Медична генетика. Підручник для вузів. В.М. Запорожан, Ю.І. Бажора, А.В. Шевеленкова, М.М. Чеснокова. — Одеса, ОДМУ, 2005

10.3.5. ВИЗНАЧЕННЯ СТАТЕВОГО ХРОМАТИНУ

Це експрес-метод, який дозволяє визначити кількість статевих хромосом, але потребує подальшого каріотипування для підтвердження діагнозу.

Розроблено методи визначення Х-статевого хроматину (тілець Барра) і Y-статевого хроматину.

Х-статевий хроматин. Тільця Барра — це спіралізована Х-хромосома. Одна з Х-хромосом у плодів жіночої статі інактивується і спіралізується на 16–19-ту добу ембріонального розвитку, а друга залишається активною. Спіралізована Х-хромосома помітна в ядрах соматичних клітин у вигляді темної, добре забарвленої грудки (рис. 10.6). Тільця Барра виявляють в епітеліальних клітинах із слизової оболонки щоки (у букальному зскрібку).

Методика визначення статевого хроматину в букальному зскрібку така. Після попереднього полоскання ротової порожнини стоматологічним шпателем беруть зскрібок епітелію внутрішньої поверхні щоки біля корінних зубів. Зскрібок наноситься рівномірним шаром на предметне скло, забарвлюється протягом 2 хв ацетоорсеїном, потім накривається покривним склом. Надлишки барвника видаляють за допомогою фільтрувального паперу. Підрахунок кількості тілець статевого хроматину проводять під імерсією в круглих або овальних ядрах з непорушеною ядерною мембраною. В епітеліальних клітинах грудки статевого хроматину розташовуються під ядерною мембраною. В жінок у нормі статевий хроматин знаходять більше як у 20 % клітин. У чоловіків статевий хроматин у нормі відсутній.

Статевий хроматин можна виявляти також у мазках крові, забарвлених за Романовським — Гімзою. У нейтрофільних лейкоцитах тільця Барра мають вигляд барабанних паличок. У нормі в жінок барабанні палички виявляються в 1–2 % лейкоцитів, у чоловіків — відсутні.

Метод використовують:

— для експрес-діагностики хромосомних хвороб, пов’язаних зі зміною кількості Х-хромосом.

Рис. 10.6. Статевий хроматин у клітинах епітелію слизової оболонки щоки (грудки статевого хроматину відмічено стрілками)

Кількість Х-хромосом на одиницю більше кількості грудок статевого хроматину і визначається за формулою:

N = n + 1,

де N — кількість Х-хромосом; n — кількість грудок статевого хроматину;

—як експрес-метод діагностики статі при гермафродитизмі;

—у судовій медицині для визначення статевої належності фрагментів трупа людини (тільця Барра добре зберігаються в хрящовій тканині).

Y-статевий хроматин. Y-хроматин — це інтен-

сивно флуоресціююча ділянка довгого плеча Y-хромосоми в інтерфазних ядрах. Його можна визначити в букальному зскрібку, лейкоцитах периферичної крові за такою методикою. Препарат забарвлюють флуоресцентним барвником ак- рихін-іпритом. Під люмінесцентним мікроскопом Y-хроматин виявляється в ядрі клітини як яскрава пляма діаметром 0,3–1,0 мкм. У чоловіків в нормі одна грудка Y-хроматину. Метод використовується для експрес-діагностики синдрому полісомії Y.

10.4. МОЛЕКУЛЯРНОГЕНЕТИЧНІ МЕТОДИ (МЕТОДИ ДНК-ДІАГНОСТИКИ)

Молекулярно-генетичні методи (методи ДНКдіагностики) — це велика і різноманітна група методів, призначених для виявлення варіацій у структурі досліджуваної ділянки ДНК.

