Особливості драматургії та режисури театралізованого народного свята

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ ЛУГАНСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Крипчук М. В.

ОСОБЛИВОСТІ ДРАМАТУРГІЇ ТА РЕЖИСУРИ ТЕАТРАЛІЗОВАНОГО НАРОДНОГО СВЯТА

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ ДЕННОЇ ТА ЗАОЧНОЇ ФОРМ НАВЧАННЯ СПЕЦІАЛЬНОСТІ «ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО»

СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ «РЕЖИСУРА ЕСТРАДИ ТА МАСОВИХ СВЯТ» НАПРЯМУ ПІДГОТОВКИ 0202 «МИСТЕЦТВО» З ДИСЦИПЛІН «СЦЕНАРНА МАЙСТЕРНІСТЬ»

ТА «РЕЖИСУРА»

ЗАТВЕРДЖЕНО

на засіданні кафедри театрального мистецтва Протокол №9 від 09.04.2014р.

ЗАТВЕРДЖЕНО

на засіданні науковометодичної ради Протокол №9 від 07.05.2014р.

Луганськ

2014

1

УДК 791.6 ББК 85.34

Т30

Особливості драматургії та режисури театралізованого народного свята: навчально-методичні рекомендації для самостійної роботи студентів денної та заочної форм навчання з дисциплін «Сценарна майстерність» та «Режисура» / укладач: М. В. Крипчук ; Луган. держ. академія культури і мистецтв. – Луганськ : Вид-во ЛДАКМ, 2014. – 28 с.

Укладач:

Крипчук Микола Володимирович

кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри театрального мистецтва Луганської

державної академії культури і мистецтв

Рецензенти:

Голубцова Любов Федорівна

кандидат мистецтвознавства, доцент, професор кафедри театрального мистецтва Луганської

державної академії культури і мистецтв

Лук’янченко Ольга Григорівна

кандидат педагогічних наук, доцент, доцент кафедри бібліотекознавства, документознавства

та інформаційної діяльності Луганської державної академії культури і мистецтв

ББК 791.6 УДК 85.34

© Крипчук М. В., укладання, 2014 © Луганська державна академія

культури і мистецтв, 2014

2

ПЕРЕДМОВА

Питання розвитку національної самосвідомості, історичної ідентифікації та духовного відродження мотивували зростання інтересу до української традиційної культури. Творча діяльність народу окреслена в поезії, танцях,

художньому та декоративно-прикладному мистецтві, музиці. Саме це є втіленням поглядів, прагнень, ідеалів людини на все те, що несе своєрідний відбиток побуту. Неможливо залишити без уваги багатовікові народні традиції,

які збереглися, у першу чергу, у святково-обрядовій сфері.

Аналіз практики фольклорного театру масових дій показав і його значення як форми колективного емоційного життя, зростає у зв’язку з тим, що він являє собою діяльність, викликану духовною потребою суспільства,

самоусвідомленням сучасної людини. У цьому розумінні театр масових форм виступає як засіб переконання особистості, тісно пов’язаний з суспільним настроєм.

Сучасний театр, порівняно з попередніми історичними епохами, має свої відмінності, обумовлені одночасним впливом двох, не схожих між собою,

тенденцій. Перша є наслідком функціонування «режисерського» театру і використання режисерами цілого арсеналу виразних засобів. Все це підкреслює динаміку і можливості розвитку масової культури – продукту урбанізованого сучасного суспільства. Результати праці митців вступають тим чи тим чином у контакт, а іноді й у конфлікт, з другою тенденцією – безперечного впливу на розвиток масових дійств народної творчості. І це – даність, яка існує об’єктивно, а тому можливо надалі розглядати ці тенденції у їх взаємопроникненні і взаємовпливі, а також здійснити аналіз пропорцій та оптимальні можливості того чи іншого [17].

Сучасне свято надзвичайно різноманітне. Тут і архаїчні нашарування, і

сучасні прийоми, які щойно народилися.

Масові свята є особливою формою видовищних заходів, що спираються на традиції (народні, релігійні, побутові, державні тощо). Вони

3

доставляють людям радість і слугують благородній меті – збиранню колективного досвіду в галузі масових видовищ, створених до знаменних дат.

Основні принципи масових свят: чітка ідейна спрямованість, виражена наскрізною темою, за наявності кількох побічних, та художньо-образне рішення сценічного дійства в цілому, як і окремих його частин. Тематично й художньо, цілісні самі по собі програми, є водночас частинами всієї постановки. Завдання об’єднання різноманітних програм і художніх засобів у єдине ціле виконує загальний сценарій і режисура.

