§ 2. Міфологічний простір слов'янського язичництва

Структура міфологічного простору

Міфологічний простір — це насам­перед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значу­щості. Коли ми орієнтуємося на місцевості, то спочатку шукаємо північ, а потім, ставши до неї облич­чям, визначаємо, де знаходяться інші сторони світу. Таких сторін світу ми виділяємо чотири — тому, що така бу­дова людського тіла: є «вперед», є «на­зад», є «праворуч», є «ліворуч». Так орієнтувались у просторі і наші пред­ки, але з однією дуже важливою по­правкою: напрямки світу для них бу­ли нерівноцінні — були «добрі», були «погані». «Добрими» напрямками бу­ли схід і полудень, поганими — захід і північ. Тому починати орієнтацію з поганого, північного боку було непра­вильно, погано. Висхідним напрям­ком у слов'ян, як і у багатьох інших народів північної півкулі, був схід, звідки починався день.

Недобрим був і рух справа наліво, проти ходу Сонця: символіка правого і лівого мала величезне значення. По колу треба було рухатися праворуч, праве взагалі було «добрим», на відміну від лівого. Нам не доводиться визначати, де верх, а де низ; це було зрозуміло завжди, але в давнину була ще й оцінка — верх то «добре», низ — то «зле». Виділяються і три поверхи світу: верх — середина — низ, тим са­мим світ уподібнюється дереву. Світ упорядкований, якщо він оцінений по всіх семи координатах. Загальна ха­рактеристика слов'янського міфо­логічного простору така ж, як і його першоджерела — індоєвропейського.

Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні — відділити «свій» світ від «чужого».

Гранично «свій» простір — хата — відгороджується від світу «чужого», і кордон, межа, край «свого», ос­воєного світу відіграє виняткову роль. Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш поріг, маєш пам'ятати, що тут проля­гає межа між «своїм» та «чужим». Перед входом чи виходом з дому слід було зупинитись; вже в наші ча­си перед тим, як переступаєш поріг, слід прочитати молитву. Недарма казали: «Без Бога — ані до порога». Не можна було перемовлятися че­рез поріг. Багато прикмет, загадок, заговорів пов'язано з порогом, две­рима, замком.

Особливий спосіб сполучення зі світом — через вікно: вхід через двері — регламентований, дозволений тип сполучення з «чужим», че­рез вікно — нерегламентований. Вікно осмислювалось як око дому, а сполучення з чужим світом мало свої закони: люди не могли бачити той світ, той світ не міг бачити жи­вих людей, як гоголівський Вій не бачив Хому Брута за зачарованим колом у церкві. Забезпечуючи про­никливість кордонів, вікно водночас повинне особливо охоронятися. «Без вікон, без дверей» бувають тільки особливі приміщення, — на­приклад домовина.

Всередині дому теж виділяється «краща» і «гірша» частини. Діаго­наль «піч — покуть» протиставляє ці частини дому: краще місце — на по­куті, жіноче місце — у районі печі.

Сакральність числа «сім» у слов'янській традиції підтвер­джується тим, що у височних підвісках різних етносів саме сім лопастей, спіраль у підвісках закруче­на сім разів. Чергування «три — чо­тири» (згадаймо в «Наталці Пол­тавці»: «Ішли ляхи на три шляхи, а татари на чотири») повторюється у формулах колядок: «кладе ж воли у три плуги, а молодчики у чотири; кладе ж клячи у три борони, а же­ребчики та у чотири; кладе стоженьки та у три шопоньки, кладе шопоньки та у чотири». В колядках на тему будівництва церкви, що є пізнішим, християнізованим пере­осмисленням космогонічного акту (тобто акту творіння або упорядку­вання світу) «церков мурують з штирма углами, з штирма углами, з трома верхами».

У слов'ян на відміну від кочових народів переважають вертикаль і потрійна класифікація. До виділен­ня трьох рівнів та чотирьох сторін світу додається символ кола як засо­бу відокремити свій, освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпеч­ного. Садиба, по-українськи — «обійстя», дослівно означає «місце, яке обходять навколо». Існує гіпоте­за, що в праслов'янську епоху поселення будувались по колу, звідки й пішло реконструйоване значення старослов'янського обьщь як «круг­лий» або водночас «Космос». У всіх слов'ян зафіксований звичай об­орювання поселення магічним ко­лом для боротьби з епідеміями та епізоотіями. Можна думати, що йдеться радше про магічне обгород­жування або оборювання по колу як засіб відмежування від зла.

