Етапи відкриття загального знеболення

30 березня 1842 р. американський лікар К. Лонг

. Перші в Росії операції під ефірним наркозом були зроблені в Ризі (Б. Ф. Беренс, січень 1847 р.) і Москві (Ф. І. Іноземців, 7 лютого 1847 р.). Експериментальною перевіркою дії ефіру на тварини (у Москві) керував  фізіолог А. М.  Філомафітський.

Наукове обґрунтування застосування ефірного наркозу дав М. ІИ. Пирогов. У досвідах на тваринах він провів широке експериментальне дослідження властивостей ефіру при різних способах введення (інгаляційному, внутрішньосудинному, ректальному і ін.) з наступною, клінічною перевіркою окремих методів (у тому числі й на собі). 14 лютого 1847 р. він здійснив свою першу операцію під ефірним наркозом, видаливши пухлину молочної залози за 2,5 хвилини.

Так виникла анестезіологія (лат. anaesthesia від греч. anaisthesia - нечутливість), бурхливий розвиток якої був пов'язаний із впровадженням нових знеболюючих засобів і методів їхнього введення. Так, в 1847 р. шотландський акушер і хірург Джеймс Симпсон (Simpson, James Young sir,. 1811-1870) уперше застосував хлороформ в якості знеболюючого засобу в акушерстві й хірургії. В 1904 р. С. П. Федоров і Н. П. Кравков поклали початок розробці методів неінгаляційного (внутрішньовенного) наркозу.

З відкриттям наркозу й розвитком його методів почалася нова епоха в хірургії.

Структурно-логічна схема №9  Ера антисептики

До середини XIX ст. від гнійних, гнильних і гангренозних ускладнень операційних ран умирало більше 80% оперованих. На виявлення причин цих ускладнень були направлені зусилля декількох поколінь лікарів багатьох країн миру. І проте тільки досягнення мікробіології після відкриттів Л. Пастера дозволили підійти до рішення цієї проблеми хірургії.

Антисептичний метод хірургічної роботи був розроблений в 1867 р. англійським хірургом Дж. Лістером. Він першим сформулював тезу «Ніщо не повинне торкатися рани, не будучи знезараженим» і запровадив хімічні методи боротьби з раневою інфекцією.

У Дж. Лістера було багато попередників. Так, М. І. Пирогов застосовував для дезінфекції ран спирт, ляпіс і йодну настойку, а угорський акушер І. Ф. Земмельвейс довів ефективність миття рук розчином хлорного вапна перед акушерськими операціями.

Ігнаш Земмельвейс (1818—1865) ще в 1847 р., будучи молодим лікарем, асистентом акушерської клініки Віденського університету, зобов’язав медичний персонал мити руки розчином хлорного вапна. Це антисептичний захід дав відмінні результати захворюваність і смертність серед породіль різко знизилися, випадки пологової лихоманки (післяродовій інфекції) майже зникли. Проте, не дивлячись на підтримку відомих учених Віденського університету (у їх числі був К. Рокитанський), що відразу ж побачили прогресивність ідей, що висувалися, Земмельвейсом, майже всі провідні акушери європейських університетів зустріли його відкриття украй негативно. З цієї причини видатне відкриття Земмельвейса не було оцінене і визнане.

Чому ж медицина не зацікавилася відкриттям Земмельвесйса? Не виключено, що головна причина полягала в тому, що відкриття антисептики Земмельвейсом не було результатом науч­ною прогресу, виростало не з глибокого наукового аналізу проблеми боротьби з інфекцією, а значною мірою будувалося ні практичному досвіді і інтуїції, тобто було, по суті, чудовою здогадкою, хоча і підтверджувалося експериментально. Загалом, це було «не закономірне відкриття», і, ймовірно, по цьому на нього і не обернули належної уваги, відстрочивши, таким чином, впровадження антисептики в хірургію і медицину. Антисептика увійшла до хірургії лише через 20 років після відкриття Земмельвейса.

Метод Лістера був заснований на застосуванні розчинів карболової кислоти. Їх розпорошували в повітрі операційної перед початком і під час операції. В 2-3% розчині карболової кислоти обробляли руки хірурга, інструменти, перев'язний і шовний матеріал, а також операційне поле.

Особливе значення Дж. Лістер надавав повітряній інфекції. Тому після операції рану закривали багатошаровою повітронепроникною пов'язкою. Її перший шар складався з тонкого шовку, просоченого 5% розчином карболової кислоти в смолистій речовині. Поверх шовку накладали вісім шарів марлі, обробленою карболовою кислотою з каніфоллю й парафіном. Все це накривали клейонкою й перев'язували бинтом, просоченим карболовою кислотою

Метод Лістера знизив післяопераційні ускладнення й смертність у кілька разів. Але карболова пов'язка захищала рану не тільки від мікроорганізмів - вона не пропускала повітря, що викликало великі некрози тканин. Більше того, пари карболової кислоти нерідко викликали отруєння медичного персоналу й хворих, а миття рук і операційного поля приводило до подразнення шкіри.