10.4.1. ПОКАЗАННЯ ДО ДНК-ДІАГНОСТИКИ

1.Підтвердження клінічного діагнозу моногенного захворювання та уточнення типу мутації. Можливості діагностики пов’язані зі здійсненням програми «Геном людини» і розшифровкою геному людини. Перелік моногенних хвороб, що діагностуються молекулярними методами і є доступними пренатальній діагностиці, постійно розширюється. До цього списку належать: муковісцидоз, м’язова дистрофія Дюшенна — Беккера, гемофілія (А і В), фенілкетонурія, хвороба Хантера (мукополісахаридоз), адреногенітальний синдром, хорея Гентінгтона, синдром фрагільної Х-хромосоми та ін. Сьогодні можлива діагностика (у лабораторіях усіх країн світу) більше 1000 моногенних захворювань.

2.Пресимптоматична діагностика — коли клінічні ознаки захворювання з пізнім дебютом відсутні.

3.Виявлення гетерозиготних носіїв мутантного гена у випадках автосомно-рецесивних або зчеплених з Х-хромосомою захворювань.

4.Пренатальна діагностика моногенних хво-

роб.

5.Преімплантаційна діагностика.

ментарно матричній ДНК, причому синтез ДНК йде від місця гібридизації праймера у напрямі 3′– 5′. При цьому праймер включається до складу щойно синтезованої ділянки нуклеїнової кислоти. У подальших циклах нові синтезовані молекули ДНК стають, у свою чергу, матрицею для аналогічного синтезу нових копій. Оскільки синтез кожного з двох антипаралельних ланцюгів ДНК розпочинається від місця гібридизації праймера, це місце і стає межею синтезованої ділянки.

Якщо уявити собі, що в реакційній суміші знаходилася одна молекула ДНК з ділянкою, яку необхідно редуплікувати, то після першого циклу одержують 2 молекули, після другого циклу — 4 і т. ін. Тобто кількість копій ДНК збільшується в геометричній прогресії.

Кількість вказаних циклів у ПЛР становить зазвичай від 25 до 30. У результаті кількість копій ДНК збільшується в мільйони разів.

Суміш ставлять у спеціальний прилад — термоциклер (ампліфікатор). У ньому автоматично відбувається зміна температур, необхідних для реакції.

Переваги ПЛР:

—значне (у 2–10 разів) скорочення витрат праці та часу;

—висока точність, принципова неможливість отримання хибнопозитивних результатів;

—можливість проведення дослідження навкрай малому (кілька мікролітрів) об’ємі матеріалу;

—простота підготовки матеріалу до дослідження; може використовуватися практично будьяка тканина або рідина організму.

Проведення ПЛР-діагностики вимагає ретельного дотримання всіх санітарно-гігієнічних норм для уникнення забруднення зразків чужорідною ДНК, спеціально обладнаних лабораторій і навченого персоналу.

3. Аналіз одержаних результатів. Подальший аналіз ампліфікованих фрагментів ДНК передбачає дослідження конкретних особливостей ампліфікованого фрагмента. Фрагменти з нормальною

імутантною послідовностями можуть відрізнятися за електрофоретичною рухливістю, тому часто проводиться електрофорез ампліфікованих фрагментів у гелі (10.4.5.2). Водночас проводять електрофорез контрольних фрагментів ДНК. У гель додають бромистий етидій (барвник, який забарвлює ДНК). Фрагменти ДНК переміщаються на певну відстань. Ділянки гелю, в яких знаходяться фрагменти ДНК, даватимуть оранжеве світіння при ультрафіолетовому освітленні. Збіг смуг контрольного і дослідного фрагментів дозволить діагностувати наявність шуканого гена. Гель можна сфотографувати або його зображення перенести на екран комп’ютера (рис. 10.8).

Для ідентифікації ампліфікованих фрагментів можна використати методи секвенування, а також

метод алель-специфічних олігонуклеотидів. Він грунтується на гібридизації ампліфікованих фрагментів ДНК з міченими олігонуклеотидами, комплементарними нормальній або мутантній послідовності ДНК. Прикладом такого підходу є застосування ДНК-чіпів.

