Шкільний підручник

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ У НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XVIII — В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ОПОЗИЦІЙНИХ НАСТРОЇВ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ XIX ст.

1. Поширення ідей французької революції кінця XVIII ст.

2. Участь у закордонних походах російської армії в Європі в 1813—1814 рр.

Політичний режим самодержавства та кріпосницькі по­рядки сильно контрастували з волелюбними ідеями, якими вони пройнялися на Заході.

3. Посилення реакції після війни 1812—1814 рр.

СПРОБИ ВІДНОВЛЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII ст.

1. Українська козацька старшина започаткувала українську течію суспільно-політичного руху, спрямовану на відрод­ження власної державності (друга половина XVIII ст.). В Україні з'явилися патріотичні гуртки, які прагнули

відновлення автономії, але без відокремлення України від Росії.

Найбільш численним був гурток у Новгороді-Сіверському, до якого входили представники козацьких старшинсь­ких родів.

Члени гуртка:

• виступали за відновлення автономії Гетьманщини;

• поширювали антиурядові публіцистичні твори;

• проводили велику роботу з відродження української

культури;

• розробили проекти створення в Новгороді-Сіверському університету та української Академії наук. Наприкінці XVIII ст. українську козацьку старшину урівняли в правах із російським дворянством; вона втрати­ла стимули до боротьби за автономію і на угоду особистим інтересам фактично кинула український народ напризволяще.

2. У 1787 р. Василь Капніст, — полтавський дворянин, очолив групу автономістів, які опрацьовували проект відновлення козацького війська.

На доручення козацької старшини він у 1791 р. поїхав із таємною місією до Німеччини, щоби викласти свій план відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії. Але переважна більшість місцевої верхівки, запідо­зривши В. Капніста у провокації, не підтримала таких ра­дикальних заходів.

В. Капніст написав "Оду на рабство", в якій висловлював обурення запровадженням кріпацтва в Україні, засуджував політичне поневолення України російським царизмом.

ПОШИРЕННЯ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНІ

1. Вплив ідей Просвітництва.

Просвітництво — ідейна течія XVIII ст., яка критично оцінювала абсолютну монархію, відобразила соціальний протест проти феодальних порядків, несправедливості, ви­ступала за суспільний прогрес через поширення освіти, культури і виховання.

Просвітителі у Франції — це противники феодально-аб­солютистських порядків. Вони розробили концепції, вільної нації, боролися за встановлення свободи та громадянської рівності, правди і справедливості.

Для них був характерний пошук кращої організації суспільства і ствердження принципів гуманізму.

2. Поширення ідей романтизму.

Романтики — прославляли народ, його пісенну культу­ру, традиції як вияв його своєрідності, самобутності. Вони твердили, що саме з народних джерел інтелектуали мо­жуть черпати найкращі зразки для своєї творчості, спри­яти розвиткові національної культури.

Засновником романтизму і модерного націоналізму був німецький філософ Йоган Гердер, який твердив, що кожна нація наділена Богом особливими якостями. Ці ідеї сприя­ли національному відродженню залежних країн.

український національний рух "періоди українського національного руху"

1. Музейний — збирання історичних документів з історії ми­нулого українського народу, фольклору, старожитностей.

2. Культурницький — відродження української мови, ак­тивне її використання в літературі, освіті, театрі і т.д., початок розвитку наукового українського мовознавства, історіографії, фольклористики, широкі дослідження уче­них у цих напрямках.

3. Політичний — створення політичних організацій для реалізації української національної ідеї, самовизначення українського народу.

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

1805 р. — у Харкові з ініціативи української інтелігенції було відкрито університет.

Він став науково-освітнім центром і провідником укра­їнської культури. При університеті функціонували друкарня і книгарня, діяло літературне об'єднання — гурток харків­ських романтиків.

Харківські романтики:

Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун, Михайло Петренко, Орест Левицький.

Вони виступали за збереження народного побуту, давніх традицій духовної культури, мови.

1818 р. — у Петербурзі видано книгу "Грамматика малороссийского наречия..." Олексія Павловського — першої наукової граматики української мови.

Ця книга заклала основи наукового опису української мови, вплинула на відродження національної культури.

1819 р. — князь Микола Цертелєв (грузин), який народив­ся і жив в Україні, видав у Петербурзі першу збірку українських історичних дум.

Це був початок української фольклористики. 1827—1829 рр. — видання українських пісень, підготовле­них Михайлом Максимовичем. 20—30-ті рр. XIX ст. — при Харківському університеті діяв

гурток, який відіграв значну роль у розвитку нової

української літератури.

Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезнєвський. 1831 р. — Ізмаїл Срезнєвський видав "Український альма­нах" — збірку народних пісень й оригінальних поезій, написаних харківськими поетами. 1833—1838 рр. — І. Срезнєвський підготував до друку фольклорну збірку "Запорожская старина" (6 випусків).

Вона сприяла пробудженню української національної свідомості. 1834 р. — І. Срезнєвський написав статтю "Взгляд на памятники украинской народной словесности".

Це був перший друкований публічний виступ на захист української мови, за її необмежене використання в літера­турі й науці. 1834 р. — відкрито Київський університет.

Михайло Максимович — його перший ректор, упоряд­кував і видав три збірки українських народних пісень.

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

НАПРИКІНЦІ XVIII — В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ПРОБУДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ

Національну інтелігенцію на західноукраїнських землях представляло греко-католицьке духовенство, яке стало носієм української національної ідеї.

У 1808 р. — греко-католицьке духовенство домоглося відновлення Галицької митрополії (вона існувала протягом XIV ст. у Галицько-Волинській державі).

До складу митрополії увійшли три єпископства: Львівське, Перемиське, Холмське.

Місто Перемишль стало центром першої хвилі національного відродження.

1816 р. — єпископ греко-католицької церкви у Пере­мишлі Михайло Левицький та його помічник у шкільних справах Іван Могильницький організували "Товариство га­лицьких греко-католицьких священиків..."

Мало на меті поширення релігійної літератури українською мовою.

20-30-ті рр. XIX ст. — у Перемишлі створено новий культурно-освітній гурток на чолі з єпископом Іваном Снігурським, навколо якого згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції:

Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський.

Учасники гуртка збирали і пропагували:

• історичні матеріали;

• життя і мову народу;

• усну народну творчість;

• необхідність української мови в системі початкової освіти;

• необхідність розширення мережі початкових шкіл.

Діяльність гуртка

1. З'явилися перші граматики української мови: Івана Могильницького (1822 р.); Йосипа Лозинського (1833 р.); Йосипа Левицького (1834 р.).

2. Було видано перші збірки народної творчості: Пісні польські і руські люду галицького" ^(1833 р.) Вацлава Залеського; "Руське весілля" (1835 р.) Йосипа Лозин­ського.

3. Видавалися і пропагувалися твори авторів з Над­дніпрянської України.

ВИСНОВКИ

1. Діяльність членів гуртка збудила інтерес передових діячів до національної спадщини і мови не тільки в Га­личині, айв інших західноукраїнських землях.

2. То був початок справжнього українського національ­ного відродження під впливом ідей романтизму і слов'янського і відродження.

ПРОБУДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ В ЗАКАРПАТТІ

1. Закарпатська інтелігенція, яка емігрувала до Російської імперії та працювала в навчальних закладах Петербурга, Харкова, Одеси, Ніжина, опублікувала низку праць, в яких знайомила передових людей Російської імперії з життям населення Закарпаття (Іван Орлай, Юрко Гуца-Венелін та ін.).

2. 1830 р. — вперше в Австрійській імперії було надруковано граматику української мови. її написав український греко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай.

3. Священики Іван Кутка та Василь Довгович опублікували українською мовою головний збірник християнської моралі "Катехізис".

4. Священик Олександр Духневич був дуже популярним у Закарпатті своїми патріотичними віршами, сам написав і видав українською мовою буквар, підручники грама­тики, географії, посібник із педагогіки для вчителів.

"РУСЬКА ТРІЙЦЯ" (Ї833—1837)

(Громадсько-культурне об'єднання, за своїм характером — демократично-просвітительський гурток, що об'єднував 20 осіб)

Засновники гуртка — вихованці Львівської семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

Завдання "Руської трійці"

• за допомогою духовного слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просві­тити народ";

• допомогти народу усвідомити "гідність свою і свою силу";

• пропагувати ідеї відродження української нації та культури;

• поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об'єднання українських земель;

• популяризувати українську історію;

• підтримати й продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, налагодити і підтримувати з ними зв'язки;

• перетворити народну мову на літературну. Це на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полег­шило б його долю.

ДІЯЛЬНІСТЬ "РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ"

1. Члени гуртка проводили велику фольклористично-зби­ральницьку роботу ("ходили в народ", записували на­родні пісні й перекази, слова і вирази, вживані простими людьми, і т. ін.)

2. Гуртківці підготували до друку збірку поезій народною мовою, в якій прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного пробудження.

3. У 1836 р. І. Вагилевич переклав українською мовою "Слово о полку Ігоревім".

Це був перший в українській літературі переклад цієї історичної поеми.

Але надрукувати цей переклад він не зміг.

4. У 1936 р. М,Шашкевич підготував до друку "Читанку для діточок в народних училах руських".

Світ вона побачила лише 1850 р. вже після смерті М. Шашкевича.

5. Члени "Руської трійці" в церквах почали виголошувати промови українською мовою.

6. М. Шашкевич виголосив свою промову українською мовою перед вищим духовенством і гостями у музеї семінарії (промови виголошувалися тоді лише німець­кою, польською або латинською мовами).

7. Члени гуртка налагодили тісні стосунки з відомими діячами української культури — М. Максимовичем, І. Срезневським та з борцями за свободу Чехії, Словач­чини, Словенії.

8. У 1834 р. гуртківці підготували до друку історико-літературний збірник "Зоря", в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливай­ка, про рух опришків.

Віденська цензура заборонила видавати "Зорю".

АЛЬМАНАХ "РУСАЛКА ДНІСТРОВА"

(виданий наприкінці 1836 р. в Будапешті членами "Руської трійці". У 1837 р. львівська цензура заборонила альманах, було конфісковано близько тисячі примірників. До читачів дійшло лише 250).

В "Русалці Дністровій":

• друкувалися народні пісні, думи, перекази, історичні документи;

• звеличувалася боротьбу українського народу за своє визволення, проголошувалася необхідність возз'єднання всіх українських земель;

• засуджувалися іноземні поневолювачі українців та оспівувалася героїчна визвольна боротьба народу.

ЗНАЧЕННЯ АЛЬМАНАХУ "РУСАЛКА ДНІСТРОВА"

1. Це була перша заява західних українців про своє існу­вання, свою національну гідність.

2. В. Головацький так визначив значення "Русалки Дністрової": "Вона запалила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, спасла народ від загибелі й створила очі кожному письменному чоловікові, в якого лишилося ще серце, показала його положення.

обов'язки для народу й спосіб, як ті обов'язки треба сповнити".

3. Це була перша книга в Галичині, написана народною українською мовою.

4. Було започатковано нову українську літературу у Східній Галичині.

5. Видання альманаху довело, що народна мова може бути літературною.

6. Альманах залишив помітний слід у розвиткові націо­нальної свідомості в західноукраїнських землях.

ВИДАННЯ "РУСАЛКИ ДНІСТРОВОЇ" БУЛО ВЕРШИНОЮ ДІЯЛЬНОСТІ "РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ"

Члени "Руської трійці" переслідувалися властями і гур­ток розпався. її учасників було покарано:

Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений тяж­ким життям помер у 32-річному віці.

Якову Головацькому протягом тривалого часу не давали сану священика.

Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру.

ЗНАЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ "РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ"

1. Діяльність гуртка була кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях.

2. Учасники гуртка вперше в українському суспільному русі Західної України внесли до програмних документів ідею возз'єднання всіх українських земель у складі май­бутньої федерації.

3. Патріотичні ідеї гуртка, запалювали серця молодих га­личан.

4. Члени "Руської трійці" започаткували новий етап у роз­виткові національного руху на західноукраїнських зем­лях у дусі романтизму.

5. Вони виступали за впровадження української мови й культури в усі сфери громадського життя.

6. Гуртківці започаткували нову демократичну культуру в Галичині.

7. Під впливом гуртка західноукраїнська інтелігенція поча­ла переорієнтовуватися на народні маси.

8. Учасники "Руської трійці" сприяли піднесенню освітньо­го рівня та пробудження національної свідомості народу Західної України.

9. Гуртківці перейшли від вирішення культурно-мовних до постави соціально-економічних і політичних питань. їхню діяльність І. Франко згодом назвав "явищем наскрізь революційним".

РЕВОЛЮЦІЯ 1848—1849 рр. в АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ 1848—1849 рр. В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

1. Розширювались суспільно-політичні та культурні зв'язки з Наддніпрянською Україною.

2. У Західній Україні поширювали рукописні твори Т. Г. Шевченка "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим", "Заповіт" та ін.

3. Установлювали зв'язки з підпільним гуртком чеських де­мократів у Віденському університеті через брата Якова Головацького — Івана та з таємною організацією сло­вацького національного відродження "Взаємність", яка діяла у Братиславі.

4. 1846 р. — у журналі "Щорічник з слов'янської літера­тури, мистецтва і науки", що видавався німецькою мовою у Лейпцигу, з'явилася стаття "Становище русинів у Галичині" (автор Гаврило Русин - псевдонім Якова Головацького), де йшлося про соціальний і національ­ний гніт українців у Галичині.

5. 1846—1847 рр. — вихід у Відні двох томів літературно-публіцистичного альманаху "Вінок русинам на обжинки", до якого увійшли художні твори, 25 поезій щойно померлого М. Шашкевича, його життєпис поданий Я. Головацьким, фольклорні записи, тексти історич­них пам'яток, деякі матеріали із забороненої властями "Русалки Дністрової". Упорядник "Вінка" І. Головацький.

6. 1848 р. — побачив світ публіцистичний твір "Слово пе­рестороги", написаний священиком Василем Подолинським, який у Східній Галичині став першим пропа­гандистом політичної незалежності України як демокра­тичної республіки, чи то самостійної, чи у федерації з іншими слов'янськими державами.

Він писав: "Минув той час, коли ми вкупі вагалися виявити своє ім'я. Нині українець виявляє його світові, ніщо не зможе спинити нас у загальних стремліннях Європи; не замовкнемо, хіба Європа замовкне; всі хочемо бути вільні нарівні з іншими народами..."

"ЗОРЯ ГАЛИЦЬКА" (з 15 травня 1848 р. по 1852 р.)

Це перша українська газета. Ініціатор видання — Головна руська рада.

Газета проголосила національну єдність українців. Стала дуже популярною серед народу, сприяла піднесенню національної свідомості населення Галичини.

"ГАЛИЦЬКО-РУСЬКА МАТИЦЯ" (ЗАСНОВАНА 25 жовтня 1848 р. У ЛЬВОВІ)

Товариство для просвітньої та літературно-видавничої справи. Основне завдання — видання популярних книг для народу, підручників українською мовою.

Перший голова — М. Куземський.

ПОЖВАВЛЕННЯ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО РУХУ

1. 19 жовтня 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури і науки (Собор руських учених).

Учасники з'їзду підтримали необхідність широкого впровадження в культурне і освітнє життя Західної України рідної мови.

2. Українська мова ставала мовою навчання в народних школах і як навчальний предмет у гімназіях.

3. У Львівському університеті було створено кафедру укра­їнської мови і літератури (її очолив Яків Головацький).

4. У 1848 р. в Коломиї було відкрито першу в Галичині українську читальню.

5. У 1849 р. у Львові на народні кошти було створено На­родний дім.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ОСВІТА

І. На українських землях, що входили до складу Російської імперії. Царизм проводив антиукраїнську політику.

Цій меті підпорядковувалася мережа освітніх закладів.

1803 р. — видано "Попередні правила народної освіти".

1804 р. — були видані "Статут університетів" та "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам". Згідно з цими документами в Україні відкрилися чотири типи навчальних закладів.

1. Парафіяльні — для дітей найнижчих станів.

Вони відкривалися при церковних парафіях і були по­чатковими.

Навчання тривало 4—6 місяців в селах і до одного року в містах. Дітей навчали читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ православної релігії.

Навчання проводилось російською мовою.

У ряді сіл діяли дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків, діти у них навчалися українською мовою, читали буквар, часослов і псалтир, співали церковних пісень.

Для початкових шкіл характерна:

а) нестача підручників,

б) нестача приміщень;

в) низька матеріальна забезпеченість.

Навчальні заклади Волинської, Київської, Подільської губерній були віднесені до Віденського навчального округу і викладання велось польською мовою.

Після поразки польського повстання 1830-31 рр. туї було запроваджено навчання російською мовою.

Працювало лише 1300 початкових шкіл в яких навчало ся 67 тис. учнів.

Більшість населення України було неписьменним.

2. Повітові училища — це дво- і трикласні училища для дворян, купців, урядових службовців, ремісників. Розвиток ринкових відносин вимагав розширення мережі професійних закладів.

• 1804 р, — в Чернігові було відкрито перше в Україні ремісниче училище; у Полтаві — училище для підготовки службовців державних установ.

• 1827 р. — школа чистописів у Полтаві. В Одесі відкрили садівниче училище, у Харкові — землеробне учи­лище;

• 1323 р. — школа бджільництва на Чернігівщині;

• 1834 р. — училище торговельного мореплавства у Херсоні, яке готувало професійних моряків і суднобудівельників.

В Криму — училище виноробства й садівництва; у ряді міст — фельдшерські училища.

3. Губернські (гімназії) — навчалися діти дворян і чиновників.

З 1828 р. навчання тривало 7 років. В той час на Україні було 19 гімназій. Гімназії були відкриті в Одесі (2), Херсоні (2), Києві (2), Чернігові, Полтаві, Катеринославі та інших містах.

— Існували також приватні пансіонати, що працювали за програмою середніх навчальних закладів.

— Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інсти­тутах шляхетних дівчат, які діяли

у Харкові (засновано у 1812 р.), Полтаві (1817 р.), Одесі (1829 р.), Керчі (1836 р.), Києві (1838 р.).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було два: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 р.) Ніжинський (заснований у 1820 р. на кошти братів Безбородьків і перетворений у 1832 р. на гімназію вищих наук.) 1827 р. — указ імператора про заборону допуску в середні і вищі навчальні заклади вихідців з кріпосних селян.

4. Університети — для дворян.

1805 р. — зусиллями місцевого дворянства на чолі з Васи­лем Каразіним було засновано Харківський університет. Якщо у 1805 р. навчалося лише 65 студентів, то у 1855 р. — 492.

До середини XIX ст. університет підготував близько 3 тис. фахівців.

Василь Каразін — громадський діяч, економіст, поміщик-ліберал.

