9. Українська драматургія 2-ї половини хviі – XVIII ст. («Олексій, чоловік Божий», «Слово о збуреню пекла».

Житіє Олексія,чоловіка Божого  — (міракль) перекладна агіографічна пам'ятка, з XII ст. мала широке поширення в українській, білоруський та російській книжності і фольклорі.

Ж. присвячено християнському подвижникові Олексію. Сказання про нього відомі всім християнським літературам; грецька версія Ж. відома в списках X—XII ст., з неї і здійснений слов'янський переклад.

Події, про які оповідається в Ж., відбуваються на рубежі IV—V ст. за правління римських імператорів, братів-співправителів Аркадія (377—408) і Гонорія (395—423) при папі Інокентії I. Олексій — єдиний, вимолений син багатих і благочестивих патриціїв Євфиміана й Аглаїди (Агласеї). Прекрасно вихованому й освіченому синові батьки готували блискуче майбутнє. Олексій був заручений з дівчиною «царського роду», але, одержимий прагненням до християнського подвигу, він, залишившись наодинці з молодою, віддає їй обручку зі словами: «Візьми і збережи, і так буде меж нами Бог до тієї пори, як він зволить». Таємно залишивши Рим, Олексій йде до Едеси Месопотамської поклонитися нерукотворному образу Ісуса Христа і починає свій багаторічний подвиг добровільної убогості: роздавши усе, що мав, у руб'ї разом з жебраками годується він милостинею і молиться під дверима церкви Св. Богородиці. Святість його розкриває паламар. Через 17 років, ставши всіма шанованим, Олексій намагається утекти від людського поклоніння, але волею долі знову опиняється у Римі, у будинку своїх батьків. Не впізнаний ніким, доживає він останні 17 років життя, харчуючись разом з іншими жебраками від щедрот батьків, із християнською смиренністю переносячи знущання й образи власних слуг. Лише після смерті святого стає відомо, що невпізнаним у будинку 17 років перебував зниклий і оплакуваний син і чоловік.

Переклад Ж. був відомий на Русі, очевидно, з ХІ ст.; від XII ст. зберігся пергаменний збірник з уривками з Ж., а від XIV ст. — найдавніші його повні списки. Серед численних списків пам'ятки є трохи лицьових, з мініатюрами до тексту Ж. Руська іконографія походить від візантійської: лик святого Олексія нагадує вигляд Івана Предтечі.

Особливу популярність Ж. набуває в XVII ст., у роки царювання Олексія Михайловича, чиїм небесним патроном був святий. Була написана й у 1671—1674 рр. видана «Служба святому Олексієві». В Україні створюється драма «Олексій, чоловік Божий» (1672—1673), йому присвячують свої вірші і «слова» Стефан Яворський, Симеон Полоцький, Лазар Баранович.

Пізніше, при Петрі I, коли його супротивники порівнювали царевича Олексія з героєм Ж., Г. Тепчегорський створює (у 1714 р.) віршований акафіст, присвячений Олексієві Петровичу.

До XVII ст. Адріанова-Перетц Варвара Павлівна відносить і складання духовного вірша про св. Олексія, чоловіка Божого, що мав і риси книжного Ж., і фольклорні традиції (найраніший запис духовного вірша датований кінцем XVIII ст. — 1790 р.). Духовний вірш про св. Олексія, чоловіка Божого, до початку XX ст. користувався в Україні, Росії та Білорусі особливою популярністю в співаків-професіоналів, сказителів-билинників, лірників і поширювався сліпими співаками, «каліками перехожими».

Слово о збуренню пекла

«Слово про збурення пекла» (староукраїнською «Слово о збуреню пекла») — анонімна українська барокова п'єса ймовірно другої половини XVII ст. Сьогодні вважається одним із найбільш яскравих зразків містеріальної пасійної драми в Україні за мірою оригінальності сюжету та як втілення світоглядних суперечностей барокової культури.

