МАУП

КУЛЬТУРНИЙ ВНЕСОК ДІАСПОРИ Складні економічні процеси, що відбувалися наприкінці XIX ст., призвели до розселення великої кількості українців на чужині.

Українська діаспора (від грецьк. diaspora — розсіяння, розпорошення) за кордоном формувалася починаючи з 1877 р. за рахунок мільйонів переселенців, які виїздили з України, залишаючи свої історичні землі в пошуках роботи і кращого життя на чужині.

Можна ви­окремити три хвилі української еміграції.

Масова еміграція українців відбувалася переважно до Північної та Південної Америки. Вона охопила передусім західні регіони України, які входили тоді до складу Австро-Угорщини.

У період до Першої світової війни (до 1914 р.) із Західної України (без Волині) виїхало 700—800 тис. осіб.

Друга хвиля охоплює міжвоєнний період. Кількість емігрантів різко зменшилась. У цей період давалися взнаки Велика депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді. На захід у пі роки емігрувало близько 200 тис. чоловік.

Третя хвиля: Друга світова війна та "переміщені особи". Після закінчення війни на території Німеччини та Австрії перебувало близько 2,3 млн. українців, серед них пере­важно остарбайтери — хлопці й дівчата з Радянської України, силою відірвані від своїх домівок і приречені на роки тяжкої принизливої праці на чужині. Близько 210 тис. українців рішуче відмовилися повертатися додому. Ця категорія людей називалась "переміщені особи". Серед них було чимало людей із спеціальною освітою, інтелігенції: вчителі, ін­женери, лікарі, юристи, вчені, духовні особи (близько 2 тис), понад 200 тис. студентів.

Потрібно зауважити, що матеріали про чисельність українців за кордоном досить обмежені. Різні джерела містять неод­накові цифри. Отже, цей момент потребує істотних уточнень. Емі­грація продовжувалась і в подальші роки.

Так, у 70 — на початку 80-х років з СРСР, у тому числі з України, було виселено чималу групу громадян (так званих дисидентів) з політичних міркувань. Ці переважно творчі працівники поселилися в країнах Північної Амери­ки і Західної Європи.

Після здобуття Україною незалежності представники української діаспори за кордоном дістали можливість співпрацювати з корінним на­родом щодо відродження духовних скарбів, розвитку науки і культури, вирішення нагальних проблем сьогодення. У зарубіжних країнах, де зо­середжена значна кількість українців і населення українського поход­ження, створені численні прогресивні молодіжні, культурно-просвітні та інші товариства, видається україномовна періодика, організовано школи з українською мовою навчання.

Велику турботу у справі організації, утримання і тематичного спря­мування українських шкіл виявляють численні громадські організації. У США, наприклад, товариства "Рідної школи", учительські громади та інші організували більшість шкіл з українською мовою навчання; такі школи створено також громадськими та культурними організаціями Ка­нади, Польщі. Загалом рівень розвитку українського шкільництва в за­рубіжних країнах невисокий. Матеріали про сучасний стан зарубіжно­го шкільного українознавства в нашій країні, на жаль, неповні.

У повоєнні роки помітного успіху зарубіжні українці досягли в роз­витку актуальних спрямувань наукового українознавства і народознав­ства. Велику роботу в цьому напрямку провадять Наукове товариство ім. Шевченка (Канада, м. Торонто), Центр українознавчих студій при Гарвардському університеті, Український вільний університет (Німеч­чина, Мюнхен), Європейський відділ Наукового товариства ім. Шев­ченка і Головна редакція енциклопедії українознавства (Франція,

м. Марсель), Наукове товариство ім. Шевченка (Австралія), Українська вільна академія наук (Канада, м. Вінніпег).

Сьогодні багато говорять про те, що Україну мало знають у світі, що тільки тепер світ починає знайомитися з нашим народом. А от у серб­ському часописі, що видавався свого часу в Америці, читаємо: "Haс виповнює гордість, що слов'яни мають чим хвалитися перед світом: турпг Шаляпіна, російська Велика опера і Український національний хор відкрили Америці великі скарбівні слов'янської духовної культури. Але український хор з цього погляду робить найбільшу послугу, бо, по-пер­ше, репрезентує хорове мистецтво, в якому українці визнані найвищи­ми, і, по-друге, знайомить світ з великими оригінальними цінностями української національної музики, яка не те що дорівнює, а й перевищує найкращі фольклорні твори Заходу... Український національний хор є одним з тих могутніх чинників, які знайомлять цивілізований світ з його батьківщиною Україною... Це є дивовижний тріумф Кошиця, його бо­жественного хору України..."

Після масового виїзду українських біженців з Європи за океан у Нью-Йорку 26 червня 1954 р. зібрались кількадесят письменників і працівників літератури та вирішили, що від того дня діятиме об'єднання україн­ських письменників в еміграції "Слово", яке тоді репрезентували Г. Костюк, Д. Гуменна та Ю. Лавріненко. Деякі письменники, наприклад Галина Журба, вважали, що трудівникові пера не потрібна організація, а його роль зводиться до написання вартісних творів. Однак така організація була необхідна, бо йшлося про організоване протиставлення вільної думки й слова існуючій у Радянській Україні творчості "інже­нерів людських душ", як називали письменників партійні цензори, що повністю контролювали їх творчість. Офіційно ОУП "Слово" почало існувати ухвалою 22 письменників, що були на нараді 19 січня 1957 р., коли було прийнято статут. До "Слова" належали такі визначні літера­тори, як У. Самчук, О. Тарнавський, Р. Купчинський, Ю. Лавріненко (Дивнич), редактор монументальної книги "Розстріляне відродження", І. Багряний, Б. Олександрів-Грибінський, професор Я. Рудницький, Ю. Стефаник, М. Левицький, Г. Боднарчук, автор кількох шкільних підручників, численних статей на педагогічні теми, восьми збірок-новел (уже покійний). А сьогодні членами є професори Ю. Шевельов-Шерех, Д. Нитченко з Австралії, О. Зуєвський, Я. Славутич (перше знайомство читачів України з цим самобутнім поетом сталося на сторінках "Всесвіту"), Д. Гусар-Струк з Канади, С. Фостун з Англії і багато інших прозаїків та поетів з діаспори. Сьогодні "Слово" має понад 120 членів. До 1991 р. члени "Слова" брали участь у захисті переслідуваних україн­ських письменників через пен-клуб та "Інтернаціональну амністію", у цьому напрямку плідно попрацювали А. Палій у Канаді та О. Тар-навський у США. Напередодні 90-х років ситуація в Україні змінилася на краще. Від 1990 р. твори письменників — членів ОУП "Слово" дру­кувалися в Україні (наприклад, більшу частину журналу "Всесвіт" за листопад 1991 р. (№ 11) було присвячено творам українських письмен­ників Канади й США). Після проголошення незалежності України "Сло­во" почало активну співпрацю зі Спілкою письменників України. Бага­тьох членів "Слова" прийнято до Спілки.

Незважаючи на скрутні економічні умови в Україні перевидаються окремими книжками чи друкуються в журналах твори членів "Слова". Деякі з них перебували у Києві як викладачі й виступали на своїх літе­ратурних вечорах, на радіо, у телевізійних програмах. Дехто з них от­римав нагороди, наприклад Б. Рубчак і А. Палій нагороду ім. Павла Тичини за поезію, Г. Кошелівець — премію "Благовість", О. Зуєвський — ім. Г. Сковороди, Г. Качуровський — ім. М. Рильського, Д. Нитченко — ім. Лесі Українки.

Дмитро Нитченко — патріарх першої генерації українців в Авст­ралії. Це видатний діяч на ниві української освіти та шкільництва, не­втомний наставник молодої генерації українських літераторів.

Однією з визначних подій на шляху до єднання і консолідації всіх національних сил став проведений під егідою Академії наук УРСР у 1990 р. Перший конгрес Міжнародної асоціації україністів. Конгрес зібрав близько двохсот учених із 23 країн світу. На засіданнях обгово­рювалося широке коло тем, пов'язаних з історією України, її наукою, духовною і матеріальною культурою, гострими проблемами сьогодення, перспективами розвитку сучасного українознавства.

Конкретним результатом розширення наших зв'язків із українською діаспорою стало "пізнання культури, витвореної українською діаспо­рою... освоєння і введення кращих здобутків культури українців за кордоном в материкову систему національної культури". Налагоджується взаємообмін друкованою продукцією.

Найвищого рівня українська поезія в діаспорі досягла між Першою і Другою світовими війнами в творчості празької школи. Не всі ук раїнські поети, що жили тоді в Празі, до неї входили. О. Олесь і С. Черкасенко були поетами старшого, ще дореволюційного, покоління і світоглядно до неї не належали, а кілька лівоорієнтованих поетів — А. Павлюк, В. Хмелюк, М. Ірчан, С. Масляк — входили до так званого Жовтневого кола і були радянофільські. Празьку поетичну школу утворили художньо найталановитіші пореволюційні митці, біль­шість з яких ще недавно зі зброєю в руках боролися за Українську державу і після поразки УНР (1917—1921) опинилися за кордоном. Це Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, Ю. Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська, О. Теліга, О. Стефанович, закар­патські поети І. Ірлявський, І. Колос та ін.

По-новому осмислити рідну літературу допомагають ґрунтовні біб­ліографічні праці. Відома українська поетеса і бібліограф із США М. Тарнавська склала покажчик англомовних матеріалів з української літератури у двох частинах. У першій подано в абетковому порядку (за прізвищами авторів) опис усіх книжок. У другій частині подано в абетковому порядку українських авторів із зазначенням джерел, де вмі­щено їх твори. До покажчика включено прізвища перекладачів, авторів критичних праць та назви журналів,

У серії "Українські дослідження Оттавського університету" вида­но іншу капітальну бібліографічну працю, яка є важливим і оригіналь­ним внеском до поглибленого вивчення міжлітературних взаємин. Ав­тор її, відомий канадський бібліограф-україніст О. Пясецька, опра­цювала значну кількість джерел і включила до покажчика відомості про англійські та французькі переклади з української літератури (не­залежно від місця видання), історико-літературні огляди, критичні пу­блікації, присвячені окремим українським письменникам та українській літературі в цілому.

У цій сфері дослідження української літератури відома праця Я. Сла­вутича "Анотована бібліографія української літератури в Канаді" (три видання).