1834 р. — у Києві відкрито університет святого Володи­мира.

У 1842 р. він одержав нове приміщення. Якщо в Київському університеті у 1834 р. навчалося 62 студенти, то у 1855 р. — 808.

Діяла ще Київська духовна академія, яка була створена на базі Києво-Могилянської академії у 1819 р.

НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

На західноукраїнських землях діяли трикласні початкові І школи, які після революції 1848—1849 рр. стали чотири­класними, бо учні вивчали й основи сільськогосподарських практичних знань у галузі землеробства, садівництва, го­родництва, бджільництва і шовківництва. Навчання прово­дилось українською мовою. Всього навчалося лише 14% дітей шкільного віку.

Після революції 1848—1849 рр. у багатьох містах і селах почали працювати недільні школи-читальні для доро­слих. Навчання у них велось українською мовою. У Гали­чині їх налічувалося 60, на Закарпатті — 9.

У 40—50 рр. XIX ст. у східній Галичині існувало 8 гімназій, у Північній Буковині — одна, а Закарпатті — 9.

З вищих навчальних закладів працювали:

1. Львівський університет (1661 р.)

2. З 1817 р. у Львові працювала Реальна (торговельна), а з 1844 р. — Технічна академія.

Більшість навчальних предметів викладалися польською, німецькою, латинською мовами. Студентів-українців було мало.

3. У Закарпатті — не було жодного вищого навчального закладу.

4. У Північній Буковині діяв Чернівецький ліцей, який го­тував кадри духовенства.

У 1817 р. у Львові створена культурно-освітня установа — Оссолінеум (Львівський інститут Оссолінських). Засновником був М. Оссолінський — польський просвітитель, бібліограф, літературознавець та історик.

Інститут мав два відділи, бібліотеку і музей. Інститут Оссолінських був просвітницьким центром того часу.

НАУКА

1. "Історія русів"	Історія — найбільш популярний в першій половиш XIX ст. історико-публіцистичний твір, автор якого невідомий. У творі викладено події історії України від періоду життя стародавніх слов'ян до ліквідації царизмом "Гетьманщини". Автор твору показує героїчне минуле українського народу, який, борючись з іноземними загарбниками, — татаро-монгольськими, польськими, литовськими, російськими — відстоював свою рідну землю.
2. Дмитро Бантиш-Каменський (1788—1850)	— написав чотиритомну "Историю Малой России", яка вийшла у 1822 р. Автор обстоює право України на автономне козацьке самоврядування.
3. Михайло Іванович Костомаров (1817—1885)	— видатний український історик, автор відомих праць з історії України: "Богдан Хмельницький", "Руїна", з історії Росії — "Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей". М. Костомаров відомий і як письменник-романтик. Написав історичні драми: "Сава Чалий", "Переяславська ніч", видав збірки "Українські балади", "Вітка" та ін. В його творчості — велика любов до України, до її славного мину­лого. На сторінках харківського альманаху "Молодик" М. Костомаров вказував, що писати твори потрібно, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, вести народознавчі дослідження.
4. Микола Андрійович Маркевич (1804—1860)	— український історик, письменник, народознавець. Автор однієї з узагаль­нюючих праць з історії України, п'ятитомної "Історії Малоросії", яка вийшла у 1842 — 1843 рр. Автор висловлюється за державну незалежність України. М. Маркевич зібрав велику колекцію документів з історії України XVII — XVIII ст. Надрукував збірку "Українські мелодії".
5. Михайло Олександ­рович Максимович (1804—1873)	— видатний український історик, при­родознавець, ботанік, фізіолог, фольк­лорист, етнограф людина всебічних енциклопедичних знань. Написав цікаву історичну драму "Звідки пішла Руська земля за розповіддю Нестерової повісті і за іншими старовинними письменами руськими". М. Максимович — автор ряду праць з історії гайдамацького руху та ін., укладач популярних збірників народних пісень.
6. А. Скальський	— український історик, зібрав багато архівних матеріалів. У 1841 році написав знамениту працю "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского".

ВИСНОВКИ

1. Історики першої половини XIX ст. науково обґрунтували історичну самобутність українського народу, його культуру.

2. Історичні дослідження сприяли формуванню української свідомості, розумінню українцями їх приналежності до окремого народу зі славним героїчним та історичним минулим.

	Математика
1. Тимофій Осиповський (1760—1832)	— професор математики Хар­ківського університету, а потім з 1813 по 1820 рр. його ректор. Написав тритомний "Курс мате­матики", який протягом тривалого часу був основним підручником з математики в усій Російській імперії.
2. Михайло Васильович Остроградський (1801—1861)	— учень Т. Осиповського, видатний український математик. Започаткував Петербурзьку матема­тичну школу. Написав відомі праці з математичного аналізу, аналітич­ної механіки, математики. Він був у тісній дружбі з Т. Г. Шевченком, захоплювався його творами.
	Славістика
1. І. Срезневський	— при Харківському університеті очолював кафедру слов'янознавства. Автор багатьох праць з історії давньоруської мови. Своїми дослід­женнями він намагався спростувати шовіністичну теорію Погодіна (російського славіста), яка заперечувала існування української мови. Цікавився українською етнографією. Записані на Харківщині, Полтавщині і Катеринославщині пісні, думи та перекази із власними коментарями опублікував у збірниках "Запорожская старина".
2. С. Рижський	— перший ректор Харківського університету, видатний словесник, вчений, педагог.
	Хімія
І. Василь Каразін (1812—1830)	— винайшов новий спосіб вироб­ництва натрієвої селітри. Він також розробив ідею створення в країні метеорологічних станцій. 3 ініціа­тиви В. Каразіна перші метео­рологічні станції були відкриті в Харкові, Києві, Миколаєві, Полтаві.
	Медицина
1. Н. Еллінський	— професор Харківського універ­ситету. Для студентів-медиків підготував і опублікував двотомний навчальний посібник з хірургії.
2. В. Караваєв (1811—1892)	— професор Київського університету, один із засновників його медичного факультету, зробив значний внесок у розвиток хірургії.
	Література
1. Іван Котля­ревський (1769 —1838)	— зачинатель нової української літе­ратури і мови, автор "Енеїди" — безсмертного твору, який був вида­ний у 1798 році в Петербурзі. Він першим написав літературний твір народною мовою, продемонстру­вавши світові багатство, мелодій­ність, виразність, красоту української мови, її здатність чітко і виразно висловлювати свої думки не тільки в розмові, а й на письмі. Для полтав­ського театру І. Котляревський на­писав дві п'єси "Наталка-Полтавка" (була видана у 1838 році) і "Москаль-Чарівник" (виданий у 1841 році). Твори І. Котляревського характери­зують його як передову людину свого часу. Одночасно він брав активну участь в громадському житті України. Його хвилювали різні злобо­денні питання з життя України та його народу Прогресивні тенденції" творчос­ті І.Котляревського були підхоплені й продовжені його наступниками.
2. Тарас Григорович Шевченко (1814—1861)	— великий український поет, худож­ник, мислитель, громадський діяч. Його "Кобзар" (1840 р.), "Гайдамаки" (1841 р.), "Три літа" (1843—1845 рр.), "Сон" та інші знає кожний свідомий українець. Співець героїчного мину­лого. Т. Г. Шевченко у своїх творах закликав до боротьби за соціальне і національне визволення. Його твор­чість мала великий вплив на націо­нальне пробудження українського народу. Т. Г. Шевченко підтримував діяльність передової молоді у недільних школах і для них наприкінці 1860 р. написав "Буквар південноруський". Геній Т. Г. Шев­ченка випереджав епоху.
3. Петро Гулак-Артемовський (1790—1865)	— професор (пізніше ректор) Харків­ського університету. Він одночасно — видатний поет, літературознавець, байкар, неперевершений майстер сло­ва, автор вдалих перекладів з євро­пейських літератур. Свої поетичні та літературні твори публікував на сто­рінках журналу "Український вісник". Знаменита його байка "Пан та собака" (1818 р.), в якій автор висловлював протест проти феодально-кріпос­ницького ладу. У своїх творах він ви­сміював соціальну несправедливість, що існувала в суспільстві, самодур­ство, жорстокість, аморальність панів.
4. Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843)	— ''батько нової української прози". Виходець із знатної козацької стар­шинської родини, зробив великий внесок у розвиток нової української літератури. Своєю творчістю він переконав, що українською мовою можна писати й великі високохудожні прозові твори, романи, повісті, оповідання. Широко відомі його сатиричні твори: "Дворянські вибо­ри", "Пан Халявський", "Шельменко-денщик", "Сватання на Гонча-рівці", "Конотопська відьма" та ін. У 1834 р. у Харкові Г. Квітка-Основ'яненко видав "Малоросійські оповідання", які мали великий успіх серед освічених людей України. У своїх багатьох творах він правдиво показав життя простого народу, дав опис українського села. Т.Г.Шев­ченко високо цінив талант і твор­чість Г. Квітки-Основ'яненка, напи­сав поему "До Основ'яненка".
5. Євген Гребінка (1812—1848)	— великий майстер слова, українсь­кий популярний байкар. Народ любив його твори "Малоросійські приказки", "Ніжинський полковник Золотаренко" та ін. У 1841 році видав альманах "Ластівка". Це був перший збірник, в якому всі українські пись­менники писали рідною українською мовою. Високо цінував він геній Т.Г.Шевченка, допоміг йому викупи­тися з неволі, а також видати "Кобзар".
6. П. Куліш (1819—1897)	великий патріот України, видатний письменник, історик, етно­граф. Перші його твори з'явилися у 40-х роках XIX ст., вони відіграли значну роль у пробудженні націо­нальної самосвідомості українського народу. Брав активну участь у виданні журналу "Основа". Широко відомий його історичний твір "Історія возз'єднання Русі". П. Куліш — талановитий письменник, написав поеми "Куліш у пеклі", "Україна", роман "Чорна рада" та ін. П. Куліш дбав про розвиток української мови, впровадив нову систему передачі укра­їнської мови на письмі — кулешівку, здійснив переклад Біблії укра­їнською мовою.

Музика

1. У мистецтві продовжували жити культурні традиції мину­лого, які дбайливо зберігали кобзарі, бандуристи, лірники. Найвидатніші з них: Остап Вересай, Іван Крижовськнй, Андрій Шут та ін.

У піснях, переказах, легендах, думах вони продовжували оспівувати героїчне минуле, боротьбу за соціальне і національне визволення.

2. Були випущені перші фольклорні збірники:

— М. Цертелєва "Досвід збирання старовинних мало­російських пісень";

— М. Максимовича "Малоросійські пісні" та ін.;

— на західноукраїнських землях фольклорним виданням був збірник "Русалка Дністрова", що надрукувала "Руська трійця";

— учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів видав збірник українських пісень.

3. У Наддніпрянській Україні з'явилися перші музичні то­вариства, які проводили концертну діяльність:

а) Філармонічне товариство в Одесі (1842 р.);

б) Симфонічне товариство аматорів музики та співу в Кисві (1848 р.).

4. Київський педагог і композитор Й. Витвицький написав варіації на теми народної пісні "Зібралися всі бурлаки".

5. Починається розвиток української симфонічної музики. У 1809 р. в Одесі з нагоди відкриття театру з своєю

симфонією, побудованою на українських народних піснях, виступив М. Овсянико-Куликовський.

6. Розвивається хорове мистецтво.

Великого поширення набуло хорове мистецтво на західно­українських землях.

— Хорові самодіяльні та професійні колективи діяли в усіх найбільших містах Галичини, Північної Буковини, Закарпаття. Вони виконували в основному церковну музику, однак пробували співати і народні пісні.

— Найпопулярнішим був перемишлянський хор під керівництвом чеського музиканта Алоїза Нанке.

7. З великими концертами виступали хори Київської ака­демії, Переяславської семінарії та ін.

8. Навесні 1838 р. М. Глінка перебував в Україні з метою набору співаків.

Він набрав для капели 19 хлопчиків і двох дорослих. Серед них був і С. Гулак-Артемовський — небіж письмен­ника П. Гулака-Артемовського, який згодом став родоначальником української національної опери.

Театр

1. В Україні на початку XIX ст. діють російські професійні театри: 1805 р. - у Києві, 1810 р. - у Полтаві, 1812 р. - у Харкові.

2. В Полтаві великою популярністю користувався український театр, на сцені якого виступала акторська група під керівництвом І. Котляревського. У 1819 р. тут були поставлені "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник".

3. Першу українську театральну трупу організував Г. Квітка-Основ'яненко. Він директор і режисер Харківського професійного театру.

4. Існував аматорський театр у селі Кибинці, керівником і режисером якого був батько М. Гоголя — В. П. Гоголь-Яновський.

5. Для українського театру Т.Г.Шевченко написав драму "Назар Стодоля" (1843 р.) — одна із перших побудова­на на соціальному конфлікті.

6. У поміщицьких маєтках діяли домашні театри, в яких грали кріпаки. Найвідоміші кріпацькі театри:

— в с. Кибинці на Полтавщині у маєтку Д. Трощинського,

— в с. Качанівка на Чернігівщині у поміщика Г. Тар-навського.

7. Великий російський актор Михайло Щепкін починав те­атральну кар'єру кріпаком.

І. Котляревський став ініціатором викупу його з неволі, М. Щепкін прекрасно грав роль Виборного у "Наталці-Полтавці" і Чупруна в "Москалі-чарівнику". 8. На західноукраїнських землях перші аматорські трупи

виникай напередодні революції 1848—1849 рр.

Вони ставили п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів — М. Устияновича, С. Петрушевича, О. Духновича.

Архітектура

1. В архітектурі першої половини XIX ст. утвердився кла­сицизм. Найбільш відомі, споруди, збудовані в стилі класицизму:

а) оперний театр в Одесі (архітектор Ж. Тома де Томон);

б) будинок Київського університету (архітектор В. Беретті).

в) Інститут шляхетних дівчат у Києві (архітектор В. Бе­ретті).

2. В Києві відомим архітектором у цей час був А. Меленський. Він спорудив:

а) церкву на Аскольдовій могилі (Т.Шевченко зберіг на одному із своїх малюнків її вигляд у 1846 р.);

б) церкву Різдва Хрестового.

Саме в ній з 6 по 8 травня 1861 року стояла труна Т.Г. Шевченка під час перевезення до Канева;

в) ансамбль Контрактової площі на Подолі;

г) пам'ятник на честь поновлення Магдебурзького права в Києві.

3. Розвивається палацово-паркова архітектура.

— палац Розумовського у Бутурині на Чернігівщині (архітектор Ч. Камерон);

— палац Галагана на Чернігівщині (архітектор П. Дубровський).

4. У 1833 році у Харкові була зведена дзвіниця Успенсько­го собору (архітектор Є. Васильєв). Побудували її на честь перемоги над Наполеоном у 1812 році.

5. У Катеринославі був збудований Преобреженський со­бор (архітектор А. Захаров).

6. Невідомі народні майстри створили перлини архітектури:

а) парк "Олександрія" в м. Біла Церква;

б) парк "Софіївка" в м. Умані;

7. У м. Львові в першій половині XIX ст. було збудовано:

— будинок інституту Оссолінських;

— ратушу;

— будинок театру та ін.

Скульптура

1. У Полтаві була зведена десятиметрова колона до сторіччя перемоги Петра І у Полтавській битві (за про­ектом Ф. Щедріна).

2. В Києві було споруджено пам'ятник князю Володимиру (за проектом В. Демут-Малиновського).

3. Видатним скульптором України був Іван Мартос. Він автор пам'ятників-надгробків

— гетьману К. Розумовському (Батурин);

— генерал-губернаторові П. Рум'янцеву (Київ);

пам'ятників:

— градоначальнику Одеси А.Є. Рішельє;

— Мініну і Пожарському (Москва).

Образотворче мистецтво

В українському живописі був поширений романтичний напрямок. Відомими художниками першої половини XIX ст. були:

1. Т. Г. Шевченко (1814—1861)	— талановитий художник. Його мис­тецька спадщина налічує понад 830 картин. Дослідники вважають, що май­же 300 робіт втрачені. Т. Г. Шевченко створив 130 портретів, малював пейзажі, жанрові картини, прославився як майс­тер гравюри. Прекрасні його картини "Катерина", "Пожежа в степу", "У в'яз­ниці" та ін. Т. Г. Шевченко майстерно виконав малюнки Києво-Печерської лаври. Вершиною майстерності митця став автопортрет 1861 року. У його пристрасному гнівному погляді ніби від­бився біль усіх знедолених, їхнє праг­нення щастя і свободи.
2. Капітон Павлов (1792—1852)	— випускник Петербурзької академії мистецтв, працював викладачем Ніжин­ського ліцею та Київського університету, педагогічну роботу поєднував з заняттям живописом. Працював переважно у портретному жанрі, сприяв своєю твор­чістю утвердженню реалістичного на­прямку в мистецтві. Його відомі твори: Автопортрет, "Тесляр", "Хлопчик з го­лубком" та ін. Правдивістю зображення відзначаються виконані ним портрети Д. Горленка, Б. Лизогуба та ін.
3. Василь Тропінін (1776—1857)	— знаменитий художник, архітектор, учитель малювання. 30 років був кріпаком і звільнився з кріпацтва лише у 47 років. Майстер портретного живо­пису. Малює портрети селян. Малю­ючи українських селян, виділяв в них риси м'якої вдачі, людяності, фізичної вроди, працьовитості. Відомі його пре­красні краєвиди мальовничої України.
4. Іван Сошенко (1807—1876)	— художник-пейзажист, товариш Т. Г. Шевченка, працював вчителем малювання у Київській гімназії. Відомі його твори: "Портрет бабусі", "Продаж сіна на Дніпрі" та ін. Він малював пре­красні краєвиди України, будучи закоха­ним в її красу, велич і неповторність.
5. Гаврило Васько (1820—1866)	— відомий педагог, працював вчителем малювання, викладав у Київському уні­верситеті, завідував живописним кабі­нетом. Намалював серію портретів. Йо­го портрети утверджували гармонійну цілісність образу людини, підкреслю­ючи в ньому риси романтичного героя.
6. А. Мокрицький (1811—1871)	— знаменитий портретист. Він вніс свій внесок в скарбницю українського порт­рета. Створив серію портретів видат­них людей — М. Гоголя, Є. Гребінки та ін. Він розвивав романтичний портрет, що значною мірою сприяло становленню реалізму в портретному живописі.

Висновки

1. Національне відродження в першій половині XIX ст. відбувалося переважно у сфері розвитку культури.

2. Українська культура цього періоду збагатилася високи­ми досягненнями в розвитку науки, літератури, архітек­тури, образотворчого мистецтва, прокладаючи подаль­ший шлях її утвердження та розвитку.

3. Культура стала ближчою до людини, її духовних потреб.

