3.Промова прокурора при відмові від обвинувачення: поняття, структура.
Прокурор, обвинувачуючи підсудного у вчиненні злочину, доводить його винність, він є стороною у процесі - державним обвинувачем, виконує функцію обвинувачення. Але, якщо прокурор заявляє, що він відмовляється від обвинувачення, оскільки у нього немає підстав вважати підсудного винним, і просить суд винести виправдувальний вирок, - яке у цьому випадку його процесуальне становище? Чи залишається він державним обвинувачем чи перестає ним бути?
Передусім, питання про процесуальне становище прокурора, який відмовився від державного обвинувачення, було предметом обговорення у юридичній літературі. М. Л. Шифман вважав, що "відмова прокурора від обвинувачення нічого не змінює в його процесуальному становищі: відмовляючись від обвинувачення, виступає як державний обвинувач" [155, с.95]. Протилежну думку висловлює Г. Г. Агеєва, наголосивши, що "прокурор не може лишатись державним обвинувачем, якщо він відмовився виконувати обвинувачення підсудного перед судом. Він продовжує здійснювати нагляд за законністю вироків, ухвал і постанов іншими методами, зокрема, шляхом подання висновку з питань, які виникають під час судового слідства" [85, с. 185]. Твердження про те, що прокурор, відмовившись від обвинувачення, все ж продовжує здійснювати функцію обвинувачення, як вважає В. С. Зеленецький, "суперечить елементарним законам психології" [46, с. 57]. З його тлумачення цього положення випливає, якщо визнати, що в основі обвинувальної функції прокурора лежить впевненість у винності конкретної особи і саме це є рушійним моментом даної діяльності, а в основі відмови прокурора від обвинувачення є переконаність у невинності особи, яка сформувалась у процесі судового розгляду, то не можна після відмови від обвинувачення залишатись державним обвинувачем.
Так як прокурор відмовився від державного обвинувачення і припинив його фактичне здійснення, він визнав відсутність будь-яких даних для постановки перед судом питання про необхідність засудження особи, притягнутої до кримінальної відповідальності. До того ж, ця обставина свідчить ще й про те, що прокурор, припинивши державне обвинувачення у суді, тим самим відмовляється від раніше прийнятого ним рішення про затвердження обвинувального висновку, тобто ніби анулює здійснений ним акт затвердження обвинувального висновку. З цього приводу В. С. Зеленецький робить досить категоричний висновок, що "коли прокурор сформулював своє негативне ставлення до обвинувачення і дійшов висновку про необхідність відмови від державного обвинувачення, то з моменту заяви про це він перестає бути державним обвинувачем" [46, с. 59]. Звісно, таке тлумачення приваблює, але його не можна визнати правильним ні з теоретичного, ні з практичного погляду. Також автор не розглядає питання про структуру і зміст промови прокурора при відмові від державного обвинувачення, напевно, тому, що потрібно було б недвозначно визначитись, у кого ж трансформувався державний обвинувач: в захисника чи ще в якусь нову процесуальну фігуру.
На жаль, про зміст і структуру промови прокурора при його відмові від державного обвинувачення в літературі немає широких досліджень, є лише загальні висловлювання. Наприклад, І. Д. Перлов висловився: "Промова прокурора, в якій він відмовляється від обвинувачення, не може бути, зрозумілою, обвинувальною промовою. У ній прокурор не обвинувачує підсудного. Він викладає всі доводи і міркування на користь виправдання підсудного. Така промова прокурора за своїм змістом і характером нагадує захисну промову" [102, с. 42].