Поза Україною в різних країнах живе понад 200 митців українського походження різного віку і різних напрямків. Більшість з них гуртуються в "Об'єднанні митців-українців в Америці" з центром у Нью-Йорку і в

"Спілці українських образотворчих митців" з центром у Торонто. Деякі їх твори були показані на "Світовій виставці українських митців", яка відбулася в Торонто в 1982 р. У 1985 р. в Торонто в галереї Канадсько-української мистецької фундації і у Вінніпегу, в осередку української культури й освіти, відбулася ретроспективна виставка робіт відомого українського художника М. Левицького, присвячена 50-річчю його творчої діяльності. До М. Левицького художнього оформлення українських кни­жок у Канаді майже не було. Він підніс оформлення української книжки в Канаді на високий рівень, заслужено посідає одне з перших місць у всій зарубіжній українській книжковій графіці. В його творах використо­вуються традиції українського народного мистецтва.

Не можна не згадати прізвищ провідних українських художників зарубіжжя: Я. Гніздовський, В. Цимбал, Р. Логуш, В. Фаркавець, А. Лисак, С. Лада, О. Теліжин, В. Юрчук, І. Кейван, І. Осадча, X. Микитюк. Ім'я американської художниці О. Марищук-Кендл, ук­раїнки за походженням, відоме шанувальникам сучасного малярства. її роботи експонувалися не лише в США, айв Україні. На запро­шення Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном ху­дожниця була на стажуванні в Київському художньому інституті в май­стерні видатного графіка В. Касіяна (1971—1973 pp.).

В історичному центрі Парижа Я. Геник, українкою за походженням, відкрито картинну галерею в січні 1989 р. з метою зібрання творів ук­раїнських митців і широкого ознайомлення європейської публіки з ними. їй дуже хочеться, щоб українське образотворче мистецтво знайшло своє місце в Парижі. Для цього вона докладає всіх можливих і неможливих зусиль. Я. Геник під час Осіннього салону в Парижі організувала вис­тавку "Художники України", на якій було показано понад 40 картин. Було випущено каталог, відбулися зустрічі з українськими митцями. В 1988 р. премію "Друзів Осіннього салону" отримав вихованець Київ­ського художнього інституту С. Чепик.

Художні зв'язки України із зарубіжними країнами сьогодні є акту­альними в мистецтвознавстві. Такі зв'язки спростовують думку про "провінційність" українського мистецтва. Українська діаспора, її художня інтелігенція прагнуть поєднатися у спільній праці з відродження духов­них скарбів нашого народу, що є важливим і прогресивним явищем в історії нашого народу.

Великомасштабні культурно-політичні акції відбулися в 1992 р. у день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р. у Києві в Палаці культури "Україна" розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було кон­солідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну до­помогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Все­світній форум українців. Вперше Україна зібрала у столиці своїх синів і дочок з усіх куточків світу. На форумі було створено координаційний орган світового українства — Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), до складу якої увійшло понад 11 представників від західної і східної діаспори. Головою ради став відомий громадський діяч І. Драч. Рада стала ініціатором низки загальнокультурних заходів. Виїзні засі­дання УВКР у Чигирині (1993), Батурині (1994) розпочали громадсь­ко-державний рух з відродження давніх українських столиць. На дер­жавному рівні вшановано 350-річчя від дня народження гетьмана І. Ма­зепи, 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, навесні 1995 р. на Харківщині відбулося свято "Слобожанський Великдень".

Значним кроком до національно-культурного відродження було ство­рення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Комісія веде інвентаризацію цін­ностей, які різними шляхами опинилися за межами України. Уже на сьо­годні з Чехії повернулися архіви О. Олеся і О. Ольжича. До відділу ру­кописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли рукописи Б. Антонича, з Німеччини передано колекцію з 82 предметів доби мідного віку, трипільського і скіфського періодів, що були вивезені з України в 1944 р. Повернено частину історико-культурних документів О. Довженка, колекцію мистецьких творів художників М. Андрієнка, Л. Морозової, окремі праці вченого Ю. Січинського тощо.

Міцнішає спів­робітництво з науковцями української діаспори, інтелектуальні сили яких спрямовані на розвиток і утвердження української науки. Деякі з них включилися безпосередньо у державне і культурне будівництво в Ук­раїні, серед них В. Гаврилишин, Б. Кравченко, И. Пріцак, Т. Гунчак та ін.

Для українського на­роду відкрилися незнані досі твори письменників української діаспори Є. Маланюка, Т. Осьмачки, І. Багряного, І. Салічука, І. Костюка, поетів-борців, які загинули у боротьбі з фашизмом, — О. Теліги, О. Ольжича (Кандиби).

3. Діячі української культури в еміграції

Невід'ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників україн­ської еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есе­їст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897—1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, ми­тець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призна­чення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.

У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запору­кою відродження України є активність, воля і наполегли­вість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти сво­боду:

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти,

Мов по трупах років, перекрочить добу,

Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий

Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу. ,

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання україн­ської нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідео­логічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Скитії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригі­нальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906 p., з 1944 — за кордоном) — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Леже. Великий знавець української поетики і мови, він напи­сав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — «Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 p.), статті про Т. Шевченка як ху­дожника, про український іконопис тощо. Відомий С. Гор­динський і як талановитий живописець (був учнем С. Новаківського), графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багря­ного (1907—1963 pp.). Він навчався у Київському худож­ньому інституті, належав до літературного об'єднання. «Марс». Був репресований 1932 p., a 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 p., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови» і «Сад Гетсиманський») (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію по­неволеного в центрі Європи народу. Твори написані на до­кументальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних" засад антилюдяної державної політики.

Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній доверше­ності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» нале­жить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 p.).

Світового визнання набула творчість скульптура О. Архипенка (1887—1964 pp.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 p.; «Постать», 1920 p.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Черешньовського (нар. 1913 p.), який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада); Л. Молодожанина (нар. 1915 p.), автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 p.).

Світовим визнанням користується творча спадщина гра­фіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915— 1985 pp.), який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори — «Соняшник» (1962 p.), портрет М. Скрип­ника (1971 p.), живописні — «Пшеничний лан» (1960 p.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький (1902—1975 pp.). Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркест­рів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його твор­чій спадщині — опери «Довбуш» (1938 р.), «Анна Яро­славна» (1967 р.), «Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці «Українська музика» (1963 р.), «Про музику і музик» (1960 p.). Його син Роман (нар. 3942 p.), відомий піаніст та педагог, лау­реат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі гастро­лював в Україні. У його репертуарі твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барвінського, Я. Степового та ін.

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами Ук­раїни, мабуть, найбільш успішно та творчо проявила себе українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на батьківщині виконувала велике й важке завдання вихован­ня національних інтелектуальних кадрів, які могли б збе­регти національну традицію та продовжити розбудову ук­раїнської культури.

Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український Вільний Універ­ситет. Його засновником був Союз Українських Журналіс­тів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 p., а після другої світової війни відновив свою ді­яльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 чоловік.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська ' Господарська Академія в Подєбрадах (Чехословаччина).

Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економіч­но-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів досягало 600. У 1932 р., на цій базі було створено Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а пізніше відомий економіст Б. Мартос.

В 20—30-х роках в Празі працював Український Висо­кий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літе­ратури Л. Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське Історико-філологічне Товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філо­логії.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований у 1926 р. Першим ректором інституту був відомий україн­ський історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інсти­туті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературо­знавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д. Чижевський та ін.

Після другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Аме­рику — Канаду та США. Завдяки активній діяльності ук­раїнської громади вже у 1945 р. у Саскатунському універ­ситеті (Канада) було запроваджено викладання україн­ської мови, літератури, історії. Нині, за свідченням дирек­тора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б. Кравченка, українознавчі про­грами запроваджені в 12 університетах Канади *. '

Західноукраїнська Народна Республіка, яка виникла на руїнах Австро-У горської монархії, стала першим державним утворенням українського народу. Була спроба запрова­дити свою власну державну символіку — жовто-блакит­ний прапор та тризуб, форми державного самоврядування. Значна увага приділялася розвитку культури (організову­валися читальні «Просвіти», аматорські театральні гуртки, курси української мови та українознавства, розпоча­лося видання місячника «Шляхи» у Львові). Розквітає му­зична творчість, яка значною мірою знайшла свій вияв у циклі так званих стрілецьких пісень — «Ой, у лузі червона калина» С. Чарнецького, котра, фактично, стала гімном УСС, «Журавлі», «Видиш, брате мій» (слова Б. Лепкого, музика Л. Лепкого), «Ой, та й зажурилась» (на слова Р. Купчинського) та ін.

40 тис. юнаків віддали своє життя за створення держав­ності України, і не можна їх звинувачувати в тому, що во­ни не підтримали політику радянської влади, яка в 1920 р. віддала Польщі землі від річки Збруч аж до Горині та Прип'яті. Згодом Рада послів у Парижі в 1923 р. узаконила колоніальний статус Галичини.

Іншим шляхом пішов пошук становлення державності на території Східної України. Масовий призов до армії під час першої світової війни, активне включення в ідейні по­шуки соціал-демократичної думки певною мірою сприяли переміщенню центру визвольних пошуків до марксистсь­ких ідей. Революційна Українська Партія, що виникла в 1900 p., уже в 1905 р. перейменовується в Українську Со­ціал-демократичну Робітничу Партію, яка вилучає зі своєї програми вимогу повної державної самостійності і включає пункт про національну автономію у складі Російської дер­жави.

«Аж ось вибухнула революція. Отже, можна собі уяви­ти,— писав В. Винниченко,— що почуло недодушене, за­топтане, понижене українство, коли залізна рука спала з його горла, коли воно могло підвестись, умитись, людськи­ми, не запльованими очима глянути в очі таким же людям... І зразу одпали всі інші способи увільнення, всі орієнтації на зовнішні ворожі до Росії сили. Український сепаратизм тоді помер разом з причиною, що породила його. Україн­ство тепер орієнтувалось на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості, на здобуті права всякого понево­леного. За 250 років перебування в спілці з Росією укра­їнство вперше в ці дні почувало себе в Росії дома, впер­ше інтереси цієї колишньої в'язниці стали близькими, своїми»

Це духовне піднесення знайшло своє втілення в тому небаченому розвитку культурних пошуків, які, охопивши Україну, породили чимало могутніх талантів. Українська інтелігенція не тікала від революції в еміграцію, а з не­баченим в історії України підйомом включилася в неї.

