4.4. Правоздатність та дієздатність юридичної особи

Відповідно до статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (право на життя). Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких передбачений законом після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно зі ст. 92 ЦК України цивільна дієздатність юридичної особи – це набуття цивільних прав і обов’язків і здійснення їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

У випадках, передбачених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників. Так, ст. 68 Закону України “Про господарські товариства” встановлено, що ведення справ повного товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства.

Орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, зобов’язанна діяти в її інтересах, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (ч. 3 ст. 92 ЦК України).

Якщо особи, які відповідно до установчих документів чи закону виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Тема 5. Правові засади створення суб'єктів господарювання та порядок їх державної реєстрації

5.1. Поняття та види легалізації підприємства господарювання

Заняття підприємством можливе лише за умови його легалізації. Як зазночалося в попередніх розділах, для підприємництва характерна ознака легальності. Лише той суб'єкт, що виконав усі передбачені законом вимоги щодо одержання необхідних дозволів і представився уповноваженим на те державним органам як підприємець, може вважатися ним і одержати державну підтримку й захист у випадку порушення його законних прав і інтересів. У протилежному випадку здійснення підприємництва без реєстрації (легалізації) розглядається як тіньове й переслідується в карному порядку (установлена кримінальна відповідальність). Отже, діяльність підприємця повинна випливати з дозволу уповноважених на те органів. Це стосується як самої діяльності, так і її виду, місця, способу, характеру, обсягів.

Легалізацію (legalizе з англ. – узаконювати) розглядають як узаконення або надання законної чинності, перехід на легальне становище. Інакше кажучи, для того щоб одержати статус підприємця особа повинне у встановленому законом порядку виконати всі необхідні для цієї умови, а надалі одержати відповідні дозволи. Практично всі види діяльності підприємців, за рідкісним винятком, проходять процес легалізації. Деякі види мають перманентний характер, наприклад, ліцензування, патентування. Підприємець, що передбачив в установчих документах значну кількість видів діяльності, одержує ліцензії в міру необхідності й наявності коштів для їхньої оплати. Починаючи з однієї - двох ліцензій, він з часом набуває додатково й таким чином постійно розширює свою правосуб'єктність. У випадку закінчення терміну дії ліцензії, її призупинення або вилучення, він не може займатися відповідною діяльністю, тому що його правосуб'єктність звужується. Це ж стосується патентів і сертифікатів.

Легалізація суб'єктів підприємницької діяльності є необхідною обов'язковою передумовою для участі в конкретних підприємницьких правовідносинах і функціонування на ринку. Особи, які займаються підприємництвом, але не пройшли легалізації, охоплюються поняттям тіньового бізнесу, і, відповідно, залежно від кваліфікації такої діяльності, підлягають адміністративній або кримінальній відповідальності.

Легалізація свідчить про намір особи займатися підприємницькою діяльністю на законній основі, мати відповідні права й юридичні обов'язки (бути «прозорим» для споживача й держави). Значною мірою легалізація як правова категорія підприємництва характеризує існуючий у державі правовий механізм підприємництва й ступінь поваги до нього з боку фізичних осіб. Легалізація підсумовує соціальні результати правового регулювання, стан упорядкованості підприємницьких правовідносин в сфері підприємництва. Звідси й стан правопорядку в даній сфері правового регулювання. Якщо закон проголошує можливість заняття певним видом діяльності (волю підприємництва), але надалі містить капкани для тих осіб, які вирішили скористатися наданою їм правовою можливістю, то ці особи не будуть його поважати й різними способами обходити.

Як зазначалося, лише через легалізацію особи, які вирішили реалізувати своє право на заняття підприємницькою діяльністю, здобувають підприємницьку правосуб'єктність – можливість своїми діями здобувати підприємницькі права і юридичні обов'язки. Ці права зводяться до можливості як займатися самою підприємницькою діяльністю, так і бути суб'єктом комерційного товарообігу.