4. У складних умовах український народ не лише зберіг свою культуру, а й добився її піднесення на більш ви­сокий рівень. Зазвучала українська мова, розвинулася нова українська література.

5. Разом з тим розвиток культури гальмувався феодально-кріпосницькою системою та антиукраїнською політикою імперій — Російської та Австрійської.

6. Заважала розвитку української культури відсутність дер­жавності.

ШКІЛЬНА РЕФОРМА (з 1864 р.)

1. Було запроваджено єдину систему початкової освіти.

2. Створювалася мережа чоловічих, жіночих, класичних і реальних гімназій.

У класичних гімназіях переважали гуманітарні предмети, їх випускники без іспитів могли вступити до університетів.

Реальні гімназії мали природничий цикл — після їх закінчення молодь мала право вступу лише до вищих технічних навчальних закладів.

3. Право на освіту здобували всі стани, які були спроможні заплатити за навчання.

4. Університетам було надано більшу автономію (з 1866 р.).

5. Було вдосконалено програму навчання.

6. Було звернено увагу на створення популярної літерату­ри, підручників, на організацію шкіл із метою поширен­ня освіти серед народних мас.

ЦЕНЗУРНА РЕФОРМА (1865 р.)

1. Були створені спеціальні органи цензури.

2. Цензурні установи вилучалися з відання міністерства на­родної освіти і підпорядковувалися міністерству внут­рішніх справ.

3. У складі міністерства внутрішніх справ створювалося го­ловне управління у справах друку і центральний комітет іноземної цензури.

4. Продовжувала діяти й церковна цензура.

ВИСНОВОК

Царизм посилював контроль над освіченою частиною суспільства України.

ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ КАПНІСТ (1758—1823)

Василь Капніст — видатний літературний та громадсь­кий діяч, глибокий патріот України, який палко любив свій край і все життя мріяв про відновлення автономії України, про відродження козацтва, відновлення гетьманського правління,

У радянській історіографії ім'я В. Капніста замовчували. В умовах незалежності України ми повертаємося до цього імені, поставивши його у почесний ряд патріотів України.

Капністи були вихідцями з аристократичної сім'ї з Греції. Дід — відомий борець проти турецького ярма — у 1711 р. був змушений втекти до Росії. Батько Капніста вступив на військову службу, став миргородським полков­ником. Полюбив цей прекрасний край, українізувався, же­нився на Софії Андріївні Дуніній-Борковській, яка походи­ла зі старовинного козацького роду (дід матері був одним із соратників І. Мазепи).

Василь Капніст народився в с. Обухівка на Полтавщині через шість місяців після смерті батька, який загинув у бою з прусською кавалерією у Семилітній війні (1756—1763).

Він був шостою дитиною в сім'ї. Діти росли в оточенні козаків та козацької старшини, батьки виховували їх у патріотичному дусі.

У 13-річному віці Василя відрядили до Петербурга на навчання у військову школу і на військову службу. Але 1775 р. він залишив військову службу заради літературної діяльності. На державній, службі Василь Капніст перебував лише рік, працюючи контролером у Головному поштовому управлінні (1782—1783). Згодом він обіймав лише виборні посади.

Василь Капніст користувався значним, авторитетом серед українських дворян. У 1782 р. вони обрали його маршалом дворянства Миргородського повіту, а 1785 р. — всього Київського намісництва.

У 1788 р. Василь Капніст їздив до Петербурга з петицією від українського дворянства про зловживання російської адміністрації в Україні. Того ж року він склав "козацький проект", який передбачав відновлення козаць­кого війська.

З 1802 р. В. Капніст — генеральний суддя Полтавської губернії а згодом — директор народних училищ Полтавсь­кої губернії (обов'язки директора виконував безкоштовно). У 1817—1822 рр. В. Капніст — полтавський губернський маршал дворянства.

Як літератор Василь Капніст писав вірші, оди, сатири.

У 1794 р. написав комедію "Ябеда", в основу якої покладено судовий процес автора з поміщицею Тарновською за незаконно захоплену у нього землю. П'єсу було поставлено на столичній сцені, але згодом її було заборо­нено.

Василь Капніст добре знав декабристів П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола та ін., вони неодноразово збира­лися у його домі.

Сім'я Капніста — типова дворянська українська сім'я тісно пов'язана з українською культурою і побутом. Його діти зробили також свій внесок в українське національне відродження: син Олексій був близький до кирило-мефодіївців; другий син, Семен, — склав словник української мови; дочка Софія — поетеса, була близько знайома з М. Гулаком, В. Білозерським, О. Навроцьким та ін.

АМВРОСІЙ МЕТЛИНСЬКИЙ (1814—1870)

Один із найвидатніших представників українського ро­мантизму, поет, творчість якого вирізнялася характерною романтичною забарвленістю.

Народився на Полтавщині. В дитячі роки бабуся ро­зповідала йому казки, співала пісні, прищепила любов до рідної мови та українського народу.

Навчався в гадяцькій повітовій школі, закінчив гімназію. Навчався у Харківському університеті, де згодом став професором російської літератури. Згодом переїхав до Києва. У домі А. Метлинського збиралася українська мо­лодь, співала українських народних пісень, слухала гру і спів бандуристів.

У 1839 р. видав збірку поезій "Думки й пісні та ще дещо".

1848 р. — альманах своїх і чужих писань "Південний руський збірник", 1854 р. — збірник українських пісень.

У своїх поезіях оспівав українські степи, високі моги­ли — свідки минулого, постаті кобзарів-бандуристів, укра­їнське козацтво.

Широко відомі його поезії "Степ", "Підземна церква", "Рідна мова", "Спис" та ін.

Поезія А. Метлинського навіяна смутком і тугою. Поет часто линув думкою в минуле, сумував за козацькою сла­вою, по якій, як одинокі свідки, залишилися високі могили, розсіяні в українських степах. А. Метлинський збагатив українську літературну мову.

ІЗМАЇЛ СРЕЗНЕВСЬКИЙ (1812—1880)

Відомий вчений філолог, знавець майже всіх слов'ян­ських мов, старослов'янської та давньоруської писемності, етнограф, фольклорист, педагог, людина широких різно­бічних знань.

Народився в м. Ярославлі в сім'ї професора словесності Демидовського ліцею. Згодом батьки переїхали до Хар­кова, де й минуло дитинство Ізмаїла.

Навчався у Харківському пансіоні, після закінчення якого у 1826 р. вступив на філософський факультет Хар­ківського університету. І. Срезневський заснував при Харківському університеті гурток харківських романтиків, які вивчали фольклор, захоплювалися іноземною літературою. І. Срезневський добре знав творчість І. Кот­ляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та ін.

І. Срезневський почав видавати фольклорно-історичну збірку "Запорізька старина", яка знайомила читачів з по­бутом Війська Запорізького.

У Середньому Подніпров'ї він записував перекази, пісні й думки, досліджував історію України та запорізьких козаків.

Ці матеріали публікувалися в "Запорізькій старині", яка виходила з 1833 р. по 1838 р. у Харкові (всього 6 ви­пусків). Це стало важливою подією в історії фольклористики.

У 1839 р. Ізмаїла відправили за кордон вивчати історію та літературу слов'янських народів. За кордоном (у Бер­ліні, Празі) він пробув три роки до 1842 р., вивчивши більшість слов'янських мов.

Ізмаїл Срезневський — вихованець, а потім професор Харківського університету. У 1846 р. І. Срезневський за­хистив докторську дисертацію. У 1847 р. поїхав у науко­ве відрядження до Петербурга, де його затвердили профе­сором Петербурзького університету на кафедрі слов'ян­ства.

Ізмаїл Срезневський вважав українську мову само­бутньою, відмінною від російської, рівноправною серед інших слов'янських народів, виступав на її захист.

Помер І. Срезневський у Петербурзі.

Він автор 340 наукових досліджень з філософії, історії, ет­нографії.

Йому належить заслуга у впровадженні ідеї національної єдності. Своєю діяльністю І. Срезневський сприяв україн­ському національному відродженню.

МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ (1811—-1843)

Український поет, засновник "Руської трійці" разом із Я. Головацьким та І. Вагилевичем. І. Франко про нього писав:

"Поет, оповідач, кореспондент і провідник, як люди­на — наскрізь симпатична, щира і проста, пройнята належ­ною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як в мистецтві, так і в житті".

Народився в с. Підлісся в Галичині. Його батько був священиком. Вчився Маркіян у Золочеві, Бережанах, Львові. Після закінчення гімназії вступив до духовної семінарії у Львові, з якої його відчислили за пізнє повер­нення до гуртожитку. Дуже багато, читав, вивчив кілька іноземних мов, захоплювався творами Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, фольклорними збірками М. Цертелєва, М. Максимовича. Сам збирав фольклор на своїй рідній Золочівщині.

У 1833 р. був відновлений у семінарії, де зразу ж організував "Руську трійцю". Він був провідником тієї час­тини молоді, що бажала працювати для свого народу.

У 1833 р. М. Шашкевич склав перший альманах віршів, написаних українською мовою.

У 1835 р. опублікував широко відому оду "Голос гали­чан". Водночас він готував до друку збірник "Зоря", що містив народні пісні, життєпис Б. Хмельницького, оповідання з життя священиків.

Випущена членами "Руської трійці" "Русалка Дністрова" (1837 р.) була "ясним блиском у темряві, серед якої блуди­ли українці..."

Сила таланту М. Шашкевича в його ліричних поезіях, що відзначалися щирістю й простотою вислову. Основною темою лірики М. Шашкевича була скарга на гірку долю, на тяжкі умови життя. До найбільш відомих поезій М. Шашкевича належить "Веснівка", в якій поет висловився щодо майбутнього рідної культури. Поет бажав, щоб ця культура чаром і красою здивувала світ.

У своїх творах він звеличив українську народну пісню, висловлював необхідність національної єдності усіх українців, що живуть над Чорним морем, Дністром і Дніпром.

Його поезії мали яскраво романтичний характер. М.' Шашкевич започаткував розвиток української повісті на галицькому ґрунті в оповіданні "Олена".

ДМИТРО БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ (1788—1850)

Видатний історик, учений, громадський діяч. Народився в Москві, де жив його батько, що походив із давнього молдавського роду.

Батько працював у Московському архіві закордонних справ, а з 1800 р. очолював цю установу.

Дмитро дістав домашню освіту. Під керівництвом досвідчених викладачів вивчив французьку, англійську, італійську й латинську мови.

З 16-річного віку захопився науковими дослідженнями, допомагав батькові в роботі в архіві, під час пожежі Мос­кви 1812 р. вивозив документи архіву до Нижнього Нов­города.

Прекрасно знаючи мови, Дмитро Бантиш-Каменський працював на ниві дипломатії. Він брав участь у підготовці Паризького договору, а згодом під час роботи Віденського конгресу працював статс-секретарем графа Нессельроде, пе­рекладаючи документи.

З 1816 р. Дмитро — правитель канцелярії військового губернатора Малоросії князя М. Рєпніна.

Тепер його життя тісно пов'язане з Україною. Багато їздив по Україні, захоплювався культурою краю, відвідував місця колишніх великих битв, бував у Чигирині, Суботові, на руїнах садиби Б. Хмельницького вивчав місцеві архіви Києва, Полтави, Чернігова.

Вивчивши величезний архівний матеріал, написав "Історію Малоросії від приєднання її до Російської держави до скасування гетьманства...", яка вийшла у світ 1822 р.

Книга складається з чотирьох частин. У ній висвітлено багатий і цікавий матеріал з культури, етнографії, фольк­лору українців, описано будівництво соборів і монастирів, літературні пам'ятки і народні звичаї, дано оцінку діяль­ності гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, І. Скоро­падського, К. Розумовського та ін.

"Історія Малоросії..." Д. Бантиш-Каменського видава­лась у 1822, 1830, 1842 рр. Автор під час кожного переви­дання доопрацьовував її.

Дмитро Бантиш-Каменський ввійшов до скарбниці української науки як великий її учений і дослідник.

МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ МАКСИМОВИЧ (1804—1873)

М. Максимович — видатний учений, мислитель, просві­титель, перший ректор Київського університету. Виступав за духовне і культурне відродження українського народу, за його національне визволення. У своїй діяльності він об­межувався просвітительством, глибоко вірив у людський розум, розумів, що освіта потрібна народу і це — головне для його пробудження, зростання самосвідомості й національної гідності.

Народився на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаська область) у збіднілій дво­рянській сім'ї. Його батьки були вихідцями зі старшинсь­ких козацьких родів, які наприкінці XVIII ст. отримали дворянство.

Початкову освіту набув у золотоніській монастирській школі, а 1812 р. вступив до Новгород-Сіверської гімназії. З дитинства захоплювався ботанікою, історією, фолькло­ром, записував народні пісні, цікавився побутом і звичаями українського народу.

Вищу освіту М. Максимович здобув у Московському університеті, де два роки навчався на словесному факуль­теті, а два наступні — на природничому.

Після закінчення університету перейшов на викладацьку роботу, У 1826 р. 22-річний М. Максимович став завіду­вати університетським ботанічним садом і гербарієм. Сам багато працював: почав складати систематичний каталог рослин, збирав гербарії, писав наукові праці. Одночасно читав курси ботаніки й садівництва у рильницькій школі, ботаніку в комерційній академії в Москві.

У 1827 році М. Максимович успішно захистив дисер­тацію і здобув науковий ступінь магістра природознавства, став працювати на кафедрі ботаніки в Московському університеті. Написав підручники і посібники для сту­дентів: "Основи зоології, або Наука про тварин", "Основи ботаніки", "Роздуми про природу" та багато інших.

За період з 1823 р. по 1834 р. М. Максимович опублікував 100 своїх праць, які добре знали не лише в Росії, а й за її межами — у Варшаві, Празі, Берліні.

У 1833 р. він дістав звання професора. У 1827 р. ви­йшла друком його збірка "малоросійські пісні".

Майже 15 років М. Максимович прожив у Москві, але постійно прагнув повернутися на рідну Україну, мальовни­чу і прекрасну.

У 1834 р. йому пощастило перевестись до Києва і у травні 1834 р. його затвердили завідувачем кафедри російської словесності й деканом історико-філологічного факультету Київського університету, який тільки-но відкрився. У вересні того ж року його призначили першим ректором Київського університету.

Багато працював над організацією процесу навчання. Постійна невтомна праця підірвала його здоров'я і 1835 р. він склав з себе ректорство, бо хотів працювати на ви­кладацькій роботі. Після цього ще ціле десятиліття викла­дав філологію в Київському університеті. Одночасно про­вадив наукову діяльність. Підготував і видав збірки:

"Українські народні пісні" (1834 р.), "Збірник українських пісень" (1849 р.),

видав низку історичних праць, альманах "Києвлянин", куди ввійшли історичні й філологічні праці, та ін.

У 1843 р. М. Максимович став членом Археографічної комісії, створеної при канцелярії Київського генерал-губер­натора. У 1845 р. за його редакцією вийшов перший том документів під назвою "Пам'ятники".

У 1843 р. М. Максимович познайомився з Т.Шевчен­ком, якого за його рекомендацією було призначено художником і співробітником Археографічної комісії, де він пра­цював півтора року.

Здоров'я М. Максимовича погіршилося і в 1845 р. вік пішов у відставку з Київського університету. Йому призна­чили невелику пенсію, якої не вистачало на прожиток. Жив М.Максимович у своєму маєтку на Черкащині, багато працював, писав наукові праці.

Девізом його життя були його поетичні рядки; "Не по­кину, поки згину, мою Україну".

Одружився М. Максимович у 1853 р., коли йому було вже 49 років, з 30-річною Марією Василівною Товбач, доч­кою небагатих дворян, освіченою, розумною жінкою.

У них було двоє дітей — син і дочка.

М. Максимович високо цінував поезію Т. Шевченка підтримував з поетом зв'язки після його заслання. У 1859 р. Т. Шевченко гостював у їхньому маєтку, намалю­вав їхні портрети, зустрічався з селянами.

Упродовж свого життя М. Максимович написав і опублікував 200 наукових праць, дбав про освіту народу, виступив одним з ініціаторів побудови пам'ятника Б. Хмельницькому у Києві.

Його було обрано почесним членом Московського, Київського, Петербурзького, Одеського університетів та ба­гатьох наукових і літературних товариств.

Життя М. Максимовича — приклад для кожного з нас. Невтомна праця, велика любов до знань, освіти, робота на благо народу учать нас, як потрібно жити. Лише освічений народ здатний піднятись на високий рівень самосвідомості, збагнути свої коріння, любити свою землю так, як любив її М. Максимович.

І в умовах сьогодення своєю спадщиною він вчить нас працьовитості, пристрасті в досягненні мети.

МИКОЛА ІВАНОВИЧ КОСТОМАРОВ (1817—1885)

Видатний історик, фольклорист, поет і прозаїк, людина високої освіченості, великого розуму, наполегливої праці. "...Він став визначним просвітителем і будителем народно­го руху, національної свідомості", — писав про М. Косто­марова М. Драгоманов.

Народився 16 травня 1817 року в с. Юрасівці Острозь­кого повіту Воронезької губернії.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819—1897)

Видатний український письменник, людина різнобічних інтересів і знань.

П. Куліш походив із стародавнього козацького роду. Народився в містечку Вороніж на Чернігівщині. Навчався в гімназії в Новгороді-Сіверському, де ознайомився з тво­рами П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, оповіданнями Гоголя та ін. Захоплювався збіркою пісень М. Максимовича, яку вивчив напам'ять.

Його мати була кріпачкою, а батько — її господар, поміщик Іван Петрович Костомаров, який одружився з нею після народження Миколи. Батька вбили кріпаки. Після його смерті Микола лишався кріпаком, поки його не ви­купила з кріпацтва у спадкоємців чоловіка його мати.

Мати намагалася дати сину освіту, бо велика була у нього жадоба до знань. Після закінчення гімназії у 833 році вступив до Харківського університету. Його учи­телем був великий учений, педагог І.Срезневський.

Захистив дисертацію, отримав звання магістра історичних наук. У 1846 році був обраний професором кафедри російської історії Київського університету. У Київському університеті він зблизився з передовими представниками інтелігенції: М.Гулаком, В.Білозерським, П.Кулішем та ін. вони створили Кирило-Мефодіївське товариство. М.Кос­томаров брав активну участь в його роботі, складав про­грамні документи товариства, був одним з авторів Статуту та програми. Після розгрому товариства його заарештува­ли і він попав до Петропавловської фортеці, а потім на заслання — в Саратов.

Після заслання М.Костомаров поїхав до Петербурга, читав лекції у Петербурзькому університеті, багато працю­вав як вчений, дослідник. За своє життя він написав 300 наукових праць як з історії Росії, так і з історії України, Його історичні праці "Богдан Хмельницький", "Руїна" увійшли в скарбницю української історичної науки. Велику цінність мають його дослідження про гетьманів Івана Виговського, Івана Мазепу, Юрія Хмельницького, Павла Полуботка та ін.