Коло символізувало одиницю-цілісність, чотирикутна будова — упорядковану безконечність світу. Найповніше ця символіка знаходи­ла вияв у поховальних спорудах.

Курганний обряд, що з великою точністю відображав індоєвро­пейську символіку, виник у слов'ян пізно. Ранні кургани поки що не да­товані, але переважати цей обряд став у IX ст., що говорить про якісь ідеологічні зрушення незадовго до прийняття християнства. У сим­воліці докурганного періоду теж можна знайти сліди традицій, вияв­лених пізніше в курганах. Так, нав­коло поховань споруджувались круглі, іноді — квадратні огорожі з колод; урни з рештками спалення та землю з вугіллям клали в округлі не­глибокі ями. З появою курганного обряду круглі ями з урнами посту­пово зникають, що може свідчити про рівнозначність семантики круг­лої поховальної ями і круглого в плані кургану.

Поховання в архаїчних культурах мислилось, з одного боку, як дім («домовина»), з іншого — як сим­волічна іпостась Космосу. Оскільки і спорудження звичайного дому су­проводжувалось освяченням, у цьо­му світському акті можна шукати сліди відтворення космічного акту організації-творіння.

На території України ранні слов'янські землянки, чотирикутні за планом, орієнтовані за сторонами світу або своїми стінами, або кута­ми. Вхід до такої землянки робився з південного боку, а піч знаходилась на протилежному боці. Домашнє вог­нище у слов'ян було сакралізоване, про що свідчать численні пережит­ки давніх ритуалів.

Просторова структура світу, ок­реслена в такий спосіб, знаходить відповідника в часовій структурі:

Вперед — схід — ранок — весна

праворуч — південь — день — літо

назад — захід — вечір — осінь

ліворуч — північ — ніч — зима.

В українській старовинній загадці можна побачити аналогію між прос­торовою структурою дуба (символа світового дерева) та часовою структу­рою Космосу: «Дуб—дуб—довговік, на йому дванадцять гіллів, на кожнім гіллі по чотири гнізді, а у кожному гнізді по сім яєць, кожному ім'я є» (дуб — рік, гілля — місяць, гніздо — тиждень, яйце — день тижня).

Інший спосіб означення основних напрямків у просторі — кольорова символіка. Після появи тюркських кочовиків в Середньовічній Європі закріпилася перейнята у тюрків сис­тема кольорової символіки: центр — жовтий (золотий), схід — синій, південь — червоний, захід — білий, північ — чорний. Для старовинної індоєвропейської символіки рекон­струюється майже те ж саме з дзер­кальним відображенням лівого в праве, правого в ліве: захід — синій (зелений, голубий), схід — білий. Це здається більш природним і первин­ним. У слов'янській, як і в загаль­ноєвропейській, традиції міцніше збереглись кольорові символи для вертикальних координат: верх — білий, середина — червоний, низ — чорний. При подвійній опозиції можливі різні протиставлення: білий — червоний; червоний — чор­ний; білий — чорний.

Очевидно, спочатку такими ж сим­волами координат світу були «ос­новні стихії». Для тюрків з їх стабільнішою горизонталлю можна реконструювати такі стихії: центр — вогонь, північ — вода, схід — небо, південь — повітря, захід — земля. За­уважимо, що міфологічний простір тюрків багато в чому запозичений із іранського індоєвропейського світу. Якщо припустити, що хід зліва на­право рівнозначний ходу згори вниз, то маємо дуже природну кла­сифікацію стихій згори вниз: небо — повітря — земля — вода, і як їх при­хована сутність — вогонь.

У слов'янських матеріалах знай­демо передусім виділене значення вогню як символу сутності, середи­ни, єства світового дерева. Це відоб­ражається, зокрема, в особливому способі добування вогню тертям де­рева об дерево, — ритуальному спо­собі, що зберігся в окремих обрядах на Україні аж до нашого століття. Вогонь ніби викликався тертям з мо­делі Космосу — дерева, де він загад­ковим чином знаходився.

Можна зрозуміти значення тих колядок, які уподібнювали скромну хатину селянина упорядкованому Космосу:

Ой позволь нам, пан хазяїн,

Та й колядочку сказать.

Навкруги твого двора

Та й залізнії тина.

Посеред твого двора

Стоїть стовп золотий.

А на тім на стовпі Сидить птиця-орел.

