1940-Й рік заслання: Вивезення в Сибір

У сороковому році засланця, засудженого до п'яти років, привозять у Сибір до селища Велика Мурга. „Зайшов високого зросту чоловік з сивою бородою, — згадував головний лікар районної лікарні А. Барський, — і відрекомендувався: професор Войно-Ясенецький. Прізвище його мені було відомим за «Нарисами гнійної хірургії». Хоча райздороввідділ був проти, професорові вдалося знайти роботу. Жив у прохідній кімнатці, оперував надзвичайно багато. Молитися ходив на узлісся, бо церкви було зруйновано…“

1943: Кінець терміну заслання: призначення єпископом Тамбовської єпархії

У 1943 році минає термін заслання. Держава більш приязно ставиться до церкви, хоча й тимчасово… Войно-Ясенецького призначають єпископом Тамбовської єпархії, де він водночас працює в госпіталях. А в 1946 році за праці «Нариси гнійної хірургії» та «Пізні операції при інфікованих ранах великих суглобів» професорові присуджують Сталінську премію І ступеня.

Спогади медсестри М. Г. Канцепольської свідчать, що в справах, які потребували моральних рішень, Валентин Феліксович поводив себе так, ніби поруч нікого не було. Він завжди стояв перед совістю сам один. І суд, котрим він судив себе, був суворіший за будь-який трибунал. Склавши обітницю чернецтва, сорокашестирічний Войно-Ясенецький назавжди усунув себе від земних радощів. Така доля багатьом здавалася безумством, але чернецтво було тільки його власним вибором.

Роки війни та робота з пораненими

Під час війни, коли нестаток у хірургах був особливо гострим, про нього згадали й призвали для роботи з пораненими. Він організовував госпіталі, учив лікарів, оперував; блискучий хірург, як і завжди раніше, він сполучав церковне служіння з хірургічною роботою в госпіталях. Іноді перед небезпечною операцією він проводив коротку службу в операційній.

З початком війни професор пише до Москви: «Як фахівець гнійної хірургії, можу надавати допомогу воїнам в умовах фронту або в тилу». Його лист, коли прийшла суцільна біда, не залишається без відповіді Клима Ворошилова. Валентина Феліксовича переводять на поселення до Красноярська і призначають консультантом величезного евакогоспіталю. Знову він оперує вдень і вночі. «Поранені солдати та офіцери полюбили мене, — пише в спогадах. — Коли я обходив ранком палати, деякі з них, безуспішно оперовані в інших госпіталях з приводу ушкоджень великих суглобів, салютували прямими ногами».

Характер святого

Свій вибір святитель Лука вважав природним, єдино можливим за даних обставин. Немає сумніву, що майбутній єпископ Лука знав: ніхто не закинув би йому докору, якщо б перед лицем новопосталих обновленців він залишився рядовим священиком, який у таїні зберігає вірність справжній Церкві. Зневажання справедливості було для нього нестерпним — для характеру Войно-Ясенецького шлях ікуномії був рішуче непридатний. Вирішивши стати єпископом Туркестанським, прямолінійний, байдужий до небезпеки, він відверто обрав шлях справжнього мучеництва. Свою лікарську майстерність єпископ Лука вважав даром містичним, який призначався для уславлення й утвердження Бога. Як лікар він поводився цілком відповідно до дарованих йому здібностей: не відмовляв у допомозі вбогим та знедоленим, не брав нічого за лікування, міг цілий день провести з хворими і брудними дітьми та водночас вигнати атеїста з лікарського прийому. З його боку то не були політичні акції, а тільки прояв його, архієпископа Луки, релігійних моральних уявлень.

Листи єпископа Луки з сибірського заслання — документи глибоко віруючої людини, для якої існує тільки релігійний погляд на світ. Однак у тих рядках, написаних понад півсторіччя тому, цікаве інше: в них годі знайти бодай краплини гіркоти чи образи, що було б природно для несправедливо засудженого! Філософ М. Бердяєв поєднання гордості та упокори вважав природною ознакою суперечливості людської натури. Святитель Лука не міг відмовити віруючим у благословенні, адже то не його власна справа, а щось вище, котре не підкоряється можновладцям. Коли ж ображають його особисто, коли п'яні червоноармійці в Ташкенті б'ють професора Войно-Ясенецького, коли він бідує на Ангарі, замерзає серед криги на Єнісеї, — тут для нього винних немає. Він упокорливий, як і належить бути справжньому християнинові, і в цьому немає суперечливості. В його душі існують дві шкали цінностей: одна — вища, духовна, і друга — фізична, буденна. Все, що пов'язано з іменем Господа, є святим, і він згоден у разі потреби покласти за те власне життя. Образи й страждання, що їх він зазнає по другій, буденній іпостасі, — ніщо, і терпіти їх треба з упокорою. Зцілитель за своєю натурою, єпископ Лука сприймав духовний бруд, моральний гній навколишнього світу так, як у своєму лікарняному кабінеті розглядав гній і бруд фізичний. Вони не викликали в нього огиди, а спонукали до дій, змушували шукати ліки та лікарські методи, аби оздоровити, врятувати тканину, що збереглася.