Помер М. Костомаров 19 квітня 1885 року в Петер­бурзі, похований на Волковому цвинтарі.

Навчався в Київському університеті. Велике враження було в нього від лекцій професора М. Максимовича, якому П. Куліш передав багато записаних ним українських народних пісень, що їх співала його мати.

Університет П. Кулішеві довелося покинути, бо сім'я втрапила у матеріальну скруту. П. Куліш шукав заробітку і влаштувався за допомогою М. Максимовича на посаду вчителя в м. Луцьку на Волині, а згодом — вчителем у м. Києві, де познайомився з Т. Г. Шевченком, М. Косто­маровим, що тоді був професором у Київському універси­теті, і студентом Василем Білозерським. Єднала їх усіх любов до народу й палке бажання визволити його від кріпацтва. До їх групи приєдналися й інші, які в 1846 р. з ініціативи М. Костомарова перетворили свій гурток на таємне Кирило-Мефодіївське братство.

Після розгрому братства П. Куліш був заарештований і попав до Петропавлівської фортеці, а перегодом був за­сланий до Тули, де пробув три роки і три місяці. Після звільнення з заслання П. Куліш проживав у Петербурзі, куди згодом повернулися з заслання М. Костомаров, Т. Г. Шевченко та ін.

Тут багато працював, видав своїм новим правописом "кулішівкою" етнографічний збірник "Записки про Півден­ну Русь"; роман "Чорна рада", в якому описав часи після смерті Б. Хмельницького, "Граматику" для народу, засну­вав власну друкарню та брав участь у виданні популярних книжечок для народної освіти.

У 1861 р. П. Куліш став головним співпрацівником журналу "Основа", що його видавав В. Білозерський. Дру­кував у журналі поезії, драми, оповідання, повісті, статті літературно-історичного характеру.

Після припинення видання журналу П. Куліш виїхав за кордон. У різні часи проживав в Італії, Німеччині, Відні, Празі.

У 1871 р., після чергового перебування за кордоном, повернувся в Україну і видав два перших томи "Історії возз'єднання Русі" (1874 р.).

Із драматичних творів П. Куліша відомі "Байда, князь Вишневецький", "Петро Сагайдачний", "Цар Наливай".

А ще він перекладав Байрона, драми Шекспіра.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Формування української нації прийшлося на період роз­витку ринкових відносин (кінець XVIII—XIX ст.).

Прискорило цей процес скасування кріпосного права в 1861 р., що зумовило зміни в соціальній структурі населен­ня України:

• поява вільного селянина;

• виникнення українського робітничого класу;

• збільшення кадрів національної інтелігенції;

• зародження українського середнього класу;

• поява серед українців великих підприємців.

Нація — це стала група людей, об'єднаних спільними походженням та історією, мовою і культурою, територією й економікою, самосвідомістю й певними інтересами.

Чисельність населення України в межах Російської імперії збільшилася з 313,4 тис. душ у 1863 р. до 23,4 млн. у 1897 р.

На західноукраїнських землях за той же час — від 3,9 млн. до 5,9 млн. душ. Частка українців:

1858 р. — 79,8%,

1897—1900 рр. — 79,6%

майже на одному рівні.

Це стало можливим унаслідок природного приросту, який компенсував виїзд українців в інші регіони Російської імперії та збільшення чисельності національних меншин.

Кількість українців у різних регіонах України:

у Криму — 11,6%, Бессарабії — 34,6%,

Харківській губернії — 80,6%,

Полтавській губернії — 98%.

Українська нація формувалася як сільська. У 1897 р. сільське населення України, що перебувала під владою Російської імперії, становило 84%, на західноукраїнських землях — 95,5% усіх жителів.

Селянство зберігало основні національні риси в мові, побуті, культурі, національній свідомості.

В Україні жили й представники інших національних меншин:

росіяни складали 11,7% населення (під владою Росій­ської імперії);

поляки — 6% усіх жителів (під владою Росії);

євреї — 8% усіх жителів і 33% всього міського населення;

німці — 1 млн. душ;

румуни — 500 тис;

Кримські татари — 500 тис; болгари — 200 тис. ;

греки — 140 тис. ;

вірмени — 50 тис;.

чехи — 38 тис. душ та ін.

Відродженню національної свідомості сприяло:

1) формування загальноукраїнських економічних зв'язків;

2) зростання чисельності української інтелігенції.

У 1897 р. із загальної кількості інтелігенції Росії на Україну припадало:

учителів — 22%;

медичних працівників — 19%;

адвокатів і нотаріусів — 22,5%;

діячів науки, літератури і мистецтва — 13,6%.

Змінився соціальний склад інтелігенції.

Раніше вона формувалася переважно з вихідців дворян, тепер більше стало вихідців із різночинців — духовенства, купецтва, інтелігенції, службовців, підприємців, заможних селян і робітників.

Що уповільнювало процес становлення української нації:

• відсутність власної держави;

• Україна була переділена між Російською імперією та

Австро-Угорською монархією;

• Україна була внутрішньою колонією Російської імперії;

• русифікація або полонізація значної кількості міст України.

ВИСНОВКИ

1. Хоча Україна й зазнавала колоніального гноблення у складі різних держав, процес формування української нації все ж таки відбувався.

2. У другій половині XIX ст. було закладено підвалини подальшого розвитку української нації.

3. Зросла національна самосвідомість, яка проявлялася;

• в розумінні спільності своєї території та господарських

зв'язків:

• в розумінні національних інтересів і завдань;

• у прагненні національного визволення і відродження

національної державності;

• в розумінні необхідності єдності всіх суспільних верств

населення для здобуття незалежності.

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО ЦАРИЗМУ ЩОДО УКРАЇНИ

1. Проводилася цілеспрямована політика насильницької русифікації України.

2. У російській пресі постійно пропагувалася думка, що освіта українською мовою прищеплює населенню дух відчуження від Російської імперії.

3. Існувала обов'язкова цензура друкованої продукції.

4. Українську мову витісняли з освітніх навчальних за­кладів і державних установ.

5. Царизм не визнавав існування українського народу, пе­реслідувалася національна культура.

6. Уряд заборонив викладання української мови в почат­кових класах, забороняв діяльність громад.

7. У червні 1862 р. Олександр II видав указ про повсюдне закриття недільних шкіл.

8. Було заборонено друкувати навчальну літературу укра­їнською мовою (Валуєвський циркуляр 1863 р.).

9. Заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мовою, ставити театральні вистави (Емський указ Олек­сандра II 1876 р.)

10. Вилучалося з уживання слово "Україна", а запроваджу­валося образливе поняття "Малоросія".

11. Царський уряд провадив русифікацію українських міст.

12. Царський уряд заохочував переїзд російських чинов­ників в Україну. У 1884 р. всім чиновникам, які пере­їхали працювати в Україну, підвищили платню.

13. У 1894 р. царським указом було нагадано про заборо­ну ввезення з-за кордону українських книг.

14. У 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей.

ВИСНОВКИ

1. Національна політика царського уряду у другій поло­вині XIX ст. залишалася реакційною, антиукраїнською за своєю спрямованістю.

2. Політика російського царизму була неспроможна знищи­ти в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального і національного розвитку.

3. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі української інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

Польщі. Підготовкою повстання керував Центральний національний комітет, який мав тісні зв'язки з польською еміграцією в Західній Європі.

Повстання охопило також Литву, Білорусь, Правобе­режну Україну.

Оскільки керівники повстання ігнорували соціальні пот­реби українського селянства та українське національне пи­тання, українці були байдужими до повстання, а часто й ворожими.

Селяни Правобережної України в основному не підтри­мали повстання. У 1864 р. повстання було придушено.

Багатьох учасників повстання було вбито або заслано до Сибіру (ЗО тис. осіб).

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР 1863 р.

18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. видав циркуляр, за яким:

• суворо заборонялося друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початко­вого читання народу";

• заборонялося видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу й підручники;

• саме навчання українською мовою визначалось як політична пропаганда, а ті, хто за неї брався, звину­вачувались у "сепаратистських задумах, ворожих Росії й погибельних для Малоросії". У ньому заявлялося, що "ніякої української мови не було, немає і не може бути", що, мовляв, є тільки, мало­російське "наріччя" російської мови.

Дозволялося писати "українським наріччям" тільки ху­дожні твори

Мета Валуєвського циркуляру:

• не дати можливості українському національному рухові стати масовим, загальмувати його розвиток;

• звузити сферу впливу патріотично настроєної української інтелігенції.

ВИСНОВОК

Валуєвський циркуляр не зупинив тих діячів культури, котрі зробили метою свого життя утвердження націо­нальної свідомості серед народу.

Умови виникнення українського національного руху другої половини XIX ст.

1. Селяни страждали від безземелля та грабіжницьких ви­купних платежів.

2. Робітники були невдоволені жахливими умовами праці та мізерною платнею.

3. Інтелігенція бажала справжніх, а не декларованих політичних прав і свобод.

4. Після реформ 60—70-х рр. XIX ст. поглибився процес демократизації суспільства.

Все це сприяло пробудженню національної самосвідо­мості та зростанню боротьби за національні й державно-правові свободи.

Національна самосвідомість — фактор самозахисту й ви­живання нації, її розвитку й утвердження серед інших рівноправних народів світу.

ХЛОПОМАНСТВО (1859—1861)

Із польської шляхти Правобережжя відокремилася група студентів, яка вирішила служити українському народові, зблизитись з ним.

Хлопоманами називали тих, хто присвятив себе справі українського народу.

Ідеолог, натхненник хлопоманів — Володимир Антоно­вич, студент випускного курсу Київського університету.

Мета хлопоманів:

• демократизація суспільних відносин;

• активна служба народові;

• скасування кріпосництва;

• ліквідація царизму;

• встановлення демократичної республіки на основі добровільного співжиття росіян, українців, поляків.

Для досягнення мети вони обрали шлях без насильства і терору, а через освіту і виховання національної свідомості простого люду.

Погляди В. Антоновича активно підтримали:

Тадей Рильський, Борис Познанський,

Кость Михальчук, Павло Житецький та ін.

Вони розмовляли українською мовою, вбиралися в націо­нальний одяг, дотримувалися народних звичаїв та обрядів.

Під час студентських канікул вони:

• мандрували селами;

• збирали народні пісні, казки, прислів'я, звичаї та обряди;

• розповідали селянам про славне минуле України.

На зламі 1860—1861 рр. гурток хлопоманів припинив існування з власної ініціативи.

ВИНИКНЕННЯ ГРОМАД ТА ЇХНЯ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ

(Діяли наприкінці 50 — на початку 60-х рр.).

Це — перший етап громадівського руху.

Громадівськии рух влада назвала українофільством.

Громади — напівлегальні та легальні організації (гурт­ки), що об'єднували українську інтелігенцію, службовців, офіцерство, студентство, учнівську молодь, а також поміщиків-лібералів.

Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського братства М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Г. Шевченко в Петер­бурзі створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті сприяти розвиткові освіти, свободі літературного слова, поширенню національ­ної ідеї, формуванню національної свідомості.

Вони почали видання першого в Російській імперії укра­їнського часопису "Основа" (1861 р.), що публікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Г. Шевчен­ка та інших українських письменників.

Перша громада в Україні виникла у Київському університеті з таємного гуртка хлопоманів (1861 р.). Вона налічувала 300 членів. Очолив громадівців Володимир Ан­тонович, а одним із найвпливовіших серед них став Тадей Рильський.

ПРОГРАМНІ ПОЛОЖЕННЯ ГРОМАДІВЦІВ

1. Малоруський (український) народ є окремою нацією.

2. Кожен свідомий українець має віддати всі свої сили для піднесення самосвідомості народу.

3. До всіх братів-слов'ян українець повинен ставитися дружно і допомагати їм у боротьбі проти гнобителів.

4. Проголошувалася солідарність із політичними й соціальними ідеалами прогресивної російської інтелігенції.

Дві течії у Київській громаді:

1. Ліберальна (В. Антонович, Б. Познанський, П. Чубинський, Т. Рильський та ін. ).

Головну увагу вони приділяли вивченню української культури, мови, історії, культурно-просвітницькій діяль­ності серед народу.

2. Революційно-демократична (підполковник Потоцький, В. Пилипенко та ін.). Ставили метою народне повстання проти царизму.

Весна 1861 р. — громади існували в Києві, Одесі, Хар­кові, Полтаві Чернігові.

ДІЯЛЬНІСТЬ ГРОМАД МАЛА КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ХАРАКТЕР

• вони відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них учителями;

• читали слухачам "Кобзар" Т. Г. Шевченка;

• виступали з лекціями;

• організовували публічні бібліотеки;

• виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл тощо;

• поширювали серед населення твори Т. Г. Шевченка,

Марка Вовчка та ін.;

• організовували складання і видання популярних книжечок українською мовою.

Самі громадівці розмовляли українською мовою, дотриму­валися звичаїв українських селян (особливо в одязі), співали українських пісень, ідеалізували запорожців і гайдамаків.

Діяльність громад викликала серйозну тривогу серед урядових кіл.

1862 р. — активних членів кількох громад було заарештовано;

закрито недільні школи;

припинено діяльність "Основи".

Друга половина 60-х рр. XIX ст. — громадівський рух припинився, бо посилилися репресії. -

ВІДНОВЛЕННЯ ГРОМАДІВСЬКОГО РУХУ НА ПОЧАТКУ 70-х рр. XIX ст.

Це — другий етап громадівського руху. Він став організованішим і цілеспрямованим.

Початок 70-х рр. — відновлювалися громади у Києві, Полтаві, Чернігові та ін. містах.

У Києві за підтримки М. Драгоманова, О. Русова відновилася громада, під назвою Стара громада на чолі з В. Антоновичем.

Громадівці працювали над підготовкою й виданням:

• кількох томів "Народних південноруських казок", зібраних Іваном Рудченком;

• байок Глібова;

• збірок народних пісень із мелодіями, опрацьованими Миколою Лисенком,

• історичних пісень і дум.

Громадівці

1. Встановлювали зв'язки з Західною Україною, де громади почали активно використовувати можливості місцевої преси.

2, 3 ініціативи громади було створено Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Гро­мадівці цікавилися археологією, етнографією, статисти­кою, географією, історією, активно шукали моделі май­бутнього суспільного розвитку.

Січень 1873 р. — громадівці заснували Історичне товарист­во Нестора-літописця.

1873 р. —- громадівці сформулювали свою політичну про­граму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії України. 1874—-1875 рр. — друкованим органом Київської громади стала газета "Київський телеграф".

1876 р. — було закрито газету "Київський телеграф", розігнано Південно-Західний відділ Російського гео­графічного товариства.

Активні діячі громадівського руху зазнали пересліду­вань. Рятуючись від них, Павло Чубинський виїхав до Пе­тербурга, Федір Вовк, Сергій Подолянський, Михайло Драгоманов — за кордон.

ЗНАЧЕННЯ ГРОМАДІВСЬКОГО РУХУ

1. Активізувалися наукові дослідження.

2. Зростала національна самосвідомість.

3. Українська культура завойовувала нові позиції.

4. Активізувався студентський рух.

5. Діяльність громад була спрямована на пошуки ідеалу соціальної та національної справедливості.

ЕМСЬКИЙ УКАЗ 1376 р. ТА ПЕРЕСЛІДУВАННЯ УКРАЇНОФІЛІВ

1875 р. — створено комісію для розгляду засобів боротьби з українофільством. У висновках комісії зазначалося: "Допустити окрему літературу простонародною говіркою означало б закласти міцні підвалини для пере­конання можливості відокремлення, хай навіть у дале­кому майбутньому, України від Росії".

18 травня 1876 р. — ознайомившись із цими рекомен­даціями комісії під час лікування на німецькому курорті Емс, Олександр II підписав розпорядження (Емський указ), згідно з яким:

1. Заборонялося видання українською мовою як оригіна­льних творів, так і перекладів (навіть текстів до нот).

2. Заборонялося завезення до імперії українських книг і брошур, надрукованих за кордоном.

3. Не дозволялося ставити п'єси й влаштовувати кон­церти "малоросійською говіркою".

4. Як виняток допускалося видання українською мовою художньої літератури та історичних документів.

Нагляд за виконанням Емського указу здійснювало го­ловне управління у справах цензури. 1881 р. — Олександр II, не скасовуючи Емського указу,

вніс до нього деякі послаблення.

1. Було дозволено друкувати українською мовою слов­ники, але російською абеткою.

2. Питання про українські вистави тепер вирішувала місцева влада.

МОЛОДІ ГРОМАДИ

У 70-х рр. XIX ст. з'явилися громадівські гуртки з патріотично налаштованої молоді — Молоді громади.

Такі громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові,, Києві, Єлисаветграді, Одесі.

До їхнього складу входили переважно студенти, вчителі гімназій і народних шкіл, гімназисти, семінаристи тощо.

Молодогромадівці прагнули якнайшвидше розв'язати пекучі політичні проблеми, тому не хотіли обмежитися культурно-освітньою діяльністю.

Поступово багато хто з них переходив на позиції народ­ників, віддаючи свій молодий запал, сили і навіть життя справі повалення самодержавства, ліквідації залишків кріпосництва й завоювання політичних свобод.

ВИСНОВОК

Народовський рух 60-х рр. зміцнив свої позиції в культур­но-освітній діяльності.

70-80-ті рр. XIX ст. — народовський рух поширив свою діяльність на політику, заснувавши політичні часописи: "Батьківщина" (1879 р.) для селян, "Діло" (1880р.) для інтелігенції.

Володимир Барвинський — редактор "Діла", визначний публіцист.

1880 р. — за ініціативою В.Барвицького у Львові було проведено всенародне віче.

Це була перша спроба єднання народовців з народними масами.

Було створено першу політичну народовчу організа­цію — "Народну Раду".

90-ті рр. XIX ст. — народовці проголосили "нову еру" в громадському житті Галичини і в розвитку польсько-українських відносин. Народовські депутати у Галиць­кому сеймі взяли зобов'язання бути лояльними до влади. І.Франко про це висловився так: "мовчати про кривди народних мас".

Народовці одержали кілька чиновницьких посад в адміністративно-управлінському апараті Галичини і стали служити монархії Габсбургів. І Франко закликав боротися з "новою ерою", з політикою тих народовців, які зрадили інтереси народу.

"ПРОСВІТА" (КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЄ ТОВАРИСТВО)

1868 р.— народовці заснували товариство "Просвіта", яке спершу видавало популярні книжки, а потім організува­ло читальні та охопило своїм впливом широкі кола селян.

Мета товариства:

1. Поширювати освіту.

2. Утверджувати національну свідомість. Перший голо­ва "Просвіти" — Анатолій Вахнянин.