Обгородженість двору «залізними тинами» гарантує захист від злої си­ли дикого, некультурного, неосвоєного світу. Двір організований уяв­ною вертикаллю «золотого стов­па» — стовпа, а не дерева, оскільки стовп — культурний еквівалент де­рева; двір — світ культури, а не на­тури. Стовпа золотого — адже золо­то символізує вогняну природу світопорядку, приховану в світово­му дереві.

Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне

В архаїчній свідомості структура «малого» світу людини, її сімейного і особистого життя побудована за аналогією зі структурою всього суспільства і Космосу загалом.

Стародавні слов'яни мали більш складні уявлення про співвідношен­ня душі і тіла, ніж християни. У язич­ників — і не тільки слов'янських — є уявлення про кілька різних душ, які мають різні функції. Про це свідчать дані про «нечистих» небіжчиків, поховальна обрядовість, народні уяв­лення щодо будови і функціювання людського тіла, фольклорні ма­теріали.

Архаїчним культурам властиве уяв­лення про те, що у людини не одна, а кілька душ з різними функціями.

По-перше, це та душа, яка зали­шається «на тому світі» після смерті, з'являючись у визначений час до своїх родичів «гостем». Гість-небіжчик, як і гість живий, сприйма­лись водночас як «свій» і як «чу­жий» — з гостинністю і з острахом. Не випадково «гостинець» — це і по­дарунок або обмін дарами між гостем і хазяями, і дорога, зокрема на кладо­вище. У старовину «своїх» небіжчи­ків називали «родителі»; «родительський день», «родительський тиж­день» — поминальний день і тиждень. До «родителів» належали не тільки прямі предки, а й усі покійні родичі, в тому числі й бездітні. Чіткий ритуал передбачав форми спілкування з «ро­дителями». «Гість» — душа, що поки­дає людину після смерті і вирушає ри­туалами на «той світ».

По-друге, це та душа, яка дає лю­дині так звану життєву силу. В каз­ках життєву силу повертає людині «мертва вода»: побризкавши убитого «мертвою водою», можна загоїти ра­ни, повернути до цілісності порубане, покалічене тіло. Але, маючи лише життєву силу, людина залишається ніби живим небіжчиком. Інший фольклорний приклад небіжчика, який зберігає життєву силу, але не є живою людиною, — упир. Упир мерт­вий, але його тіло здатне рухатись, він їсть і п'є, після смерті упиря його об­личчя залишається рум'яним.

Крім упиря, повір'я знали й інший вид нечисті, «нав'я» — русалок, по­терчат та мавок українського фольк­лору. Вони цілком схожі на живих людей, бо не можуть одержати смерті і піти на «той світ» через те, що смерть застала їх нехрещеними. Відомо, що в дохристиянський час обрядові хрещення відповідав обряд ініціації. Згадкою про жорстокий і понурий обряд ініціації в казковому фольклорі залишився образ «будин­ку смерті» — «хатинки на курячих ніжках», повернутої входом до лісу або на північ.

Ім'я в архаїчній свідомості так са­мо ототожнювалося з особистістю, як тінь або слід. Відомі приклади чак­лунських дій над слідом: щоб загуби­ти людину, викопували і спалювали її слід, замуровували його в стінку печі, вішали в димохід. Дівчата викопували слід хлопця і ворожили над ним, щоб його принадити. А заспо­коїти нав'я було просто: треба було дати йому ім'я. В білоруській тра­диції говорилося «будзь Ганна или Мария», і потерча заспокоювалося. Характерно, що у всіх «язичників» світ небіжчиків був pluralia tantum, безіменним і безликим — тільки християнство зберігає особистість за покійним до другого пришестя, до воскресіння з мертвих.

Завішування дзеркала в дні жало­би має зв'язок саме з цією душею, душею-образом, яка нерозривно пов'язана з іменем і особистістю. Надання імені — щось на зразок по­ливання «живою водою», коли уби­тий справді оживав і повертав свою особистість.

Отже, по-третє, душа людини — це її ім'я-образ, що робить її осо­бистістю і членом суспільства, роди­ни, роду.

Така організація душі чи душ відповідає функціям духовної діяль­ності, як її собі уявляли слов'яни. У всіх слов'ян «слухати», «чути» оз­начало також «передчувати», «відчувати», а «бачити» — «ро­зуміти»; не випадково «відати» ети­мологічно споріднене з «видіти». В прислів'ї «душа бачить, а серце чує» відображається це старовинне ро­зуміння розподілу функцій. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнювала­ся з оком і взагалі з головою, з обличчям. Навпаки, «чути» — функція в світі невидимого, звідки — зв'язок «чуття» з серцем, «серединою». Третя функція душі — життєва си­ла, вітальність; вона ототожнюється з «утробою», нутрощами.

