Особливості драматургії та режисури театралізованого народного свята

вигляді, що є основою в творчих пошуках сценаристів та режисерів театралізованих народних свят.

ОСОБЛИВОСТІ ДРАМАТУРГІЇ ТА РЕЖИСУРИ

ТЕАТРАЛІЗОВАНОГО НАРОДНОГО СВЯТА

Розробка літературного сценарію – важлива частина проведення народного свята.

Масове народне свято має специфічні засоби емоційного впливу. Це,

насамперед, живе слово, що створює образи, мова ведучого, яка з’єднує епізоди, поетичне слово, що має сильний вплив на глядачів, а також засоби виразності різних видів мистецтва, які емоційно налаштовують учасників масового свята, посилюють вплив подій, що відбуваються на сценічному майданчику, передають почуття дійових осіб, доповнюють і рухають вперед сценічну дію.

Особливістю драматургії та режисури масових народних свят є людина, яка прийшла на свято, вона повинна бути учасником, а не глядачем,

тому в сценарній і режисерській розробці важливо передбачити шляхи її активізації. При цьому важливим убачаємо внесення в дію елементів імпровізаційної творчої гри, психологічна потреба в якій притаманна людям різного віку. Сутність режисерської діяльності полягає в процесах відбору й у розробці специфічних емоційно-виразних засобів і прийомів впливу на глядачів, а саме:

створення епізодів і їхня художня організація в комплексну форму цілісної програми;

використання режисерських методів «театралізації», «ілюстрування»;

поєднання різних видів діяльності в умовах підготовки свята: творчої,

дослідницької, педагогічної, драматургічної, виконавської;

11

організаційна робота з різними категоріями людей (фахівцями,

акторами, ведучими, аматорськими колективами, учасниками реальних подій та ігрових масових дійств, глядачами);

використання в постановках різноманітних емоційно-виразних засобів

(художніх, документальних, ігрових, технічних);

використання в синтезі окремих компонентів і структурних елементів композиції різноманітних прийомів монтажу (послідовного,

контрастного, асоціативного, паралельного, ремінісцентного та ін.),

типів сюжетних зв’язок (сюжетних, тематичних, змагальних,

конфліктних, інтермедійним та ін.).

Також можна виділити окремі типи активної діяльності, характерні для театралізованої фольклорного дії, заснованої на сформованих народних традиціях, серед яких головними є костюмування та колективна імпровізація.

Костюмування учасників, яке стимулює їх активність, виступає своєрідною рушійною силою театралізованого фольклорного дійства, що дозволяє учасникам увійти до ролі традиційних народних персонажів.

Костюмування наче синтезує дві сторони театралізації, бо не лише перетворює людину на виконавця фольклорної дії, але й дозволяє надягнути той чи той костюм, який сам по собі є твором фольклору, іноді дуже цінним.

Костюм, історія якого як окрема галузь знань, складалася протягом багатьох століть, широко використовується й сьогодні в історичних, етнографічних та календарних святах і обрядах. Приваблива сила костюмування на таких заходах дозволяє формувати групи персонажів, що стають центрами, навколо яких розгортається дія, втягує і некостюмованих учасників. Саме костюмування визначає характер спілкування в театралізованій фольклорно-

ігрової дії, дозволяючи прискорити процес адаптації в ньому учасників свята за рахунок не особистісного спілкування в режисерському сценарному задумі, а рольового. Костюм, маска, реквізит у поєднанні з мімікою і жестом стають певною знаковою системою, мовним кодом, під впливом яких

відбувається злиття практично-реальної та умовно-ідеальної поведінки.

12

У театралізованих святах і обрядах постійно використовуються традиційні народні алегоричні персонажі. Залучення до костюмованого театралізованого дійства таких міфологічних персонажів як Діоніс, Нептун,

Ярило, Перун тощо, а також фольклорних героїв (казковий персонаж Данила-

майстер і Господиня мідної гори, Масляна, Меланка і т.д.) завжди повинні бути мотивовані, пов’язані з тематикою того чи того конкретного сценарію.

Важливо пам’ятати, що для задуму і втілення велике значення має точне співвіднесення документального матеріалу й виразних засобів мистецтва, реальної та ігрової дії, органічність їхнього поєднання.

Особлива роль у режисурі масового народного свята належить колективній імпровізації, яка представляє собою спонтанну художню реакцію людини на урочисту подію, виражається в хоровому співі, масових танцях і театралізованих дійствах. Цей вид неорганізованої художньої діяльності, потреба в якій завжди живе в народі, відбивається, перш за все, у

фольклорних формах. Для народної творчості традиційно є характерною хорова й танцювальна імпровізація. Вона буквально пронизує всі різновиди масового фольклорного дійства, стимулює створення величезного пласту пісенного та хореографічного народного репертуару.