Діяльність товариства:

1. Видавали твори українських письменників.

2. Видавали шкільні підручники.

!3. Готували і друкували популярні наукові альманахи. 4. Випускали щорічний "Науковий календар". Товариство "Просвіта" мало всеукраїнський характер. В його роботі брали участь В. Дорошенко, І. Крип'якевич, І. Раковський, С. Рудницький та ін. З ініціативи "Просвіти" було створено друкований орган

народовців "Діло"

ЛІТЕРАТУРНЕ ТОВАРИСТВО ім. Т. ШЕВЧЕНКА (З 1892 р. — НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ім. Т. ШЕВЧЕНКА)

1873 р. — засноване Літературне товариство ім. Т. Шев­ченка (реорганізовано в Наукове 1892 р.) за допомогою меценатів із Наддніпрянщини.

Мета товариства — сприяти розвиткові української мови й літератури. У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Раковський та ін.

За час своєї діяльності (1873—1939) воно видало понад 1100 наукових і літературних праць.

М. Грушевський — голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка з 1897 р. по 1913 р.

ЗНАЧЕННЯ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. Т. ШЕВЧЕНКА

1. Наприкінці XIX ст. Наукове товариство ім. Х.Шевченка було вже не місцевою організацією, а загальноукра­їнським науковим центром."

2. Товариство видавало праці українських вчених, письмен­ників, громадських діячів як Східної, так і Західної України.

3. Воно охоплювало всі галузі науки і наприкінці XIX ст. фактично відігравало роль української Академії наук.

4. Згуртувало навколо себе інтелектуальні сили українсько­го народу, сприяло розвиткові української культури.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

ФАКТОРИ, ЯКІ СПРИЯЛИ ПІДНЕСЕННЮ КУЛЬТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

1. Реформи 60-70-х рр. (скасування кріпосного права, ре­форми освіти, судова, міська, земська).

2. Бурхливий розвиток фабрично-заводського виробництва, розвиток ринкових відносин, що вимагав більш високо­го рівня освіти населення, висококваліфікованих спеціа­лістів різних галузей знань.

На перешкоді розвитку культури стояли:

1. Політика русифікації, полонізації, мадяризації, онімечу­вання збоку Російської імперії та Австро-Угорської, мо­нархії.

2. Численні заборони урядів двох імперій у вигляді указів, циркулярів, законів.

3. Переслідування з боку властей передових діячів української культури.

ОСВІТА

ПОЧАТКОВА ОСВІТА

1864 р. — реформа освіти.

Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових на­родних училищ:

• однокласних з трирічним терміном навчання,

• двокласних, в яких навчалися п'ять років;

• у 1872 р більшість повітових початкових училищ реорганізували в шестирічні міські училища. Зростала кількість початкових шкіл. Наприкінці XIX ст. їх було 17 тис, але вони охоплю­вали лише третину дітей.

70% дітей залишалися поза школою. Чимало народних училищ відкривали земства. Вони збільшили асигнування на утримання та будівниц­тво шкіл з 1871 р. по 1895 р. у 6 разів. Навчання велося російською мовою. Виникали недільні школи для дорослих, де навчалися неписьменні селяни і робітники.

В їх створенні велику роль відігравали В. Антонович, П. Чубинський та ін.

1859 р. — Відкрито першу недільну школу для дорослих у Києві. Згодом такі навчальні заклади виникли в Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах.

У 1859—1862 рр. в Україні було створено ПО недільних шкіл. Викладання в них велося українською мовою. 1862 р. — царський уряд заборонив недільні школи. 70—80-ті рр. XIX ст. — вони відновили свою роботу. Відігравали важливу роль у поширенні знань серед народу.

На західноукраїнських землях 1869 р. — реформа освіти.

Було запроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком до 14 років.

Утім, більшість дітей не відвідувала школу через бідність, відсутність шкільних приміщень і вчителів. На західноукраїнських землях неписьменних було 70-75%, а в гірських районах — 90% населення. Українська мова в початковій школи не була забороне­на, але через відсутність українських учителів у багатьох школах Східної Галичини навчання велося польською мовою, у Північній Буковий; — німецькою, в Закарпатті — угорською.

СЕРЕДНЯ ОСВІТА

1871 р. — затверджено новий статут гімназії, за яким їх було перетворено в класичні гімназії з 8-річним строком

навчання.

Для жінок було створено окремі жіночі гімназії. 1859 р. — відкрито першу жіночу гімназію в Києві.

Як і перше, діяли середні навчальні заклади закритого типу (інститути шляхетних дівчат, приватні пансіони).

Потреби в кадрах висококваліфікованих робітників і служ­бовців сприяли виникненню училищ професійної освіти:

ремісничих, технічних, сільськогосподарських, нижчих промислових, комерційних та ін.

Для підготовки офіцерських кадрів для армії було ство­рено кадетські корпуси з семирічним строком навчання.

Навчання велося російською мовою та було платним.

1887 р. — циркуляр "про кухарчиних дітей", який забо­роняв вступ до гімназії дітям із малозабезпечених сімей.

Наприкінці XIX ст. з Україні було 129 гімназій, 19 ре­альних училищ, де навчалися представники заможних верств.

На західноукраїнських землях 1874 р. — було дозволено навчання українською мовою у

середніх навчальних закладах. Кінець XIX ст. — у Галичині було 6 українських гімназій

і 29 польських на Буковині — функціонували дві

Німецько-українські гімназії (українська мова вивчалася як окремий предмет);

у Закарпатті існували три гімназії, в яких українська мова не вивчалася зовсім.

ВИЩА ШКОЛА

У другій половині XIX ст. продовжували діяти університети:

Харківський,

Київський,

Львівський.

Було відкрито нові університети:

з ініціативи М. Пирогова в Одесі — Новоросійський (1865 р.); Чернівецький (1875 р.)

1894 р. — при Львівському університеті було відкрито кафедру історії України, яку очолив М.Грушевський. 191)0 р. — там само відкрили кафедру української літе­ратури, яку очолив Кирило Студинський. С. Смаль-Стоцький, професор Чернівецького універси­тету став засновником кафедри української мови. У Львівському університеті професорів-українців було всього 8.

1884 р. — царський уряд затвердив новий реакційний університетський статут, за яким повністю ліквідувалася університетська автономія.

Розвивалася спеціальна вища освіта:

• політехнічні інститути було відкрито у Львові та Києві;

• ветеринарні інститути — у Харкові та Львові;

• історико-філологічний інститут — у Ніжині;

• технологічний інститут — у Харкові;

• вище гірниче училище — в Катеринославі;

• сільськогосподарський інститут — в Одесі та ін. Тільки небагатьом людям із небагатих родин щастило

одержати вищу освіту. В основному навчалися діти із за­можних сімей.

НАУКА

Наукові дослідження проводилися в основному в універ­ситетах. Учені України зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки.

М. Д. Пильчиков довгий час працював у Харківському університеті. Зробив визначний внесок у розвиток магне­тизму електротехніки. Він першим в Україні та Росії взявся розвивати рентгенологію.

М. Бекетов завідував кафедрою хімії Харківського університету, вперше у світі став викладати курс фізичної хімії.

Видатними математиками були:

О. Ляпунов — працював у Харківському університеті, розробив загальну теорію сталості руху.

М. Ващенко-Захарченко — впродовж 40 років читав різні курси математики в Київському університеті.

В. Єрмаков — працював у Київському університеті, створив школу талановитих математиків.

І. Мечников — талановитий біолог, був спершу доціміом, а потім професором Новоросійського університету, відкрив теорію утворення багатоклітинних організмів неклітинних, заклав підвалини вчення про фотоцитоз захисні властивості організму.

У 1886 р, І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії та другу в світі бактеріологічну ста 11 цім Через переслідування властей І. Мечников був змушений залишити Україну і переїхав до Парижа. Згодом мім удостоївся найвищої світової наукової нагороди Нобелівської премії за розвиток імунології (вчення про імунітет).

М. Гамалія зробив значний внесок у розвиток медицини. У боротьбі з такими хворобами, як чума, холера, тиф впровадив у практику охорони здоров'я щеплення.

М. Авенаріус — основоположник наукової школи з моле­кулярної фізики. Розвивалось українське мовознавство, хоч українська мова переслідувалася в Україні після появи Валуєвського циркуляру (1863 р.) та Емського указу (1876 р.)

Видатні мовознавці

П. Житецькяй — працював у царині дослідження історії української мови, літератури, фольклору.

О, Потебня — написав низку важливих праць із проблем мовознавства. Розвивалася історична наука.

М, Костомаров багато зробив для формування концепції української історії, глибоко досліджував історію України періоду Руїни та Гетьманщини. Опублікував праці "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмель­ницького" та ін.

В. Антонович — проводив копітку роботу з дослідження документів, на основі яких детально вивчив історію ко­зацтва та гайдамацького руху.

О. Лазаревський працював над дослідженням історії Ліво­бережної України. Вивчав розвиток феодально-кріпос­ницьких відносин, розвиток культури українського на­роду та ін. Написав понад 400 історичних праць.

Д, Яворницький (1855—1940) — досліджував історію запо­розьких козаків, написав тритомну працю "Історія запо­розьких козаків", в якій глибоко і всебічно виклав історію Запорозької Січі.

80—90-ті рр. — почалася активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків: О. Єфименка, Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Грушевського.

ЛІТЕРАТУРА

У другій половині XIX ст. значних успіхів було досяг­нуто в літературі.

Марко Вовчок (1833—1907) репрезентувала демократичний напрям в українській літературі. У збірці "Народні оповідання" та інших творах засуджувала кріпосний лад. Вона написала першу українську соціальну повість "Інститутка" з правдивим зображенням життя кріпаків, їх прагненням до волі.

Панас Мирний (1849—1920) писав твори на соціально-по­бутову тематику.

У 1903 р. вийшов його роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (співавтор — його брат Іван Білик), що приніс йому гучну славу.

Роман "Повія", повість "Лихі люди" та інші твори по­дають картину життя українського суспільства в період після скасування кріпосного права і розвитку капіталізму.

І. Нечуй-Левицький (1838—1918) у своїх повістях та оповіданнях продемонстрував глибоке розуміння життя багатьох соціальних верств українського суспільства. Життя селян і робітників-заробітчан показано у творах "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я"; життя інтелігенції — у творі "Над Чорним морем"; життя міщанства — "На Кожум'яках"; життя духовенства — "Афонський пройдисвіт". Він писав новели, романи, нариси, літературно-критичні статті, виступав як драматург.

П. Грабовський (1864—1902) — визначний український поет, який у своїх творах закликав до повалення царсь­кого самодержавства, за що був засланий царськими властями до Сибіру, де й помер у Тобольську 1902 р. Популярні його твори "Пролісок", "Кобза". Відомий П. Грабовський і як перекладач українською мовою з російської, вірменської, грузинської, польської, бол­гарської, англійської мов творів видатних поетів.

М. Коцюбинський (1864—1913) писав публіцистичні нари­си, оповідання (в 1899—1903рр. у Львові випущено три томи його оповідань), історичні повісті ("Дорогою ціною")

Леся Українка (1871—1913) — її поезія пройнята пафосом свободи. Поетеса вбачала основне завдання своєї твор­чої діяльності в служінні справі визволення свого народу_ ("Без надії сподіваюсь", "Товаришів на спомин". її поема "Давня казка" утверджувала ідею служіння поета інтересам народу.

На західноукраїнських землях

Іван Франко (1856—1916) — всесвітньо відомий поет, прозаїк, драматург, талановитий філософ, літературо­знавець, фольклорист, великий художник слова, відомий громадський діяч 70—90-х рр. у Галичині. Написав поему "Мойсей", в якій висловив глибоку віру в непереможність, силу і світле майбутнє українського народу.

Його твори "Борислав сміється", "Бориславські опові­дання" — про тяжке життя та боротьбу західноук­раїнських робітників. "Вічний революціонер", "Гімн" — це всім відомі вірші, в яких І. Франко закликав поне­волений народ до боротьби за кращу долю "хоч синам, як не собі..."

Його літературний внесок у скарбницю української літе­ратури — 5 тис. творів.

Юрій Федькович (1834—1888) написав значну кількість по­етичних, прозових і драматичних творів, в яких опису­вав життя українців Північної Буковини. Він — один із перших творців української психологічної новели ("Хто винен?" "Серце не навчити" та ін.). Романтична поезія Ю. Федьковича пройнята новатор­ським духом.

В. Стефаник (1871—1936) реалістично і з глибокою про­никливістю зображував народне життя Західної України.

О. Кобилянська (1863—1942) увійшла в українську літера­туру у 80—90-х рр. XIX ст, поряд із знаними майстра­ми слова того часу. Вона належала до письменників-реалістів, яким були близькі життя і прагнення простого народу.

УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ

Значним явищем української драматургії другої полови­ни XIX ст. стала творчість великих майстрів слова. М. Старицький (1840—1904) зображав життя українського села. Написав "Тараса Бульбу", "За двома зайцями". Відомі його історичні п'єси: "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші". Всього написав 25 п'єс.

М. Кропивницький (1840—1910) — його творчість стала визначним явищем у драматургії, з його іменем пов'язане становлення українського театру. Написав 40 п'єс. Великої популярності набули його драми: "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" "Глитай, або ж павук" та ін.

І. Кароенко-Карий (1845—1907) увійшов в історію української культури борцем за національний театр, творцем соціальної драми та комедії. Його комедії "Сто тисяч", "Мартин Буруля" та п'єси "Хазяїн", "Бурлака" стали класикою. Чудово змалював образи українських жінок у "Наймичці", "Безталанній". Драматичні твори писали І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко.

ТЕАТР

1864 р. — у Львові почала свою діяльність перша в Гали­чині українська професійна група "Руська бесіда" на чолі з О. Бачинським. Це був перший професійний театр Західної України.

1882 р. — М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну групу за участю М. Заньковецької, М. Старицького, М. Садовського, А. Максимовича та ін. Наприкінці XIX ст. виникли трупи А. Садовського, П, Саксаганського, І, Карпенка-Карого. Вони гастро­лювали по Україні та поза її межами (в Росії, Білорусії, Грузії, Польщі).

1891 р. — у Києві було організовано перший постійний російський театр М. Соловцова.

ЖИВОПИС

У другій половині XIX ст. чільне місце в українському мистецтві посіли побутовий живопис, пейзаж, портрет. Об­разотворче мистецтво зазнало позитивного впливу художників-передвижників.

Знані українські художники другої половини XIX ст.

Сергій Васильківський (1854—1917) — працював переважно в пейзажі та жанровій картині. Мальовничу Україну, її красу зобразив у картинах: "Степ на Україні" "Ранок", "Весна на Україні". Широко відомі його картини: "Біля корчми", "Ярмарок у Полтаві", "Козак на дорозі", "Ко­зача левада" та ін.

Зібрані ним краєвиди, побутові сцени та рисунки пам'яток української архітектури С. Васильківський заповів мистецько-етнографічному музею Харкова (ці картини він збирав протягом усього життя). У своїй творчій діяльності він звертався і до портрета. У 1900 р. видав альбом "Із української старовини", щоби поширити знання минулого серед народу; згодом — альбом "Мотиви українського орнаменту XVII — XVIII ст.". С. Васильківський розписав стіни будинку Полтавського земства, на яких намалював три історико-побутові кар­тини: "Козак Голота", "Шлях Ромодан", "Вибір полковника". Він створив понад 3000 картин.

Костянтин Трутовський (1826—1893) малював прекрасні картини з народного побуту: "Бандурист", "Український ярмарок", «Дівчата біля криниці", "Шевченко над Дніпром". Його картини ("Зустрічі", "Колядки") вабили публіку щиро змальованою українською природою. На його полотнах — велика любов до України, її народу. Митець показав і тяжку долю селян ("Мироїд", "Пан", "Хворий" та ін.).

Микола Пимоненко (1862—1912) — майстер побутового жанру на селянську тематику: "Сінокіс", "Проводи рек­рутів", "Жниця" та ін. Глибоке розуміння життя народу яскраво проявилось у його картинах "Свати", "У похід", "Ярмарок", "Весілля в Київській губернії", "Ворожіння". У своїй творчості він також звертався до портрета.

К. Костанді (1852—1921) — майстер українського реалістичного живопису. Малював пейзажі, портрети, знамениті його жанрові картини. Приваблюють своєю майстерністю картини "Рання вес­на", "В люди", "Серпневий день", "Пізні сутінки" та ін. У 1890 р. К. Костанді — один із засновників Товариства південноросійських художників, яке мало на меті пропаган­ду реалістичного мистецтва на півдні України.

М. Мурашко (1844—1909) — відомий пейзажист. Глибоко вивчав природу і життя відображаючи це у своїх кар­тинах. Відома його картина "Над Дніпром" та ін. У 1875 р. він заснував у Києві Малярську школу, яка відіграла визначну роль у розвиткові образотворчого мистецтва України.

Представники реалістичного напряму в живопису на західноукраїнських землях

К Устиянович (1839—1903) — його живописна спадщина ве­лика і різноманітна. Малював картини на релігійну тема­тику, розписував церкви, працював у портретному жанрі. Виконав багато побутових та історичних картин, пей­зажів, рисунків, карикатур. У живописну скарбницю увійшли його картини "Мойсей" та "Христос перед Пілатом".

Т. Копистииський (1844—1916) працював учителем рисун­ків у гімназії у Львові, малював картини на релігійну тематику, відомий іконописець. Одночасно майстерно ство­рив образи з народу "Гуцулка", "Гуцул з Липовець" та ін.

Т. Романчук (1865—1911) малював ілюстрації до історії України й карикатури для львівського журналу "Зеркало". Вельми полюбляв малювати пейзажі, квіти, коней.

І. Труш (1869—1941) розпочав свою діяльність наприкінці XIX ст. Йому належала ініціатива заснування товариств із розвитку українського мистецтва (1898 р.). Прекрасний майстер критичного реалізму, він створив чудові образи Лесі Українки та Івана Франка. Відомий пейзажист.

АРХІТЕКТУРА

Домінуючий напрям в архітектурі — еклектизм, тобто поєднання елементів різних стилів.

У другій половині XIX ст. будувалися міста, промислові підприємства, торговельні та навчальні заклади, культурні центри.

У Києві було споруджено:

Будинок міської думи (архітектор О. Шимме). Будинок оперного театру (архітектор В. Шретер). Політехнічний інститут (архітектор О. Беретті). Будинок 1-ї київської гімназії (архітектор О. Беретті). Володимирський собор (архітектори Г, Штром, П. Спарро, О. Беретті). Готель "Континенталь" (архітектор О. Беретті).

В Одесі: Новий оперний театр (архітектори Г. Гельмер, Ф. Фельнер, Ф. Гонсіоровський).