Специфічною особливістю цього періоду розвитку ук­раїнської культури був її світоглядно-гуманістичний зміст, який спирався на загальнолюдські ідеали, відтворені в на­ціональних жанрових формах. «Треба зазначити,— писав свого часу М. Скрипник,— що нова українська література своє літературне коріння має у своїй власній попередній історії.... Тепер перед новими українськими письменника­ми стара російська література стає не як література, що її безпосереднім спадкоємцем є українська література... але лише як одна з літератур, що має всесвітнє значення й що з неї, як і з інших, українська література може взяти бага­то великих і значних літературних вартостей» 2.

1 Винниченко В. Відродження нації: В 3 т. К., 1990. Т. 1, С. 15.

2 Скрипник М. До теорії боротьби двох культур. Харків, 1928. С 48.

Заслуговує на увагу, що Скрипник підкреслював лише «пасивний» бік культурного процесу, хоча найголовнішою його рисою є активність. Останнє яскраво продемонстрував культурний процес 20-х років. Соціальна активність знай­шла свій вияв насамперед у світоглядних філософських спрямуваннях культури України. Це не було чимось абсо­лютно новим, скоріше — продовженням давньої традиції. Адже ще в творчості І. Котляревського та Т. Шевченка в суто національних образах відтворювалися вічні цінності людського буття — дружба, вірність, чесність та ін. Отже, зовсім не випадково ці загальнолюдські ідеали виражені в культурних символах всесвітніх цивілізацій та культур. Починаючи з середини XIX ст., антропологічні філософсь­кі принципи й ідеї, а також екзистенціальні пошуки М. Ко­цюбинського, Л. Українки, В. Винниченка та інших знахо­дять своє вираження в літературній та мистецькій творчо­сті українських митців.

Підйому культури сприяли і ті перспективи, які розкри­лися перед українською наукою в післяреволюційний пе­ріод. Українська мова стала державною, відкрилися укра­їнські державні університети в Києві та Кам'янці, історико-філологічний факультет у Полтаві тощо. По всіх вищих учбових закладах були засновані кафедри української мо­ви, історії, права. У кінці 1918 р. виникає Українська Ака­демія наук, засновуються державна Українська Археоло­гічна Комісія, Державний Архів, Археологічний Комітет, інші наукові установи. Зазначене відбувалося в період ді­яльності Центральної Ради, розгром котрої призвів до за­криття всіх цих установ.

Тільки з 1922 р. якоюсь мірою відроджується наукове життя. Знову відкривається Українська Академія наук. І хоча внаслідок значних втрат вчених під час громадян­ської війни, а також еміграції наука опинилася в нелегких умовах, все ж в 20-ті роки вона мала значні досягнення. Видав свої «Записки» (всього вийшло 26 томів) історико-філологічний відділ. З'являється ряд наукових публікацій з археології, історії мови, мистецтва, праці таких вчених, як Д. Багалій, С. Єфремов, А. Кримський, І. Каманін, В. Перетц, В. Резанов, В. Модзалевський, В. Данилевич та ін.

У 1924 р. з еміграції повертається М. Грушевський, який, очоливши відділ історії, видає багато своїх праць та роз­робок (видання «Україна», ряд збірників порайонного до­слідження України, дев'ятий том «Історії України-Руси», де виклад історичних подій доведений до смерті Богдана Хмельницького, продовжується видання історії української літератури).

Відділ соціальних наук, об'єднавши ряд наукових кад­рів, видав кілька десятків томів «Записок» і «Праць» ко­місії по вивченню історії права в Україні та історії дер­жавного устрою. Активно розроблялися й видавалися сотні монографічних записок та десятки томів «Записок фізико-математичного відділу», «Праць Інституту технічної механіки», «Українських геологічних вістей», «Збірника біологічного інституту», «Збірника праць зоологічного му­зею», «Українського ботанічного журналу», праць з питань географії, геології, ботаніки, зоології, антропології та ет­нології.

У головних центрах були організовані «Науково-до­слідні кафедри» як місцеві філіали Академії наук. У Ніжи­ні, Полтаві, Кам'янці проводилися наукові дослідження з проблем україністики. «Шевченківські збірники», які вида­валися в Києві та Харкові спеціальним «Інститутом Т. Шев­ченка», мали велике значення для дослідження творчості великого Кобзаря.

На жаль, цей процес (не стільки відродження, скільки народження української культури) був дуже рано піді­рваний. У 1921 р. починається економічний занепад Укра­їни, на території якої голодувало майже 4 млн чоловік. «Свій висновок, до якого я з безсумнівністю прийшов: цей голод не стихійний,— писав свідок цих трагічних подій пись­менник В. Короленко.— Він є породженням надмірної ква­пливості: порушено природний порядок праці, висунуто вперед найгірші елементи, найнепрацездатніші й їм відда­но перевагу, а найпрацездатніші придушено. Тепер триває те саме, і якщо це не припиниться, то можна чекати голоду і наступного року, і далі» '. Слова письменника виявилися пророчими — голод косив мільйони в Україні в 1921—1922, 3932—1933, 1946—1947 pp.

З кінця 20-х років посилюються репресії щодо культу­ри. Так, 19 квітня 1930 р. у справі «Спілки визволення Ук­раїни» за так звану контрреволюційно-націоналістичну ді­яльність було засуджено 45 діячів української культури. Серед них було два академіки (Сергій Єфремов, Михайло Слабченко), одинадцять професорів (Йосип Гермайзе, Оле­ксандр Черняхівський, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шарко, Володимир Удовенко, Воло­димир Підгаєцький, Микола Кудрицький, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв), два письменники (Людмила Старицька-Черняхівська, Михайло Івченко), науковці ВУАН, викладачі вузів, студенти, священнослужителі, юристи. Практично з цього часу на території Радянської України відбувається заплановане систематичне знищення україн­ської національної культури.

1 Короленко В. Если возможен еще выход в России//Укр. іст. журн. 1987. № 7. С. 100.

Загальмувалося культурне життя й на українських зем­лях, які опинилися під владою Польщі. Так, «Наукове То­вариство імені Шевченка» замість шести томів, як раніше, видає щороку один-два томи. Колишні українські кафедри скасовуються у Львові. Водночас засновуються кафедри української мови (професор І. Зелинський) і літератури (професор В. Лепкий) у Кракові та української мови (про­фесори Р. Смаль-Стоцький та М. Кордуба) у Варшаві. У 1930 р. у Варшаві закладається Український Науковий інститут, який видав близько 20 томів наукових публікацій під керівництвом професора Ол. Лотоцького.

Посилюється еміграція, яка сприяла заснуванню ряду культурних наукових центрів на Заході. Так, у Чехословаччині було засновано ряд вищих учбових українських закладів: Вільний Університет та Високий Педагогічний Інститут у Празі, а також Господарську Академію в Подебрадах. Навколо цих центрів групуються значні сили ук­раїністів, видаються сотні публікацій і підручників, які збагатили українську науку, сприяли розробці україн­ської наукової термінології. До цінних здобутків слід від­нести праці з української етнографії та антропології про­фесора Ф. Вовка, видані в еміграції праці М. Грушевського (VIII том «Історії України-Руси», 1922 p.), дослідження В. Липинського («Україна на переломі»), праці з історії українського права Р. Лащенка, А. Яковлева, з історії фі­лософії в Україні Д. Чижевського, з історії мистецтва та театру В. Антоновича.

Зазначені праці українських вчених сприяли поширенню знань про Україну в Західній Європі, а також заснуванню в 1926 р. в Карловому університеті (Прага) кафедр укра­їнської мови та історії, Українського Наукового Інституту в Берліні, який видав п'ять томів наукових публікацій про Україну німецькою мовою. У Франції читалися курси ук­раїнської мови, літератури та культури в цілому.

Посилення інтересу до української культури з боку сві­тової громадськості, на жаль, не тільки не знайшло підтрим­ки на батьківщині цієї культури, а й, можна сказати, всту­пило в суперечність із процесами, які відбувалися в ній. Як тепер уже стало відомо, з середини 20-х років по відно­шенню до всіх національних культур почала проводитися політика обмеження, спрямована фактично на їхнє зни­щення.

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України, Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. осіда­ли у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами українсь­кої еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувала тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922), яка з 1932 р. стала Технічно-господарським інститутом. У 1922-1933 pp. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет - перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г.Шевченка) української еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії євро­пейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 p., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його перенесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне то­вариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський та інші. Члени товари­ства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Ук­раїнському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) пра­цювали філософ Д.Чижевський, літературознавець Б.Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т.Шевченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни зали­шили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, акторів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 pp. вони по­ступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, за­сновані нові вузи - Українська висока економічна школа, Українсь­ка богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Науко­вого товариства ім. Т.Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання «Енциклопедії українознавства» в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були кон­фісковані радянськими службами, а адміністрація і частина про­фесорів репресовані. Першим ректором університету став мовозна­вець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книго­друкування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних ук­раїнських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізвище - Кандиба) (1907-1944), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета - Олександра Олеся (1878-1944). В теат­ральному житті українців за кордоном найпомітнішою постаттю став актор Й.Гірняк.

Рудницька

Розділ 13. Мистецтво української діаспори

«Відірвані від батьківщини, ми не бажали поривати з її духовністю - почуття обов'язку наказувало служити потребам рідного середовища» Юрій Кульчицький

«Нашого квіту по цілому світу» - каже українська народна мудрість. Століття бездержавності, знущання іноземних поневолювачів, соціаль­ний гніт розсіяли по різних країнах багатьох наших людей. Поза Ук­раїною, у діаспорі, живе приблизно 15 мільйонів українців. Саме сло­во «діаспора» грецького походження і означає «розпорошення», «роз­сіяння». Воно вживається на визначення всіх тих, хто живе за ме­жами рідної землі. В еміграцію йшли найактивніші, найдіяльніші, неупокорені, щоб здобути можливість самовиразитися і самоствердити-ся, зберегти своє творче «Я» і зробити посильний внесок у національ­ну творчу скарбницю. Українці в Західній Європі, Північній і Південній Америці, Австралії (так звана «західна діаспора») створили у літера­турі, мистецтві, науці такі неповторні загальнолюдські цінності, які увібрали в себе тенденції розвитку світової культури і традиційні на­ціональні риси. Фізично вони жили у далекому зарубіжжі, але при цьому завжди залишалися українськими митцями.

