17.5. Господарський договір як підстава виникнення господарсько-договірного зобов’язання

Основну питому вагу господарських зобов’язань, природно складають господарсько-договірні зобов’язання. Згідно зі ч. 1 ст. 179 ГК України, господарсько-договірними вважаються тільки майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів. З цим не можна погодитися. Організаційно-господарські зобов’язання теж можуть виникати на підставі господарських (організаційно-господарських) договорів (ч. 3 ст. 176, ст. 186 ГК України). Отже, залишення їх поза межами поняття господарсько-договірних зобов’язань у ч. 1 ст. 179 ГК України не можна назвати виправданим.

Підставою для виникнення господарсько-договірного зобов’язання є господарський договір. У ГК України та інших актах господарського законодавства поняття „господарський договір” набуло досить широкого застосування. Однак жоден з них не містить визначення цього поняття, що створює певні незручності для суб’єктів правозастосування. Передусім це пов’язано з багатозначністю самого терміна договір як у законодавстві, так і в доктрині права. Наприклад, у цивільному законодавстві та цивілістичній доктрині вже, по суті, традиційно термін „договір” вживається щонайменше у трьох значеннях. Так, О. С. Іоффе відзначав, що термін „договір” рівнозначний не тільки домовленості, яка вчиняється з метою виникнення, зміни або припинення цивільного правовідношення, але й інколи самому правовідношенню, яке виникає з такої домовленості, а подекуди терміном „договір” також позначають документ, який фіксує факт встановлення зобов’язання за згодою учасників.

Господарський договір теж може розглядатися у вказаних трьох аспектах, а саме як:

домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення господарських правовідносин. У цьому аспекті він вважається юридичним фактом;

власне господарське зобов’язання, яке виникає на підставі господарського договору як юридичного факту;

документ, у якому фіксується зміст господарського договору як юридичного факту.

У сучасній юридичній літературі цілком слушно вказується на те, що поняття цивільно-правового та господарсько-правового договору співвідносяться між собою як родове і видове, що надає можливість застосування до відносин, що виникають на підставі господарських договорів, положень ЦК України і виключає можливість застосування до відносин, які виникають на підставі цивільно-правового договору, що не кваліфікується одночасно як господарський, положень ГК України. Водночас необхідно зробити уточнення, що це стосується тільки майново-господарського договору. Організаційно-господарський договір не може вважатися різновидом цивільного договору, тому що цивільне право не регулює організаційні відносини.

Оскільки майново-господарський договір вважається різновидом цивільного договору, постає цілком закономірне питання про те, за якими ознаками його слід відмежовувати від решти цивільно-правових договорів?

Юридичний аналіз ч. 1 ст. 179 ГК України дозволяє стверджувати, що таке розмежування слід проводити за суб’єктним складом договору. Специфіка майново-господарського договору порівняно з рештою цивільно-правових договорів полягає в тому, що він укладається між суб'єктами господарювання або між суб’єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами-юридичними особами.

У переважній більшості випадків цей критерій дійсно дозволяє відмежувати господарський договір від решти цивільно-правових договорів, але в деяких випадках він не спрацьовує. Це пов’язано з тим, що в господарському законодавстві можуть встановлюватися винятки із загального правила про те, що фізична особа, яка не зареєстрована як підприємець, не може бути стороною господарського договору. Наприклад, як справедливо відзначає В. С. Мілаш, фізична особа, не зареєстрована як підприємець, може бути стороною (виступати у якості інвестора) у низці договорів інвестиційного характеру, а також у ліцензійному договорі та договорі на передачу ноу-хау (у якості суб’єкта права інтелектуальної власності).

Що стосується організаційно-господарського договору, його суб’єктний склад може бути значно ширшим за суб’єктний склад майново-господарського договору. Організаційно-господарські договори можуть укладатися між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень (власником, який є засновником певного суб’єкта господарювання; органами державної влади та органами місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією; органами управління об’єднань підприємств та господарських товариств тощо).

Від цивільного договору організаційно-господарський договір можна досить легко відрізнити за предметом. Предметом цього договору є дії управлінсько-господарського характеру, що є абсолютно не властивим для цивільно-правових договорів.

У юридичній літературі пропонуються різні визначення поняття господарського договору. Однак, на думку авторів, з урахуванням вищезазначених особливостей господарських зобов’язань найбільш вдалим визначенням господарського договору, яке відображає його сутність як такого правового інституту, який поєднує у собі елементи майново-господарського та організаційно-господарського характеру, є визначення, запропоноване О. А. Беляневич: «Господарським договором є засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов’язання між суб’єктами господарювання, суб'єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарюючими суб'єктами-юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов’язки сторін у галузі господарської діяльності.»