Економічна Історія України том 1

вихід на кордон із Дунайськими князівствами та Росією, а з другого – можливість транспортування худоби та дешевих зернових зі Східної Галичини та Буковини на Захід. Це означало, що Буковина як аграрна прикордонна провінція монархії на сході мала стати не лише посередником у торгівлі між Австрією з Румунією та Росією, а й джерелом постачання сільськогосподарської продукції у промислові провінції.

Відкриття залізниці давало змогу збільшити обсяги та зробити ввіз/вивіз товарів вигіднішим для споживачів, побічно долаючи ізольованість буковинського ринку та зрівнюючи ціни в межах монархії. Проте реалізація цієї стратегічної мети мала певні проблеми. Якщо у 1864 р. було утворено товариство, яке розбудувало залізницю через Сучаву до Ясс (1870), поєднавши у такий спосіб Чернівці з Бухарестом, то Росія у 1865 р. відмовилася від створення спільної залізниці. Залізничне відгалуження до Новоселиці відкрили лише в 1884 р.

В Австро-Угорщині функціонували приватні (збудовані здебільшого на кошти приватних акціонерів) і державні залізниці. Будівництво перших державних залізниць вимагало реорганізації центральної державної адміністрації. Австрійські державні колії не поділилися на менші підрозділи, за винятком дирекцій залізниць (у Галичині: Львів, Краків і Станіславів), і управлялися централізовано як єдине підприємство. На формування мережі залізниць вирішальний вплив мала політика віденської влади, зокрема бюджетна й оборонна. У залізничній політиці уряду спостерігалося кілька періодів, які розрізнялися ступенем залучення державної адміністрації в діяльність залізниці, результатом чого стала часткова націоналізація окремих залізничних ліній. Із розвитком адміністрації та державної залізничної служби державою прийнято в управління частину приватних колій. Спершу майже усі залізниці Галичини були приватними (залізниця ім. Карла Людвіга, Львівсько- Чернівецько-Ясська), однакдокінцяХІХст. вонисталидержавними56. Накоштидержави були прокладені й утримувалися залізниці: Хирів–Стрий, Дрогобич–Борислав (1875), Станіславів–Бучач, Львів–Стрий–Станіславів, Бучач–Гусятин (1884), Стрий–Бескид (1885), Львів–Чернівці (1889), Краків–Львів, Львів–Підволочиськ, Красне–Броди–Радивилів, Ярослав–Сокаль (1892), Станіславів–Воронянка (1894), Стрий–Ходорів (1899).

25 травня 1880 р. Державна рада затвердила законопроект, що остаточно врегулював на теренах австрійської частини імперії появу і функціонування нового типу колій. Цим відкривалися нові можливості для розширення мережі залізниць. Так посталилокальні залізничні лінії: Долина–Вигода (1883), Коломия–Печеніжин– Слобода-Рунгурська–Копальні (1886), Львів–Белзець (1887), Львів–Янів–Яворів (1895), Тернопіль–Копичинці (1896), Підвисоке–Острів–Березовиця (1897), Галич– Підвисоке (1897), Ходорів–Підвисоке (1897), Біла Чортківська–Заліщики (1898), Делятин–Коломия–Стефанівка (1899).

Про стан будівництва доріг у Галичині свідчать такі дані: якщо на початку 1860-х рр. тут налічувалося близько 15 тис. км, то наприкінці ХІХ ст. – більше 20 тис. км доріг (залізничних, шосейних та ін.). 1847 року в коронному краї було всього 55 км залізничних доріг, у 1865 р. – 555, у 1875 р. – 1236, на початку ХХ ст. – 4147 км57.

Характер мережі залізниць на теренах Галичини визначався військово-страте- гічними й економічними поглядами. На локалізацію і детальне прокладення за-

672 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

лізничної лінії істотно впливали також географічно-топографічні умови, від яких залежали фінансові видатки на будівництво нових колій (йдеться про необхідність зведення певної кількості інженерних споруд – мостів, віадуків, тунелів). Іноді прокладення відтинків залізниці диктувалося локальними громадськими ініціативами, котрі були викликані зацікавленням у тому, щоб конкретне місто не лишилося осторонь нових комунікаційних шляхів, позаяк це могло б позбавити його шансів на успішний розвиток58.

Закарпаття було гірше забезпечене залізницями. Наприкінці XIX ст. протяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км. Важливу роль у розвитку промисловості та торгівлі регіону відігравала побудована в 1872 р. залізниця з Ужгорода до Чопа, Рахова, В. Березного. У 1875 р. побудовано наступну гілку Ужгород–Мукачеве. В 1870-х рр. вперше сполучено Галичину з Закарпаттям і побудовано залізницю Хирів–Стрий–Станіслав (Івано-Франківськ)–Гусятин. У 1894 р. завершено будівництво залізниці Сiгет–Ясiня. В останні три десятиріччя XІХ ст. стали до ладу залізничні лінії, які пов’язували Закарпаття з Галичиною і центральною Угорщиною і, зокрема, Чоп з Ужгородом і Береговим. Важливий торговий i стратегічний шлях було прокладено зі Львова через Стрий i Карпатський перевал до Мукачевого. Роботи в цьому напрямку завершено в 1875 р.