□ Для високорозвинених країн Заходу властива орієнтація на полікультурне виховання громадян. Під цим терміном мається на увазі ус­відомлення окремими особистостями багатогранної світової культури, що складається з різноманітних унікальних і неповторних цінностей, з одночасним збереженням своєї національної ідентичності. Намагання української діаспори виховувати в умовах чужинного середовища особистість, яка б не поступалася естетико-інтелектуальним розвитком перед носіями домінуючої культури, а в дечому і переважала їх, пере­конливо довели великі можливості полікультурного виховання з ціннісними орієнтаціями національного і загальнолюдського виміру.

■ Найбільші досягнення українська діаспора має в образотворчо­му і декоративно-ужитковому мистецтві. Це красномовно засвідчують Український музей у Нью-Йорку, Інститут і Музей українського мо­дерного мистецтва в Чикаго, канадський Музей цивілізації в Оттаві, музей при Українському католицькому університеті в Римі та ін.

Формування української мистецької діаспори припадає на поча­ток XX століття. Саме тоді у мистецькому житті Франції й Німеччи­ни проявили себе Олександр Архипенко, Софія Левицька, Іван По-хитонов. Гідно репрезентуючи українське мистецтво, вони водночас активно включилися у творення європейської культури. Після Пер­шої світової війни, у 20 - 30-х роках посилився приплив української мистецької еміграції до країн Західної Європи. У той час дуже плідною була у Франції творчість Олекса Грищенка, Михайла Андрі-єнка, Василя Хмелюка - славнозвісної паризької «великої трійці».

Події Другої світової війни спричинили новий «великий ісход» діячів української культури до Західної Європи, Америки, Австралії. З над­дніпрянської України подалися на Захід брати Василь і Федір Кричевські, Василь Кричевський-молодший, Сергій Макаренко, Надія Сомко, Ми­кола Неділько, Михайло Дмитренко, Олекса Булавицький, Гліб Радчен-ко, Борис Крюков, Людмила Морозова. Чимало митців змушені були емігрувати з Галичини і Буковини. Серед них Юрій Кульчицький, Іван­ка Нижник-Винників, Темістокл Вирста, Григорій Крук, Любостав Гу-цалюк, Святослав-Юрій Гординський, Михайло Черешньовський. В емі­грації були утворені і активно діяли Українська спілка образотворчих митців (Мюнхен), Об'єднання митців-українців Америки (Нью-Йорк), Спілка українських образотворчих митців (Торонто), Товариство моло­дих образотворчих митців (Нью-Йорк).

Ідучи своїми оригінальними шляхами, сприяючи розвитку новітніх течій художньої творчості, митці діаспори післявоєнного періоду, зберігаючи кращі традиційні риси рідної культури, стали виразника­ми і носіями вселюдських ідеалів.

За роки радянської влади між діаспорою і Україною була зведена міцна ідеологічна стіна. І тільки з кінця 80-х років, у період так зва­ної «перебудови», у нашій періодичній пресі почали з'являтися статті, в яких робилися спроби об'єктивно оцінити досягнення українських зарубіжних митців. Сьогодні мистецтво української діаспори трак­тується як невід'ємний пласт мистецтва історичної Батьківщини -України і водночас фактор культурної єдності України з європейсь­кою і світовою цивілізацією.

Олександр Архипенко - один з найбільших новаторів мистецтва XX століття. Його ім'я стоїть поруч з іменами Пікассо, Дерена, Брака, Делоне. Він увійшов до історії мистецтва як піонер кубізму в скульп­турі, був одним з головних сучасних новаторів, чиїм особливим вне­ском була заміна класичних суцільних об'ємів формами, зведеними до найсуттєвішого. Він перший застосував у модерній скульптурі кон­струкції з різнорідних матеріалів, дав скульптурі власне просторове оточення, ввів у скульптуру увігнуті та випуклі форми і порожнявину, повернув скульптурі багатобарвність, започаткував скульпто-малюнок. Естетичним ідеалом Архипенка стало мистецтво, яке не є імітацією природи, а митець - не наслідувач стилів, а творець нового, власного.

Народився Олександр Архипенко ЗО травня 1887 року в Києві. Його батько - інженер і винахідник, професор Київського універси­тету. Хлопець ріс в атмосфері винахідництва, постійних пошуків нового, незнаного. Рано пробудився у нього потяг до мистецтва. З 1902 року він навчався у Київській малювальній школі Миколи Му­рашка. Вже тоді його уподобання різко розходилися з естетичними поглядами вчителів. Прибувши 1908 року до Парижа, він активно зайнявся самоосвітою: у Дуврі та інших музеях вивчав мистецтво старовинних цивілізацій (єгипетської, античної грецької, китайсь­кої). Набуті враження і знання у поєднанні із роздумами про перед-християнських ідолів з українських степів - скіфських баб, символізм візантійського мистецтва його рідного Києва, примітивізм африкансь­ких культур - все це у комплексі не могло не позначитися на його творчих принципах. Разом з групою митців він активно працював над творенням кубізму. Поряд з кубізмом захоплювався символізмом: «Я був вихований в православній релігії. Я з неї виніс любов до сим­волів, бо релігія переповнена ними».

Паризький період (1901 - 1921) був найпліднішим у творчому житті Архипенка. У 1914 році на виставці в Солоні було представле­но чотири скульптури Архіпенка: «Боксери», «Гондольєр», «Кару­сель П'єро», «Медрано-2», які стали одними з найвідоміших скульп­тур того часу. Ідеолог кубізму Гійом Аполінер, говорячи про інно­вації Архипенка, вказував: «Мистецтво Архипенка постійно прямує до абсолютної скульптури, що одного дня сполучиться з абсолютним малярством і архітектурою, щоби відродитися як чиста плас­тична форма, понад усі стилі, техніки і засоби».

Одним з найцікавіших своїх винаходів Архипенко вважав скульптуро-малюнки, оскільки при їх творенні він реалізував, за його ж сло­вами, «безмежні можливості нових застосувань кольору і форми згідно з творчими концепціями і духом модернізму». Варто відзначити, що його скультуро-малюнок «Жінка перед дзеркалом» (1915 р.) став своє­рідним прототипом картини Пікассо під такою ж назвою (1932 р.). Чимало скульптурних портретів і бюстів вирізьбив Архипенко за час свого довголітнього перебування у Сполучених Штатах Америки (1923 - 1964). Серед них портрети Шевченка, бюсти Франка і Шаш-кевича, статуя князя Володимира. Дуже цікавими є портрети і бюсти дружини митця Анжеліки. Взагалі, тема жінки займає у творчості Ар-хипенка особливе місце. І хоч її образ був трансформований в геомет­ричні площини, до того ж позбавлений частин тіла (чи то голови, чи то рамен, рук чи ніг), все ж він ніс у собі природну жіночу грацію, ставав символом любові, гармонії, творчої сили і ніжності в людині.

Рух завжди цікавив Архипенка як пульсуюча маніфестація жит­тя. Митець має надзвичайне відчуття ритму, гармонії, якими вислов­лює вітальність і рух своїх фігур. Вони йдуть, танцюють, борються, крутяться, вертяться, гнуться, сягають у простір, де світло відбиваєть­ся на поверхнях: то випуклих, то ввігнутих, то геометричних, то орга­нічно круглих, — в двомірних та в тримірних площинах і формах його надзвичайних скульптур.

На жаль, не просто склалася доля творчого доробку митця: частина його скульптур безповоротно пропала. Так, у зв'язку з переслідуванням гітлерівцями модерного мистецтва, творчість Архипенка попала у Німеч­чині до категорії звироднілої і деякі його твори були знищені. Справжнім чудом можна вважати те, що німецькому колекціонеру Еріху Герітцу 1933 року вдалося вивезти до Лондона головну частину своєї колекції творів Архипенка, яку він подарував згодом тель-авівському музею в Ізраїлі.

Для партократів в Україні твори Архипенка теж були «ворожи­ми», «антиреалістичними». У 1952 році заповзятливі виконавці пар­тійних вказівок з числа дирекції Національного музею у Львові ви­лучили і знищили кількасот творів українських митців, у тому числі і Архипенкові скульптури. Проте, темним силам тоталітаризму не вдалося перекреслити творчість геніального митця. Його широко відомі у всьому світі скульптури є не тільки класикою модерного мистецтва, а й тріумфом свободи творчості над варварством.

Скульптором, який глибоко відчував Україну з її земним життям, нашу духовну ментальність, був Григір Крук (1911 - 1988). Він зай­няв достойне місце в європейській культурі XX століття і після бага­толітнього замовчування повернувся на батьківщину як майстер, що підніс українське мистецтво до світового рівня.

■ Григір Крук народився на Станіславщині в родині сільського гончара, від якого, як він сам вважав, успадкував нахил до ліплення. Навчався у краківській і берлінській академіях мистецтв. Ці академії дали Крукові, за словами Святослава Гординського, солідну підста­ву для його мистецтва. В Круківських різьбах є якась особлива важкість, суцільність, повність. Форми його брил якісь суворі й гуд-зуваті, в них є саме той комплекс, що притаманний людям, зв'язаним безпосередньо з природою, з землею, з працею на ній. Цікаві тут особливо селянські постаті, масивні й брилуваті, наче щойно зліплені з глини в перший день сотворіння світу.

Гіпербола, гротеск стали улюбленими прийомами Крука, даючи йому можливість проникнути в глибинний зміст образності. Він на­повнював свої скульптури такою внутрішньою силою, що вони, не­залежно від розмірів, сприймалися як монументальні.

Як згадують його знайомі, Григір Крук був надзвичайно доброю лю­диною, любив Україну і її народ. І це не могло не позначитися на його скульптурах «Родина біженців», «Пастух», «Праля», «Дівчина з водою», «Селянка», які викликали захоплення у містах Європи і Америки.

З нагоди виставки скульптур Крука в Парижі про нього писали, що український скульптор зробив успішну кар'єру у вкрай неста­більних умовах, характерних для нашого трагічного часу. Творив він далеко від батьківщини, але дух її присутній в його роботах. Цей дух закарбувався в його душі, наповнюючи життєвою силою його скульптури. Правда цієї реальності в її чесності, чоловічій хо­робрості, чутливості до простої селянської зовнішності. Ці духовні риси мистецтва Крука виявилися завдяки випробуваній майстер­ності. Загалом же усе це свідчить про живу чутливість і вишукану силу художника.

