18. П’єса т.Г. Шевченка «Назар Стодоля» як історично-побутова драма.

18. «Наза́р Стодо́ля» — п'єса, яку написав Тарас Шевченко 1843 року, його найвидатніший драматичний твір.

Зображені в ній події відбуваються у 17 столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

Більшість дослідників уважає, що Шевчен­ко написав „Назара Стодолю" російською мовою.

Тому наведене в „Основі" (1862, № 9, с. 4) свід­чення П. Куліша про „украинский подлинник" „Назара Стодолі" визнається помилковим, а думка В. Шубравського, що „Назара Стодолю" написано „російською мовою, але вже виключно прозою", залишається незмінною й досі. Так уважають упорядники сучасного академічного Зібрання тво­рів Шевченка у 12 т., хоча й зазначають, що „щодо мови, якою був створений оригінал п'єси, дослідники не дійшли єдиного висновку"..

Точаться суперечки й щодо жанру „Наза­ра Стодолі". Одні визначають його як історично-побутову драму (В. Шубравський), інші вважають, що твір „мало спільного має з російськими роман­тичними традиціями і своїми типовими ознаками належить до сентиментально-побутових п'єс (при­перчених історичною бутафорією), що появилися у нас на початку ХІХ ст."

О. Кисіль, П. Рулін, , визначали жанр твору як мелодраму. Для тако­го висновку, здається, є всі підстави – зовнішній трагедійний план драматичної боротьби, що має викликати співчуття до позитивних героїв,юВідповідною є й структура п'єси: Шевченко використав принцип обрамлення драматичної дії, коли кожен акт за­вершено сюжетно, а в наступній сцені обов'язково присутній один із персонажів попередньої дії, що повинно свідчити про безперервність розвитку інтриги. Таку класицистичну єдність дії, „потрібну для того, щоб перерви її не розбивали настрою дії, Шевченко добре витримав завдяки тому, що в середині акта сцена ні на хвилину не залишається пустою"

У „Назарі Стодолі" переплетено просвітительсь­кі, романтичні й реалістичні тенденції й ідеї, а тому соціяльно-побутовий конфлікт своєрідно поєднується „з героїкою минулого, здобувають дальший розвиток творчі принципи І. Котля­ревського, Г. Квітки-Основ'яненка, з одного боку, і традиції романтиків, з другого". Органічно по­єднано світлі, благородні ідеали позитивних героїв Назара, Гната й Галі, просвітительсько-побутовий характер художнього конфлікту і сюжетної лінії зі соціяльно-сатиричним, подекуди ґротескним зображенням окремих персонажів, зокрема Хоми Кичатого, під час створення образу якого Шевчен­ко додержувався просвітительських засад – герой спершу був хоробрим і відважним, а негідником його зробили гроші. Лише опинившись у безвихідному становищі й переконавшись у шляхетності Назара, Хома переродився і, вивільнившись від влади гро­шей, вирішив спокутувати свої гріхи в монастирі. Виразні соціяльні чинники в поясненні вчинків і характеру Хоми Кичатого свідчать про наявність у п'єсі реалістичних тенденцій.

Романтичне в мелодрамі – це наявність героїко-романтичного типу особистости (Назар Стодо­ля, Гнат Карий, Галя), героїчних мотивів, введення у твір місцевого колориту (сцени сватання, вечор­ниць), а також перший в українській драматургії яскравий романтичний образ героя, котрий зі зброєю в руках захищає своє право на щастя. Дії Назара вмотивовуються його романтичною не­скореністю та пристрасним коханням до Галі. Сюжет побудовано на традиційному любовному трикутнику, хоча образ основного Назарового суперника, полковника Молочая, винесено за межі тексту твору, а місце центрального негативного персонажа посідає Хома Кичатий. Традиційний образ матері, що зазвичай прагне шлюбу доньки з багатим, замінено на образ лиходія батька, який згоден відступитися од своїх намірів лише під загрозою смерті. Ще група традиційних мотивів у драмі“Назар Стодоля” – це мотиви літературного похо-дження.Традиційний мотив, покладений автором воснову розвитку конфлікту драми, – це мотив не-рівного шлюбу (мезальянсу). Його варіантом, що,до речі, найчастіше зустрічається у світовій літе-ратурі, є мотив “старий чоловік, молода жінка. . і старийчоловік-молода дружина як союз з примусу, влас-не мезальянс (додається також момент соціальноїнерівності. Зауважимо, щомотив нерівного шлюбу не можна назвати сутолітературним, він характерний і для українськогофольклору, причому в обох його аспектах – ко-медійному (наприклад, пісня “Задумав дідочок,задумав жениться…”) і драматичному (наприклад,пісня “Та чи я в лузі не калина”) 19.Сценічні постановки творів Кобзаря в 1920-х роках.

З нагоди 61-их роковин з дня смерті Т. Шевченка (1922 рік) було показано першу дію «Назара Стодолі», а також запропоновано великий концерт, де як декламатор, виступив і М. Садовський. У репертуарі артиста було ним улюблене Шевченкове «Посланіє» [6, с. 178]. Концерти, присвячені пам’яті Т. Шевченка, відбувалися на сцені театру майже щороку. Наступне знайомство ужгородців із творами Т. Шевченка відбулося 12 квітня 1924 року. Під керуванням нового режисера і директора «Руського театру» Олександра Загарова була здійснена постановка «Гайдамаки» Т.Шевченка.

Докладніше згадує про цю подію Ю. Шерегій: «Свято Шевченка, влаштоване заходами усіх місцевих руських організацій за участю Садовського, солістів Діянич, Цьокан і Сайко, хору Руського театру та Руського національного хору в супроводі військового оркестру. Промову мав А. Штефан і було відіграно першу дію драми «Назар Стодоля» (Чугай, Іванова, Приємська, Певний та Ручко в головних ролях). Декламували Маргарита Бращайко, Валентина Іванова, Стефан Купин, Михайло Біличенко та сам Садовський» [18, с. 84]. А тодішня преса (газет «Русинсько-угорські новини», квітень 1922 року) відгукнулася на виставу «Назар Стодоля» так: «Робота кожного учасника була знаменита.

Важко сказати, хто був кращий, вони всі першорядні представник благородного мистецтва сценічної гри…, грали надзвичайно добре» [1].

Згодом та ж «Свобода» повідомляла, що «…інсценізована поема Курбаса «Гайдамаки» була сензацією театру. На грецький спосіб поставлений хор (конферансьє), а креації хвалять фахову руку директора Загарова» [18, с. 126] (нагадаємо, що О. Загаров брав участь у постановці «Гайдамаки» під проводом Леся Курбаса у 1920 році).

До шевченківських творів, з якими ознайомився глядач, можемо додати оперу на 3 дії «Катерина» М. Аркаса. Відгуки на цей твір однозначно вказували на добру вокальну підготовку трупи О. Загарова, що уможливило здійснити: «гарну виставу, яку переповнена заля слухала й аплодувала без кінця» [18, с.125].