7. Особливості інтермедії. Українські інтермедії 2-ї половини хviі – XVIII ст.

В українській драматургії 17-18 ст., де в основному експлуатувалися старо- та новозавітні сюжети, які не давали можливості адекватно й оперативно реагувати на тодішні суспільно-політичні події, інтермедія віддзеркалювала дійсність, починаючи з 17 ст.: зафіксовано міжнаціональні стосунки, конфесійні проблеми тощо. Збереглося понад 50 інтермедій, зокрема Митрофана Довгалевського, Георгія Кониського та Якуба Ґаватовича. Інтермедії лягли в основу української побутової драми, комедії.

Дійовими особами інтермедій були, як правило, персонажі з простолюду, що розмовляли кожний своєю народною мовою: українець — українською, росіянин — російською, білорус — білоруською, в той час як основні, серйозні п’єси писалися своєрідною книжною мовою.

Викладач поетики Митрофан Довгалевський у своєму навчальному курсі давав настанови щодо інтермедій: «у комедії виводяться особи низькі — наприклад, господар, литвин, циган, козак, єврей, поляк, скіф, грек, турок, італієць»; «комедії треба писати сільською мужицькою мовою»; зміст інтермедій повинні становити «забавні й жартівливі історії, оповідання, анекдоти, витівки одного над одним слуг, придворних, бідняків, підлесників, мужиків»; слід застосовувати два типи комізму, один з яких ґрунтується на смішних словах, інший — на діях, що викликають сміх.

Інтермедія (від латин. inter — між, medius — те, що міститься посередині) — невелика за обсягом комічна сценка або п’єса, яку виконували між актами основного драматичного дійства, що мала за мету дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, що розігрувалася в основній п’єсі. За змістом інтермедії, як правило, не були пов’язані із твором, у перервах якого їх розігрували. Їх писали близькою народові мовою, тому вони й набули неабиякої популярності. До того ж за основу українських інтермедій взято мотиви й сюжети усної народної творчості, популярні книжні анекдоти, які відображали життя та побут українського народу.

Наприклад, інтермедія «Кіт у мішку» має в основі приказку «Кота в мішку не купують». Саме з інтермедії бере початок український театр. Авторами й виконавцями інтермедій були здебільшого учні тодішніх шкіл, зокрема студенти Києво-Могилянської академії та мандрівні дяки.

Мандрівними дяками називали бідних студентів Києво-Могилянської академії (або учнів духовних шкіл), які під час різдвяних і великодніх канікул мандрували селами й містами України, щоб заробити на прожиття. Вони створювали й вертепи і під час Різдвяних свят показували вистави з колядками.

8. Шкільна драма в Україні.

Шкільна́ дра́ма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі 15-16 ст. в країнах Західної Європи. Вистави були обов'язковим елементом навчання в релігійних i світських навчальних закладах. Твори мали віршову форму, написані були книжною українською мовою з використанням силабічної системи віршування.

Походження шкільної драми пов'язане із статутом церковних та світських навчальних закладів, в яких сценічні вистави були обов'язковими для засвоєння латини. Особливого поширення набула завдяки єзуїтам, захопленим інтерпретацією біблійних та міфологічних сюжетів, передовсім тих сакральних джерел, що стосувалися історії католицької церкви. Шкільна драма спочатку розвивалася у католицько-християнському та антично-класичному напрямках. У ній вплив античної традиції (стислий виклад, наявність епілогу тощо) поєднувався із середньовічною (відсутність єдності часу та місця, змішування трагічного і комічного тощо) та ренесансовою. Часто шкільна драма складалася з п'яти актів, після кожного з яких виступав хор, інколи - балет. Вистава організовувалася переважно до Різдва, Великодня тощо.

В Україні шкільна драма поширилась (через Польщу) у 17-18 ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна її віршова форма — силабічна, писана українською книжною мовою.

Із збережених шкільних драм найдавніша — «Олексій, Божий чоловік» (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія «Володимир» (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі, та п'єса невідомого автора «Милість Божа, од неудобносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая…», поставлена 1728. До шкільної драми на біблійні сюжети додавалися інтермедії.

Перші українські драми ХVІІ ст. були віршованими діалогами й називалися шкільними, бо їх створювали й виконували в школах. Авторами драматичних творів, як правило, були викладачі поетики, а виконавцями — їхні учні.

Вистави проводили не лише в школах, а й на майданах, особливо на ярмаркових, перед широкою аудиторією. За допомогою найпростішої драми (віршованих діалогів, виконання яких не потребувало сцени, декорацій і великої кількості учасників) учні розвивали свої ораторські здібності. По суті шкільна драма була навчальним предметом і сприяла розвиткові драматургії та театру.

До найвідоміших шкільних драм ХVІІ ст. належить перша історична п’єса в українській літературі '«Володимир»' Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі. Хоча цей твір і має загалом серйозний зміст, проте автор уводить до нього й комедійні сценки (тому Ф.Прокопович і визначив жанр драми як трагікомедія).  В основі сюжету — запровадження християнства в Київській Русі князем Володимиром, дія відбувається в одному місті (у Києві) протягом тривалого часу. У ньому висвітлено події Х ст., проте образи,конфлікт драми й думки автора спроектовано на час, коли Ф.Прокопович писав цей твір. Драма «Володимир» має алегоричний підтекст: в образі князя Володимира, розсудливого й мудрого державця, прославляється І.Мазепа з його культурницькою діяльністю, а в сатиричних образах жерців Жеривола, Курояда й Піяра, які захищають язичництво, висміюються прихильники старовини. Алегоричність цих образів є бароковою ознакою. Цікавим є той факт, що після офіційної анафеми (Анафема — відлучення від церкви, прокляття) Івана Мазепи Ф.Прокопович переприсвятив драму Петрові І, висловивши цим підтримку його реформаторській політиці. У 1705 р. драму поставили студенти Києво-Могилянської академії.     

Вершиною давньої української драми є п’єса невідомого автора «Милість Божа…», у якій розповідається про початок Національно-визвольної війни 1648–1654 рр. під проводом Б.Хмельницького. Гетьман прибуває на Запорожжя й звертається до козаків із промовою про важку долю України, щоб підняти народ на боротьбу з польською шляхтою, яка загарбала рідні землі. Козаки підтримали заклик і на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким здобувають тріумфальні перемоги. Вражаючою є картина в’їзду гетьмана до Києва:Богдана Хмельницького вітають митрополит і народ, який зображений у творі як персоніфікований образ. Україна звертається до Бога, щоб він допомагав Хмельницькому, а потім дякує за перемогу.

Феофан Прокопович — український і російський церковний діяч, учений, педагог, драматург, поет, перекладач, ректор Києво-Могилянської академії. В академії він викладав поетику, риторику, філософію, фізику, арифметику й геометрію. Феофан Прокопович віршував латинською, польською, російською і книжною українською мовами.

Шкільна драма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі ХV–ХVІ ст. в країнах Західної Європи. Походження шкільної драми пов’язане із статутом церковних і світських навчальних закладів, у яких сценічні вистави були обов’язковими для засвоєння латини. В Україні шкільна драма поширилася через Польщу в ХVІІ–ХVІІІ ст. (Літературознавчий словник довідник).