Есе «Сучасні проблеми свободи слова в Україні»

Україна – молода держава. За людськими мірками, їй поки що немає й тридцяти. З одного боку, це може бути виправданням до божевілля довгому й часто нерезультативному розвитку у багатьох ключових сферах життя, з іншого – бачимо перед очима приклади інших країн пострадянського простору, в яких вдалося стрибнути на голову (чи навіть на дві!) вище за нас. Сьогодні ж поговоримо суто про медіасферу та успіхи України на цій царині.

У рейтингу свободи ЗМІ міжнародної організації «Репортери без кордонів» за 2019 рік Україна посіла 102-ге місце з 180 можливих, чим погіршила свою позицію на один щабель. Експерти відмітили, що в Україні присутній плюралізм засобів масової інформації, а також зроблено кроки до прозорості у структурі власності ЗМІ. Проте інформаційна війна з Росією, а саме заборона російських ЗМІ та соцмереж та створення «чорних списків» журналістів, погано вплинула на свободу слова в Україні, як би абсурдно це не звучало, адже влада, по суті, чинить опір діям агресора. Втім, відсутність чесних ЗМІ або іноземних спостерігачів з медіасфери в районах ОРДЛО – це й дійсно прогалина не тільки у прагненні до свободи слова, але й у тактиці інформаційної війни.

Експерти ІМІ в минулому році зафіксували 243 випадки порушень свободи слова, з яких 172 стосувалися фізичної агресії проти журналістів. Уперше за останні три роки сталося вбивство журналіста: 20 червня 2019 у лікарні помер черкаський журналіст Вадим Комаров. Основними категоріями порушень свободи слова були: перешкоджання журналістській діяльності, погрози, побиття, ненадання доступу до інформації, кібератаки та юридичний тиск, напади на офіси ЗМІ, пошкодження майна, цензурування. З приводу останнього – за даними ІМІ, це сталося через посилення цензури медіавласників, наприклад, з телеканалу ZIK звільнилися сотні журналістів на знак протесту проти цензури. Керівниця відділу моніторингу свободи слова Катерина Дячук вважає, що основними причинами погіршення ситуації зі свободою слова є несистемний підхід до розслідування порушень, зростання тиску медіавласників та політиків, слабка солідарність у журналістському середовищі.

В 90-і Україна втратила свій шанс побудувати сучасну, незаангажовану систему ЗМІ, тож процес трансформації медіа ще й досі триває. Але поки українські ЗМІ продовжуватимуть виконувати функцію арени для політиків та олігархів, навряд чи цей процес завершиться так скоро, як нам хотілося би.

Відповіді на запитання

1. Основні проблеми національної інформаційної безпеки на сучасному етапі

Загрози комунікативного характеру:

• масове розповсюдження фейків через ЗМІ (так звані сайти – «зливні бачки», «дзеркала» офіційних сторінок медіа)

• відсутність навичок фактчекінгу та критичного мислення серед суспільства;

• поширення суб'єктами інформаційної діяльності викривленої, недостовірної та упередженої інформації для дискредитації органів державної влади, дестабілізації суспільно-політичної ситуації, що значно ускладнює прийняття політичних рішень, завдає шкоди національним інтересам України чи створює негативний імідж України (замовні матеріали у ЗМІ)

• загрози свободі слова (втручання в редакційну політику ЗМІ їхніми власниками, тиск на журналістів-розслідувачів);

• недостатнє фінансування суспільного мовника;

• інформаційна війна з Росією, що триває з 2014-го року, вплив російської пропаганди.

Загрози технологічного характеру:

• використання іноземними державами кібервійськ, кіберпідрозділів, нових видів інформаційної зброї та зброї кібернетичного характеру на шкоду Україні;

• прояви кіберзлочинності або кібертероризму що загрожують сталому та безпечному функціонуванню національних інформаційно-телекомунікаційних систем;

• недостатній рівень розвитку національної інформаційної інфраструктури (залежність національної інформаційної інфраструктури від іноземних виробників, використання неліцензованого і несертифікованого програмного забезпечення, невідповідність норм юридичної відповідальності за скоєні правопорушення, недостатній рівень захищеності об'єктів критичної інформаційної інфраструктури держави).

2. Основні положення Європейської Конвенції з прав людини

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод – це міжнародна угода, завдяки якій держави - члени Ради Європи намагаються забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, окремі права людини та основні свободи.

Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 р., а набрала чинності Конвенція для України з 11 вересня 1997 р.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з преамбули та 59 статей. Крім того, основний текст Конвенції доповнюють протоколи, які поступово розширюють перелік прав та свобод або вносять зміни до Конвенції.

Основними положеннями Конвенції можна вважати:

Стаття 2. Право на життя. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

Стаття 3. Заборона катування. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Стаття 4. Заборона рабства. 1. Нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані. 2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

Стаття 5. Право на свободу та особисту недоторканність. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 6. Право на справедливий суд.

Стаття 8. Право на повагу до приватного і сімейного життя. 1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Стаття 9. Свобода думки, совісті і релігії.

Стаття 10. Свобода вираження поглядів.

Стаття 11. Свобода зібрань та об’єднання.

Стаття 14. Заборона дискримінації.