На відміну від структури та змісту обвинувальної промови, структура та зміст промови прокурора при відмові від державного обвинувачення зовсім не були розроблені. Тому досить слушними є пропозиції В. Т. Маляренка про таку структуру промови: 1) викладення фактичних обставин справи, як вони були встановлені попереднім слідством; 2) заява про непідтвердження обвинувачення у суді - про відмову від обвинувачення; 3) аналіз та оцінка доказів попереднього і судового слідства; 4) юридичні і фактичні підстави відмови від державного обвинувачення; 5) причини та умови необґрунтованого притягнення як обвинуваченого, пропозиції щодо їх усунення; 6) пропозиції, що стосуються поновлення порушених прав підсудного; 7) пропозиції про подальшу долю справи [85, с. 192]. Проаналізувавши викладені пропозиції, ми поділяємо бачення В. Т. Маляренка щодо даної структури промови.
Отже, при відмові від обвинувачення прокурор має почати свою промову з роз'яснення сутності і значення вимог Закону України "Про прокуратуру" та КПК України, розкрити роль прокурора у судовому розгляді, його завдання. Потім коротко викласти обставини справи та докази, які були встановлені на досудовому слідстві, чи відразу зробити заяву про відмову від обвинувачення з наступною докладною мотивацією [85, с. 193].
Відмовляючись від державного обвинувачення, прокурор зобов'язаний у своїй промові роз'яснити підсудному законодавство стосовно поновлення його честі, гідності, трудових, житлових, пенсійних та інших прав у разі його реабілітації. Одночасно це і будуть пропозиції суду про його дії щодо поновлення прав громадянина після набрання виправдувальним вироком законної сили. У цьому ж розділі промови необхідно висловити вимогу про скасування запобіжного заходу щодо підсудного, якщо його було застосовано.
На думку професора В. Т. Маляренка, яку ми поділяємо, щодо підтримання державного обвинувачення і відмови від нього необхідні підходи, які б в усіх випадках забезпечили законність та справедливість судових рішень. З цією метою необхідно:
- норми КПК привести у відповідність із Конституцією України;
- домагатися, щоб дізнання та досудове слідство здійснювались на такому якісному рівні, який би давав усе менше підстав прокурору для відмови від підтримання державного обвинувачення в суді або постановлення виправдувального вироку;
- вирішувати питання кадрового забезпечення прокуратури і судів спеціалістами з високими моральними, діловими та професійними якостями;
- здійснювати заходи з підвищення рівня захисту обвинувачених, підсудних та осіб, щодо яких порушується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру;
- передбачити в законі право на визнання потерпілим від злочину не тільки фізичних, а (у відповідних випадках) юридичних осіб та заповнити всі прогалини в законі, пов'язані з потерпілим.
Лише при такому комплексному і зваженому підході - можливо забезпечити законність і справедливість закриття кримінальних справ при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді [83, с.328, 329].
Також необхідно передбачити в законі можливість відмови прокурора в суді від державного переслідування осіб, щодо яких порушується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, а також про звільнення від кримінальної відповідальності та відповідне закриття справи судом;
- визначити правову природу постанови прокурора, винесеної в суді; визнати, що за певних умов постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення в суді, як постанова прокурора про закриття кримінальної справи в стадії досудового слідства, може бути переглянута;
- гарантувати виконання вимог закону про обов'язковість повного, всебічного й об'єктивного дослідження обставин справи, правильність оцінок події, доказів та кваліфікації вчиненого, а також мотивованість і аргументованість постанови прокурора при відмові від підтримання державного обвинувачення в суді шляхом запровадження можливості скасування постанови прокурора та ухвали чи постанови суду про закриття справи в апеляційному або касаційному порядку судом за поданням прокурора області та прирівняних до нього прокурорів і їх заступників, Генерального прокурора України та його заступників умовою, що в разі скасування зазначеної постанови прокурора і постанови чи ухвали суду подальше підтримання державного обвинувачення здійснюватимуть особи, які внесли апеляційне чи касаційне подання, або за їх дорученням прокурори відповідно обласної ланки чи Генеральної прокуратури України;
- передбачити можливість перегляду постанови прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення в суді та відповідної постанови (ухвали) суду про закриття справи судом за нововиявленими обставинами.