Імпровізаційна народна творчість завжди забарвлена емоційно й тому може слугувати для передачі почуттів, ставлення до тієї чи тієї події. Все це робить хорову або танцювальну імпровізацію найважливішим структурним елементом народної дії. Створення сценарію театралізованого народного свята вимагає від сценариста знання й розуміння суті предмета, яким є обряд як одна з форм народної культури.

Обряд – це сукупність умовних, традиційних символічних колективних дій, призначених для фіксації важливих подій суспільного й особистого життя, який актуалізує й закріплює у певному суспільстві ідеї, норми, ідеали,

цінності, надає їм емоційного забарвлення художнім оформленням всього його комплексу.

13

Обрядова культура – традиційна культура народу, сформована в процесі його історичного розвитку обрядовою практикою, що утвердила культурні стереотипи – норми, звичаї, традиції, ідеали, які визначають зв’язок поколінь.

Обряди можна розподілити на календарні, пов’язані з землеробським побутом; сімейні, спрямовані на сферу індивідуального та сімейного життя людини; оказіональні, приурочені до тих чи тих значних подій; релігійні,

пов’язані зі святкуванням знаменних церковних подій і свят.

Обрядова дія є комплексом символічних, магічних, демонстраційних та ігрових елементів. Під час магічних оберядових діях, стимулюючих і оберегових, бажаний результат умовного позначають певною дією або словом. Так, наприклад, як вербальну (словесну) магію використовують слово (змови). Крім обрядів стимулюючих і оберегових, існують так звані магічні обряди, тобто ворожіння.

Режисеру важливо знайти сучасне рішення обряду, а саме: відкриття нового змісту та нового об’єкту відтворення. Виразні засоби сценарист-

режисер повинен відбирати відповідно до нового змісту обряду, його завдань, серед яких головними є:

символізувати важливу подію;

створити типи людей, котрі цю подію відтворюють;

зробити наочними («обрядити») норми моралі;

підкреслити красу стосунків, що склалися між людьми.

Упроцесі формування обрядів склалися традиційні мізансцени та образний не побутовий костюм, реквізит, текст монологів та діалогів,

пісенний та хороводний репертуар. Сценарист обов’язково повинен вивчити всі ці елементи, розглянути та переоцінити їх з точки зору сучасного змісту,

відібрати необхідне, творчо обробити ті елементи, котрі цього потребують, і,

можливо, збагатити цю палітру в творчому сценарно-режисерському пошуку.

Завжди важливими в цьому процесі є демонстраційно-символічні дії

пов’язані з народними традиціями. Так, наприклад, молодих саджають разом,

14

п’ють вони з однієї склянки і т.п. У наш час магічна функція обрядових дій ослабла, і за її рахунок розвинулася функція демонстраційно-символічна та ігрова. Крім того, обрядові дії можуть носити індивідуальний (ворожіння дівчат), колективний (заплітання гілок берізок на зелені свята), або масовий характер (парад спортсменів на олімпійському стадіоні).

Ще одним обов’язковим структурним елементом, специфічною особливістю будь-якої театралізованої святково-обрядової дії, що спирається на народні традиції та фольклор, є ритуальна дія, що здійснюється внаслідок своєї символічної важливості та спроможності викликати емоції у присутніх.

Нерідко вважають, що ритуал може впливати на природні та надприродні сили.

Ритуалом слід вважати обряди надзвичайно урочистого,

демонстраційного характеру, де форма виконання жорстко регламентована.

До ритуалу відносять норми складних символічних дій, що історично виникли або були навмисно встановлені й система яких набула жорсткої канонізації. Ритуал являє собою демонстрацію форми, що втілює не стільки змістовність цінностей, скільки ставлення до них – визнання, повагу.

Ритуал наповнює змістом ситуацію і поведінку в ній, дає відчуття початку чи завершення подій. Це забезпечує почуття доцільності, немарності поведінки, особливості моменту, правильності того, що відбувається, є

маркером завершеності подій. Спільне виконання громадських ритуалів стверджує єдність, дає можливість відчути свою причетність до спільноти та її життя. Використання ритуальної дії пов’язане як з календарними святами,

такими, як зустріч весни, прихід літа, проводи зими, так і з виконанням певних обрядових дій трудового циклу: оранка першої борозни, закінчення збирання врожаю, вигін худоби на полонину і т.п. Найчастіше ритуал є кульмінаційною частиною обрядового дійства, його центральною подією.

Прикладом може бути ритуал кусання Калити, під час якого лунають жарти,

сміх, що означало прилучення Людини до Бога, очищення, оздоровлення.

15

Відзначимо, що найбільш повну сутність народне свято отримує в процесі театралізації, яка є складним творчим методом, засобом, що зв’язує феномен театру з повсякденним життям, яке має соціальнопсихологічне обґрунтування, що, безсумнівно, зближує його з власне мистецтвом і грою.

