На тему:
«Мовна політика та мовна ситуація
в Україні»
«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.»
(Ліна Костенко)
ПЛАН
Вступ
а) мовна політика
Стан української національної мови на її сучасному етапі
Мовна ситуація в Україні
Стан сучасного мовного законодавства України
а) суржик як особливе явище в українській мові
Рекомендації щодо майбутньої мовної політики України
Висновки
Використана література
1. Вступ
Українська мова – одна з прадавніх слов’янських мов і є рідною для десятків мільйонів людей. В Україні 72,7 відсотка становлять українці – корінні її мешканці. Для українців рідна мова – мова нашої нації, мова предків, яка зв’язує нас між собою і з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням. На думку Є.М. Верещагіна і В.Г. Костомарова, «національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу». Тому знати, берегти і примножувати рідну мову – це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів. Одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його самосвідомості і визначником розвитку культури є постійна турбота про екологію мовного середовища.
Мова належить до атрибутів держави, тобто є одним із визначальних чинників державності народу з кордонами, територією, армією, податками. А тому питання становища державної мови – це такі ж питання національної безпеки держави, як проблеми прозорості наших східних кордонів, реформування Збройних сил, територіальна цілісність. Коли зазіхають на нашу територію, органи влади, може, не так рішуче, як нам би хотілось, та все ж реагують. А коли зазіхають на мовний суверенітет, належна реакція відсутня.
У мові концентрується сама сутність людського буття людини, історичного буття народу. Це переконливо довели філософія, психологія, соціолінгвістика XIX і особливо XX століття. Звідси фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації людини і народу. Звідси ж і її провокативна роль у конфліктах самостверджень на особистісному рівні та на рівні національних меншин. Об'єктивну складність питання, як і суб'єктивні його ускладнення, можемо бачити на прикладі України.
а) мовна політика
Мовна політика – це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється регулювання.
У XX столітті мовна політика вийшла й на міжнародну арену. Скажімо, існує статус «світових мов» ООН (англійська, французька, іспанська, арабська, китайська, російська). Останнім часом до мовної політики долучилася й Рада Європи, що ухвалила 5 листопада 1992 року «Європейську Хартію про місцеві мови та мовні меншини». Основною ідеєю хартії є «необхідність рішучих дій у захисті місцевих мов і мов меншин».
Одне з ключових завдань мовної політики — запобігти лінгвістичній сегрегації країни. Інерція соціальних і лінгвістичних процесів, що розвинулися протягом минулих століть, може призвести до неподільного домінування російської мови в певних регіонах і виникнення соціолінгвістичного розлому. Ядром кожної національно_мовної спільноти, запорукою її життєздатності є одномовне населення. Надмірне зростання пропорції двомовних членів спільноти збільшує загрозу асиміляції підлеглої мови.
Зазвичай відокремлюють три етапи мовної політики.
Перший етап – це етап формування цілей та завдань мовної політики. На законодавчому рівні – це етап розроблення державної концепції етнополітики та мовної політики як її складової. На цьому етапі приймається рішення щодо мовного вибору, яки вважається оптимальним. В основному, мовна політика характеризується перспективністю, тому її заходи припускають змінення мовної ситуації та норм, що існують. На першому етапі дуже важливі матеріали мовного прогнозування.
Другим етапом мовної політики є підготовка до впровадження поставленого завдання. Цей етап пов’язано з мовним плануванням. Мовна політика може проводитися офіційними урядовими установами або незалежними неурядовими організаціями. На урядовому рівні – це прийняття законів у галузі мовного функціонування та приєднання до міжнародних зобов’язань у цій галузі, на неурядовому рівні – це прийняття звернень та рекомендацій до уряду, проведення власних науково-дослідних та культурноосвітніх заходів. Із цим етапом тісно пов’язано мовне встановлення, під яким розуміються рішення влади про збереження, розширення або обмеження сфер використання тієї або іншої мови.
Останнім етапом є етап мовного будівництва, який характеризується тим, що мовна політика виливається в зусилля, спрямовані на те, щоб змусити або переконати тих, хто говорить, прийняти нововведення, які рекомендуються органами, що проводять мовну політику. При цьому ті, хто говорить, можуть прийняти рекомендації повністю, частково або взагалі їх не приймати. Рівень сприйняття рекомендацій дозволяє оцінити ефективність та перспективність мовної політики, її результатів, а також прогнозувати мовний розвиток у той чи іншій країні або регіоні.
До факторів, які визначають вибір офіційної чи державної мови належать:
1. Чисельність мовних громад, їхнє політичне та економічне становище в країні;
2. Ступень розвинення тієї чи іншої мови як ефективного засобу широкого функціонування в усіх сферах.
У монографії Г. Шиффмана “Мовна культура та мовна політика” наводиться принципова відмінність між двома аспектами мовної політики. З одного боку, її можуть проводити явно і відкрито. З іншого – мовна політика може здійснюватися неявно. Однак прокламовані цілі й принципи тут часто не збігаються зі здійснюваним на практиці. Завіряння у прихильності до рівноправ'я всіх мов часто слугують ширмою для дискримінації, притиснення інтересів конкретних груп.