Нормальний алель не має сайта рестрикції

В мутантному алелі внаслідок мутації з’являється сайт рестрикції для рестриктази RcaІ

RcaІ

Рис. 10.9. Поява сайта рестрикції внаслідок мутації в екзоні гена дисферліну при міопатії Міоші (автосомно-рецесивне захворювання)

length polymorphism) — один із поширених методів ДНК-діагностики. Принцип методу: виділена ДНК обробляється ферментами, які «розрізають» її на фрагменти чітко визначених ділянках (сайтах рестрикції). Патологічні мутації можуть змінювати сайти рестрикції, що спричинює зміну довжин одержаних фрагментів. При електрофорезі контрольної нормальної ДНК і досліджуваної ДНК смуги знаходяться на різному рівні (див. рис. 10.10).

10.4.5.3. Блот-гібридизація за Саузерном

Метод було запропоновано в 1975 р. англійським дослідником Саузерном. При обробці тотальної геномної ДНК людини рестриктазами утворюється дуже велика кількість фрагментів різної довжини. При електрофорезі не вдається ідентифікувати окремі фрагменти ДНК. Після електрофорезу рестриктованої геномної ДНК утворюється рівномірне забарвлення по всій довжині гелю — так званий шмер. Ідентифікація потрібних фрагментів ДНК у такому гелі можлива тільки шляхом гібридизації з міченими ДНК-зондами. Це досягається за допомогою методу блот-гібридизації за Саузерном (саузерн-блотинг).

Методика його складається з таких етапів:

1)виділення та очищення ДНК. Необхідне хо-

роше очищення ДНК. Для виділення ДНК одержаний біологічний матеріал обробляють протеолітичними ферментами, щоб видалити всі білки. ДНК адсорбують на пористих носіях або екстрагують органічними розчинниками, після чого здійснюють багатократне очищення. При цьому одержують всю ДНК клітин (геномну ДНК);

2)обробка ДНК рестриктазами. Геномну ДНК обробляють однією з рестрикційних ендонуклеаз. Після цього проводять електрофорез рестрикційних фрагментів ДНК в агарозному гелі. Але ідентифікація фрагментів безпосередньо в гелі в даному випадку утруднена, оскільки в гелі одержують суцільну послідовність фрагментів різної довжини;

3)блотинг. Наступний етап методу — блотинг

—перенесення фрагментів з гелю на нітроцелюлозний або нейлоновий фільтр (рис. 10.11). Попе-

редньо гель обробляють лугами, що призводить до денатурації ДНК (розриваються водневі зв’язки між комплементарними нуклеотидами у двох ланцюгах ДНК). Потім гель вміщують у буферний розчин, зверху на нього кладуть нітроцелюлозний фільтр, потім вміщують пачку фільтрувального паперу. Папір вбирає сольовий розчин. Він підіймається вгору і вимиває денатуровані фрагменти ДНК на фільтр, який має таку величину пор, що не пропускає ДНК. На фільтрі одержують точну копію розташування рестрикційних фрагментів

угелі;

4)гібридизація з ДНК-зондами. Фіксовану на фільтрі ДНК гібридизують з ДНК-зондами. Зонд

— однониткова ДНК, комплементарна певній послідовності гена, що вивчається. Як зонди часто використовують штучно синтезовані олігонуклеотидні послідовності ДНК розміром не більше 30 нуклеотидів, здебільшого фрагменти некодуючих послідовностей, що часто зустрічаються. Можуть використовуватися зонди, мічені радіоактивно або хімічними речовинами, наприклад, флуоресцентними барвниками. Радіоактивно мічені зонди, синтезовані з нуклеотидів, що містять радіоактивний ізотоп 32Р, забезпечують дуже високу чутливість, але недовговічні та небезпечні. Нині пріоритет віддається зондам, міченим хімічними речовинами;

5)аналіз одержаних результатів. Фільтр відми-

вають від надлишку зонда. Якщо використовують радіоактивно мічені зонди, на нього накладають рентгенівську плівку. У тому місці, де відбулася гібридизація зонда з ДНК, відбувається засвічення плівки. Положення шуканого фрагмента ДНК можна визначити за допомогою методу авторадіографії (рис. 10.12).

