські на­уки та прим­хи тільки пе­рек­ру­ти­ли доч­ку: ко­му во­на потрібна з своїми пе­ре­бо­ра­ми? Який її дво­ра­нин візьме? Дво­ра­нин чи офіцер шу­ка­ти­ме жінки гар­ної, а на­ша Про­ня, нівро­ку, на те­бе схо­жа! (Мах­нув ру­кою).

    Явдокія Пи­липівна. Що ж це, ти знов ме­не уїда­ти? Ото на­пасть! Зас­лу­жи­ла!

    Чути дзвін.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Та годі, не сердься; вже до ве­черні дзво­нять… (Хрес­титься). Піти, так щось но­ги бо­лять… мо­же, бог прос­тить уже.

    Явдокія Пи­липівна. Та і Про­ня ж про­си­ли, щоб ко­неш­не до­ма бу­ли, не ви­хо­ди­ли…

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж там?

    Явдокія Пи­липівна. Про те вже во­ни зна­ють… Ли­бонь, гос­тя яко­гось важ­но­го при­ве­дуть.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. А! То да­вай­те чаю або горілки.

    Явдокія Пи­липівна. Горілки і не ду­май, бо Про­ня сер­ди­ти­муться, як по­ба­чать.

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж це? Уже ні з'їсти, ні пи­ти не мож­на? Ет! Отой пенціон у ме­не ось де! (По­ка­зує на по­ти­ли­цю).

    Явдокія Пи­липівна. Ти знов уже по­чав?

    Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й мов­чу ж… Та да­вай­те ж хоч чаю або­що!

    Явдокія Пи­липівна. Хим­ко, Хим­ко!