Творчість Крука була актом надзвичайної напруги і горіння. Так, за час життя в Мюнхені (1945 р.) він створив близько 300 скульптур. Тема­тично і жанрово вони надзвичайно розмаїті, але всі вони позначені інди­відуальністю митця, його пластичною уявою. Такими є його класичні фігури із світу фантазії та міфології («Лежачі», «Мадонна», «У Греції»), такими постають перед глядачами його скульптури жінок чи то абстрагованих і зведених до найосновніших ліній, чи поданих у всьому багат­стві експресіоністичних деталей («Оголена», «Танцююча»).

Помітне місце у творчому доробку Крука займають портретні зоб­раження, виконані здебільшого в реалістичній манері, із психологіч­ною заглибленістю («Анна Ярославівна»), портрети українських полі­тичних діячів (С. Петлюри, П. Скоропадського, А. Мельника). Бага­то сил, енергії мистецького хисту віддав художник роботі над скульп­турами кардинала Йосипа Сліпого і Папи Павла VI, що отримали перший приз на конкурсі у Римі.

Своїми думками і мріями Григір Крук був завжди з Україною. Він планував різноманітні пам'ятники, що мали прикрасити його неза­лежну батьківщину. І хоч не всі задуми йому вдалося реалізувати, він піднісся до справжніх вершин сучасного світового мистецтва.

■ Значні творчі досягнення має скульптор Леонід Молодожанин: Народився він 1915 року на Хмельниччині, освіту здобував у ленін­градській, берлінській і гаагській академіях мистецтв. У 1948 році переїхав до Канади, де проявив себе як оригінальний майстер в га­лузі монументального мистецтва. Він є автором багатьох пам'ятників: Олександрові Бородіну в Ленінграді (1940 p.), Тарасові Шевченку -у Вашингтоні (1964 p.), Буенос-Айресі (1971 p.), Прудентополісі (Бра­зилія, 1990 p.), Санкт-Петербурзі (1998 p.); королеві Великобританії Єлизаветі II (Вінніпег, 1984 p.), прем'єр-міністрові Канади Джонові Діффенбейкеру (Оттава, 1986 р.), князеві Володимиру Святославо­вичу (Вінніпег, 1984 p.), митрополитові Андрієві Шептицькому (Філа­дельфія, 1992 р.) та ряду інших.

Результатом багаторічної праці митця став пам'ятник Шевченкові у Вашингтоні. Надзвичайно цікава концепція образу поета: у центрі Вашингтона на чотиригранному постаменті височить бронзова по­стать молодого Шевченка, сповненого енергії, буремної сили, віри в нескореність людського духу. На постаменті викарбувано поетові рядки: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним зако­ном. А діждемось - таки колись!».

В увічненому у бронзі Шевченкові американці побачили не тільки геніального поета, а і борця за державну незалежність України, за­гальнолюдські ідеали. «Кожен твір, - наголошував Леонід Молодо­жанин, — дорогий мені по-своєму. Але пам'ятники Шевченкові у Ва­шингтоні й аргентинській столиці Буенос-Айресі (відкритий у лис­топаді 1971 p.), цілком очевидно, є кульмінаційними творами мого життя. Чому? Тому що це Шевченко, поет-пророк, чиє слово забезпечило вічність нашому народові і його мові. Працюючи над його образом, я відчував особливу радість і піднесення».

Художньою довершеністю позначені також станкові портрети Молодожанина: Петра Чайковського, Миколи Лисенка, Олександра Кошиця, Дуайта Ейзенхауера, багатьох культурних, релігійних і полі­тичних діячів.

Поряд з О. Архипенком Л. Молодожанин належить до найвідомі-ших українських митців на Заході. Він дійсний член Королівської академії мистецтв Канади, почесний доктор манітобського, альберт-ського й вініпезького університетів.

■ Помітний слід у розвитку мистецтва в діаспорі залишив Михайло Черешньовський (1911 - 1994) - скульптор, різьбяр, педагог. Навчався він у Краківському інституті пластичних мистецтв ім. Щепанського (1933 -1938). На повну силу його талант як скульптора-монументаліста, пор­третиста, автора станкових скульптур і декоративних різьблених ком­позицій розкрився у США, куди він переїхав у 1950 р. з Німеччини.

Основне творче надбання митця - пам'ятники Лесі Українці у Клівленді (США, 1961) і в Торонто (Канада, 1975), про які писали, що Леся Українка - в її визволеній духовній сутності - в цім монументі -вже не йде, а, власне, гряде. Гряде, як непереможна правда, як необор­на, як неуникненна неминучість. А при тім - жодної пересади, жодної котурняності, зовнішньої величності й якої-небудь фальші. Справжня природна простота високого мистецтва. Зрештою, свої естетичні засади чітко виразив сам художник: «Я ідеаліст у мистецтві, тому ставив перед собою мету передавати у скульптурі таку суть людини, яка перевищува­ла б уявлення про неї в житті і побуті... Моменти фізичної схожості образу з живою людиною зберігаються як основа, але тільки цією схо­жістю справа не кінчається. За нею якраз і починається творчість скульп­тора: духовне вивільнення людини над її фізичною природою».

Торжество цього принцину спостерігається і в пам'ятнику Лесі Українці в Торонто. «Коли я працював над цією скульптурою, - зга­дував М. Черешньовський, - то уявляв Лесю Українку так, немовби вона не йде, а стоїть і читає свого найнатхненнішого вірша. її тендітність і хворобливість (я не намагався приховати і цього) ще більше підкреслюють силу її духу. Я задоволений, щасливий, що ці протилежності - неміч тілесну і велич духовну - мені вдалося згар-монізувати і влити у скульптуру».

Обидва бронзові пам'ятники Лесі Українці піднімаються з вите­саних з граніту постаментів.

■ Людиною великого масштабу, віртуозності та самобутності назива­ють у мистецьких колах і скульптора Романа Коваля (народ. 1922 року) -автора пам'ятника жертвам голодомору 1932- 1933 років «Мадона у ле­щатах», що був встановлений 1984 року у Вінніпезі на площі перед рату­шею. Між зубцями лещат уміщено дві постаті - матері і дівчинки, що тулиться до неї, шукаючи порятунку. Висловлювалися думки, що архі­тектурна композиція натякає на своєрідну машину тиску на людину, на «індустріального монстра», винайденого, щоб калічити і нищити безза­хисних матерів і дітей. Це різноплановий і багатий на асоціації образ: і горезвісна індустріалізація, в ім'я якої (принаймні як привід) було вино­шено сатанинську ідею викачати усе продовольство до останньої зерни­ни, і загальний образ сталінського соціалізму, котрий без людського об­личчя. У кожного глядача цей образ може викликати і іншу асоціацію, але, мабуть, усі відчують однаковий жах: що ж станеться з матір'ю і дити­ною, коли зуби-лещата зімкнуться? За словами Романа Коваля, цей пам'ят­ник - одна з найвідповідальніших робіт у його житті.

■ До видатних представників паризької школи українського живо­пису належить яскравий майстер колористики Василь Хмелюк..Наро­дився він 1903 року на Вінниччині. Опинившись після Першої світової війни в еміграції, він навчався у Краківській академії мистецтв і в Ук­раїнській студії пластичного мистецтва (Чехословаччина). 1928 року він прибув до Парижа, який в ті часи був своєрідною Меккою для молодих митців. Вже перші емоційні малюнки Хмелюка незайманої природи, його колористичні пошуки привернули увагу маститих колекціонерів. 1932 року Хмелюк організував першу персональну виставку в галереї «Молода Європа», а до 1939 року - дванадцять виставок - в тому числі в Парижі, Лондоні, Львові, Варшаві. Для Хмелюка-художника визна­чальною стала людська особистість. Його портрети вражають глибина­ми психологізму, тонким проникненням у потаємничі куточки жіночої душі. Експериментуючи, мистець шукав і знаходив точні еквіваленти: почуття-барва. Тому-то його картини мають назви «Жінка в синьому», «Жінка в зеленому», «Жінка в червоному», «Жінка в жовтому» тощо.

Привертають до себе увагу талановито виконані портрети дітей, підлітків. Засобами кольоропису митець передавав найрізноманітніші стани дітей - радість, смуток, сподівання, тривогу, непевність тощо. Характерною у цьому плані є написана у 1941 р. картина «Жіль».

Комбінування різних кольорів зажди було пристрастю Хмелюка. Він був наділений здатністю вирізнити десятки відтінків червоного, синього, залюбки користувався для передачі внутрішньої суті природних явищ такими важкими кольорами, як зелений, фіолетовий, сірий. Проте кольоропис не був для художника самоціллю, а слугу­вав для відтворення настроєвості, експресивної наснаги. Саме таки­ми особливостями позначені численні пейзажі і натюрморти худож­ника - в них відбилася вразлива нервова система маляра, його загос­трена чутливість. Хмелюк видобував з палітри стихію кольору, з'єдну­ючи в єдине, здавалось би, нез'єднувані кольори, непаровані барви. І в цьому він завжди був великий.

Французька мистецтвознавча наука дуже високо ставила творчість Хмелюка. Уже в 40-х роках його відносили до головних митців су­часності, а у 70-х називали «провідним художником нашого часу». Своєю художньою творчістю Василь Хмелюк проклав міст між ук­раїнською і світовою мистецькими культурами.

■ До митців, які своєю активною творчою діяльністю сприяли роз­витку новітніх течій мистецтва, належить Любослав Гуцалюк (народ. 1923 року у Львові). Вивезений до Німеччини на примусову роботу, він після війни навчався у Мюнхенській академії мистецтв, звідки взяв «твердість рисунка», а в 1949 році емігрував до СІЛА, де завершив освіту у Мис­тецькій школі на Купер-Юніон (Нью-Йорк). Навчання у цій школі було творчим, не авторитарним, що не могло не сподобатися художникові. «Філософською основою навчання, - згадував він, - була віра учителів у творчі можливості кожної людини. Педагогічним методом - повна воля самовираження, вибору тем і засобів. Переважали абстрактні композиції, хоч і прихильники натуралістичного методу іноді досягали видатних успіхів. Атмосфера відносин між учителями і учнями була дуже приязна. Ніщо не заборонялося, але серед зробленого учнями вибиралося те, що було найбільш гармонійним, новаторським, сміливим. Ініціатива стояла на першому місці у тесті, за яким визначалися здібності».