Якщо використовують хімічні мітки, то результати гібридизації можна зареєструвати візуально при освітленні видимим або ультрафіолетовим світлом (залежно від виду використовуваного барвника).

Таким чином, блот-гібридизація дозволяє ідентифікувати специфічні послідовності нуклеотидів

узагальному наборі рестрикційних фрагментів геномної ДНК. Коли та чи інша мутація торкається

сайта пізнавання використовуваної при блотгібридизації рестриктази, на плівці можна чітко зафіксувати відсутність відповідної смуги або появу атипового фрагмента ДНК. Подовження або укорочення фрагмента ДНК спричинює появу смуги в атиповому місці.

Існує кілька модифікацій саузерн-блотингу без попередньої рестрикції і електрофорезу. На фільтр наносять геномну ДНК і гібридизують із зондами.

Метод блот-гібридизації має високу чутливість, проте він вельми трудомісткий, ставить високі вимоги до очищення ДНК, необхідна велика кількість геномної ДНК. Якщо використовуються радіоактивні зонди, то необхідні спеціально обладнані лабораторії. Тривалість і трудомісткість усієї процедури роблять цей метод високовартісним.

Сьогодні в більшості лабораторій використовують дешевший і не менш точний метод полімеразної ланцюгової реакції.

Проте блот-гібридизація за Саузерном і сьогодні використовується для діагностики моногенних захворювань — коли через якісь причини метод ПЛР неможливо застосувати. Так, для здійснення ПЛР необхідно точно знати структуру кодуючих ділянок гена та інтронних ділянок, які примикають до них (без чого неможливо синтезувати праймери, що ініціюють реакцію). Деякі ділянки гена, що містять наддовгі тандемні тринуклеотидні повтори або більш складні повтори, не можуть бути ефективно ампліфіковані. Крім того, виникають складнощі в ампліфікації великих і складних за своєю організацією генів (таких, як ген дистрофіну), виявленні протяжних делецій у гетерозиготному стані та деяких інших випадках.

10.4.5.4. Секвенування ДНК

Метод дозволяє визначити точну послідовність нуклеотидів у фрагменті ДНК (наприклад, у продукті ПЛР). Його використовують для виявлення

Рис. 10.12. ДНК-діагнос- тика м’язової дистрофії Дюшенна за допомогою блотгібридизації за Саузерном. На доріжці 1 і 3 — норма, видно два обов’язкові фрагменти (відмічені стрілками). На доріжці 2 у хворого відсутні два обов’язкові фрагменти, що свідчить про делецію ділянки гена дистрофіну. На доріжці 4 (мати хворого) вказані фрагменти видно у вигляді смуг зниженої інтенсивності, що свідчить про гетерозиготне носійство мутації

нуклеотидних замін у гені. Цей метод знайшов широке застосування для вивчення будови ДНК людини та інших організмів у ході виконання програми «Геном людини». На практиці часто використовують метод секвенування за Сенгером, який грунтується на полімеразній ланцюговій реакції. Широке застосування його в клінічній генетиці поки обмежене через високу вартість.

10.4.6. ПРЯМІ І НЕПРЯМІ МЕТОДИ ДНК-ДІАГНОСТИКИ

Молекулярно-генетичні методи поділяються на прямі та непрямі.