На відміну від Галичини, й особливо Буковини, на Закарпатті широко розвинулася мережа вузькоколійних залізниць, що пояснювалося інтенсивним розвитком лісового господарства. Всього в Українських Карпатах наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. діяло 44 вузькоколійки загальною довжиною понад 1400 км, з них 27 – на Закарпатті (61,3%, довжина ліній близько 1 км), 16 – у Галичині (36,6%) і лише 1 – на Буковині59.

Завдяки впровадженню в дію залізниці стало можливим швидке і водночас відносно дешеве переміщення товарів на значні відстані. Унаслідок цього з’явилися нові промислові осередки, які ставали менш залежні від водної транспортної мережі, як і торгові дороги – від географічних умов. Отже, розвиток залізничного транспорту, з одного боку, стимулював економічний і соціальний прогрес окремих регіонів, а з другого – сам був тісно пов’язаний зі станом продуктивних сил у регіонах, котрі перетиналися залізничними гілками.

6. Внутрішня і зовнішня торгівля

На терені західноукраїнських земель домінуючою формою організації торгівлі спочатку залишались ярмарки. У Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті проходило щороку близько тисячі ярмарків. Вони відбувалися в усі пори року, однак найменше ярмарків було навесні, а найбільше – восени, що безпосередньо пов’язувалося з наявністю товарної продукції у селянських і поміщицьких господарствах.

Великі спеціалізовані ярмарки у Східній Галичині та Північній Буковині відбувались у найбільших торгово-промислових центрах – Львові, Бродах, Тернополі, Станіславові, Чернівцях. У Львові проходили знамениті святоюрські та вовняні ярмарки, Бродах і Тернополі – великі ярмарки коней, Станіславові й Чернівцях – полотна і худоби. На всю Галичину і за її межами славилися протягом XIX ст. універсальні ярмарки в Улашківцях та Уневі (раз на рік), що тривали два-три тижні. У

торгових операціях ярмарку в с. Улашківці на Тернопільщині іноді брало участь до 60 тис. осіб. У 1856 р. тут торгували 31 молдавський, 19 угорських, 17 російських, 10 чеських, 7 німецьких купців. Тоді на ярмарок було завезено з Угорщини і Чехії чеського скляного і порцелянового посуду на 5000 золотих ринських, польських текстильних виробів на 1 млн, так званих колоніальних товарів – на 180 тис., хутра – на 20 тис. золотих ринських тощо. В 1859 р. торгові обороти Улашківського ярмарку становили понад 2,7 млн золотих ринських60.

На ярмарках, що були розташовані поблизу великих річок чи залізниць, великими партіями збували ліс та лісоматеріали. У Північній Буковині та Закарпатті вели активну торгівлю худобою. На ярмарки Ужгорода, Берегового, Мукачевого 1897–1900 pp. приганяли в середньому по 123 тис. голів рогатої худоби, коней,

овець, у 1901–1905 pp. – 130 тис., у 1906–1910 pp. – 120 тис. Важливими ринка-

ми збуту зерна стали Чернівці, Вижниця, Садгора61. Важливу роль у внутрішній торгівлі відігравала торгівля лісом. Так, на місцевих ринках торгували головним багатством Карпат – деревом і виробами з нього. Лісоматеріали збували у низинні райони Прикарпаття. У реєстрах фільваркового складу м. Роздол зазначалося, що у червні 1883 р. у Жидачові закуплено на сплавах 464 шт. смерекової тесаниці, а в липні «від бойків» – 41 тис. шт. гонту, який використано на ремонтні роботи у господарстві62.

Значну роль в економічному житті Галичини відігравали контрактові ярмарки, які щорічно збиралися у Львові (початок січня – початок лютого). До періодичної форми торгівлі належала також базарна. У 30–40-х рр. XIX ст. на території Західної України щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. – майже 9 тис. На тиждень базари відбувались один-три рази. Як правило, двічі на тиждень вони збиралися в окружних містах, а також там, де працювали солеварні та інші промисли (Делятин, Долина, Калуш, Косів, Кути, Надвірна, Стара Сіль та ін.). Тричі на тиждень відбувалися базари і торги у Снятині, Золочеві та Роздолі. Щоденні базари діяли у Львові.

Швидкі темпи розвитку внутрішньої торгівлі на територіях західноукраїнських земель давали неабиякий зиск скарбниці імперії Габсбургів у вигляді податків з торгівлі та торгових монополій. Так, приміром, у 1850 р. державні прибутки від тютюнової монополії у Галичині становили понад 2,2 млн, а у 1857 р. – більше 4 млн флоринів63.

Незважаючи на важливу роль західноукраїнських ярмарків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє значення, поступаючись прогресивнішим формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула стаціонарна торгівля.