Сповідуваний у Мистецькій школі абстрактний експресіонізм не зачепив душі художника: «Серце, душа - мовчали. Вони не відгукува­лися на нього». Справжнім відкриттям для Гуцалюка став Париж, куди він прибув у 1956 році. Париж став містом художника, тут все вража­ло своєю красою, особливим кліматом, тут усе видзвонювало кольо­ром старого срібла. І художник знайшов свій колорит. У Парижі не було висотних будівель, але митець відкривав для себе вертикалі цьо­го міста - готичні собори. Париж мальовничий, але око художника добачило у ньому сувору ритміку ліній, контурів і граней. Вишкіл у Нью-Йорку і паризькі враження, злившись, породили творчу наснагу - художник почав малювати: його на все життя захопив міський пейзаж. «Робити його, - засвідчував майстер, - ніколи не було і не є для мене примусовою працею. Це радісна і щаслива творчість».

«Срібним періодом» своєї малярської манери назвав Гуцалюк пе­ребування у Парижі (1957 - 1959). Саме тоді кольористична гама його інтенсивної творчості (тридцять картин) набула світло-сірого відтінку, «позиченого», за образним висловом художника, «у неба, у повітря, у пейзажів Іль де Франс».

Мистецтвознавча критика прихильно зустріла появу картин Гу-цалюка, найменувала його «пізнім постімпресіоністом». Про визнан­ня творчих досягнень митця засвідчують також систематично органі­зовувані виставки його картин у галереях Парижа, Нью-Йорка, Мюн­хена, Торонто, Ліона, Мілана, Рима, Бостона, Манчестера.

Чимало картин Гуцалюка знаходиться у музеях і приватних ко­лекціях Америки, Європи. Вони, як говорив митець, «мальовані в різних манерах, але виражають бачення чужих міст, чужих пейзажів українськими очима».

^х Митцем винятково широкої амплітуди був Борис Крюков - ху­дожник монументаліст, портретист, пейзажист, баталіст, мариніст, ілюстратор-графік, оформлювач дитячих книг, іконописець, карика­турист. Уродженець Бессарабії (1895 p.), він навчався у Вищій ху­дожній школі у Києві, яку закінчив 1918 року. За часів радянської влади займався в основному графічно-ілюстраторськими роботами.

Цей вид діяльності він інтенсивно продовжував в еміграції (Ар­гентина), працюючи постійним ілюстратором у найкращих видав­ництвах аргентинської столиці «Ель Атенео» і в «Атлантиді».

Для «Ель Атенео» Крюков ілюстрував серію «Незабутньої класи­ки»: «Тисяча і одна ніч» (чотири томи); Едгар По «Вибрані твори» (1950 р.); Данте Алігьєрі «Божественна комедія» (1952 р.); Дж. Бо­каччо «Декамерон» (1953 р.); Сервантес «Дон Кіхот» (у двох томах, 1954 р.); Анатоль Франс «Вибрані твори» (два томи, 1959 р.); Еміль Золя «Вибране» (1961 р.) та інші видання.

На світовому конкурсі 1964 року видавництва «Кодекс» у Мадриді, Крюкову була присуджена премія за ілюстрації до повісті класика ар­гентинської літератури Р. Гвіральдеса «Дон Сегундо Сомбра».

Про Крюкова казали - вічний прочанин у світі фантазії і мандрів­ник у світі реалізму, почувається як риба у воді у дантовому пеклі, як і на закурених шляхах Ля-Манчі. Персонажі Бокаччо і Золя, По і Кведо йому однаково близькі. Вони дивляться на нас з книжкових сторінок, як найприродніше втілення візуальної думки авторів, допомагають нам увійти в їхній світ. І така велика здатність митця крокувати за письменником, що переходячи від одного автора до іншого, він не тільки міняє стиль малюнка, але також і вживану техніку.

Свідченням цієї несамовитої мистецької праці Крюкова є те, що він ілюстрував або графічно оформив понад 80 українських книжок на Заході (а до еміграції приблизно 500 книжок в Україні).

Важливе місце серед мистецьких зацікавлень Крюкова займала історична тематика. Оповиті романтичним ореолом його картини «Козаки на морі», «Шлях крізь руїни» вражають своїм динамізмом, неповторно крюковським колоритом.

Щось рембрандтівське, але не наслідувальне, а перетоплене в гор­нилі творчої уяви, було в портретах Крюкова - кардинала Сліпого, дочки, дружини, в серії автопортретів, виконаних на замовлення. Зга­дують, що Крюков (чи не єдиний серед українських художників) мав дар ейдетика - дар абсолютної зорової пам'яті. Були випадки, коли замовник, після попереднього домовлення з митцем, приходив позу­вати, і зі здивуванням переконувався, що його портрет уже готовий: Крюков намалював його, запам'ятавши обличчя під час розмови.

Мистецька довершеність автопортрета Крюкова розкриває трагі­чний переказ його нелегкого життя, що передано одною легкою, іро­нічною рискою вуст. Волосся снігом убілило чоло, високе чоло арти­ста й мислителя в часи, коли легше барвою, ніж словом, передати думки. Протест проти того, що діється, а з ним, не дивлячись ні на що, - ніби людина безсмертна і діла її мають значення вічне, - свій ніякими натисками нездоланний вільний світ.

Окремої розмови заслуговує релігійне мистецтво Крюкова, адже ху­дожник намалював багато ікон, які теж увібрали різномаїття його та­ланту. За кілька днів до смерті закінчив мозаїчний образ Богоматері в українському католицькому соборі (Буенос-Айрес), яким, по суті, запо­чаткував відродження старого візантійсько-українського мистецтва мо­заїки. Розповідають, що коли цей собор відвідав Папа Іоан-Павло II, то, споглядаючи мозаїчний образ, сказав: «Найпрекрасніша - ікона святої діви, яка очолює санктуарій (зображення святих) вашого собору...». Ар­гентинська пошта з нагоди тисячоліття хрещення України-Руси випус­тила державні поштові марки із зображенням цієї ікони Крюкова.

■Художником, який продовжив і розвинув новаторські традиції ук­раїнського мистецтва, традиції Георгія Нарбута, Михайла Бойчука, Фе­дора Кричевського, справедливо вважають Михайла Дмитренка (1908 -1997). Найповніше його творчий хист розкрився в Америці (Канада, США), куди Дмитренко переїхав у 1951 році. Широке визнання здобу­ли портрети митця і монументальні стінописи та іконописи. Своє зав­дання в галузі портретної творчості Дмитренко бачив у звеличенні «вільної, гідної, духовно піднесеної і фізично гарної людини, у знаход­женні найстислішого і найсоковитішого способу вираження цієї ідеї».

У пошуках своєї іконописної манери Дмитренко відкинув візан-тизм з його національною безликістю і надав перевагу мотивам україн­ської обрядовості, традиціям гармонійного мистецтва ренесансу, спов­неного урочистості мистецтва бароко і тому урочистому монумента-лізмові, що так висвічується у творчості Федора Кричевського.

Храмове мистецтво (монументальне оздоблення українських цер­ков) Дмитренко вважав основним у своїй творчості. «Я проникнув-ся, - зізнавався художник, - особливою пошаною до мистецтва не-зрушимого. Тому я полюбив церковне малярство, бо воно виконується на стіні. Те, що зробиш на стіні, там воно і залишиться назавжди в тій самій архітектурній позиції, при тому ж освітленні і темпера­турі... Всі ці міркування спонукали мене полюбити малярство, а українське настінне малярство є лише в церквах».

Високу мистецьку цінність мають монументальні стінописи Дмит-ренка у соборах св. Володимира у Торонто, св. Юрія у Нью-Йорку, пресвятої Богородиці у Гемтреку та інших храмах.

■ Іконописцем, майстром вітражів і мозаїк, автором багатьох іко­ностасів у храмах Америки і Європи був Святослав-Юрій Городинсь-кий (1906 - 1933). Найвидатніший ансамбль його мозаїк - у соборі св. Софії в Римі.

■ Помітний внесок до художньої скарбниці живопису українсь­кої діаспори зробили Людмила Морозова (1907 - 1997), твори якої («Андріївська церква у Києві», «Полтавський краєвид», «Дівчина біля фортепіано») позначені рисами імпресіонізму, і Іванна Нижник-Вин-ників (1912 - 1993), яка творчо використовувала у своїх етюдах, на­тюрмортах, пейзажах, портретах, гобеленах-аплікаціях колористичні засади школи Олекси Новаківського. Не можна не згадати також гра­фіка, маляра і кераміста Юрія Кульчицького (1912 - 1993), видатно­го українського гравера, маляра, майстра екслібрису Якова Ніздровсь-кого (1915- 1985). Справді, щедрою на художні таланти була україн­ська діаспора.

■ Важливу роль у духовному житті зарубіжних українців відіграє на­ціональна музика, пісня, хорове мистецтво. Про це красномовно сказав адміністративний голова капели бандуристів ім. Тараса Шевченка Мирослав Гнатюк: «Наша капела, крім мистецької, ще й неабияку моральну місію виконує. Адже ми глядачів своїх у гурти збираємо, об'єднуємо їх піснею, нагадуємо нашу музику, історію... Саме ця пісня і зворушує, і нагадує, пробуджує давно забуте, а відтак примушує замислитись над тим, що діється у світі і чиї ми діти... Народна пісня - то, знаєте, чи не найбіль­ша таємниця людства, причому нерозгадана. Чи, може, в кожній з них закодоване все минуле народу з його гнівом чи сміхом, з надіями та любо­в'ю. А може, просто вона є отим срібним шнуром, що з'єднує душі всіх, хто жив і живе, з'єднує в часі й просторі».

Можна з певністю твердити, що українська музика є не тільки великим національним багатством, а й існує в свідомості світової громадськості як реальний фактор загального музичного мистецтва.

■ Славу незрівнянної хорової культури України принесли у 20-х роках XX століття тріумфальні гастролі знаменитої капели Олексан­дра Кошиця по багатьох країнах і континентах. Українську націо­нальну капелу визначний диригент і композитор О. Кошиць (1875 -1944) разом з К. Стеценко організував 1919 року за дорученням Го­лови Директорії Симона Петлюри і Міністерства освіти УНР. Того ж року капела була направлена у гастрольне турне по країнах Європи, а потім Америки із спеціальним завданням - показати світові, що є така держава - Україна, розкрити перед ним красу і багатство украї­нської пісенної культури. З цим почесним завданням капела О. Ко­шиця блискуче впоралася. Про її тріумфальні успіхи захоплено пи­сала іноземна преса. Так, після виступу капели в Пітебурзі (США) у місцевій газеті з'явився такий хвалебний відгук: «Ми були просто приголомшені, захоплені й буквально оп'янілі тембровим багатством і завершеністю динаміки. Український хор репрезентує хорове мис­тецтво, в якому українці визнані найвищими, а по-друге - він знайо­мить світ з величними оригінальними цінностями української націо­нальної музики, що не тільки можуть рівнятися, але, без сумніву, перевищують найкращі народні витвори Заходу».