Пряма діагностика передбачає виявлення мутації в досліджуваному гені. Вона має практично абсолютну точність, потребує для аналізу тільки зразок ДНК обстежуваної особи і може проводитися як у сімейних, так і спорадичних випадках захворювань. Для проведення прямої ДНК-діагно- стики необхідно точно знати структуру гена (або конкретної ділянки гена, що містить аналізовану мутацію). Пошук мутацій, які спричинили захворювання, — це складне завдання, оскільки захворювання може бути зумовлене різними мутаціями одного і того ж гена. Проте, як правило, у конкретній популяції частіше зустрічається певний тип мутацій. Мутації, які переважають і зумовлюють значний відсоток усіх випадків захворювання в даній популяції, називаються мажорними мутаціями. Так, більшість випадків фенілкетонурії зумовлена мутацією R408W у гені, відповідальному за захворювання, муковісцидоз найчастіше зумовлений мутацією гена білка хлорного каналу ∆F508, експансії тринуклеотидних повторів — при синдромі ламкої Х-хромосоми, делеції — при міодистрофії Дюшенна, протяжна делеція — при ад- рено-генітальному синдромі тощо. Знання мажорних мутацій полегшує проведення прямої ДНКдіагностики.

Методичні підходи, які використовуються при прямій ДНК-діагностиці того чи іншого спадкового захворювання, залежать від характеру мутацій і молекулярної організації відповідного гена.

У прямій діагностиці використовують методи ПЛР. Застосовуючи праймери до ділянки гена, в якій найчастіше відбувається мутація, одержують велику кількість копій даної ділянки. Подальше вивчення продуктів ПЛР залежить від типу мутації. Так, якщо захворювання зумовлене делецією нуклеотидів, дуплікацією або експансією тринуклеотидних повторів, то ампліфіковані фрагменти нормального і мутантного генів відрізняються за довжиною і електрофоретичною рухливістю. В цьому випадку після електрофорезу фрагментів у агарозному гелі проводять аналіз поліморфізму довжин ампліфікованих фрагментів (ПДАФ) (див. рис. 10.8). Для виявлення нуклеотидних замін в аналізованій ділянці гена виникає необхідність секвенування ампліфікованих фрагментів. Для детекції мутації можуть використовуватися й інші методики. У деяких випадках мутації порушують сайти рестрикції для певних рестриктаз. У мутантному гені може бути відсутнім сайт рестрикції для

певної рестриктази або, навпаки, з’являється сайт рестрикції в незвичному місці. В обох ситуаціях мутантний і нормальний ПЛР-продукт дадуть різні за довжиною фрагменти рестрикції, що можна легко виявити при електрофорезі (ПДРФ — поліморфізм довжин рестрикційних фрагментів).

Для прямої діагностики використовують різні модифікації ПЛР, а також інші методи ДНК-діа- гностики — блот-гібридизацію за Саузерном, трансляцію білкового продукту in vitro та ін.

Непряма діагностика використовується при захворюваннях, коли ген картований (відома його локалізація в хромосомі), але будова гена, характер мутацій у ньому недостатньо з’ясовані. Суть непрямої ДНК-діагностики полягає в аналізі успадкування у хворих і здорових членів сім’ї поліморфних генетичних маркерів, зчеплених з геном хвороби (тобто розташованих у сусідніх локусах у хромосомі й успадкованих зчеплено — за законом Моргана). В якості таких маркерів можуть бути сайти рестрикції для певних рестриктаз, поліморфізм мінісателітних і мікросателітних послідовностей.

Сайти рестрикції можуть розташовуватися поряд із патологічним геном у некодуючих ділянках ДНК. Для людини характерний однонуклеотидний поліморфізм ДНК — у некодуючих ділянках ДНК часто зустрічаються однонуклеотидні заміни, делеції. Вони можуть торкатися сайтів рестрикції, зчеплених з патологічним геном. При цьому змінюється довжина рестрикційних фрагментів ДНК (поліморфізм довжин рестрикційних фрагментів).

Мікросателітні ДНК — короткі тандемні по-

втори з 2–6 (частіше 2–4) нуклеотидів. Найпоширенішими є динуклеотидні ЦА-повтори. Вони розташовуються тандемно кластерами (тобто групами один за одним, наприклад, ЦАЦАЦА….). Часто зустрічаються три-, тетра- і пентануклеотидні тандемні повтори — STR (short tandem repeats).

