1. «Ізборники» Святослава:
г) тема багатства і соціальної нерівності в “Ізборнику 1076 р.”
2. Ораторсько-проповідницька проза:
а) «Притча про людську душу і тіло» Кирила Туровського
Мистецтво ораторства (риторика, красномовство) відоме ще з античних часів. У середні віки християнство витворило особливий вид церковного красномовства, яке стало складовою передусім візантійської культури, а з поширенням християнства у Європі інтегрувалося у культуру інших народів. Проповідницьке слово тлумачило і популяризувало християнське віровчення, прищеплювало морально-етичні настанови, та водночас воно несло красу промовленого слова, сповнювало урочистості і натхненності слухачів. Відтак проповідь стала не лише обов’язковим елементом культових відправ, а й літературним жанром, до якого вдавалися церковні діячі, виявляючи при цьому письменницький хист.
Суспільна мораль Кирила Турівського
Кирило Турівський належить до когорти тих письменників і церковних діячів, котрі активно впливали на суспільну політику як своєю діяльністю, так і творами, — Іларіон Київський, Феодосій Печерський, Кпим Смолятич. Його спадщина відбиває глибокий синтез питань політичних і церковних, які поєднували ідеї політичної єдності Русі та автокефальності руської церкви. Ці дві проблеми у другій половині XII ст. були глибоко і нерозривно пов’язані, що й спонукало письменників церковного напряму вводити у свої твори питання суто політичні і давати їм власне тлумачення з точки зору руської церковної ідеології.
Яскравий представник цього напряму Кирило Турівський народився і жив у Турові, що на річці Прип’ять, центрі Турово-Пінського князівства. Мав блискучу освіту. Рано прийняв чернечу схиму і присвятив своє життя осмисленню Святого Письма, служінню Русі та її церкві.
На початку 70-х років XII ст. з ініціативи турівського князя Юрія Ярославича Кирило став єпископом й водночас активним учасником суспільно-політичного життя Русі. У цей час володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський вів боротьбу за відокремлення від Києва й твердження нового політичного центру Русі — Володимира. Це означало політичну роздрібненість Русі, занепад її колишньої сили, що трималася на єдності удільних князівств. Кирило Турівський як прихильник єдності Русі виступив у цей час із твором «Притча про душу і тіло», що є перлиною його спадщини і найяскравіше репрезентує суспільні погляди середньовічного мислителя.
Автор використовує апокрифічну притчу про сліпого і кульгавого як символічну основу твору, на базі якої розглядаються важливі філософські проблеми — співвідношення духовного і тілесного, небесного (високого) і земного (низького) у людині та її житті. Кирило апелює до внутрішнього світу середньовічного читача, намагаючись вплинути на нього, виховати у нього почуття високоетичні й моральні.
Проте, крім суто релігійних проблем, у творі порушуються й питання світські, політичні. Можна сказати, що ідеологічним завданням твору є оцінка стосунків двох гілок влади — церковної і світської. Введенню цієї теми у твір Кирила передували реальні події. Так, у 1164 році ростовським єпископом був Федор, що не приймав чернечого чину, тобто фактично не мав права займати єпископську кафедру. На цій високій церковній посаді він опинився завдяки підтримці князя Андрія Боголюбського. Коли Київський митрополит грек Костянтин відмовився визнати Федора, останній закрив усі володимирські церкви, у тому числі й Успенський собор, і припинив богослужіння. Це було нечуваним злочином, який засудив навіть колишній покровитель Федора Андрій Боголюбський. Крім того, літопис розповідає про Федора багато негативного, зокрема звинувачує його в єресі, за що той і був страчений. Саме ці події спонукали Кирила Турівського написати свій твір.
«Притча про душу і тіло» гостро критикує Федора й Андрія. Як суспільний діяч Кирило Турівський засуджує цих двох за спробу розколу держави і церкви, за порушення ієрархії князівської влади і церковної. Таким чином Кирило Турівський фактично утверджує право руської церкви на власну і не залежну від Візантії церковну ієрархію, що має стати надбанням самостійної і політично стабільної держави Русі.
Як середньовічний мислитель і письменник, Кирило Турівський розвинув і довів до високої досконалості метод символіко-алегоричного тлумачення Святого Письма. Суспільно-політичні та художні ідеї Кирила Турівського мали суттєвий вплив на погляди українських мислителів протягом наступних віків. Він збагатив суспільно-політичну думку ідеями про єдність політичної самостійності держави та автокефальності її церкви.
КИРИЛО ТУРІВСЬКИЙ
КИРИЛА-ЧЕНЦЯ ПРИТЧА ПРО ЛЮДСЬКУ ДУШУ, І ПРО ТІЛО, І ПРО ПОРУШЕННЯ БОЖОЇ ЗАПОВІДІ, І ПРО ВОСКРЕСІННЯ ТІЛА ЛЮДСЬКОГО, І ПРО СТРАШНИЙ СУД, І ПРО МУКИ [1]
Господи, благослови, Отче!
