5. Рекомендації щодо майбутньої мовної політики України

Мовна ситуація в Україні складна: немає жодної іншої європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого ж поширення, що й державна мова, а державна була б на певних територіях мовою меншості населення. Причина цього криється в історії України. Є також регіони, де говорять й іншими мовами. Наслідком цього є нинішня двомовність України. Результатом аналітичної роботи учасників проекту INTAS стали «Рекомендації щодо майбутньої мовної політики України», які включають, зокрема, такі пункти:

– необхідно, аби Верховна Рада ухвалила новий Закон про мови, оскільки чинний закон від 28 жовтня 1989 року вже не відповідає дійсності. Необхідно також забезпечити законодавчу визначеність – щоби жоден регіональний чи місцевий орган не міг безкарно порушити закон.

– жодну людину не можна примушувати змінювати мову. Цього не дозволяють ні міжнародні правові зобов’язання України, ні її національне законодавство. Вибір мови приватного вжитку не може бути об’єктом законодавчих регулювань, але кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання.

– мовою офіційного спілкування на всій території країни є українська.

– державні службовці зобов’язані засвідчити знання української мови сертифікатом. При необхідності, для службовців мають працювати безкоштовні мовні курси.

– усі громадяни повинні володіти українською мовою принаймні в обсязі, достатньому для роботи.

– держава повинна забезпечити необхідну кількість підручників – для всіх предметів, що викладаються українською.

– у державних та приватних коледжах та університетах обов’язковим має бути вступний іспит з української мови.

– Україна мусить дотримуватися і забезпечувати виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи та іншими міжнародними організаціями.

Пріоритетне значення мають не репресивні, а інформаційно_виховні та заохочувальні методи роботи, насамперед інформаційна підтримка, моральне та матеріальне стимулювання. В Україні має бути державний орган, відповідальний за ведення мовної політики, підконтрольний громадськості. Щороку в день української писемності й мови (9 листопада) він має звітувати через ЗМІ про свої досягнення й актуальні завдання на найближчий період. Державний орган з мовної політики має взаємодіяти з органами місцевої державної влади та органами місцевого самоврядування з питань реалізації мовної політики держави для одержання інформації про мовну ситуацію на місцях і планування мовної політики з урахуванням місцевих особливостей. Особливого значення для запобігання можливим протистоянням чи конфліктам на ґрунті міжмовних відмінностей набуває формування громадської думки щодо мовних прав національнокультурниих спільнот, прищеплення стереотипів цивілізованої мовної поведінки в різних комунікативних ситуаціях. Підвищенню авторитету української мови має сприяти якнайшвидше практичне впровадження єдиного загальнонаціонального правопису

Уповноважені державою експертні установи мають здійснювати лінгвістичний моніторинг якісного рівня поліграфічної, інформаційної, культурної, рекламної та іншої продукції в Україн. Державний орган з мовної політики повинен домагатися, щоб українські слухачі мали повноцінний доступ до україномовних ЗМІ в усіх регіонах держави. Системний характер заходів мовного планування і мовної політики передбачає розширення сфери функціонування української мови в таких вимірах:

– географічному (Схід, Південь);

– демографічному (новонароджені у міжетнічних шлюбах, молодь, мешканці міст);

– соціальному (формальні й неформальні еліти, бізнес, масова культура, спорт, дозвілля);

– інституційному (державне управління, місцеве самоврядування, судочинство, збройні сили тощо);

– освітньо_науковому;

– інформаційному (ЗМІ, Інтернет, програмне забезпечення різних типів);

– послуги, виробництво, реклама (маркування товарів, мовне забезпечення інструкцій для користувачів і технічної документації, клавіатури комп’ютерів, телефонів тощо). Кожна з цих сфер має бути відображена в державній програмі розвитку української мови. Крім того слід визначити пріоритетні сфери, на які буде спрямовано основні організаційні зусилля і кошти.