Кількість повторів в одному і тому ж локусі може істотно відрізнятися у різних людей. Отже, і довжина кластерів поліморфна. Мікросателіти знаходяться переважно в некодуючих ділянках ДНК, тому фенотипічно зміна кількості повторів не виявляється. Вони успадковуються за законами Менделя. Дитина одержує одну хромосому від матері

зпевною кількістю повторів, другу від батька —

зіншою кількістю повторів. Якщо поряд із геном, відповідальним за моногенне захворювання, або всередині гена знаходиться такий кластер мікросателітів, то маркером патологічного гена може бути певна кількість повторів і довжина кластера. В даному випадку діагностика базується на вивченні довжини коротких тандемних повторів ДНК

(STR).

Мінісателітні ДНК — тандемні повтори більшої кількості нуклеотидів (15–100). Вони діста-

ли назву VNTR (variable number tandem repeats) —

тандемні повтори, варіюючі за кількістю. Довжина цих локусів також істотно варіює у різних людей і може бути маркером патологічного гена. У ДНК часто зустрічаються кластери мінісателітних тандемних повторів 10–15 нуклеотидів, які впер-

ше знайшов англійський генетик Джеффриз (Jeffreys). Використовуються рідше, ніж мікросателітні ДНК.

Недоліком непрямих методів є обов’язкове попереднє вивчення генотипу хоча б одного хворого родича, щоб можна було встановити зчеплення патологічного гена з певним поліморфним маркером. У разі відсутності уражених родичів, доступних для обстеження, проведення діагностики, як правило, неможливе. При проведенні непрямої ДНК-діагностики завжди існує вірогідність помилки, пов’язаної з можливою рекомбінацією в мейозі між геном хвороби і досліджуваним маркером, внаслідок чого «патологічний» маркерний алель і ген хвороби у нащадка розійдуться по різних хромосомах. Величина такої помилки прямо пропорційна відстані між маркерним локусом і геном, що вивчається: чим ближче вони один до одного в хромосомі, тим менше вірогідність розходження внаслідок кросинговеру. Для відомих сьогодні генетичних маркерів, які використовуються у непрямій ДНК-діагностиці спадкових захворювань, вірогідність кросинговеру з геном хвороби не перевищує 1–5 %. Таким чином, точність непрямої ДНК-діагностики становить зазвичай 95 % і вище.

Непрямі методи можуть також застосовуватися при захворюваннях, гени яких ідентифіковані, але мають великий розмір і складну молекулярну організацію, у зв’язку з чим безпосереднє визначення мутацій у них утруднене. Прикладами таких захворювань з розшифрованими генами, для яких використовується непряма ДНК-діагностика, можна назвати атаксію–телеангіектазію, хворобу Коновалова — Вільсона та ін.

10.4.7. ДНК-ЧІПИ

ДНК-чіпи — це сучасна технологія біологічних досліджень, яка інтенсивно розвивається. Метод полягає у тому, що на плоску поверхню нейлонової мембрани (макрочіпи) або предметне скло (мікрочіпи) наносять та іммобілізують велику кількість ДНК-зондів. Залежно від поставленого завдання, складність чіпа (кількість іммобілізованих зондів і щільність їхнього розташування) може варіювати в широких межах. Зонди — штучно синтезовані олігонуклеотиди, комплементарні нормальним або мутантним послідовностям досліджуваних зразків ДНК.

Досліджувану ДНК спеціально готують: потрібні фрагменти досліджуваної ДНК попередньо ампліфікують із використанням біотин-мічених праймерів. Для виявлення специфічної послідовності в досліджуваному зразку ДНК проводять гібридизацію зондів, іммобілізованих на макрочіпі або мікрочіпі, з одержаними міченими ПЛР-про- дуктами. Після гібридизації чіп відмивають від ДНК, що не зв’язалася. Результати гібридизації реєструють за наявністю люмінесценції за допомогою флуоресцентної мікроскопічної техніки й аналізують з використанням відповідного комп’ютерного програмного забезпечення. Цей процес автоматизований.