Наступний розвиток наук виявив численні хімічні сполуки, які в цей час застосовуються як антисептичні засоби.

Наприкінці 80-х років XIX в. на додаток до методу антисептики був розроблений метод асептики, спрямований на попередження влучення мікроорганізмів у рану. Асептика заснована на дії фізичних факторів і містить у собі стерилізацію в киплячій воді або пором інструментів, перев'язного й шовного матеріалу, спеціальну систему миття рук хірурга, а також цілий комплекс санітарно-гігієнічних і організаційних заходів у хірургічному відділенні.

Основоположниками асептики з'явилися німецькі хірурги Ернст фон Бергманн (1836—1907) - творець великої хірургічної школи і його учень Курт Шиммельбуш (1860—1895). В 1890 р. вони вперше доповіли про метод асептики на X Міжнародному конгресі лікарів у Берліні. У Росії основоположниками асептики були П. П. Пелехін, М. С. Суботін, П. И. Дияконов, а широке впровадження принципів антисептики й асептики пов'язане з діяльністю М. В. Скліфосовського, К. К. Рейєра, Г. А. Рейна, М. А. Вельямінова, В. А. Ратимова, М. Я. Преображенського і багатьох інших учених.

Структурно-логічна схема №11

Після відкриття наркозу й розробки методів антисептики й асептики хірургія за кілька десятиліть досягла таких більших практичних результатів, яких не знала за всю свою попередню багатовікову історію - доантисептичну еру. Незмірно розширилися можливості оперативних втручань. Широкий розвиток отримала порожнинна хірургія.

Великий внесок у розвиток техніки операцій на органах черевної порожнини вніс французький хірург Жуль Еміль Пеан (1830-1898). Одним з перших він успішно здійснив оваріектомію (1864), розробив методику видалення кист яєчника, уперше у світі видалив частину шлунка, уражену злоякісною пухлиною (1879). Результат операції був летальним.

Першу успішну резекцію шлунка (1881) виконав німецький хірург Теодор Більрот (1829—1894) - основоположник хірургії шлунково-кишкового тракту. Він розробив різні способи резекції шлунка, названі його ім'ям (Більрот-I і Більрот-ІІ), уперше здійснив резекцію стравоходу (1892), гортані (1893), велике висічення язика при раку та ін. Т. Більрот писав про великий вплив М. І. Пирогова на його діяльність. (Їхні симпатії були взаємними — саме до Т. Більрота у Відень відправився М. І. Пирогов під час своєї останньої  хвороби.)У клініці Більрота працювали багато закордонних (у тому числі росіяни) учених, які вплинули на розвиток хірургії. Серед них Теодор Кохер (1841 -1917) - учень Т. Більрота й Б. Лангенбека. В 1909 р. він був визнаний гідним Нобелівської премії за роботи з фізіології, патології й хірургії щитовидної залози. Т. Кохер вніс великий вклад у розвиток абдомінальної хірургії, травматології й воєнно-польовій хірургії, у розробку проблем антисептики й асептики.

У

Микола Васильович Скліфосовський (1836—1904).

Росії ціла епоха в історії хірургії пов'язана з діяльністюМиколи Васильовича Скліфосовського (1836—1904)

- видатний російський хірург, послідовник М.І. Пирогова

- займався хірургією шлунково-кишкового тракту

- хірургія сечостатевої системи

- розробив ряд операцій, багато з яких мають його ім'я.

- у травматології він запропонував оригінальний  метод остеопластики  з'єднання костей (замок Скліфосовського).

- беручи участь як лікар в австро-прусській (1866), франко-прусській (1870-1871) і російсько-турецькій (1877-1878) війнах, він взробив істотний внесок у розвиток воєнно-польової хірургії.

- ім'ям М. В. Скліфосовського названий НДІ швидкої допомоги в Москві.

Ера антисептики й асептики відкрила широкі перспективи й для невідкладної хірургії. Стали можливими операції ушивання прободної виразки шлунка й дванадцятипалої кишки,, оперативне лікування кишкової непрохідності й вогнепальних поранень черевної порожнини. В 1884 р. були зроблені перші операції аппендиктомії в Німеччині й Англії. До цього можна було лише розкрити аппендикулярні гнійники й проводити консервативне лікування.

У хірургічній практиці стали широко застосовувати інструментальні методи обстеження й лікування. Хірургія вийшла на принципово нові наукові обрії.

 Збільшення обсягу хірургічних знань у другій половині XIX ст. обумовило виділення з хірургії самостійних наукових дисциплін: офтальмології, гінекології, оториноларингології, урології, ортопедії, а пізніше — онкології, нейрохірургії та ін.