Легалізація підприємницької діяльності – необхідне для держави явище, адже за різними даними від 50 до 60 відсотків української економіки має тіньовий характер. Легалізація тіньового сектору економіки, його перехід у правове поле дасть можливість знизити податковий тиск на легальний сектор і відкрити можливості його державного інвестування й виконання програм соціально-економічного розвитку.

Як правова категорія легалізація – результат узагальнення явищ, які проходять у процесі реалізації права на заняття підприємницькою діяльністю. Вона має свою сутність, структуру, форму, методи здійснення й логіку розвитку.

Сутність легалізації проявляється в здійсненні ряду послідовних, юридично значимих дій, спрямованих на набуття прав і обов'язків підприємця (правосуб'єктності). Із цього погляду легалізація може розглядатися як юридичний склад – сукупність цілого ряду необхідних юридичних фактів. З огляду на це можна виділити дві групи правових дій: внутрішні й зовнішні. Відповідно й легалізація буває внутрішня й зовнішня. Внутрішня легалізація проявляється в ініціативній стадії, проходить через організаційну й закінчується формалізацією.

Щоб зрозуміти процеси, які відбуваються у процесі внутрішньої легалізації, варто згадати висловів Бісмарка: «Держава – це я». Інакше кажучи, на цій стадії власник найбільш зручним і безпечним чином установлює свою роль, права й обов'язки, організаційно-правову форму і її структуру. На внутрішній стадії визначається, хто, власне, буде головним, хто буде керівником, від кого буде залежати діяльність майбутнього підприємства і яка його організаційно-правова форма. Недооцінювати суб'єктивний фактор керівництва суб'єктом підприємницької діяльності було б украй недалекоглядно. Тому вже на ініціативній стадії, а саме на стадії створення підприємницької структури, з'являється лідер – формальний або неформальний, котрий, власне, й бере на себе організацію бізнесу. Навіть у тому випадку, коли юридична особа має колективний устрій, все одно лідерові, фахівцеві приділяється особлива роль. Саме керівник представляє суб'єкта підприємництва у всіх правовідносинах, визначає стратегію, а здебільшого тактику, у процесі здійснення підприємницької діяльності. Він і формує команду фахівців – виконавчий орган. Роль керівника надзвичайно важлива: розумний керівник – комерційна структура процвітає, немає – рано або пізно стане - банкрутом. Керівник комерційної структури вказується вже підчас реєстрації в реєстраційній картці.

Внутрішня легалізація включає такі правові дії, як визначення організаційно-правової форми суб'єкта підприємництва, виду його діяльності, місця розташування, структури керівних органів і їхніх повноважень, правового становища власника й засновників, а підчас створення структурних підрозділів ‑ і їхнє правове становище. Це знаходить своє закріплення в установчому договорі, уставі, положеннях про структурні підрозділи, накази власника і т. д. Внутрішня легалізація є передумовою зовнішньої легалізації, її стартовою позицією, визначає її вид, порядок, схему.

Зовнішня легалізація, безумовно починається процедурою державної реєстрації підприємця, після якої потрібна статистична, дозвільна, податкова, банківська, пенсійна, страхова, пожежна, санітарна тощо. Після цього в рамках зовнішньої легалізації відбувається спеціальна ‑ ліцензування, патентування, сертифікація, квотування, акредитація та інше.

Таким чином, легалізація має перманентний характер і з огляду на вид діяльності й організаційно-правову форму, відбувається постійно. Чим більше необхідних ліцензій одержав суб'єкт підприємницької діяльності, тим ширший обсяг його правосуб'єктності, тим більша його можливість участі в підприємницьких правовідносинах. Крім цього, в процесі легалізації уповноважені на те державні органи одержують інформацію про даного суб'єкта й можуть стосовно нього здійснювати запропоновані їм права й виконувати обов'язки. На підставі цього держава може прогнозувати економічні, соціальні й інші процеси.

Під легалізацією варто розуміти послідовність юридично значимих дій особи, спрямованих на реалізацію права на заняття підприємництвом, з метою узаконення цієї діяльності й установлення взаємин із власно-розпорядницькими органами державної влади.