Створено мікрочіпи на основі поліакриламідного гелю. Такий чіп являє собою скляну пластинку (предметне скло), на якій знаходяться гельові комірки. Кожна комірка є прямокутним або циліндричним блоком. Розміри комірки можуть бути 100×100×20 мкм або менше. Такий мікрочіп може містити до кількох тисяч комірок. По суті, кожна гельова комірка є маленькою пробіркою об’ємом менше одного нанолітра. Комірки ізольовані одна від одної.

У комірки вносять набір різних ДНК-зондів і використовують для вивчення ДНК аналогічно описаній вище методиці. Гельові ДНК-мікрочіпи використовуються також для проведення ПЛР. Для цього в комірки вміщують різні праймери, що дозволяє тестувати досліджувану ДНК одразу за великою кількістю мутацій, здійснювати швидке секвенування великих фрагментів ДНК.

Технологія ДНК-чіпів дозволяє проводити автоматизований і ефективний аналіз великої кількості мутацій і поліморфізмів, а також аналізувати експресію великої кількості генів у ДНК, що вивчається. Ось деякі сфери застосування цієї технології в медицині: 1) визначення стійкості мікроорганізмів до антибіотиків (ДНК-чіпи дозволяють одномоментно тестувати штам мікроорганізмів за великою кількістю мутацій, відповідальних за антибіотикостійкість); 2) діагностика лейкозів та інших пухлин, аналіз так званого «генетичного портрета пухлини»; 3) діагностика вірусних інфекцій, виявлення вірусів у навколишньому середовищі.

10.4.8. ВИКОРИСТАННЯ МОЛЕКУЛЯРНО-ГЕНЕТИЧНИХ МЕТОДІВ У СУДОВІЙ МЕДИЦИНІ ДЛЯ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСОБИ І ВСТАНОВЛЕННЯ СПОРІДНЕННЯ

Останніми роками для встановлення батьківства і проведення судово-медичних експертиз все частіше почали застосовувати методи, засновані на виявленні індивідуальних генетичних відмінностей ДНК.

Такі відмінності можна знайти, досліджуючи високополіморфні (високоваріабельні або гіперваріабельні) ділянки ДНК, наприклад, ділянки з варіюючою кількістю тандемних повторів (variable number of tandem repeats, VNTR) — мінісателітні ДНК або короткі тандемні повтори (short tandem repeats, STR) — мікросателітні ДНК.

Ділянки з варіюючою кількістю повторів можуть розташовуватися в одній хромосомі в одному локусі або в кількох локусах у різних хромосомах.

Якщо аналізуються VNTR або STR, локалізовані в багатьох локусах, то вивчають геном людини в цілому. Така методика називається геномною дактилоскопією. Вперше геномну дактилоскопію провів англійський генетик Джеффриз (1985). Для ідентифікації особи він використав мінісателітну ДНК, повторювана одиниця якої була комплементарна інтрону гена міоглобіну. Вчений аналізував поліморфізм довжин рестрик-

ційних фрагментів (ПДРФ) за допомогою методу блот-гібридизації за Саузерном з радіоактивно міченими зондами до інтрону міоглобіну.

Сьогодні варіабельні ділянки багатократно редуплікують за допомогою методу полімеразної ланцюгової реакції і аналізують після електрофорезу в гелі поліморфізм довжин ампліфікованих фрагментів ДНК (ПДАФ). При цьому в гелі одержують унікальну для кожної людини картину довжин фрагментів ДНК, яка дістала назву «геномного відбитку пальців» (фінгерпринт). Недоліком методу є отримання одномоментно великої кількості фрагментів, що утруднює аналіз результатів.