Після того, як капела припинила своє існування, О. Кошиць осе­лився неподалік Нью-Йорка, займався композиторською і диригент­ською діяльністю, обробкою народних пісень. Його заслуги перед українським і світовим музичним мистецтвом величезні.

■ Своєрідною «неопалимою купиною» стала для української діас­пори капела бандуристів імені Тараса Шевченка. Повна трагізму її істо­рія. Капела виникла в Україні, зазнала репресій в роки сталінізму. Уці­лілих 17 співаків фашисти кинули до концтабору, примушували співати на плацу перед виснаженими в'язнями. Вирвавшись з нацистсько­го полону, капела бандуристів опинилась в американській окупаційній зоні, де поповнилася новими бандуристами і співаками. 1949 року за сприяння заокеанських українців капела переїхала до Америки і осе­лилась у місті Детройті. її репертуар увібрав у себе найяскравіші зраз­ки українського пісенного багатства. Довгий час її керівником і дири­гентом був композитор Григорій Китастий, а з 1984 року мистецьким керівником і диригентом капели став Володимир Колесник.

За роки існування в діаспорі капела дала сотні концертів, обдару­вавши піснею мільйони слухачів у США, Канаді, Іспанії, Франції, Швейцарії, Німеччині, Голландії, Швеції, Данії, Бельгії, Англії, Ав­стралії ... Захоплюючись звучанням бандур, піснями, солістами і ан­самблем в цілому, музичні критики цих країн одностайно відзначали високий мистецький рівень капели. Показовою у цьому плані є оцін­ка «Мюнхенської вечірньої газети»: «Капела бандуристів перевер­шила всі європейські хори».

У червні 1991 року капела побувала з гастрольним турне в Ук­раїні. Бандуристів щиро вітали в Києві, Полтаві, Львові, Тернополі та інших містах України.

■ «Україну світ має пізнавати передусім через її культуру» - така ідея мистецького життя диригента і музиканта Павла Длябоги, який з кінця 70-х років виступає з різними оркестрами у Вашингтоні, Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Штутгарті. Коли у столиці США на честь 1000-ліття хрещення України відбувалася прем'єра опери Георгія Май-бороди «Ярослав Мудрий», то за пультом симфонічного оркестру сто­яв Павло Длябога, а хорові й вокальні партії підготував його брат, Михайло Длябога. Через рік опера прозвучала вже в Канаді. Музичні критики відзначають, що брати Длябоги відчувають свою відпові­дальність за майбутнє України, хоч і не живуть на її теренах. Михайло Длябога став хормейстром, диригував українським чоловічим хором «Прометей», працював із хором у Торонто, нині керує Українським національним хором у Філадельфії. Немає, мабуть, в Америці нот ук­раїнських хорових творів, які не співала б капела Михайла Длябоги.

■ Про високий духовний потенціал української пісні, її заслужений світовий авторитет свідчить те, що славнозвісний «Візантійський хор» з Утрехта (Голландія), до складу якого входять виключно голландці, понад сорок років активно пропагує українську духовну і світську му­зику в містах Європи та Америки. Диригент цього хору - Мирослав Антонович - видатний музичний діяч української діаспори, професор музикології Утрехтського університету, автор багатьох книг, монографій, присвячених ґрунтовним дослідженням української духовної музики. Завдяки його працям європейський читач дістав змогу ознайомитися із внеском українського народу в світову музичну скарбницю.

■ Яскравим явищем національної культури стала й інструмен­тальна творчість українців-емігрантів. Серед славетних представ­ників музичного мистецтва ім'я Федора Степановича Якименка (1876- 1945) - українського композитора-імпресіоніста, педагога, вченого, громадського діяча. Родина Якименків виховала двох сла­ветних діячів - Федора і Якова, останній з яких' увійшов в історію національної музики під псевдонімом Яків Степовий (про нього вже йшла мова в попередніх розділах посібника). Ф. Якименко народив­ся у Харкові, де провів свої дитячі роки. Вчився він у Придворній капелі та консерваторії в Петербурзі.

Захоплення французькою музикою, і перш за все французьким імпресіонізмом знайшло відгук в його творах. Кращі роботи компо­зитора - невеликі фортепіанні п'єси, напівмістичні за темою і витон­чені за формою. Наприклад, фортепіанна поема «Уранія», продемон­струвала здатність митця захоплюватися поезією зоряних світів. Зав­дяки цьому критики називали композитора «музичним астрологом», якому притаманні прозорість гармонії, легкість та стрімливість рит­му, мерехтіння модуляцій.

Автор понад 100 творів, серед яких є й великі форми (2 симфонії, смичкове тріо, оркестрова увертюра, опера «Фея снігів» за Андерсе­ном, соната для скрипки і фортепіано, віолончельна соната та ін.), закінчив життєвий шлях у Парижі.

Найпліднішим періодом його творчої та педагогічної праці були роки перебування (1924 - 1926 ) в Празі. Тут він написав перший український підручник гармонії «Практичний курс науки гармонії», що став значним внеском у розвиток української і світової професій­ної музичної освіти. За ініціативи Ф. Якименка в Українському педа­гогічному інституті імені М. Драгоманова створюється музично-пе­дагогічний відділ, референтом (деканом) якого він був.

■ Празький осередок української діаспори, який мабуть єдиний у своєму роді, заслуговує на особливу увагу. В період між двома світо­вими війнами Прага та курортне містечко Подєбради перетворилися на центр української культури, науки і освіти (1921 року навіть ство­рюється урядовий Комітет для забезпечення безкоштовної освіти українським студентам). Саме культурно-мистецькому життю Праги завдячує світ, захоплюючись поезією Олександра Олеся, співами Дмитра Левитського, творчістю І. Мозалевського, К. Стаховського, С. Тимошенка, В. Січинського та багатьох інших.

1921 року у Відні засновується Український вільний університет (УВУ), який згодом, коли центром української еміграції стає Чехо-словаччина, переноситься в Прагу. Титулами його почесних докторів були нагороджені О. Кобилянська, Б. Лепкий, В. Стефаник, О. Ко-шиць, В. Барвинський.

Український високий педагогічний інститут імені М. Драгомано-ва відкривається в Празі 1923 року і набуває всесвітнього значення як найвизначніший осередок українського просвітництва. Тут вик­ладали професори зі світовим ім'ям: Л. Чижевський, М. Чиколенко, Н. Нижанківський, В. Січинський, В. Барвінський, музикознавці Ф. Стешко, 3. Лиська та ін.

У Празі жили і творили видатні українські солісти-виконавці: піа­ністка Л. Колесса, її сестра - віолончелістка X. Колесса, диригент та співачка П. Щуровська-Россіневич, вокалістка та викладачка УВПІ ім. Драгоманова Н. Дяченкова.

Отже, діяльність української еміграції у Празі має непересічне значення і становить одну з кращих сторінок прояву українства у контексті світової культури. Зусиллями і подвижницькою працею тисяч талановитих митців українське мистецтво звучить у полікуль-турних просторах - від Польщі до далекої Австралії.

Літер атура

1. Головащенко М. Світова слава лицаря української пісні//Народна творчість та етнографія. - 1997. - №1. - с. 49 - 62.

2. Давиденко А. Родичі за кордоном // Україна. - 1990. - № 44.

3. Качуровський І. Григір Крук, скульптор, якого не знають в Україні // Украї­на.-1990.-№ 1.

4. Луцький Ю. Про віддаль від себе // Сучасність. — 1992. - № 5.

5. Мистецтво української діаспори: Повернуті імена. - К.: Тріумф, 1998. -287 с.

6. Олійник Л. Диригент на прізвище Длябога // Сучасність. —1993. - № 7.

7. Певний Б. Виставка сумління // Сучасність. - 1992. - № 5.

8. Певний Б. Архипенкове коріння // Сучасність. - 1992. - № 9.

9. Степовик Д. «Глянути одне одному в очі»// Україна. - 1990. - № 49 - 50.

10. Степовик Д. Мадонна в лещатах // Україна. - 1990. - № 51 - 52.

11. Яременко В. Межінь української поезії // Дніпро. - 1992. - № 11 - 12.

Клапчук

Українська діаспора. Перепоною до шляху збагачення національної культури була політика радянської влади щодо української діаспори, яку офіційна пропаганда зображала як "прислужницю капіталізму, фа­шизму та Риму". Москва пильно стежила за діяльністю усіх українських громад, що діяли за кордоном, і робила все, щоб їх ніхто не знав.

Українці в еміграції, для багатьох з яких боротьба за незалежність України стала змістом життя, робили вагомий внесок у розвиток націо­нальної культури, збереження політичних і культурних надбань, ознайом­лення з ними світової громадськості. У другій половині 60—80-х років зу­силлями українських громад було підготовлено і видано ряд значних українознавчих наукових досліджень, зокрема "Енциклопедію України". До забезпечення спадковості у збереженні традицій української культури, її подальшого розвитку чимало зусиль докладають такі художньо-мис­тецькі колективи, як "Дніпро", "Україна" (США), "Трембіта" (Канада), "Гомін", "Орлик" (Великобританія), "Степ", "Запоріжці" (Франція), а також преса, скажімо, "Свобода", "Америка" (США), "Гомін України" (Канада), "Шлях Перемоги" (Німеччина), "Українська думка" (Великобританія), "Українське слово" (Франція) та ін.

У пам'ять 50-річчя голодомору 1932—1933 РР- створено широковідо­мий документальний фільм про цю трагедію. Великих успіхів досягли за океаном вчені Б. Кравченко, О. Пріцак, Ю. Шевельов, художники А. Антонюк, Я. Гніздовський, І, Марчук, музикант В. Колесник.

Понад 50 років прожив у розлуці з Україною відомий літературозна­вець, письменник і перекладач Іван Кошелівець. Десятки років він був ре­дактором журналу "Сучасність", співробітником двотижневика "Сучасна Україна" та місячника "Українська літературна газета", "Енциклопедії України". Його книги про сучасну Україну справили велике враження на письменників 60—70-х років. У 1985 р. його праця "Розмова в дорозі до себе" вперше побачила світ у видавництві "Сучасність" (Нью-Йорк — Мюн­хен).