Легалізація є процесом узаконення цієї діяльності. Велике значення для визначення напрямку розвитку й утримування зовнішньої легалізації має Указ Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» від 3 лютого 1998 року, що спрямований на здійснення комплексу заходів щодо усунення обмежень, які стримують підприємницьку діяльність, введення нових підходів до державного регулювання підприємництва. Основою такого підходу визнається дерегуляция підприємництва – сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних і організаційних перешкод на шляху розвитку підприємництва. Ці заходи спрямовані на:

спрощення порядку створення, реєстрації й ліквідації суб'єктів підприємництва;

скорочення переліку видів підприємницької діяльності, які підлягають ліцензуванню й патентуванню, а також мають потребу в одержанні сертифікатів і інших дорогих дозволів на здійснення підприємницької діяльності;

лімітування перевірок та інших форм контролю за діяльністю суб'єктів підприємницької діяльності;

спрощення процедур митного оформлення вантажів при експортно-імпортних операціях;

забезпечення послідовності й стабільності нормативно-правового регулювання та інше.

Разом з тим, деякі із процедур легалізації набули вже оптимального варіанта, однак стримуються наявною оргтехнікою, що приводить до того, що делегування їх не завжди виправдане.

Легалізація підприємництва, насамперед, залежить від дій особи й проводиться в заявницькому і дозвільному порядку (видача дозволів на виготовлення штампів, печаток), ліцензування, патентування, квотування. У тих випадках, коли діяльність підприємця стосується безпеки держави, забезпечення економічних умов його існування, безпеки для навколишніх, здорового й безпечного для життя й здоров'я навколишнього середовища, вірогідності статистики законних прав та інтересів людини, легалізація проводиться незалежно від дій підприємця державними органами. Інакше кажучи, вона прямо передбачена чинним законодавством і здійснюється безпосередньо державними органами автоматично і є продовженням заявницької легалізації. Так, у п'ятиденний строк з моменту реєстрації реєстраційний орган сповіщає про її проведення органи статистики, пенсійний фонд, фонд соціального страхування. Через дозвільну систему інші зацікавлені в ній державні органи також одержують відомості про підприємця, у тому числі відповідні служби органів внутрішніх справ.

Як контрольна функція, реєстрація переслідує ряд цілей дотримання законодавства відносно:

виконання заявником умов для заняття підприємницькою діяльністю;

одержання достовірних даних для статистики й органів управління підприємницькою діяльністю, про стан ринку пропозицій;

ведення Єдиного державного реєстру, завдяки якому є можливість у зацікавленої особи виявляти контрагентів, конкурентів і одержати дані для складання бізнес-планів або прогнозів і програм;

розробки конкретних заходів щодо боротьби з тіньовим бізнесом;

проведення політики оподатковування;

забезпечення пріоритетів національного товаровиробника;

забезпечення інтересів споживачів і безпеки їхнього життя й здоров'я; забезпечення економічної, екологічної безпеки; забезпечення умов для ефективного функціонування ринку і т. д.

Легалізація може розглядатися як форма прояву економічної функції державних органів по здійсненню й збереженню дієвості й ефективності державного регулювання господарської діяльності в рамках, передбачених ст. 12 ГК України й інших спеціальних нормативних актів. Під час легалізації державні органи і їхні посадові особи вправі давати особам, які реалізують своє право на заняття підприємництвом або вже зареєстрованим у якості таких, обов'язкові до виконання вказівки у відповідності до своєї компетенції. Це можуть бути вимоги про узгодження установчих документів із чинним законодавством, про усунення його порушень, про приведення майна, території в належний санітарний, екологічний, протипожежний стан і т. д.

Легалізація в такому аспекті розглядається як:

обіг у встановленій законом формі про видачу дозволу на заняття підприємництвом або конкретним видом діяльності на конкретній території;

задоволення вповноваженим державним органом обігу про видачу у встановленій чинним законодавством формі відповідного дозволу;

процедура розгляду обігів і приняття щодо них рішень.Якщо два перших відображають матеріальне відношення, то третє процесуальне. Це пояснюється тим, що діяльність державних органів здійснюється у встановлених законом рамках і формах.