Сучасні методики грунтуються переважно на аналізі VNTR, локалізованих в одному локусі. Прикладом може бути локус D1S80, локалізований в першій хромосомі. Локус містить мінісателітну ДНК. Довжина повтору 16 п. н., але кількість повторів може бути різною. Таким чином, у однієї і тієї ж людини в одній хромосомі локус має одну довжину, а в іншій — іншу. Наприклад, на рис. 10.13 зображена гіпотетична хромосома номер 1, що містить 3 повтори, і друга гомологічна з 7 повторами. Ці ділянки хромосом успадковуються за законами Менделя як кодомінантні ознаки. Дитина успадковує одну хромосому від матері (з певною кількістю повторів і відповідною довжиною локусу) і другу від батька (також із специфічною кількістю і довжиною). На порівнянні довжин фрагментів ДНК дитини, матері і передбачуваного батька грунтується встановлення батьківства. Ідентифікація особи можлива через унікальність картини довжин фрагментів ДНК у кожної людини.

Для аналізу варіабельних ділянок ДНК також використовують полімеразну ланцюгову реакцію. В реакційну суміш для ПЛР додають праймери до аналізованого локусу (наприклад, до локусу D1S80). Після електрофорезу в агарозному або поліакриламідному гелі аналізують поліморфізм довжин ампліфікованих фрагментів (ПДАФ). При ампліфікації локусу D1S80 розмір ампліфікованих фрагментів варіює від 375 до 850 п. н.

На рис. 10.14 подано приклад встановлення і виключення батьківства за допомогою методу ПДАФ (за локусом D1S80). У випадку підтвердженого батьківства видно, що у матері наявні алелі 6 і 9 (вони відрізняються за кількістю повторів і довжиною), у батька — алелі 3 і 9. У дитини виявлено ті ж алелі, що й у матері (6 і 9). Оскільки дитина могла успадкувати алелі 6 і 9 від своєї матері, у біологічного батька один з цих алелів має бути відсутнім. У передбачуваного батька алель 6 дійсно відсутній, отже, він може бути батьком дитини. У суміші ДНК дитини і батька видно, що алель 9 у них співпадає.

У випадку непідтвердженого батьківства мати гомозиготна за алелем 11, у дитини знайдено алелі 11 і 3, у передбачуваного батька — алелі 13 і 9. Алель 11 дитина одержала від матері, отже, від біологічного батька вона повинна була одержати алель 3. Але у передбачуваного батька цей алель відсутній, отже, батьківство повинне бути виключене.

У більшості випадків для отримання достовірних результатів при встановленні батьківства з використанням методу ПЛР-ПДАФ аналізують чотири або п’ять незалежно успадкованих локусів.

Нині для ідентифікації осіб і встановлення батьківства частіше використовують мікросателітні ДНК, тобто визначають поліморфізм довжин STR. Аналізується генотип індивідуума одночасно за кількома STR-сайтами, локалізованими в різних хромосомах. З цією метою використовують мультиплексні варіанти ПЛР.

Для ідентифікації особи може бути використана мітохондріальна ДНК. Для неї характерний материнський характер успадкування. Дослідження мітохондріальної ДНК здійснювалося при встановленні належності відомих єкатеринбурзьких останків до сім’ї Романових.

З часом буде можливе створення банку даних геномних дактилограм будь-якої людини (на зразок банку відбитків пальців).

Перевагами методу є:

1.Унікальність ДНК — кожна людина генетично індивідуальна (крім однояйцевих близнюків, які по суті є клонами).

2.Генетична постійність організму — генетична інформація не змінюється протягом життя і не залежить від типу клітин, з яких була виділена ДНК.

3.Чутливість методу — для сучасних ДНК-ме- тодів достатньо ДНК, виділеної з кількох клітин (теоретично — з однієї).

4.Відносна стабільність ДНК — молекулам ДНК притаманна підвищена стійкість до впливів навколишнього середовища. Ця властивість ДНК

МС М Д ПБ ДПБ МС М Д ПБ ДПБ МС

2 -13

-11

-9

-7

-5

-3

Рис. 10.14. Приклад встановлення і виключення батьківства за допомогою методу ПДАФ за локусом D1S80 (МС — маркерна суміш алелів; М — мати; Д — дитина; ПБ — передбачуваний батько; ДПБ — суміш ДНК дитини і передбачуваного батька)