До високоякісних творів кінця 70-х pp. слід зарахувати політичний твір "Грані культури", авторство якого поки що збережено в таємниці. На дум­ку автора, найголовнішою метою українців є боротьба за національну самобугність, бо люди живуть і проявляються найкраще у своїй власній і не­залежній нації, яка є основною людською спільнотою і рушієм історії.

Культурні зв'язки із зарубіжними державами. У другій половині 60—80-х років розширюються культурні зв'язки України із зарубіжни­ми державами. Значною мірою цьому сприяла діяльність Українсько­го товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами і Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном. У 1985 р. вони підтримували широкі й плідні контакти з 700 організаціями по­над 100 країн світу. В поширенні в республіці культурних досягнень інших народів і популяризації українського мистецтва за кордоном беруть участь Міністерство культури, творчі союзи та інші державні й громадські організації.

Значна роль у розвитку культурних зв'язків республіки із зарубіжними країнами належить ЮНЕСКО, членом якої Україна є з 1954 р. Під егідою цієї міжнародної організації з питань освіти, науки і культури у багатьох країнах світу відзначались 1500-річчя Києва, ювілеї таких видатних діячів української культури, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, М. Леонтович, С Крушельницька, а в Україні — ювілеї діячів світової культури — Вольтера, Рембрандта, Шекспіра, Шопена та ін.

Поширенню культурних зв'язків України із зарубіжними країнами особ­ливо сприяв книгообмін. У цей час щороку надходило понад 70 тис. за­мовлень закордонних організацій на видання художньої та наукової літе­ратури і понад 4 млн. книг українських авторів надсилалося їм у більш як 100 країн світу. З бібліотеками понад 60 країн світу здійснювала обмін літе­ратурою Центральна наукова бібліотека імені В.І. Вернадського НАН України. Водночас в Україні багатотисячними тиражами видавалися кращі твори зарубіжних авторів у перекладах із 48 мов.

Зміцнення культурних зв'язків України з іншими країнами світу відбу­валося також шляхом проведення декад, тижнів і днів української культу­ри в зарубіжних країнах, концертного і театрального взаємообмінів, організації різних виставок, кінофестивалів тощо. Все це сприяло взаємо­впливу і взаємозбагаченню духовними цінностями і здобутками україн­ської та зарубіжної культур.

Отже, незважаючи на те, що тоталітарно-бюрократична система справляла значний негативний вплив на культурні процеси в Україні, гальмувала їх демократичні національні тенденції, україн­ський народ жив, працював, творив і навіть у нелегких умовах утисків та переслідувань жила й розвивалася вибита фізично і понівечена духовно українська культура, яка порівняно з минулими роками до­сягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світо­вої культури.

Проте, щоб зайняти належне місце у світовому культурному процесі, українській культурі необхідно повернутися до загальнолюдських цінностей, творчо засвоїти кращі досягнення сучасної цивілізації. Майбутнє української культури — у відродженні духовних традицій нашого народу, збереженні самобутності національного духу, а та­кож мови — найпершої засади інтелектуальної могутності нації. Саме це і допоможе формуванню сучасного образу України як євро­пейської держави.

Повоєнні роки характеризуються ще однією примітною рисою куль­турного процесу, пов'язаною з українським і зарубіжним аспектами. Вона зумовлена третьою хвилею еміграції. Українська діаспора суттєво збільшилась як у республіках СРСР, так і в західних країнах. Проте якщо в Російській Федерації, республіках Середньої Азії і Закавказзя українці були позбавлені будь-яких можливостей для задоволення своїх культурно-національних потреб, а окремі діячі культури (М. Зощенко, Г. Ахматова та ін.) зазнали остракізму, то українська діаспора в західних країнах дістала змогу подбати про збереження рідної мови, розвиток національної шко­ли, примноження культури своїх предків.

Завдяки підтримці західних демократій, меценатству доброчинним пожертвуванням, українська діаспора на Заході продовжувала, з одного боку, репрезентувати кращі здобутки своєї національної культури, літератури і мистецтва, українського побуту в світі, а з іншого — сприяла засвоєнню модерних напрямів зарубіжної культури, взаємозбагаченню духовності. Вже восени 1945 р. було створено Центральне представницт­во української еміграції, яке легалізувало українську політичну генерацію, сприяло відновленню Українського вільного університету, шкіл, гімназій. В американській зоні Німеччини в 1947 р. налічувалось 24 українські школи-гімназії, в яких працювали 432 учителі й навчались 2880 учнів, у англійській зоні — відповідно 4 гімназії, 96 учителів, 720 учнів. Було віднов­лено діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка, а в Аугзбурзі Д. Дорошенко відновив Українську вільну академію наук. В. Кубійович ви­ступив організатором створення унікальної "Енциклопедії Українознав­ства" в 10 томах.

З 19бЗ р. став виходити журнал "Український історик", у 1965 р. заявило про себе Українське історичне товариство. Б. Крупницький опублікував книгу "Основні проблеми історії України" (1955), а Н. Полонська-Василенко виступила з працею "Дві концепції історії України і Росії" (1964). У 1963 р. кардинал Йосиф Сліпий створив у Римі Український католицький універ­ситет, а згодом Музей українського мистецтва і книгодрукування.

З осені 1945 р- в еміграції стало діяти об'єднання Мистецького україн­ського руху (МУР), до якого увійшла група талановитих письменників: У. Самчук, В. Петров, І. Костецький, Ю. Косач, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, Ю. Клен, Є. Маланюк, Ю. Шевельцев, Б. Кравців, І. Кошелівець. Вони запо­чаткували серію "Мала бібліотека МУРу", часописи "Рідне слово", "Україн­ська трибуна", "Заграва", "Литаври", "Київ". Засновуються десятки літературних, драматичних, музичних колективів: капела бандуристів, хор "Україна", налагоджується видавнича справа. Об'єднавчою ідеєю для української діаспори були дії, спрямовані на оборону України від колоні­заторської політики Москви, усамостійнення і відновлення національної державності. У збірці "Правдоносці" (Мюнхен, 1948) Яр Славутич наголо­шував, що ідеалом змагань за незалежність України має стати:

Не поля клин, не пасіка ласкава,

І не балки, де чайка проквиля,

А суверенна, кована держава,

Бо в ній — і труд, і воля, і земля.

Українські художники в діаспорі продовжували традиції М.Бойчука — школи монументалістів з елементами раннього Ренесансу, освоювали стиль імпресіонізму, характерного для західного мистецтва. Звичайно, слід зазначити, що після Другої світової війни в еміграції зійшлися творчі сили різних шкіл і напрямів, які представляли різні регіони України: Над­дніпрянщину, Галичину, Слобожанщину, Донбас, Південь, Закарпаття, що дало змогу за умови збереження місцевої специфіки збагатити загально­українські традиції. До того ж багато української інтелігенції, учених, про­фесорів, лікарів, інженерів після переселення до США, Канади, Аргентини та інших країн світу почали працювати у провідних державних і приват­них інституціях, в університетах, роблячи помітний внесок у скарбницю світової цивілізації і створюючи відповідний імідж Україні.

Кордон

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України, Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. осіда­ли у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами українсь­кої еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувала тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922), яка з 1932 р. стала Технічно-господарським інститутом. У 1922-1933 pp. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет - перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г.Шевченка) ук­раїнської еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії євро­пейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 p., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його перенесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне то­вариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський та інші. Члени товари­ства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Ук­раїнському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) пра­цювали філософ Д.Чижевський, літературознавець Б.Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т.Шевченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни зали­шили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, акторів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 pp. вони по­ступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, за­сновані нові вузи - Українська висока економічна школа, Українсь­ка богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Науко­вого товариства ім. Т.Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання «Енциклопедії українознавства» в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були кон­фісковані радянськими службами, а адміністрація і частина про­фесорів репресовані. Першим ректором університету став мовозна­вець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книго­друкування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних ук­раїнських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізвище - Кандиба) (1907-1944), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета - Олександра Олеся (1878-1944). В теат­ральному житті українців за кордоном найпомітнішою постаттю став актор Й.Гірняк.

Піча

З цього періоду плідною була робота вчених, які опинилися в еміграції. За кордоном були створені понад десять дослідницьких закладів з проблем розвитку української культури, історії, держави тощо. Серед них

бібліотека ім. С Петлюри в Парижі, музей визвольної боротьби в Празі (чакритий в 1948 р.), Союз українських журналістів і письменників на чужині у Відні, Українська господарська академія (УГА) у м. Подєбради неподалік від Праги (закрита у 1945 p.), Українське воєнно-історичне товариство у м Каліші (Польща), потім у Варшаві (закрите у 1939 p.), Українське педагогічне товариство, Українське правниче товариство, Українське товариство прихильників книги, Український академічний комітет у Празі (усі закриті у 1940 p.), Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Український інститут громадознавства у Празі (закриті у 1934 р.), Український соціологічний інституту Відні (закритий у 1924 р.).

Десятки дослідницьких закладів були створені у Канаді, США та інших країнах світу. На сьогодні поза межами України проживає понад 13 млн. українців. Вони об'єднані у майже 30 політичних партій та громадських організацій, мають свої регіональні і науково-дослідні заклади. Зокрема, у США - відділення наукового товариства ім. Т Шевченка, дослідницько-видавниче об'єднання "Пролог", Східноєвропейський дослідницький інститут ім. В.Липинського, відділення Української вільної академії наук, Український науковий інститут Гарвардського університету, Український соціологічний інститут, Українська академія мистецтва і науки, Українська наукова фундація, Українсько-Американська асоціація університетських професорів, Українське академічне видавництво, Американська асоціація українознавства, Українське історичне товариство, Інформаційна служба "Смолоскип " та інші.

Науковцями української діаспори за кордоном видані сотні монографій, опубліковані тисячі наукових статей з історії розвитку української культури та теоретичних основ культурології. Серед найбільш значимих робіт - "Українська культура" (1940 p.), "Енциклопедія українознавства" (1949 p.), "Тисяча років української культури" (1985 p.).

Сьогодні в Інститутах НАН України, навчальних закладах формуються наукові школи українських культурологів, які, узагальнивши історичні надбання української культурологічної думки, досліджують нові проблеми в її розвитку.

Яртися