У Харкові: Харківське комерційне училище (нині Українська юридична академія) — архітектор О. Бекетов.

У Львові: Оперний театр (архітектор 3. Горголевський). Політехнічний інститут (Ю. Захаревич).

У Чернівцях: Будинок резиденції митрополита Буковини (архітектор П. Главка).

СКУЛЬПТУРА

У другій половині XIX ст. в Україні працювали відомі скульптори: Л. Позен — автор скульптурних груп, портретів і статуеток

("Кобзар", "Запорожець у розвідці", "Жебрак"). П. Забіла — автор погрудь Т. Шевченка та О. Пушкіна.

Шедевром монументальної скульптури став пам'ятник Богдану Хмельницькому в Києві, відкритий 1888 р.

(автор М. Микешин).

МУЗИКА

Видатні представники музичного мистецтва другої поло­вини XIX ст. С. Гулак-Артемовський (1813—1873) у 1862 р. написав першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм". Він був видатним оперним співаком.

П. Сокольський (1832—1887) створив популярні опери "Богдан Хмельницький", "Мазепа", "Майська ніч", на­писав багато романсів, пісень, вокальних ансамблів. Широко відомі його фортепіанні твори "Музичні кар­тини для фортепіано".

П. Ніщинський (1832—1896) — великою популярністю ко­ристувалися його "Вечорниці", написані до п'єси Т. Шевченка "Назар Стодоля".

М. Лисенко (1842—1912) — основоположник української класичної музики. Він — автор музики до п'єси І. Кот­ляревського "Наталка Полтавка". Творець народних музичних драм "Тарас Бульба", "Різдвяна ніч", "Утоп­лена" та ін., опери "Чорноморці".

Обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Ним було видано 25 збірників українських на­родних пісень.

Для дітей написав опери: "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і весна". Крім того, він записав музичний репертуар кобзаря Ос­тапа Вересая та видав думи й пісні, що їх виконував про­славлений кобзар. М. Лисенко написав багато романсів, дуетів, хорів, сим­фонічних творів. Його твори увійшли в українську та світову скарбницю.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ КОМПОЗИТОРИ

М. Вербицький (1815—1870) — популярний український композитор і диригент. Написав 10 симфоній на теми українських народних пісень, два полонези, хори "Жовняр", "Пісня до місяця", "Тихий вітер", "Заповіт" та ін.

Писав музику до п'єс, що ставилися на сценах Західної України ("Підгіряни", "Троянди", "Галя" та ін.).

М. Вербицький склав музику на слова П. Чубинського "Ще не вмерла Україна"; 1864 р. її виконував хор у

Львівському українському театрі.

Пісні М. Вербицького на слова П. Чубинського суди­лося стати національним гімном, а з 1992 р. — державним

гімном України.

І. Лаврівський (1822—1878) — в його творах оживає цер­ковна музика. Широко відомі його хорові твори "Осінь", "Чом, річенько" та ін. Писав музику до теат­ральних п'єс: "Обман очей". "Роксолана".

А. Вахнянин (1841—1908) — організатор музичного життя у Львові, автор хорів: "Хор варягів", "Живем — живем", "Шалійте" та ін., багатьох сольних пісень: ("Помарніла наша доля" і т. ін.) та особливо популяр­ної незакінченої опери "Купайло".

С. Воробкевич (1836—1903) — видатний композитор Північної Буковини. Складав церковні пісні й псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та опери. Широ­ко відомі його хорові твори: "Над Прутом", "Сині очі", "Вечір", оперета "Убога Марта" та інші музично-драматичні твори.

ВИСНОВКИ

1. Друга половина XIX ст. — складний і суперечливий період у розвитку української культури.

2. Попри великі трудності й заборони, в усіх сферах української культури відбувався процес національного самоутвердження.

3. Українська культура збагатилася визначними здобутками.

4. Розвиток культури сприяв зростанню самосвідомості українською народу.

НАРОСТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У Східній Галичині склалися кращі умови для націо­нального життя, ніж на українських землях під владою Російської імперії.

1. Не було заборони друкувати книжки українською мовою.

2. Тут існувало українське шкільництво.

3. Діяли культурно-освітні та наукові заклади.

4. Українською мовою друкувалися книжки, газети і жур­нали, багато з яких нелегально вивозилося в Наддніп­рянську Україну.

5. Поряд із культурно-просвітніми та господарськими ор­ганізаціями виникли молодіжні організації, щоб фізично й духовно загартовувати молодь: "Сокіл" (1902 р.), "Січ" (1900 р.).

1902 р. — ці товариства масово виникали в містах і селах Східної Галичини, стаючи зародком майбутнього українського війська.

6. Активізувався студентський рух.

Липень 1900 р. — відбулося друге студентське віче у Львові, яке висунуло вимогу політичної самостійності України, зазначивши, що потрібна "тільки самостійна, національна держава".

1901 р. — виступили студенти Львівського університету. Вони вимагали від уряду Австро-Угорської монархії ска­сувати обмеження на вільний культурний розвиток українського народу; надати українцям право навчатися рідною мовою.

7. Здійснювалися ювілейні культурно-просвітницькі заходи. 1898 р. — святкування у Львові 100-річчя української

літератури (від часу появи "Енеїди" І. Котляревського). До цього ювілею М. Грушевський підготував і видав перший том "Історії України — Руси", яка мала велике значення для зростання національної свідомості українського народу.

Широко відзначалося 25-річчя літературної діяльності І. Франка.

1903 р. — у Києві та Львові відзначено 35-річчя музичної творчості композитора М. Лисенка.

Такі урочистості сприяли піднесенню національного руху в Західній Україні, а завдяки всеукраїнському значен­ню і єднанню українського народу.

8. Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила всі повіти краю.

1914 р. — товариство "Просвіта" налічувало 77 місцевих відділень та близько 3 тис. читалень.

9. Учасники національно-визвольної боротьби ставили політичні завдання.

Політична боротьба точилася навколо питань:

відокремлення Східної (української) Галичини від Західної;

створення українського університету у Львові;

проведення виборчої реформи, яка збільшила б кількість представників-українців у Галицькому сеймі;

політичних прав і свобод для українців;

здобуття політичної самостійності України. Лютий 1914 р. — завдяки активним діям Андрія Шептицького було досягнуто польсько-українського компромісу, українці мали одержати третину місць у Галицькому сеймі та повноправне представництво у різних сеймових комісіях.

ВИСНОВКИ

1. З виникненням наприкінці XIX ст. перших українських партій національна ідея вийшла за межі інтелігентського середовища і проникла в народні маси.

2. Однією з основних особливостей національного відрод­ження на початку XX ст. було пожвавлення зв'язків між Галичиною та Наддніпрянською Україною.

3. Поряд із культурно-просвітницькою роботою ставились і політичні завдання:

• відокремлення Східної (української) Галичини від

Західної (польської) та створення на її території адміністративно-політичної одиниці — Коронного краю;

• проведення виборчої реформи;

• політичні права і свободи;

• створення українського університету у Львові;

• здобуття політичної самостійності України.

4. Досвід українського національного відродження початку XX ст. мав велике значення для подальшої боротьби за українську державність.

5. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, ніякі перепони не могли перешкодити цьому.

ПОЧАТОК ПРОЦЕСУ УКРАЇНІЗАЦІЇ ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

1. У багатьох містах і селах відбулися збори і мітинги, які ухвалювали резолюції з вимогою запровадження навчан­ня у школах українською мовою.

2. У багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання рідною мовою.

3. Українська студентська молодь організувала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах.

4. У Київському, Харківському, Одеському університетах було запроваджено курс української літератури.

5. У травні 1907 р. з'явилося офіційне розпорядження про скасування Емського указу 1876 р.

6. Цей процес українізації, схвально зустрінутий учнями та їхніми батьками, студентами, царські власті незабаром припинили насильницькими методами.

ПОЯВА МАСОВИХ УКРАЇНСЬКИХ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ

1. Російська академія наук з ініціативи українських науко­вих діячів створила комісію, яка підготувала "Записку про скасування утисків малоросійського друкованого слова". її підтримали вчені Київського і Харківського університетів.

2. 24 листопада 1905 р. було видано закон, за яким дозво­ляли видавати літературу, випускати. газети і журнали національною мовою, створювати культурно-освітні то­вариства, національні театри.

3. 1905 р.— у Лубнах з'явилася перша в Російській імперії українська газета "Хлібороб".

4 Незабаром газети українською мовою почали виходити в Одесі, Катеринославі, Полтаві, Харкові та інших містах.

5. Засновувалися перші українські суспільно-політичні журнали: "Дзвін",

"Українська хата",

"Рідний край" у м. Полтаві (редактором якого була сестра Лесі Українки — О. Косач),

"Посів",

"Село",

"Громадська думка" в м. Києві (С. Єфремов, Є. Чекаленко) та ін.

6. Усього протягом 1905—1907 рр. виходило 24 україно­мовних видання.

7. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова до Києва видання "Літературно-наукового вісника".

8. Часопис "Киевская старина" дістав назву "Україна" і видавався українською мовою.

"ПРОСВІТА"

1. У 1905 р. в Києві, Катеринославі, Чернігові, Ніжині та інших містах з'явилися осередки культурно-освітньої організації "Просвіта". Попервах було 9 "Просвіт" із 30 філіями.

2. До середини 1905 р. їх стало 35, а до середини 1907 р. — 45.

3. "Просвіти" вели активну культурно-освітню роботу:

• засновували бібліотеки й читальні для населення;

• проводили вечори українською мовою;

• видавали українською мовою літературу;

1 читали лекції (на теми з історії та культури України);

• пропагували твори Т. Шевченка, влаштовували щорічні урочисті свята "Шевченкові роковини";

• відкривали школи з українською мовою навчання. Одна з перших таких шкіл на Україні з'явилася в с. Богданівка на Миколаївщині. Проіснувала вона два роки, а потім була заборонена.

4. Активну участь у роботі "Просвіт" брали видатні діячі української культури:

Б. Грінченко, Леся Українка у Києві;

М. Лисенко М. Коцюбинський — у Чернігові;

Панас Мирний — у Полтаві;

Д. Яворницький — у Катеринославі та ін.

ПОСИЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ГНІТУ

1. Було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де її ввели під час революції. 1909 р. — прийнято рішення думського підкомітету в справах освіти про недопущення викладання української мови в школах.

2. Йшло насадження ідеології російського великодержавно­го шовінізму:

У 1908 році в Києві виникла шовіністична організація "Клуб русских националистов". її відділи при підтримці властей були відкриті у десятках міст України. Вони на­магалися переконати українців, що вони лише гілка єдиної російської народності й що спільність з росіянами ґрунтується на єдиній православній релігії. Знову панівною стала шовіністична теорія єдності "самодержавства, православ'я і народності".

3. Були закриті "Просвіти" та інші українські громадські установи і було заборонено:

продавати українські книжки (в тому числі навіть "Євангеліє" українською мовою);

проводити концерти, вечори українською мовою; збір коштів на спорудження пам'ятника на могилі Т. Шевченка у Каневі.

4. 20 січня 1910 р. вийшов циркуляр П. Столипіна, за яким було заборонено реєструвати будь-які "інородські" товариства і видавництва.

Царські власті використовували "чорні сотні", тобто озброєні загони шовіністичних організацій "Союза русского народа", "Союза Михайла Архангела" для фізичної розправи з прогресивною інтелігенцією, національне свідомими українцями, для знищення де­мократичних закладів, здійснення єврейських по­громів.

6. У 1914 р. було заборонено святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. У відповідь на це відбулися масові демонстрації студентів у Києві.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Й ДУХОВНЕ ЖИТТЯ НА УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ НА ПОЧАТКУ XX ст.

Розвиток української культури на початку XX ст. відбувся в умовах, що характеризуються двома протилеж­ними тенденціями:

зростанням національно-визвольного, революційного руху, який набув особливого піднесення в період революції 1905—1907 рр.

шовіністичною політикою царизму, що продовжувала русифікаторство і репресії щодо української культури.

ОСВІТА

1. Російська і Австро-Угорська імперії гальмували розви­ток освіти в Україні. Рівень освіти в Україні був неза­довільний.

2. Напередодні Першої світової війни на українських зем­лях у складі Російської імперії на кожну тисячу чоловік навчалося лише 67 учнів, не було обов'язкового почат­кового навчання.

3. Було лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів та \1) вузів, и яких нараховувалося 26,7 тис. сту­дентів.

4. Серед сільського населення лише 20% вміло читати й писати.

5. На західноукраїнських землях діяло лише 3 тисячі по­чаткових шкіл, 6 державних і 15 приватних гімназій.

В тому числі:

а) в Галичині:

— понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл;

— середніх шкіл в Галичині було 49, з них українською мовою навчалися лише 4;

б) На Буковині:

— основна маса населення була неписьменною;

— була лише одна українська гімназія;

в) в Закарпатті:

— шкільне навчання велось лише угорською мовою.

ВИСНОВКИ

1. На всій території України не було жодного вищого на­вчального закладу з українською мовою викладання, а в царській Росії не було жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

2. Політика правлячих кіл обох імперій була спрямована на гальмування прагнення мас до освіти, боячись зростання загальнополітичної і національної самосвідомості народу.

З- Освіта всіх рівнів була доступна лише заможним верст­вам, а основна маса населення залишалася неписьмен­ною або малописьменною.

НАУКА

Історична наука

1. М. Грушевський (1866—1934) його праці початку XX ст. об'єктивно висвітлювали основні події минулого України. Велику популярність мали праці "Очерк історії українського народу" (1904 р.; та ілюстрована історія України (1911 р-

Одночасно М. Грушевський працював над створенням багатотомної "Історії України — Руси", яка стала пер­шим фундаментальним викладом української історії з стародавніх часів до середини XVII ст. М.Грушевський очолював діяльність Наукового товариства імені Шев­ченка, яке почало діяти у Києві. Воно друкувало наукові праці українською мовою, зазнаючи за це цензур­них переслідувань і заборон.

2. О. Єфименко (1848-—1918) — перша жінка-історик, док­тор історії. Написала працю "Історія українського на­роду".

3. І. Лужицький (1845—1918) — досліджував розвиток аг­рарних відносин багатьох країн.

У 1912 році написав працю "Стан землеробських класів у Франції напередодні революції — і аграрна реформа 1789—1793 рр." Багато працював у закордонних архівах

4. Д. Багалій (1857-1932) автор багатьох праць з історії Харкова, Харківського університету, з історії культури Слобідської України

5. О. Левицький (1848—1922) глибоко вивчав народний побут, звичаї та обряди в далекому минулому населення України. Написав яскраві праці "Нариси народного життя у Малоросії XVII ст.", "Волинські оповідання" та ін.

6. М. Довнар-Запольський (1867-—1934) - досліджував період Великого князівства Литовського, становище руських земель періоду феодалізму, а також почав ви­вчати історію декабристів. Написав такі праці, як "Таємне товариство декабристів", "Ідеали декабристів".

7. Микола Аркас (1852—1909) — написав узагальнюючу книгу "Історія України" — Руш", яка була видана українською мовою в 1908 р. Була видана досить вели­ким тиражем для того часу — 7 тисяч примірників і її дуже швидко розкупили На власні кошти М. Аркас відкрив народну школу з українською мовою навчання, але вона була заборонена властями.

8. В. Хвойко — український археолог, відкрив і описав перші пам'ятки Трипільської культури.

Мовознавство

1. Б. Грінченко (1863—'1910) — зробив значний внесок у розвиток української лінгвістики. У 1907-^1909 роках вийшов його чотиритомний "Словник української мови".

2. А- Кримський (1871—1942) — у 1905- 1908 роках напи­сав тритомну "Українську граматику".

3. В Гнатюк (1871-^1926) — вивчав фольклор українців Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Упорядкував і видав фольклористичні та етнографічні праці.

Медицина

1. До Заболотний (1866—1929) — перший у світовій науці дослідив шляхи поширення чуми і запропонував ефек­тивні засоби боротьби з цією страшною хворобою.

2. В.Високович (1854—1912) — багато подорожував по Індії, Китаю, Аравії, одночасно вивчаючи питання бо­ротьби з епідемічними захворюваннями і практично втілюючи наукові розробки в життя.

С. Навашин (1857—1930) В. Ямський (1863—1937) — одні із перших дали науковий опис рослинного світу Індо­незії, Тунісу, Алжиру, Середньої Азії.

Антропологія

Ф. Вовк (1847—1918)'— зібрав великий антропологічний матеріал, який ліг в основу близько 200 його праць. У своїх роботах він прийшов до висновку, що українці за ан­тропологічними ознаками, є близькі до південних слов'ян і відмінні від східнослов'янських народів.

ТЕХНІКА

1. М. Курако (1872—1920) — розробив і впровадив у життя проект доменної печі, що відповідала кращим європейським зразкам.

2. Л. Лутугін (1864—1915) — склав карту геологічної будо­ви Донбасу, яка у 1911 році на Всесвітній виставці була відзначена золотою медаллю. За професію Л. Лутугін — гірничий інженер і багато працював для промисло­вого розвитку Донбасу.

Розвиток авіації

1908 р. — в Одесі був відкритий перший аероклуб. Вихованці цього клубу М. Єфимов (1881—1920) і С. Уточкін (1876— 1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, добиваючись значних успіхів.

1913—1914 рр. — військовий льотчик П. Нестеров (1887— 1914) під час служби в Україні продемонстрував ряд способів найвищого пілотажу, у тому числі "мертву петлю", що стала відома як "петля Нестерова". Київ — тут діяло Товариство повітроплавання, в якому працювали:

Д. Григорович (1883—1938) — конструктор першого у світі гідролітака (1912 р.)

І. Сікорський — конструктор перших у світі багатомотор­них літаків (1889—1972) Його також вважають "батьком вертольотобудування"

ЛІТЕРАТУРА

1. Михайло Коцюбинський (1864—1913) — талановитий український письменник. Найвищим досягненням української прози вважається повість "Фата моргана", в якій зображено трагічні сторінки із життя села в роки революції 1905—1907 років. Першу частину повісті М. Коцюбинський написав у 1904 році, другу — в 1910 році. Він написав також багато оповідань ("Для загального добра" та ін.), в яких змальовує мужність борців за волю народу. Згодом з окремих оповідань ви­пустив збірники: "У грішний світ", "Поєдинок", "Дебют" та ін. Його називали "поетом краси природи та краси людської душі", бо сильно відчував він і розумів красу природи і глибоко вмів він заглянути в людську душу. Такою є повість М.Коцюбинського "Тіні забутих предків".

2. Олександр Олесь (Кандиба) (1878—1944) — видатний український поет, романтик, вся творчість якого пройнята демократичними ідеалами. У 1907 році вийшла перша збірка його поезій "З турботою радість обнялась".