Історія масового свята веде свій початок з епохи Давньої Греції та Риму. Зрозуміло, свята були й значно раніше, вони супроводжували розвиток людського суспільства з найперших етапів його існування. Проте ці свята були стихійні, вони не виділялися з єдиного життєвого потоку.

Тривала історія існування народного свята доводить його життєстійкість і вимагає подальшого різнобічного осмислення і дослідження.

Тим більше, що концепція розвитку народної художньої культури та духовності народу теж містить в собі свято як найважливіший елемент.

Втім, на відміну від традиційних видів театру, вже в обрядових дійствах встановилася головна видова особливість театралізованих свят:

відсутність поділу на виконавців і глядачів. Масовий характер свят та принципи їхньої театралізації зумовлюють високий ступінь емоційної участі оточуючих.

Масові свята представляють доволі складну систему, елементами якої виступають місія, конкретні цілі діяльності, об’єкт і суб’єкт діяльності, зміст,

засоби досягнення поставлених цілей, форми й методи (в інших випадках – засоби й прийоми) виконання тих чи тих робіт, нарешті, матеріальна база та фінансове забезпечення). Усі ці елементи тісно взаємопов’язані, вони завжди посідали чільне місце в системі виховання та організації дозвілля,

характерній для кожної історичної епохи.

Актуальність цієї роботи зумовлена проблемою збереження культури,

актуалізації і ретрансляції її цінностей, а також зростаючої ролі видовищної

4

культури й стійким тяжінням сучасної людини до візуальних форм комунікації.

Матеріал навчально-методичних рекомендацій спрямований на те, щоб у процесі вивчення курсів «Сценарна майстерність» та «Режисура» студенти пройшли шлях від формування задуму масового театралізованого народного свята, його сценарної розробки до втілення на сценічному майданчику.

МІСЦЕ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ ТА

ФОЛЬКЛОРУ В ТЕАТРАЛІЗОВАНОМУ НАРОДНОМУ СВЯТІ

Особливе місце в театралізованій святково-обрядовій дії посідають народні традиції та фольклор, які є здобутком багатьох поколінь. Вони в емоційно-образній формі передають історичний досвід, культурну спадщину країни та окремого регіону.

Кожний народ має свої особливі традиції, свою емоційно-образну символічну систему, яку передають із покоління в покоління. Традиція як передача досвіду має своє відображення в усній народній творчості. На це вказує відомий український народознавець Г. Лозко. Вона звертає увагу на традиційну символіку українців, наприклад, «назва одягу в українських піснях має свою символіку: шапка – сила; пояс – оберіг; жупан – багатство; свита або сіряк – бідність. Колір: білий – святість, червоний – краса, чорний – земля і т. д.

Рушник – дорога, весілля; калина – жіноча плідність, весілля, любов; гарбуз – відмова, насмішка; дуб – чоловік, мужність, сила; береза – дівчина, ніжність,

чистота; барвінок – весілля; сани – похорон і т. д.» [14, с. 6].

Символіка народного костюму – важлива складова частина національних традицій. Адже костюм – це своєрідна неповторна модель сприйняття оточуючого світу.

Особливе символічне місце посідає вінок. Найбільш яскраво це виявляється у весільних обрядах українців. Весільний вінок, незважаючи на свою схожість зі святковим, був дійсно універсальним знаком, який містив у

5

собі доволі велику кількість символів – від кохання й шлюбу до оберегу від

«злого ока» та інших злих сил. Тому, починаючи зі збирання барвінку та інших квітів для його виготовлення, обов’язково дотримувались певних ритуалів.

Вінок та інші компоненти весільного головного убору постійно знаходилися у центрі ритуально-обрядових дій і знаменували собою хід окремих етапів весілля. Зняття вінка з молодої і одягання на неї очіпка і намітки підтверджували набуття нею статусу заміжньої жінки. Остаточно це відбувалося в оселі молодого, де замість намітки його обраниці пов’язували хустку [16].

Показником сімейного стану були й особливості зачіски. Дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в одну чи дві коси. На весіллі косу розплітали, а в деяких місцевостях навіть відрізали. В подальшому заміжня жінка до кінця життя повністю закривала волосся головним убором.

Щодо поняття «фольклор», то сучасна наука застосовує це поняття у широкому значенні (комплекс словесних, словесно-музичних, музично-

хореографічних, ігрових і драматичних різновидів народної творчості, традицій,

звичаїв, обрядів, поглядів) і у вузькому (мистецтво слова, у просторі якого реалізовується філологічна зацікавленість дослідників) [20].

