Лекція 2 теорії народонаселення

Лекція 2: теорії народонаселення

Розглядаються теорії народонаселення, які пов՚язують населення з ресурсами території і порядку їх оприлюднення.

1. Т. Мальтус «Дослід про закон народонаселення» (1798 р.). Неомальтузіанство.

2. Естер Босеруп і «зелені оптимісти» (середина ХХ ст.)

3. «Межі росту» і «Оптимуму населення» - ХХ ст.

4. Районування світу за співвідношенням «Населення – Ресурси»

І. Томас-Роберт Мальтус (1766 – 1834), член Лондонського Королівського товариства, професор історії та політекономії Колегії Ост-Індійської компанії, один з п՚яти іноземних членів Паризької Академії наук.

П раця «Дослід про закон народонаселення» мала за життя автора не менше 5 перевидань, в кожне з яких він вносив уточнення з огляду на критику, яку викликала його книга, але основну свою ідею «покращення участі та збільшення щастя нижчих класів суспільства» (цитується за перекладом І.Вернера, друга половина ХІХ ст., С-Пб.) він зберіг протягом всіх перевидань.

Основні постулати пропонованого Т.Мальтусом закону:

1. «Якщо розмноження роду людського не зустрічає перепон, то воно подвоюється кожні 25 років і зростає в геометричній прогресії;

2. Засоби існування, за найкращих умов для праці, ніколи не можуть зростати швидше, ніж в арифметичній прогресії;

3. Закон періодичного зростання населення в такій мірі перевищує закон зростання засобів існування, що для збереження рівноваги, для того, щоб існуюче населення мало потрібне йому продовольство, необхідно, щоб населення постійно затримувалось будь-яким вищим законом. Перепони для розмноження, що перевищують засоби існування населення, розділяються на попереджувальні та руйнівні; й ті, й інші можуть бути зведені до трьох видів – моральному приборкуванню, пороку і нещастю».

Опоненти піддали критиці такі постулати: 1) 25-річний термін подвоєння чисельності населення. 2) заперечення проти розмноження населення в геометричній прогресії 3)заперечення проти твердження, що засоби існування не можуть зростати також в геометричній прогресії.

Т.-Р. Мальтус дуже уважно поставився до критики. У Заключенні до одного з перевидань він писав: «я був здивований і засмучений тим, що більшість заперечень проти мого твору йшло від осіб, моральний і релігійний характер яких постійно викликає почуття моєї глибокої поваги і розуміння яких було б мені особливо дорогим»…

Водночас, свої переконання він відстоював доволі послідовно: «У двох главах, про моральне приборкання та про його вплив на суспільство, я мав на увазі показати, що лиха, спричинені законом народонаселення, за своєю природою зовсім подібні до лиха, породженого в усіх інших пристрастях і що з існування цього лиха ми маємо не більше підстав стверджувати, що закон народонаселення протирічить намірам Творця, аби ми з наявності пороків, народжених людськими пристрастями, вивели б необхідність викоренення пристрастей, замість того, щоб навчитися краще управляти ними»

У 20-му столітті через виявлену неспроможність «арифметичної прогресії» Мальтуса (обсяг продовольства, що виробляється, збільшувався набагато швидше, ніж темпи зростання населення) У.Томпсон (США), Г.Ражо (Франція), Е.Іст (США), К. Віт-Кнудсен (Данія) та деякі інші, прагнучи відстояти основні ідеї класичного мальтузіанства, доводили, що теорія не зводиться лише до прогресій, а головною тезою мальтузіанства виступає саме «природний» характер демографічного розвитку.

Представники класичного мальтузіанства 2-ї половини 20-го століття У.Фогт (США) та Г.Бутуль (Франція) бачать єдину для людей можливість виходу із загальноцивілізаційної «кризи населення» у швидких заходах щодо скорочення народжуваності, а також виступають проти індустріалізації та соціально перетворення сільського господарства країн, що розвиваються. Г.Тейлор (США) стверджує, що серед факторів перешкод зростання населення вже не війни, голод, епідемії, а стрімке руйнування навколишнього середовища внаслідок колосально збільшеного антропогенного тиску на неї.

Оновленим варіантом теорії Мальтуса є неомальтузіанство. У повсякденній практиці воно виявляється у відмові від дітей у шлюбі. Теоретично воно прирівнює вплив соціальних чинників до впливу біологічних. Обидва формують потребу до відтворення потомства та збільшення обсягу продовольства.

І І. Естер Босеруп (1910-1999 рр.) – датський економіст, експерт ООН в питаннях продовольства. Одна з основних праць «Умови сільськогосподарського зростання» (1965). Один з «крилатих» висловів: «необхідність є матір՚ю винаходу». Звідси необхідність спонукає до технологічних проривів і забезпечує геометричність засобів праці і засобів для існування. «Зелені оптимісти».

ІІІ. Теорія «оптимуму населення» - Імре Ференчі «Оптимум населення» (середина ХХ ст.) : чисельність населення, яка при даному розвиткові науки і техніки, забезпечує найбільший дохід на душу населення». Стала основою для ствердження демографічної політики.

ІІІ. Теорія «межі зростання» - в основі доповідь Римському клубу про світові ресурси і можливості їх виснаження: є 5 факторів, які визначають і обмежують зростання 1)чисельність населення; 2) виробництво продуктів харчування; 3)споживання природних ресурсів; 4) промислове виробництво; 5) забруднення природного середовища. Більшість з них зростають експотенційно і мають ефект «раптовості», хоча тенденції, закладені в кожен з чинників, є стійкими і прогнозованими. Основна ідея – зростання населення має відповідати потенційній ємності території задля забезпечення сталості /збалансованості розвитку.

ІV. Оптимум населення залежить від поєднання 3-х факторів: 1)густоти населення; 2) наявності природних ресурсів; 3) наявності новітніх технологій (інноваційності економіки). Співвідношення «Населення – Ресурси» за представленою матрицею дає підстави таким чином районувати світ на 4 категорії.