З 1907 по 1917 роки видав чотири збірки поезій. В своїх поетичних творах О..Олесь закликав до боротьби проти самодержавства, свою творчість він поставив на розбу­дову української держави.

3. Микола Чернявський (1868—1946) — великою попу­лярністю користувалися його поетичні твори, в яких він звертається до козацького минулого України. Його на­зивали "поетом моря й степу". Він перший в українській літературі засудив війну, як засіб розв'язання міжнародних конфліктів.

4. Володимир Вннниченко (1880—1951) — видний гро­мадський й революційний діяч, написав багато оповідань, повістей, романів "Краса й сила", нужда й горе, прагнення до щастя серед важких сірих днів — це основні мотиви його оповідань: ("Краса й сила" "Історія Акимового дому" та ін.).

У своїх творах показує важке життя бідняків, процес пролетаризації українського села ("Контрасти", "Хто ворог", "Голота" та ін.) В його оповіданнях та повістях є цікаві образи з побуту пролетаріату, відгомін рево­люційних настроїв та переживань, описи життя тюрми та ін. Після поразки революції 1905—1907 років у своїх романах "Чесність з собою", "Рівновага" "Заповіти батьків" та ін. змальовує образи інтелігенції, яка зневірилась в ідеалах соціалізму.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ

1. Василь Стефаник (1871—1936) —неперевершений митець короткої психологічної новели, його називали "співцем селянської недолі". В.Стефаник яскраво показав важке життя сільської бідноти, пролетаризованих, селян, їхні постійні злидні, бідування, нестатки їхні пошуки куска хліба. Він спиняється тільки на поодиноких моментах людського життя й висвітлює їх із таким знанням наро­дного життя, з таким розумінням народної психіки, та­кими переживаннями на людські страждання, що його оповідання залишились назавжди, ніби дорогоцінні пер­лини, в українській літературі. Особливо яскраві збірки творів: "Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово" та ін. Відомі його оповідання "Засідання", "Кленові листки", "З міста йдучи", "Стратився" та ін.

2. Ольга Кобилянська (1863—1942) — талановита буко­винська письменниця, яка яскраво показала життя і побут буковинського села. Писала новели. Відомі збірки її новел "Покора", "До світа" та ін. Крім новел пише повісті: "Людина", "Царівна", "В неділю рано зілля копала", "Через кладку", "Земля" та ін. У своїх повістях О.Кобилянська захоплює читача пока­зом психологічних переживань. Повість "В неділю рано зілля копала" письменниця побудувала на мотивах на­родної пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", глибоко знала народну творчість. У повісті "Земля" змальовує образи селян, які люблять землю, хочуть пра­цювати на своїй землі. З великою художньою силою розкриває приватновласницьку психологію дрібних влас­ників — селян.

3. Марко Черемшина (1874—1927) — знавець душі селяни­на, його турбот та горя. Відомі його збірки оповідань: "Карби" (1901 р.); "Село вигибає"; "Верховина".

Писав оповідання, драми ("Несамовиті"), поезії в прозі. Йому характерний ліричний опис ситуацій та постатей героїв.

4. Лесь Мартович (1871—1916) — автор збірок оповідань "Начитальник", "Хитрий Панько" та ін., знавець життя селян та селянської душі. В його повісті "Забобон" помітні риси письменника-сатирика.

АРХІТЕКТУРА

В архітектурі України на початку XX ст. поширився загальноєвропейський стиль модерн з характерними для нього природними декоративними формами. Типовими спорудами цього стилю є:

в Києві: будинок з химерами (архітектор В. Городецький); Державний банк (архітектор О. Вербицький, О. Кобелєв); перший в Україні критий ринок на Бессарабській площі тор­говою площею 2896 кв. м (архітектор Г. Гай, скульптурне оз­доблення Т. Руденка та О. Теремця.)

у Харкові: художня школа (архітектор К. Жуков).

у Полтаві: школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський); будинок Полтавського земства (архітектор К.Жуков, В. Кричевський)

МУЗИКА

1904 р. — М. Лисенко заснував музично-драматичну школу у Києві, яка готувала диригентів, хормейстерів, співаків, режисерів, акторів та ін. Успішно працювали композитори, які продовжували традиції М. Лисенка.

1. Кирило Стеценко (1882—1922) — вихованець школи М. Лисенка, став безпосереднім продовжувачем його традицій в українській музичній культурі. Він збирав, вивчав і пропагував українські народні пісні. Такі його твори, як "Усе жило, усе цвіло", "Веснонько, весна", "Сійтеся квіти", його оброблені колядки і щедрівки вва­жають перлинами не тільки української, а й світової хо­рової літератури. На тексти творів Т. Шевченка, І. Франка, П.Грабовського , Лесі Українки, К.Стеценко склав ряд музично-вокальних творів. Широко відомі його хорові композиції "Прометей", "Єднаймося", "Шевченкові". Він написав біля 50 солоспівів з фортепіаном, понад 50 хорів, музику для трьох українських комедій, музику до сценічних творів:

"Про що тирса шелестіла", "Гайдамаки". Писав дитячі опери: "Івасюс Телесик" та "Котик і півник". З церков­ної музики він написав дві літургії та в народному дусі панахиду.

2. Микола Леонтович (1877—1921) — брав безпосередню участь у керівництві самодіяльними хорами, для їх ви­конання спеціально обробив революційні пісні "Мар­сельєза", "Варшав'янка" та ін.

Писав хорові твори, обробки українських народних пісень. Широко відомі його твори: "Ой пряду", "Щед­рик", "Дударик", "Зайчик" та ін.

3. Станіслав Людкевич (1879—1979) — західноукраїнський композитор. Писав Твори, обробки українських наро­дних пісень.

Створив чотиричастинну симфонічну оду "Кавказ" на слова Т. Шевченка. Відомі його "Вічний революціонер", "Хор підземних ковалів", "Останній бій", симфонічна поема "Каменярі", "Стрілецька рапсодія" та ін.

Талановитою оперною співачкою була Соломія Крушельницька (1873—1952). В її репертуарі було 60 опер, іона виступала на сценах багатьох оперних театрів — у Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі та ін.

ТЕАТР

У 1907 р. — М. Садовський заснував у Києві український театр, де здійснив постановку відомих український опер "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Енеїда" та "Наталка-Полтавка" М. Лисенка, "Роксолана" Д. Січинського та ін. Митцями українського театру XX ст. були: М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Карпенко-Карий, М. Заньковецька.

1908 р. — святкування 25-річчя творчої діяльності М. Заньковецької видатного майстра сцени. В умовах наступу на українську культуру театр зали­шався єдиною легальною установою, яка мала дозвіл на використання української мови.

ЖИВОПИС

Плідно працювали такі художники:

1. Іван Труш (1869—1941) — його творчість продовжується і на початку XX ст.

Його пензлю належать чудові портрети Лесі Українки, І. Франка, М. Лисенка, В. Стефаника. Знаменитий пей­зажист. Вроджена культура й основна мистецька освіта не позволили І. Трушеві бути тільки художником. Він цікавився і пробував популяризувати серед українців мистецтвознавство. У 1905 році він організував у Львові першу всеукраїнську художню виставку.

2. Фотій Красицький — у 1901 році намалював картину історичного жанру "Геть із Запоріжжя". Активно співробітничав у першому українському сатиричному журналі "Шершень", що видавався у Києві у 1905—1907 роках.

3. Микола Івасюк (1865—1937) — малював картини на іс­торичну тематику. Відомі його картини: "Битва під Хоти­ном" (1903 р.); "В'їзд Богдана Хмельницького у Київ" (1912 р.); "Іван Богун під Берестечком" (1919 р.) та ін.

4. Опанас Сластьон — свою творчість присвятив популя­ризації українського мистецтва. В 1900-х роках пра­цював над ілюстраціями до Шевченкового "Кобзаря". У 1906 році був ілюстратором журналу "Шершень", а пізніше працював у багатьох українських видав­ництвах.

5. Порфирій Мартинович — його мистецька спадщина не­велика. Але нам залишилися ілюстрації до "Енеїди" Котляревського, портрети українських діячів, картини й етюди з українського побуту, рисунки в журналах.

ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

На початку XX ст. існувало 2 християнські церкви

1. Православна (переважала на Сході);

2. Греко-католицька (переважала в Західній Україні). Існували й інші релігійні конфесії серед представників національних меншин:

а) католицизм;

б) іудаїзм;

в) мусульманство;

г) протестантство. Існували різні секти: штундистів; баптистів; євангелістів; єговістів та ін.

Напередодні Першої світової війни в Україні було 4 млн. сектантів. Православна церква в Україні була опорою са­модержавства:

а) русифікаторська політика проводилась і в церковному житті;

б) серед духовенства українських губерній українців було менше 50%;

в) українську мову було заборонено у проповідях та бо­гослужінні.

У роки революції 1905—1907 рр. були зроблені деякі послаблення у використанні української мови:

а) широко використовувалися церковні проповіді, прово­дилися богослужіння українською мовою в багатьох українських губерніях;

б) було дано дозвіл на комплектацію семінарських бібліотек "малоросійськими книгами";

в) у 1906р. за згодою Синоду були відкриті україно­знавчі курси із мови, літератури та історії в Подільській семінарії;

г) почалася співпраця церкви з "Просвітами";

д) у 1906—1911 рр. було видано на українській мові Євангеліє.

На західноукраїнських землях

1. Панівною в Галичині, Закарпатті (але тут в багатьох ви­падках богослужіння велось на угорській мові) була греко-католицька церква.

2. У Північній Буковині греко-католицька церква станови­ла меншість, а переважала Православна церква.

3. Греко-католицька церква відігравала значну роль у національному відродженні краю, зростанню національ­ної самосвідомості.

4. Греко-католицьке духовенство було основною силою національного відродження.

5. Особливо зросла роль церкви, коли Галицьку митро­полію очолив А. Шептицький, який дбав про українське відродження і в той час ставив актуальне питання — об'єднання всіх церков України. Він намагався ґреко-католицьку церкву перетворити на важливий чинник національного відродження і державотворення.

ВИСНОВКИ

1. Бюрократична система панівних монархічних режимів — Російської та Австро-Угорської імперії гальмували куль­турний розвиток на українських землях.

2. Не дивлячись на обмеження та заборони з боку само­державства, українська культура початку XX століття досягла значних здобутків.

МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ ДРАГОМАНОВ (1841—189.5)

М. Драгоманов — видатний український історик літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, учений з широким кругозором і різнобічними знаннями, ви­датна постать в українській історії епохи боротьби за свободу і незалежність України.

Народився в м. Гадячі на Полтавщині у сім'ї збідніли* дворян козацького походження. Навчався у Полтавській гімназії, а згодом вступив на історико-філологічний факуль­тет Київського університету, після закінчення якого працю­вав у 2-й київській гімназії.

У 1863 р. вступив до Київської громади, де познайомив­ся з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та ін. Написав низку статей, в яких відкрито виступив проти політики русифікації школи та обстоював необхідність на­вчання рідною українською мовою.

Першу працю з історії України М. Драгоманов присвя­тив "Малороссии й ее словесности", в якій намагався до­вести, що український народ — це спадкоємець Київської Русі, Галицького князівства, козаків.

У 1870 р. М. Драгоманов став доцентом Київського університету. З метою підвищення кваліфікації він виїхав за кордон, де навчався у великих університетських центрах За­ходу (Берліні, Римі, Відні та ін.)

Тут він досліджував місцеві архіви, знайомився з політичним устроєм європейських країн, з передовою дум­кою і політичними теоріями. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і Прудона про соціалізм і відкидав вчен­ня К. Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.

У 1873 р. повернувся в Україну. У 1873—1975 роках М. Драгоманов активно працював у Київській громаді, реда­гував газету "Київський телеграф", налагоджував зв'язки з російськими народниками, критикуючи терористичну тактику народників кінця 70-х рр. Водночас він викладав і дослід­жував відтворення історичних подій у народній творчості.

М. Драгоманов намагався налагодити зв'язки між українським рухом Наддніпрянщини і Західної України. Його статті друкувались у галицьких газетах і журналах "Правда", "Діло", "Друг" та ін.

У 1875 р. М. Драгоманов був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і 1876 р. виїхав за кордон.

У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М. Зібера, Д. Вовка та ін.

Заснував вільну українську друкарню, коштом Київської громади почав видавати журнал "Громада". Протягом 1878—1881 рр. вийшло п'ять чисел часопису, в яких друку­валися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке ста­новище селянства, про селянські й робітничі виступи та ін.

У журналі "Громада" М. Драгоманов остаточно сфор­мулював ідею федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Майбутню державу він бачив як федерацію вільних громад, які були б автономними національними одиницями. М. Драгоманов намагався роз­робити програму українського руху.

СУТЬ ПРОГРАМИ М. ДРАГОМАНОВ А

1. Демократизм — надання громадянам демократичних прав і свобод, парламентська форма правління.

2. Федералізм — політична автономія України, в якій мала втілитись і автономія національна, запровадження гро­мадського самоврядування.

Ідеалом М. Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії.

3. Європеїзм — тісні зв'язки України з Західною Європою, що буде сприяти прогресивному розвиткові.

4. Культурництво — проводити культурно-просвітницьку роботу серед народу, але не захоплюватися нею, а пе­реходити до політичної боротьби.

5. Еволюційність — поступовість у ставленні вимог, помір­ковані національні вимоги, запровадження конституції, реформування соціально-економічних відносин.

М. Драгоманов закликав громадівців перейти від просвітництва до політичної боротьби за автономію України в рамках федеративної Російської держави. Старі громадівці не погодились із закликами Драгоманова і при­пинили фінансування "Громади", внаслідок чого та пере­стала виходити. Відтоді М. Драгоманов розраховував лише на підтримку українського руху в Галичині.

У 1889 р. М. Драгоманова запросили на посаду профе­сора кафедри загальної історії Софійського університету (Болгарія).

За кілька років до смерті написав працю "Чудацькі думки про українську національну справу", в якій закликав боротися разом з іншими народами проти самодержавства, за свободу українського народу.

ВОЛОДИМИР БОНІФАТІИОВИЧ АНТОНОВИЧ (1834—1908)

Народився в містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії в сім'ї збіднілого польського шлях­тича — нащадка князів Любомирських.

У 1850 р. після закінчення Одеської гімназії В. Антоно­вич вступив на медичний факультет Київського університе­ту, але зрозумів, що медицина — не його покликання. Після першого року навчання залишив університет.

У 1856 р. знову вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, який закінчив 1860 р. з кандидатським ступенем. В. Антонович захоплювався тво­рами французьких просвітителів XVIII ст. — Монтеск'є, Руссо, Вольтера та ін., а також поезією Т. Г. Шевченка, українськими козацькими літописами XVII ст.

В. Антонович був переконаний, що український народ має право на власне національне відродження. На сторінках журналу "Основа" опублікував статтю "Моя сповідь" (1862 р.), в якій закликав шляхтичів-поляків, що жили в Україні, служити українському народу.

У 1862 р. В. Антонович дістав посаду вчителя латинсь­кої мови в 1-й київській гімназії, а згодом — викладача історії в кадетському корпусі.

З 1863 р. по 1880 р. працював у Київській археог­рафічній комісії. Під його редакцією вийшло 15 томів "Архіву Південно-Західної Росії", з них 8 складалися з матеріалів, зібраних та оброблених ним особисто.

У 1870 р. В. Антонович розпочав ^викладацьку діяль­ність на кафедрі російської історії. Його учнями були М. Грушевський, Д. Багалій, В. Данилевич та ін.

У 1878 р. В. Антонович захистив докторську дисер­тацію "Очерк історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда".

В. Антонович — активний учасник громадівського руху, належав до угруповання хлопоманів, був одним з організаторів і головою Старої громади в Києві. Він ува­жав, що слід проводити культурно-просвітницьку роботу, пропагувати українську національну ідею.

В. Антонович захоплювався археологією, нумізматикою, етнографією, історією культури. Він підтримував зв'язки з Га­личиною. За його рекомендацією М. Грушевський переїхав до Львова і створив там український науковий центр.

В. Антонович постійно вів дослідницьку роботу, вивчав архівні документи, написав багато праць з історії України, етнографії.

• влаштовували концерти і творчі вистави;

• у Львові відкрили друкарню;

• у 1867 р. було засновано журнал "Правда", в якому

друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова та ін.

ІВАН ЯКОВИЧ ФРАНКО (1856—1916)

І. Франко — видатний представник українського демокра­тичного руху кінця XIX — початку XX ст. Це була людина величезного таланту, різнорідної діяльності і творчої праці. Політика, проза й поезія, публіцистика й філософія, економіка, етнографія, літературна критика та історія, література перекладна і редагування часо­писів — усе це було притаманне І. Франкові.

"Як син селянина, вигадуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддати працю просто­му народові", — писав І. Франко, не приховуючи свого селянського походження.

Під впливом М. Драгоманова у Галичині сформувалася група молодої інтелігенції, яка в середині 70-х рр. започат­кувала радикальну течію та національний рух на чолі з І. Франком, М. Павликом і О. Терлецьким та прагнула надати йому модерного європейського характеру.

Упродовж усього свого життя І. Франко боровся за права народу. Він видавав (частково коштом М. Драгома­нова) журнал "Громадський друг", який через переслідуван­ня властей змінив назву на "Дзвін", а потім на "Молот",

Після заборони журналу І. Франко був змушений, щоб якось прожити, працювати в польських газетах і народовському "Ділі".

У 1877—1978 рр. відбувся перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (І. Франка та його товаришів).

Доказів проти І. Франка у поліції не було, і після дев'ятимісячного ув'язнення його випустили з тюрми. Уже після процесу І. Франко познайомився з соціалістичною літературою, з тому числі з працями К. Маркса і Ф. Ен­гельса.

Він підтримував ідею ліквідації класових відмінностей, виступав за широке самоврядування сільських громад, повітів і країв. Але на початку XX ст. в низці філософсь­ких і суспільно-політичних статей він критикував марксизм, У статті "Що таке поступ?" він прозірливо зазначав, що "Енгельсова народна держава стала би величезною наро­дною тюрмою".

У 1880 р. він був знову заарештований, перебував у Коломийській тюрмі, де написав вірш "Вічний рево­люціонер".

У 1886 р. через розбіжності з народовцями перейшов до польської газети демократичного напрямку "Львівський кур'єр".

Влітку 1889 р. І. Франка знову заарештували, і він провів у тюрмі два з половиною місяці. Слідство через відсутність доказів його вини було припинено.

90-ті рр. були найбільш успішними у творчому і політичному житті І. Франка.

З 1890 р. він редагував новий журнал "Народ" і був одним з організаторів і керівників Русько-української ради­кальної партії, яка висувала соціалістичні гасла. В середині 90-х р. ця партія прийняла програмну вимогу надати Україні державну незалежність.