Серед фольклорних надбань можна виокремити автентичний та вторинний фольклор: автентичний фольклор – усі види творчого спадку народу,

що функціонують без ознак будь-яких літературних, композиторських чи режисерських обробок. Носії його безпосередньо пов’язані із середовищем живого побутування народної творчості, отримують фольклорні знання через усну традицію. Це сільські солісти, фольклорні колективи, зрідка ними є представники міської традиції. Професійною реконструкцією автентичного фольклору займаються фольклорні ансамблі, театри, аматори; вторинний фольклор – види й жанри, які зазнали словесно-музичної, хореографічної,

театральної та інших видів обробки. Вони зберігають функції фольклорної першооснови і не є формами професійної творчості. Носії вторинного фольклору – переважно аматори, учасники самодіяльності, любителі народної

6

творчості [20, с. 7]. Фольклорні традиції можуть слугувати серйозною основою

«пожвавлення» історичних подій, побуту, звичаїв і стати базою для створення святкової атмосфери, в якій необхідне постійне їхнє поєднання з сучасністю, що наповнює театралізоване дійство образною формою, патріотичним змістом.

Таким чином, розглядаючи можливості використання народних традицій та фольклору в святково-обрядовій дії, ми повинні чітко розуміти, що в сценарно-режисерському задумі вони стають для нас особливим інструментарієм, який може існувати і розвиватися самостійно, поза творами колективної народної творчості. Такий підхід дозволяє нам програмувати активне залучення аудиторії до театралізованого дійства на грунті оригінального, сучасного сюжетно-образного трактування народних традицій та фольклору.

Слід звернути увагу на те, що використання фольклорно-етнічної образності під час створення театралізованого дійства показує її органічну єдність з функціональною грою. Отже, подальший процес їх становлення можна простежити у двох взаємозалежних аспектах:

1.Трансформація існуючих у регіонах традиційно-народних форм святкування шляхом включення до театралізованого дійства прийомів та елементів національної художньої культури, що дозволяє творчо переосмислювати й змінювати зміст .

2.Збагачення запозичених форм і жанрів театралізованого дійства специфічними для конкретного регіону народними традиціями

художньої культури, фольклором.

Виходячи з цього, можна простежити еволюцію старовинного народного свята Івана Купали, дуже схожого за фольклорним оформленням в українців, з

одного боку, та росіян і білорусів – з іншого. У ньому знайдено органічний монтаж старовинної фольклорної дії з новими традиціями, що визначає шляхи збагачення купальського свята сучасним ідейним змістом.

У різних регіонах України купальське свято ще здавна увібрало в себе багато своєрідного місцевого колориту. Але практично скрізь воно має

7

невід’ємні елементи, а саме: запалене багаття, пісні й танці навколо прикрашеного квітами дерева, купання в річці, ворожіння на вінках.

Ось який опис свята Івана Купали зробила у 1893 р. на Волині відома українська письменниця Леся Українка. В Ковельському повіті справляють Купала так: звечора хлопці крадуть де-небудь солом’яника старого (солом’яник

– великий кошик, плетений з соломи, завбільшки з велике барило, в нього зсипають збіжжя і борошно), – власне, крадуть, бо просити не годиться.

Солом’яника того звуть козубом. Того козуба хлопці тягнуть по селу, бігаючи якнайшвидше й співаючи, а назустріч їм виходять люди й роблять перейму,

себто складають на вулиці тріски, поліна, старі кошики і т. ін. – все то знадоби для купальського вогнища. Все те хлопці забирають і пакують у козуб. Таких переймів буває кілька, і хлопці ледве можуть забрати все паливо. Козуба виносять на вигін за село. Там уже збирається цілий гурт людей, більше молодь,

але є й молодші молодиці, часами і з старших дехто. Співають тільки дівчата, та часом відповідають їм на співи й хлопці. Починають з якої которої-небудь пісні,

найчастіше «Ой, молодая, молодице». Хлопці тим часом запалюють козуба,

встромивши в нього високі тички, щоб вогонь горів вище. Люди, що приходять дивитися на Купала, повинні принести з собою теж різний підпал. Кажуть, що в давніші часи всякого, хто приходив з порожніми руками, хлопці били, через те й досі є купальна приказка: «Хто прийде без поліна, той піде без коліна». Поки вогнище палає, дівчата співають пісень, часом зачіпаючи хлопців у тих піснях;

тоді хлопці й собі відповідають, часом піснями, а частіше жартами, часом не дуже-то лагідними. Взагалі увесь час ведеться якесь жартівливе змагання дівчат з хлопцями. Так, наприклад, час від часу хлопці вихоплюють з вогнища віхті соломи з вогнем і кидаються з ними поміж дівчат, тикаючи їх дівчатам в лице і розганяючи дівчат по полі, але дівчата вертаються і знову віддячують хлопцям насмішливими піснями.