Первісне авторство твору не є встановленим. Імовірно, за час існування п'єса могла зазнавати втручань різних авторів, пізніших обробок і редагувань, зокрема, не лише драматургічних. Традиційним датуванням тексту вважають другу половину XVII ст., проте висловлювалися деякими авторами міркування про другу половину XVIII ст. (в силу мови твору, що відповідає тенденціям пізнього бароко). Проте, це є малоймовірним, оскільки стилістика діалогізації в драмі є досить архаїчною, якщо зважити на зародження драматургії на початку XVII ст. в Україні, а також те, що один із найстаріших відомих на сьогодні автографів драми із рукописної збірки Антона Петрушевича датується кінцем XVII ст., то містерія не могла бути написаною пізніше другої половини цього століття. Мова твору максимально наближена до народної й порівняно з багатьма іншими українськими бароковими п'єсами, значно менш штучно-академічна та книжна. Речитативна форма діалогів подібна до козацьких дум. Сюжетною основою твору була друга частина апокрифічного «Євангелія від Никодима», що оповідає про кілька днів позаземного життя Христа між хресною смертю та Воскресінням, коли Він опустився в пекло та звільнив звідти старозавітних праведників. Твір містить доволі нестандарту інтерпретацію відносин добра та зла втілених фінальною сценою благословення брам пекла Христом. Мовні особливості, вкоріненість у властиву українській ментальності апокрифічну основу християнства, очевидно, робили п'єсу надзвичайно популярною про що свідчать наявність різноманітних пізніших переробок (у тому числі поетичних), вплив на проповідну літературу XVIII ст. та широкий діапазон територіальної представленості рукописів твору від Галичини до Слобожанщини, а також входження вже у XIX ст. драми на рівень фольклору. Швидше за все, це була одна з найбільш популярних українських п'єс XVII–XVIII ст.. Із занепадом барокового театру в Україні наприкінці XVIII ст. — постановки вистав за п'єсою поступово припиняються, а сам твір втрачає популярність і вже у ХІХ ст. стає майже цілком забутим. За жанром — пасійна (пов'язана з Великоднем) містерія.

1886 р. М. Драгоманова у своєму аналізі публікації «Пасхального вірша» в часописі «Основа» за червень 1862 р. (записаного етнографами в Ізюмському повіті Харківської губернії), виходячи з яскравого драматизованого викладу, припустив наявність драматургічного тексту-оригіналу, який склав основу даному поетичному твору і який був його переробкою. Гіпотеза була підтверджена після знахідки 1894 р. старовинного рукопису драми в Галичині етнографом та археографом Осипом Роздольським, який передав його для детального вивчення І. Франку. Той провів глибокий текстологічний аналіз і опублікував наявні фрагменти 1896 р. у журналі «Київська старовина». М. Возняк опонував деяким Франковим висновкам, насамперед, через його спосіб публікації оригіналу, що передбачав досить вільне поводження з текстом. Нове видання було здійснене 1927 р. без скорочень і перестановок частин, а сама дискусія започаткувала широке обговорення та наукове зацікавлення твором. Ідеї І. Франка надалі знайшли розробку в дослідженнях інших авторів: Д. Чижевського, В. Рєзанова, О. Мишанича, М. Сулими, О. Білецького, Л. Махновця. Надалі текст неодноразово перевидавався, наприклад, 1908, 1927, 1981, 1982, 1987. 1989 р. вийшов друком англомовний переклад п'єси здійснений І. Макарик і супруводжуваний текстом староукраїнського оригіналу й дослідженням загальноєвропейського культурного контексту появи твору в порівняльній перспективі.

Дослідження підкреслили по-перше, оригінальні якості тексту цієї містерії та її особливий статус в пасійній драматургії Європи епохи Бароко, по-друге, через дискусії про актуальність барокового спадку в українській культурі та для стилістичного оновлення українського театру й драматургії кінця ХХ-поч. ХХІ ст.. 13 жовтня 2013 р. у рамках проекту Театрального центру Києво-Могилянської академії «Пасіка» «Барокова драма», відбулася прем'єра вистави за п'єсою, що була здійснена акторами театру «МІСТ» під керівництвом режисера Юлії Гасиліної з використанням нестандартного просторового рішення та з поєднанням з вокальними й хореографічними номерами. Вистава викликала значне зацікавлення й схвальні відгуки критики, після чого увійшла до репертуару театру.

Дія відбувається у пеклі напередодні зішестя туди Христа після своєї земної смерті. Люципера повідомляють, що Син Марії має звільнити давніх праведників і сюжет розгортається навколо прагнення диявола завадити цьому. Він посилає військо стерегти Христа й надалі дія розгортається через діалоги Люципера, Ада та їх послів. За спостереженням критиків, «Слово про збурення пекла» — за своїми соціокультурними засновками, своєрідний антиабсурдистський твір, «Чекаючи на Ґодо» «навиворіт», який стверджує віру у неминучість перемоги добра й Спасіння.

Цінність драми полягає в тому, що метрика віршів нагадує склад козацьких дум; в оригінальності зображення дійових осіб. Особливість композиції - твір не залежить від поетики, відсутні пролог та епілог.