Добре, браття, і дуже корисно розуміти нам Святого Письма смисл: це і душу робить цнотливою, і на смирення спрямовує розум, і серце на прагнення до доброчинства спрямовує, і саму людину робить вдячною, і на небеса до Божих заповідей думку спрямовує, і на духовні труди тіло зміцнює, і зневагу до цього земного життя, і багатства, і слави дає, і всі житейського світу печалі відводить. Тому і прошу вас, постарайтеся ретельно читати святі книги, щоб, Божим наситившись словом, вічного життя невимовного блаженства досягти: якщо воно і невидиме, але вічне і кінця не має, міцне і непорушне. Давайте не просто промовимо язиком, написане кажучи, але, з роздумами вчитавшися, постараємося справою наповнити те. Бо солодко — медовий щільник, і добре — цукор, за обидвох же краще книжне пізнання: тому що воно — скарб вічного життя. Якщо б тут хто знайшов земний скарб, то на весь і не посягнув би, але лише один коштовний камінь узяв би — і ось уже без печалі живеться, аж до самої смерті багатством володіючи. Так і той, хто знайшов скарб священних книг, а також пророчих, і псалмів, і апостольських, і самого спасителя Христа збережених речей, розум істинний, мислячий, — уже не собі одному на спасіння, але багатьом іншим, які слухають його. Сюди підходить євангельська притча, яка говорить: «Кожен книжник, який пізнав царство небесне, подібний до мужа домовитого, котрий зі скарбів своїх роздає і старе, і нове»; якщо ж через марнославство, великим догоджаючи, малих зневажає, зухвало приховує срібло пана, не пустивши його в обіг за життя, щоб подвоїти царське багатство — людські душі, то, побачивши погірдливий розум його, візьме Господь від нього свій талант [2]; бо сам він гордим противиться, смиренним же дає благодать. Якщо ж світу цього володарі і люди, що потонули у житейських справах, наполегливо прагнуть книжного знання, наскільки більше слід нам учитися у них і всім серцем у нього заглибитися, пізнаючи слова господні, про спасіння душ наших написані! Але важко стає моєму неясному розуму, слабкий глузд маючи, не може потрібних слів у порядку викласти і подібний до сліпого стрільця, з якого сміються, бо не годен потрапити у свою ціль. Нехай же не від себе викладу я невченою мовою, але зі священних беручи писань; з великою боязню наважуюся торкнутися євангельських слів, для початку господню притчу сказавши так, як Матвій її церкві доніс [3].
Початок. Сказав Господь. Був один домовитий чоловік; він посадив виноградник, й огородив плотом, і викопав яму для вичавлювання вина, залишив вхід, — зробив і ворота, але не закрив входу. І повертаючись додому, сказав він: «Кого залишу я сторожем мого виноградника? Якщо я залишу когось із рабів, що служать мені, то, знаючи мою поблажливість, розтратять вони моє добро. Але ось що зроблю: приставлю до воріт кульгавого і сліпого. Якщо хто з ворогів моїх захоче обікрасти мій виноградник, то кульгавий побачить, а сліпий почує. Якщо ж хтось із них двох захоче увійти у виноградник, то кульгавий, не маючи ніг, не зможе проникнути всередину; сліпий же, якщо і ввійде, то, заблукавши, у безодні розіб’ється». І, посадивши їх біля воріт, дав їм владу над усім, що навколо виноградника, і їжу й одяг приготував легкий. «Тільки, — сказав, — того, що всередині виноградника, не чіпайте без мого повеління». І потім пішов, сказавши, що повернеться з часом і тоді плату їм за роботу з собою принесе, але застеріг їх покаранням, якщо ті заборону його порушать. Залишивши їх тут, знову звернемося до слів Євангелія, що словесний плід на розумовому бенкеті вашим очам пропонує.
Тлумачення. Домовита людина — Бог всевидящий і вседержитель, який сотворив усе словом, видиме і невидиме. Домовитим він називається, бо має не тільки дім, згідно з Писанням…
Пізнайте ж, браття, тлумачення цієї притчі. Людина домовита — Бог-отець, творець усіх. Його ж син доброго роду — господь наш Ісус Христос. А виноградник — це земля і світ. А твердиня виноградника — закон Божий і заповіді. Слуги ж, що є з ним, — ангели. Кульгавий — це тіло людини. А сліпий — душа її. А що посадив їх біля воріт — це значить, що він віддав у владу людині всю землю, давши їй закон і заповіді. Коли ж людина порушила заповідь Божу і за це засуджена на смерть, то спочатку душа його до Бога приводиться і виправдовується, кажучи: «Не я, плоть згрішила». Тому і немає муки душам до другого пришестя, але вони зберігаються, — Бог знає, де. Коли ж він прийде обновити землю і воскресити усіх померлих, як сам нам пророкував, тоді: «Всі сущі у гробах почують голос Сина Божого, і оживуть, і вийдуть, що сотворили благо у воскресіння життя, а ті, що сотворили зло, — у воскресіння суду». Тоді ж душі наші увійдуть у тіла і кожен отримає належне за справи свої: праведники — вічне життя, а грішники — безкінечну і безсмертну муку: «Чим же хто згрішив, тим же і муку прийме».
Все це я витлумачив не за своїм задумом, а за святими книгами. І це не слово моє, але тільки бесіда, бо я не такий учитель, як ті церковні і священні мужі.
Переклад Оксани Сліпушко
[1] Переклад друкується за текстом: Памятники литературы Древней Руси. XII век. — М., 1980. — С. 292-309.
[2] Талант — вага і монета. Відповідно до другої євангельської притчі, пан дав вісім талантів трьом рабам, і тільки один із них не пустив свою частку в обіг, а закопав талант у землю. Саме цього раба чекала сувора покара.
[3] В основу цієї повісті покладено притчу про сліпого і кульгавого, що осмислювалася багатьма світовими письменниками і богословами. Кирило робить стилізацію під євангельські притчі.
Оксана Сліпушко
[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. — С.397-407.]