Театралізація виступає засобом «модернізації» архаїчних обрядових форм у новому часі й у нових просторових умовах і може бути розглянута як культурна комунікація, як явище фольклоризму, один із способів сучасної виконавської фольклорної практики, текст культури, явище національної художньої ремінісценції, метод соціалізації особистості, засіб активізації глядачів до участі в масовому театрі, сучасна форма святково-обрядової культури, сучасне «прочитання» традиційної культури. Вона стає синтезом драматичних, видовищних та ігрових елементів культури.

Під час написання сценарію, присвяченого народному святу, що включає в себе ті чи ті обряди та обрядові дії, слід мати на увазі певну й часом значну трансформацію свята в часі і та в свідомості людей. Для режисера сценарій є не просто керівництвом певної послідовності святкових і обрядових дій, але драматургічно розробленим планом, у якому обрядова дія з реальними учасниками стає його художньою основою.

Своєрідність сюжетного ходу в сценарії народного свята полягає в тому, що він неодмінно повинен бути образним, візуальним, що відповідає одночасно задумові сценариста та режисера. Пошуки такого ходу є специфічними для сценариста й режисера театралізованого дійства. Заданий драматургічний хід, який рухає розвиток сюжету, є основним єднальним моментом у монтажі епізодів сценарію, він наче показує всю дію. При цьому патетика може чергуватися з комічними моментами, трагічне зі світлим,

радісним.

Це знаходить вираз у спеціальному підборі художнього матеріалу. У

сценарії один за одним можуть йти пісні, танець, уривок з билини, фрагмент обрядового дійства, вони чергуються з масовими діями учасників.

16

Однією з основних частин сценарію є експозиція, тобто введення в дію короткого оповідання про події, що передують виникненню конфлікту,

викликають його. Експозиція в сценарії зазвичай переростає в зав’язку.

Експозиція й зав’язка повинні бути гранично чіткими й лаконічними. Вони несуть велике психологічне навантаження. Наступна частина композиції – основна дія, тобто зображення процесу боротьби та її переплетень, ланцюга подій і зіткнень, в яких вирішується конфлікт. Ця частина сценарію повинна підкорятися таким основним вимогам:

сувора логічність побудови теми;

наростання дії;

завершеність кожного окремого епізоду;

конкретність побудови.

Дія обов’язково має бути підведена до кульмінації, тобто до найвищої

точки в розвитку дії. Після кульмінаційного моменту повинна йти розв’язка,

фінал дії.

Сучасному режисерові слід уважно ставитися до народних звичаїв і символів. Коли режисер здійснює постановку фольклорно-етнографічної вистави, він повинен використовувати в її основі обряд, з властивим йому каноном української традиції. Режисер, у разі звернення до обрядів, має звести розбіжності з першоджерелом до мінімуму, інакше зміщуються акценти, і відбувається розмивання меж традиційної культури певного народу, що саме по собі викривляє суть жанру постановки й усього документального й етнографічного матеріалу, який покладено в основу видовища. Першопричина подібних помилок і невдач пов’язана, передусім, з

поверховим рішенням, а часом і просто нерозумінням глибини питання народних традицій і вибору адекватного жанру для їхнього втілення.

Наприклад, дехто вважає, що поняття фольклор означає «колективну народну творчість». Але, як зауважує Г. Лозко, це некоректне трактування.

Дослідниця вважає, що значення цього слова набагато глибше, тобто

«йдеться не просто про народні тексти пісень, приказок, молитов, а водночас

17

і таємничі знання про світ, Богів і людей, їх етнічний (родовий, природний)

звичай (закон життя роду)» [14, с. 6]. Говорячи про етнос, ми, звичайно,

розуміємо, що це народні сказання, легенди, міфи тощо.

Тому визначаючи жанр, режисер повинен дотримуватися його основного значення. Отже, помилка може виникнути через неправильну подачу сценарного матеріалу, унаслідок чого виникають серйозні проблеми в рішенні образної конструкції всієї постановки. Іноді проблема виникає задовго до сценічного втілення драматургії. На цю проблему також вказує у дослідженні Г. Лозко. Вона справедливо зауважує, що сучасні автори іноді намагаються створити різні художньо-літературні міфи й легенди, надаючи їм статусу старовини. Таким чином, вони прагнуть створити свій варіант обряду, використовуючи авторський вид театралізації. Тому не можна не погодитися з думкою етнографу, що «подібні модерні твори, написані часто без розуміння самого духу народу та його образної символіки, на жаль,

руйнують природну народно-світоглядну систему» [14, с. 6 – 7]. Тому сценаристу й режисеру-постановнику слід ретельніше ставитись до цих нюансів, аби уникнути серйозних помилок у сценічному вирішенні свого задуму.

ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ ТЕАТРАЛІЗОВАНОГО

МАСОВОГО НАРОДНОГО СВЯТА ТА ОСНОВНІ

ПРИЙОМИ АКТИВІЗАЦІЇ ГЛЯДАЧІВ

Слід сказати, що найбільш частою помилкою в недосвідченого режисера є спроба механічного перенесення на постановку масового театралізованого дійства апробованих прийомів і навичок, отриманих під час роботи у традиційному театрі. Помилка ця може привести до повного провалу заходу [21].

По-перше, необхідно відзначити те, що в режисурі народного свята доволі часто зустрічається порушення балансу між змістовною, ідейно-

18

тематичною спрямованістю дії та видовищністю, розважальністю. Слід прагнути до їхнього органічного зв’язку в задумі, де однаково неприпустимі як бездумна розважальність, так і зловживання інформаційно-

пропагандистським матеріалом, що невміло замінює іноді сучасне змістовне наповнення фольклорного дії.

До інших типових недоліків використання народних традицій та фольклору слід віднести слабку активізацію аудиторії, збереження її поділу на глядачів і виконавців. Активізація глядача, залучення його до дії,

колективна творчість мас – найважливіша, основна умова масового свята.

Завдання масової вистави – розбудити в людині її фантазію, безпосередність,

створити умови для розкриття в дорослій людині властивого їй з дитинства ігрового начала. Основними в процесі театралізованої дії є: вербальна активізація, яка дає учасникам можливість самовираження за допомогою слова; фізична активізація, що спонукає масу до руху, переміщення та інших фізичних дій; художня активізація, котра стимулює емоційну сферу учасників і викликає їхню художню самодіяльність.

Ці прийоми «поглинаються» двома іншими. Одним з яких є прийом

«заманювання». Заманювання можна розшифрувати як прийом гри серед публіки, що переходить в гру з самою публікою, а потім поступове заманювання, втягування до цієї гри всіх глядачів. Заманювання глядачів до спільної гри починається на рівні створення «навколишнього середовища»:

виготовлення запрошення (наприклад, у вигляді листа-трикутника);

програмки (наприклад, у вигляді ордера на обмін квартир); оформлення та театралізації підходу до місця дії (наприклад, використання пароля,

відповідей на загадки, ворожіння циганок) і самого місця дії (роздача газет,

якесь частування тощо). Прийомом заманювання може бути заздалегідь передбачена в сценарії можливість прояву ставлення людини до події:

схвалення або несхвалення, активна підтримка будь-якої думки, приєднання голосів солідарності (це пряме звернення до глядача, прийняття документів,

19

голосування, хоровий спів, колективні виходи і ходи, церемоніальні дії:

покладання квітів, винос прапора тощо).

Наступним прийомом є провокація – дія або кілька дій з метою викликати дію бездіяльнісної людини у відповідь, як правило, з метою штучного створення тяжких обставин або наслідків для того, кого провокують. Суб’єкт, що здійснює провокації, називається провокатором.

Глядачеві, наприклад, вручають якусь річ і пропонують з нею діяти (крейда,

щоб намалювати що-небудь; куби, щоб побудувати декорацію; бутафорський пістолет, щоб «вбити» негативного виконавця театралізованої дії;

пропозицію побороти «ведмедя» і т.і.).

Для провокування глядача може бути використана «підсадка» (кілька глядачів, які проявляють первісну активність у відповідь на запитання і завдання виконавців: вони можуть вступати в діалог, у дискусію, виходити на гру і т.п.). Залучення глядача вимагає особливих якостей від актора або ведучого (здатність до імпровізації, постійна готовність до несподіванки,

винахідливість) та від режисера знання психології маси, законів її сприйняття, вміння домогтися реакції і т.д.

Слід акцентувати увагу на тому, що заманювання починається ще на рівні створення задуму сценарію. Активізувати глядача можна за допомогою:

змагальної взаємодії; розмови з глядачем (питання – відповідь); ігрової дії – ігрової ситуації, що виникла на святі, необхідно виконати дію за певний час;

ритуальних і церемоніальних дій, які вироблені звичаєм – хвилина мовчання,

покладання вінків, символіка, звичаї, обряди; колективного співу;

колективних виходів, ходи; колективних виступів.

Крім названих, ще однією проблемою є винайдення правильного темпо-ритму свята. Тут багато що може прояснити музика. Точно знайдений характер звукового ряду є важливим компонентом у відшукуванні потрібного темпу-ритму й образного рішення масових сцен. Говорячи про музику в народному святі не можна не відзначити її особливості. Тут використовують:

фольклорну музику, музику в сучасній обробці, музика живу, фонограму. У

20