У 1899 р. праве крило партії об'єдналося з оновленими народовцями та утворило Національно-демократичну партію, але вже без соціалістичних гасел. І. Франко став одним із лідерів цієї партії. Одночасно він плідно працю­вав у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, очоливши філологічну секцію.

Найвидатніший провідник національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, І. Франко віршем "Ро­звивайся ти, високий дубе" висловив тверде переконання, що ідея соборності України, виплекана віковічними спо­діваннями і прагненнями народних мас, колись втілиться в життя. Вважав своїм ідеалом "національну самостійність" і в культурному, і в політичному житті.

АНДРІЙ ШЕПТИЦЬКИЙ (1865—1944)

Видатний релігійний і громадський. діяч, просвітитель, доктор філософії, права і теології, протягом 44 років стояв на чолі Української греко-католицької церкви.

Народився в с. Прилбичі на Львівщині. Походив із ста­ровинного шляхетського роду (предки А. Шептицького по батьковій лінії були українцями).

У 1883 р. закінчив гімназію у Кракові. Здібний юнак вивчав право, філософію й теологію у Вроцлаві. У 1886 р. здобув звання доктора права, а 1888 р. — доктора теології в Ягеллонському університеті. Згодом, після навчання у Відні та Мюнхені, став доктором філософії.

За короткий час А.Шептицький пройшов усі ступені ду­ховної кар'єри — від священика до єпископа, а потім мит­рополита Галицької греко-католицької церкви.

У 1899 р. був призначений станіславським єпископом.

У Станіславі він заснував греко-католицьку семінарію, передав їй 4 тис. цінних книг із власної бібліотеки.

1900 р. — важлива подія у національному житті галиць­ких українців: митрополитом галицьким став А. Шептицький. Відтоді греко-католицька церква остаточно перейшла на українські національні позиції, стала справжньою українською церквою, взяла активну участь у національно­му русі, вела боротьбу за єдину соборну Україну, яка за­безпечила б розквіт нації.

А. Шептицький був не тільки релігійним, а й політич­ним діячем, брав участь у різних політичних акціях, захи­щаючи права простих галичан.

Він виступав за участь греко-католицьких священиків у громадському житті, за їхню високу християнську мо­ральність. Застерігав, що священики не повинні лишатися осторонь культурних і господарських справ українських селян Галичини. Він об'єднав зусилля греко-католицького духовенства і світової інтелігенції в боротьбі за національні права українців Галичини.

Це зміцнило авторитет церкви.

А. Шептицький провадив велику благодійну діяльність. На свої кошти він розгорнув будівництво музею, лікарні, середньої школи, щороку утримував 40 юнаків і дівчат, до­помагаючи їм здобувати вищу освіту, матеріально допома­гав семінаристам, художникам, письменникам громадським діячам.

Митрополит не забував і про тих українців, котрих бідність гнала на. заробітки до Америки. У Ватикані він домігся дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді.

З 1901 р. по 1914 р. А. Шептицький — член Галицько­го Сейму, в якому він обстоював інтереси галицьких українців.

Він мріяв про об'єднання двох церков — греко-католицької та православної, вказуючи, що кожен український патріот повинен зробити все, що може сприяти здійсненню, цієї релігійної єдності.

Лозовий

Глава 17. Українська культура XIX століття

§ 1. Умови розвитку духовної культури

Україна у XIX ст. перебувала під владою інших держав — східні землі були підпорядковані Російській імперії, а Галичина, Буковина та Закарпаття — імперії Габсбургів. Територіальна роздрібненість та відсутність державності негативно впливали на розвиток укра­їнської культури. У Східній Україні посилюється русифікація на­селення, для реалізації якої використовують навіть православну церкву, яка цілком залежала від політичної влади. У Західній Україні розпочався процес полонізації, мадяризації. В освіті за­панувала польська та німецька мови.

Оскільки основною масою населення було селянство (близько 90%), Україні вдалося зберегти єдину національну культурну осно­ву. Заняття сільськогосподарською працею сприяло збереженню в людини тих основ, які були закладені ще в прадавні часи — любов до природи, піанування краси, поетичність, терплячість, витрива­лість, завзятість тощо.

Селянство розмовляло дуже близькими діалектами однієї мови від Поділля до Слобожанщини, від Полісся до Таврії. У різних ре-ґіонах хати будувалися неоднаково: покривалися соломою, при­крашалися, але скрізь це була традиційна українська хата. Збе­рігають спільні риси і господарська діяльність, і реманент, і майно українського селянина.

В Україні розвивалася промисловість, орієнтована переважно на переробку сільськогосподарської продукції — цукрова, борошно­мельна, винокурна. На відміну від Росії, українське село не знало общинного землеволодіння з регулярними переділами землі між господарствами. Українське звичаєве право забезпечувало главі сім'ї можливість продати землю і майно, які він придбав; спадкову дідиз­ну він міг лише віддати в заклад, а материзну дружини — закласти лише з її дозволу. Коли сини відокремлювалися, тоді і земля, і май­но ділилися. Велику владу на селі мала громада, яка підтримувала традиції самоврядування, могла втручатися в особисті справи селян, але не в спадкові. Селянська філософія спиралася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкладеній в землю.

У XIX ст. соціальне становище селян значно погіршується. Реформа посилила малоземелля, оскільки згідно з нормативами, прийнятими в імперії, відрізали на користь поміщиків ділянку землі, яку традиційно обробляли кріпаки. Українському селянству не вистачало того хліба, який воно вирощувало. Проблема землі відтіснила всі інші соціальні.

Хоч би як трималася купи сільська громада, вплив міста на неї ставав дедалі значнішим. Змінювалася під впливом міста і культура повсякденного життя. Це пов'язано перш за все з урбанізацією. Унаслідок розвитку промисловості й залізничного транспорту роз­будовуються такі міста, як Київ, Харків, Ніжин, Суми, Чернігів, Охтирка. Навколо заводів і шахт будуються промислові селища — Маріуполь, Юзівка (нині Донецьк), Каменське (нині Дніпродзер-жинськ). У містах з'являються нові класичні гімназії, комерційні, реальні, технічні, залізничні училища, школи жіночі, приватні, недільні, церковно-приходські; початкові народні училища.

Таким чином, у XIX ст., з одного боку, зберігалися ті види ді­яльності, які забезпечували збереження головних рис ментальнос­ті українців, з іншого —- відбувалися активні зміни в характері та змісті видів господарської діяльності, що впливали на український спосіб мислення.

Культурні процеси, які відбувалися в Східній та Західній Україні, хоч і не були однорідними, проте сприяли національному відродженню.

Роль української інтелігенції в рухові національного відро­дження

У цей час відбувається самовизначення української інтелігенції, яка захоплюється ідеєю національного відродження і пов'язує його перш за все із поверненням до народних витоків. Набуває поширен­ня таке явище, як народництво, що охопило майже всіх представ­ників інтелігенції, які бачили в народі ту реальну силу, що визначає майбутнє. Одним із способів спілкування з народом стало звернен­ня до його культури. З цією метою інтелігенція знайомилася із життям простих людей, вивчала народні традиції й звичаї, запису­вала пісні, думи, легенди, казки тощо.

Велику роль у розвитку ідей національного відродження віді­грало відкриття 1805 р. Харківського університету, засновником якого був відомий громадський діяч В.Н. Каразін. При університе­ті створювалися товариства розповсюдження української мови й культури, поширювалися ідеї демократизму, велася робота з укра­їнського народознавства, формувалася національно свідома укра­їнська інтелігенція.

Значний вплив на розвиток духовної культури України справи­ла діяльність Кирило-Мефодіївського братства, організоване у Києві 1845 року. До його складу входили М. Гулак, М. Костомаров, В. Бі-лозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. Братство ставило перед собою мету створити всеслов 'янську спілку вільних народів. У сво­єму літературному маніфесті члени цієї організації стверджували, що Україна посяде провідне місце в об'єднанні всіх слов'ян на за­садах рівності, свободи та толерантності.

Хоча ідеї про волю братчиків були більш романтичними та лібе­ральними, ніж революційно-демократичними, однак і в такому вигляді вони не сподобалися російському урядові, і 1847 року ді­яльність товариства було припинено, а активних учасників зааре­штовано.

З другої половини 50-х років демократичні ідеї знову набирають сили, зокрема через скасування кріпацтва. Національний рух стає продовженням традицій Кирило-Мефодіївського товариства і на­дихається спадщиною Т. Шевченка.

Наявність українського національного руху і культури, орієн­тованої на національну самобутність, створювала особливу атмос­феру української цілісності.

Громадсько-політичні рухи в Україні

XIX ст. було тим періодом, коли суспільний розвиток пов'язу­вався з освітою народу. Функцію просвітництва взяла на себе інте­лігенція. У цей час легально створюються українські громади, ор­ганізовуються недільні школи, які намагаються налагодити на­вчання українською мовою, створюються навчальні посібники для початкового навчання, популярна література для народу, консолі­дуються національні свідомі сили.

Перша громада була створена в Петербурзі. Крім М. Костомарова, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, до неї увійшли відомий правник О.Ф. Кістяківський, Д.С. Каменецький, завідувач друкар­нею Куліша письменник О.Стороженко, брати Лазаревські, з-поміж яких найвизначнішу роль в історії української культури відіграв О.М. Лазаревський, історик і судовий діяч. Це була неформальна спільнота, яку цікавили насамперед культурно-просвітницькі пи­тання.

1861 р. створена громада в Києві, засновниками якої стали В. Ан­тонович, П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський. Активну участь у громадському русі брали студенти, які працювали в неділь­них школах. Дещо пізніше виникли громади в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

Наприкінці 50-х років у Київському університеті існував сту­дентський гурток з українськими уподобаннями. Студенти займа­лися учительською роботою в недільних школах, створених за пі­клуванням М.І. Пирогова. Уже на час відкриття недільних шкіл виявилися розбіжності в українському студентському гуртку: одні вважали, що орієнтуватися треба на «суто українську культуру», інші — на світовий рівень. Перші вважали себе українцями, а дру­гі — космополітами. А втім, програми були майже однакові, і так само вчителі користувалися то українською, то російською мовами у викладацькій діяльності, залежно від наявності книжок і можли­востей як учнів, так і педагогів.

Діяльність громад була легальною і культурницькою, і тільки в 1863 році ситуація суттєво змінилася після польського повстання. В урядових колах переважав погляд на український рух як на « поль­ську інтригу», хоча загалом українці лишилися осторонь від поль­ського повстання. 20 липня 1863 р. виходить Валуєвський циркуляр про заборону друкувати літературу українською мовою, крім худож­ньої літератури. Українська мова розглядалася як екзотичне «на­річчя» . Це ж стосувалося і театру українською мовою.

Коли 1873 р. був заснований «Південно-Західний відділ Імпера­торського Російського географічного товариства», то він одразу став центром українського руху і згуртував навколо себе всі кращі науко­ві сили України на чолі з проф. П. Чубинським. Розпочалася велика культурна праця з вивчення життя українського народу. У Києві проводилися археологічні конгреси, видавалися етнографічні та фольклористичні праці світового значення. Імператорська Академія наук присудила В. Антоновичу і М. Драгоманову премію за працю «Історичні пісні малоросійського народу». Таким чином, в Україні утворюється зародок Національної академії наук.

Але російський уряд на зусилля української інтелігенції відпо­вів новою забороною українського слова, яка отримала назву «Емський акт» (підписаний 18 (ЗО) травня 1876 p.). Цей акт різко посилив репресії щодо української культури: заборонив увіз кни­жок українською мовою, українські переклади п'єс для театраль­них вистав, закрив громади, встановив суворий контроль за ви­даннями художніх творів. Урядова політика зводилася до того, щоб загнати українську культуру в глухий кут провінційної відсталос­ті, розгромити її організаційні центри, незалежно від мови, якою вони б не користувалися.

Це спричинило внутрішню кризу серед української інтелігенції: старше покоління втратило сили для боротьби за національне від­родження, середнє — орієнтувалося на аполітичний зміст своєї ді­яльності. Молодь, прагнучи активних перетворень, вступала до ре­волюційних організацій, які поширилися наприкінці XIXст. і ста­вили за мету повне повалення існуючої влади («Народна воля», соціал-демократичні гуртки, Революційна Українська партія та ін.)

Громади існували у цей час підпільно і залишалися осередками, що підтримували національне культурне життя.

Велику роль у загальноімперському визвольному й українському культурно-національному русі відіграли українські ліберали - де­мократичні діячі земського руху (Ю. Гордієнко, І. Петрункевич, Ф. Лизогуб, М. Стороженко, М. Вороний, М. Самійленко, Б. Грін-ченко, М. Коцюбинський та ін.).

Земський рух був загальноросійським, оскільки ліберали, як і революціонери, виходили з тієї засади, що тільки через кардиналь­ні зміни в центрі імперії можливі зміни в Україні. Хоча демокра­тичний земський рух ставив перед собою і такі національні завдан­ня, як створення на селі шкіл укр. мовою.

З шістдесятих років в імперії посилюється соціалістичний рух. Незважаючи на політико-ідеологічну різноманітність його впливів, залишається незмінною тенденція до розв'язання всіх проблем через досягнення соціальної справедливості. Так, в Україні з'явилися со-ціал-демократичні гуртки, сформувалися Революційна Українська партія, Народна Українська партія, а Загальна Українська органі­зація перетворилася в Українську демократичну партію.

Особливості розвитку духовного життя в Західній Україні

Складні процеси відбуваються і в Західній Україні. Центром національного відродження стає Галичина. У збереженні національ­ної культури велику роль відігравало духовенство. Воно виступало проти польського впливу, підтримувало відродження староукраїн­ських звичаїв, зверталося до влади з проханням упровадити укра­їнську або церковнослов'янську мову в народних школах замість латинської чи польської.

Важливу роль у формуванні національної самосвідомості укра­їнців в Галичині відігравала інтелігенція, яка сприйняла роман­тичні ідеї та ліберально-демократичні доктрини із Заходу і намага­лася їх реалізувати не тільки у сфері культури, а й суспільному житті в цілому. Про це свідчить діяльність гуртка «Руська трійця», організованого М. Шашкевичем, Я. ГоловацькимтаІ. Вагилевичем 1833 р. Саме «Руська трійця» надала поштовх руху за національне відродження, яке потім продовжила політична організація «Головна Руська рада», створена галицькою інтелігенцією.

У другій половині XIX ст. українським культурним центром стає Львів, де 1870 р. засновано політичну організацію для захисту прав русинів — Руську раду. Органами Руської ради були журнал « Слово », газети «Руська Рада» і «Наука».

Після того, як Руська рада програла вибори 1879 р., на політич­ній арені утверджується українське «народознавство», активними діячами якого були Ю. Лаврівський, Ю. Романчук, брати Барвінські, Огоновські та ін. Першим політичним актом «народовства» було видання газети для селян «Батьківщина» 1879р.,а1885р. «народов­ці» засновують свою політичну організацію — Народну Раду, на ґрунті якої згодом постала галицька націонал-демократія.

У Львові 1873 р. організовується Наукове товариство імені Шев­ченка. Воно стало тим вогнищем, навколо якого згуртувалися як західні, так і східні кращі українські сили. Ініціатором створення товариства був колишній кирило-мефодіївець Д. Пильчиков, діяч полтавської громади, який після відвідування Львова захоплюєть­ся ідеєю про співробітництво з галицькими культурно-політични­ми силами, яке відкривало українському рухові нові перспективи. За участю М. Драгоманова було вироблено статут товариства, за­сновниками якого стали С. Качала, Ом. Огоновський, Ю. Романчук, О. Кониський, Д. Пильчиков, Є. Милорадович та ін. Було органі­зовано друкарню, на базі якої видавалися кращі твори українського письменства і публікувалися матеріали до української наукової термінології, що активно розбудовувалася у той час науковцями (В. Левицьким, М. Левченком, І. Верхратським та ін.).

Розвиток наукової думки

У XIX ст. відбувається бурхливий розвиток науки. її вплив на загальну культуру суспільства виявився у поширенні раціоналіс­тичного, скептичного й атеїстичного світогляду.

В Україні відкривається низка шкіл, які мали високий рівень наукової культури і впливали на загальний умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті. У Харкові М.М. Бекетов створив школу фізичної хімії (його брат О.М. Беке­тов — ботанік, син М.М. Бекетов — відомий харківський архітек­тор). У Києві й Одесі працював один із братів Ковалевських, Олександр Онуфрійович, відомий зоолог; він і його молодший брат, Володимир, зробили великий внесок у розвиток еволюціоністської концепції Ч. Дарвіна.

Світової слави здобув І.І. Мечников, випускник Харківського університету, людина з європейською науковою славою, лауреат Нобелівської премії. Мечников співчував українському національ­ному рухові, був членом одеської Громади. Навіть після переїзду до Пастерівської лабораторії в Парижі він не втрачав зв'язків зі своєю батьківщиною — Україною.

За загальним напрямом думок, інтелектуальний струмінь, що йшов від дослідного природознавства нового типу, був орієнтований на об'єктивність і неупередженість дослідження, активно розви­ваються ідеї позитивізму. На ґрунті еволюціонізму відбувається розробка гуманітарних проблем як на етнографічному, так і на іс-торико-лінгвістичному матеріалі.

Від початку XIX ст. точилися суперечки про роль і значення української мови. її не визнавали навіть за окрему мову — одні вважали українську мову сполонізованим наріччям, інші — зросій-щеним польським наріччям. Пізніше наукова суперечка торкалася вже тільки хронологічних меж виникнення української мови. Так, російські мовознавці М. Погодін та А. Соболєвський, визнаючи само­стійність української мови, висувають гіпотезу про те, що українці прийшли з Галичини тільки в XIII - XIV ст. на землі Київської Русі. І тільки в II пол. XIX ст. такі відомі філологи, як М. Максимович, П. Житецький, І. Ягич, А. Шахматов, А. Кримський довели і на­уково обґрунтували думку про самостійність української мови та її давнє походження.

Виділяються в цьому напрямі праці вчених світового рівня 0. Потебні та Ф. Вовка. О. Потебня започаткував науковий на­прям вивчення мови як втілення «національного духу» народу, сформулював загальну філософію мови, підкреслюючи її творчий характер.

Ф. Вовк займався проблемами етнології та антропології як до-слідник-емпірик. Разом з М. Драгомановим і М. Зібером він працю­вав головним чином у Парижі, де опублікував французькою мовою працю з етнографії українців, що була першою спробою ознайоми­ти європейського читача з українським побутом.

Заслуговують на увагу філософські ідеї П. Д. Юркевича, професо­ра Київської духовної академії. Його філософія була альтернативою атеїстичному позитивізму. П. Юркевич прагнув урівноважити одно­бічний, на його думку, раціоналізм науки цілісним, синтетичним світоглядом, в якому надається перевага «серцю», а не «голові».