Характерно, що саме такий поділ душ за їх функціями знаходимо у Арістотеля. За Арістотелем, у люди­ни є три душі: рослинна, чуттєва і розумна. Християнство базується на Платоновому дуалізмі душі і тіла, але не виключає і Арістотелевого уявлення. Звичайно, давньослов 'янські вірування не мали жодного зв'язку з філософією перипате­тиків: дивовижна подібність народ­ної міфології слов'ян до концепцій автора твору «Про душу» свідчить лише про глибокі спільні корені таких уявлень.

Мікрокосм людини — це і її осо­бистість, «Я», її власне життя, це і її сімейне коло. В колядках, що мають явно дохристиянський характер, але вживають християнську терміно­логію, обов'язково наявне звертання до трьох головних елементів сімейної структури — до батька, матері і дітей. При цьому кожен має свою функцію в домі і асоційований з певними не­бесними символами. Ясно і строго проводиться такий принцип сим­волізації: «ясен Місяць — пан госпо­дар, красне Сонце — жінка його, дрібні зірки — його діти». Отже, муж­чина символізується Місяцем, жін­ка — Сонцем. Мотиви можна бачити вже в тих самих колядках, де по-різно­му характеризуються функції місяч­ного і сонячного світла. Функція со­нячного світла — в його животворності («взогрію ж бо я гори й долини», від сонячного світла «все возрадується»), натомість функція місячно­го світла — не гріти, а освітити шлях (зійде Місяць, і возрадується «гість у дорозі», «військо в облозі, гості в до­розі»). Туманні згадки про «гостя» і дорогу (гостинець), етнографічні ма­теріали про роль Місяця у ворожіннях натякають нам на жрецькі, сакральні, відовські функції, які таким чином приписуються хазяїнові дому (поряд із згадкою про «військо в дорозі»).

Такі висновки підтверджуються оцінкою простору, що закріплюється за господарем і господинею в се­лянському домі. При цьому слід робити поправку на те, що хата, структура якої набуває символіч­ного значення, — це вже не ранньослов'янська хата, а порівняно велика будівля. Проте символіка настільки архаїчна, що корені її безумовно за­ходять у загальнослов'янський період.

Місце хазяїна — під образами, на покуті, де на «божниці» (спеціальній полиці) стояли «боги», як у народі ча­сто називали ікони, а також свячена верба, пучки троїцьких беріз. Тут у дохристиянський період були якісь священні предмети, символи або ідо­ли язичницьких богів. Місце хазяй­ки — піч і простір коло печі. На печі сиділа наречена; коли приходили сва­ти, і дівчина злазила з печі та колупа­ла піч, — це було знаком її згоди вий­ти заміж. Піч варила їжу, отже, пере­творювала сире, природу на варене, культуру. Звідси й інша дія перетво­рення чужого на своє: «Хто на печі сидів, той уже не гість, а свій», — го­ворить старовинна примовка. В свою чергу, піч має людські характеристи­ки: у неї є «чоло», «щоки», «ноги»,

«плечі». Нарешті, піч має і космічні характеристики: «Полна печь пере­печей, среди печей — каравай» — це російська загадка, відгадка якої — не­бо, зорі, Місяць. Традиційний ук­раїнський звичай розписувати печі йде від тих часів, коли розпис був не стільки художнім, скільки священ­ним дійством.

Всі схарактеризовані уявлення можна звести в таку схему:

координати світового дерева	верх	середина	низ
кольоровий символ	біле	червоне	чорне
космічний символ	Місяць	Сонце	зірки
сімейний символ	чоловік	жінка	діти
органи тіла	голова	серце	утроба
душа	розумна	чуттєва	вітальна
функції душі	бачення-розуміння особистість	почування-чуття	життєва сила плодючість

Той факт, що всі елементи повсяк­денного життя мали сакральний і міфологічний сенс, співвідносились з елементами Космосу і символізу­вались небесними знаками, свідчить про те, що в життєдіяльності люди­ни архаїчної культури священне, сакральне набагато тісніше пов'яза­не із світським, буденним, ніж це властиво ближчим до нас часам.