Коли козуб згорить до половини і вогонь трохи понижчає, тоді хлопці починають стрибати через нього. Потім, коли вогонь почне пригасати, всі

8

розходяться з піснями додому. Вогонь купальський не гасять, а лишають його,

щоб сам дотлів до останку.

У Звягельському повіті хлопці кладуть огонь, а дівчата вбирають деревце,

берізку. Вбирають її вінками, биндами і запаленими свічечками. Деревце те є,

зветься купало. Самі дівчата убираються в великі вінки з різного зілля та квіток і мають при собі ще по вінку. Вони водять коло біля деревця і співають, хлопці,

тим часом, скачуть через вогонь. Часом хлопці пориваються вхопити деревце,

тоді дівчата боронять його і співають на хлопців різні прикрі пісні. Врешті хлопці хапають деревце і палять його або кидають у річку, а дівчат, що пробують оборонити своє купало, самих не раз купають у тій же річці.

Одспівавши купала, часом дівчата ворожать на вінках. Дівчина пускає на воду два вінки, один загадує на себе, а другий на якого хлопця: коли вони зійдуться докупи на воді, то значить дівчина буде в парі зі своїм хлопцем. Або так: дівчина тичкою спускає свій вінок на дно річки; коли він спливе наверх, то дівчина піде заміж у той рік [13].

Розглянемо ще один запис проведення цього свята, його трансформацію у радянські часи. Напередодні Івана Купали молодь, як і колись, вибирає зі свого середовища героїв свята – Івана та Марію. Зазвичай це юнак і дівчина, що користуються авторитетом у трудовому та суспільному житті. Музика зустрічає гостей, які на човнах, прикрашених зеленню і різнокольоровими стрічками,

наближаються до місця проведення свята. Попереду всіх з палаючим факелом у руках, що символізує життя, одягнені у барвисті народні костюми рухаються Іван і Марія. На інших човнах – учасники танцювальних та пісенних колективів у національних костюмах, прикрашених квітами.

Від імені молоді Іван і Марія рапортують про трудові успіхи, приймають настанови ветеранів праці разом з пшеничним короваєм на розшитому візерунками рушнику. Звучить величальна пісня «Щоб у вас і у нас». Іван і Марія запалюють багаття – купальське вогнище. Спочатку тихо, а потім все голосніше дзвенять срібними голосами бандури. На галявину виходять дівчата в барвистих українських костюмах, яскравих вінках із квітів і пливуть

9

хороводом навколо дерева, прикрашеного різнокольоровими стрічками і свічками. Їм назустріч рухаються хлопці. Вони намагаються переспівати дівчат у жартівливо-гумористичних злободенних наспівах.

Раптом з річки, наче з далеких сивих легенд, випливають на тлі вечірнього неба фігури Водяного зі своєю свитою, русалок, «того, що греблі рве» та ін. Починаються ігри на воді. Під час їх проведення на березі з’являються фігури у величезних яскравих сатиричних масках: «п’яниця» , «хуліган», «дармоїд», що вносять метушню і безлад. Зауважимо, що це сучасні сатиричні персонажі, які диктуються новим змістом свята. Їх помічають Іван і Марія, які закликають вигнати цю нечисть з нашого життя. «П’яницю», «хулігана», «дармоїда» тягнуть у воду.

Починаються хороводи навколо багаття. Здалеку непомітно наближаються до вогню злі сили – алегоричні фігури Війни, Смерті, Злиднів.

Помітивши їх, всі припиняють танець. Іван і Марія звертаються до присутніх:

«Чому не танцюєте, люди добрі? А ... війна, смерть, злидні ... Геть їх з нашого свята! Там, де молодість, смерті бути не повинно, тому що молодість – це майбутнє! Ні – війні!».

Гасло підхоплюють всі учасники свята. У цей час Перелісник (Вогонь)

підбігає до кожної алегоричної фігури, підпалюючи її, після чого продовжується спільний танець. У сутінках, осяяних світлом палаючих багать,

дівчата опускають на поверхню води вінки з польових квітів [12, с. 113].

З наведеного прикладу видно, що емоційний вплив на молодь під час проведення театралізованого дійства неможливий без опори на народні традиції та фольклор. При цьому одночасно вони виконують дві функції: як змістовної поетично-музичної основи та традиційної ритуальної дії, доповненої новим змістом.

Розглядаючи народні традиції та фольклор як художньо-масову дію, ми повинні відзначити, що їхня життєва сила міститься головним чином в сукупній стійкості й повторюваності цієї дії як у традиційному, так і в модернізованому

10