У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі був Львів. Загалом за сумою товарообороту у Львові перше місце посідав Галицький ринок, друге – Краківський, третє – Личаківський. У 1850–1851 pp. у львівській торгівлі було зайнято 2700, а у допоміжних торгових підприємствах – майже 8 тис. осіб. Тоді ж у місті налічувалося вісім крамниць з продажу тканин, чотири магазини модного одягу, 63 крамниці з бакалією та продовольчими товарами, 23 крамниці сировинних товарів, 17 магазинів з продажу книг і антикварних товарів, 39 складів залізного краму, тютюнові магазини тощо64. Загалом у 1850 р. у Львівській торгово-промисловій палаті було зареєстровано 9732, у Бродівській – понад 2 тис., а на Буковині більш як

674 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

5 тис. купців. Жорстка конкурентна боротьба привела до організації торговельних об’єднань українських, польських та єврейських купців. Інколи вони виступали разом для спільної боротьби з конкурентами з інших провінцій, але це траплялося рідко. Частіше між ними точилася конкурентна війна за більш сприятливі умови збуту товарів65. Усього у Східній Галичині в 1902 p. було 45,5 тис. стаціонарних магазинів66.

Зароджувалась і розвивалась постійна торгівля в Закарпатті. В Ужгороді, Мукачевому, Береговому, Виноградові, Сигеті в XIX ст. було вже чимало купців – власників крамниць, магазинів, винних склепів тощо. Наприклад, лише в Ужгороді у середині XIX ст. налічувалося близько 100 винних склепів, Мукачево-Чинадіївська домінія надавала тоді в оренду м’ясні лавки і 37 різних магазинів. У селах Галичини, Буковини і Закарпаття єдиним місцем, де постійно торгували, була корчма67. Про поширеність таких закладів торгівлі та їх прибутковість свідчить той факт, що Мукачево-Чинадіївська домінія протягом 1849–1851 рр. мала 250 корчем, які дали 30 тис. форинтів зиску68.

Разом з розвитком товарно-грошових відносин дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв’язкизахідноукраїнськихземель. УпершійполовиніXIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Натомість значних масштабів набрали економічні відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Торгівлю регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії товари вільно, навіть безмитно переміщали до національних окраїн, а в зворотному напрямі – через високі митні бар’єри.

Внаслідок цього, а також промислової відсталості Галичини і Буковини відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних виробів із більш промислово розвинених західних провінцій і корінних австрійських земель. До Галичини і Буковини постійно надходили сільськогосподарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й галантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фабричної промисловості та ремісничих промислів, закріплював за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів.

У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження. Значна частина худоби була не місцевого походження, а пригнана з Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїнських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід після прокладення залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худоби.

Незважаючи на обмеження з боку австро-угорського уряду, в другій половині XIX ст. розвивалися й міцніли економічні зв’язки західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Головними статтями вивозу, як і раніше, залишалися продукти харчування, сіль, ліс і товари з дерева. Буковинські й частково галицькі лісоматеріали сплавляли Дністром на Поділля, у Херсонщину, Бессарабію, до Одеси. Частину їх сплавляли річками до Дунаю і далі до Чорного моря. Так, вино з Західної України експортувалося до Росії переважно через Броди. З 70-х рр., після

з’єднання залізниць Західної та Наддніпрянської України, багато лісоматеріалів почали вивозити залізницею. Західноукраїнський ліс забезпечував безлісні райони Півдня України будівельними матеріалами, що сприяло його економічному розвитку69.

Загалом у другій половині ХІХ ст. товарообмін між західноукраїнськими землями та Наддніпрянською Україною і Росією зріс у 3–4 рази. Західноукраїнські купці підтримували ділові контакти з промисловими і фінансовими колами Росії і Наддніпрянської України. В Дубні постійно проживало кілька десятків купців і комівояжерів з Бродів, Львова та інших західноукраїнських міст, а в Бродах – з Росії і Наддніпрянської України70.

Післяреформена епоха принесла певні зміни у внутрішню і зовнішню торгівлю Галичини, Буковини, та Закарпатської України. Поступовий розклад селянського натурального господарства, яке все більше зазнавало впливу розвитку товарногрошових відносин, і занепад міського й сільського ремесла, неухильний, хоч і повільний, розвиток фабрично-заводської промисловості, тісний зв’язок економіки західноукраїнських земель зі світовим ринковим господарством неминуче викликали зміни й у сфері обміну. Значний вплив мало розширення залізничної мережі, яке різко здешевило транспортування товарів.

Внутрішній та зовнішній торговий оборот у Західній Україні на зламі ХІХ– ХХ ст. почав зростати набагато швидше, ніж продуктивні сили краю. Роздрібна

йоптова торгівля набирали постійного щоденного характеру. Втрачали колишню роль багатолюдні кількаденні ярмарки, щотижневі торги. Оптова торгівля все більше переходила до іноземних торгових компаній, втрачало свої позиції давнє багате купецтво. Вся організація внутрішньої і зовнішньої торгівлі перебудовувалася на зразок передових європейських країн. Відбувалася неминуча концентрація торговельного капіталу.

Зростаючі масштаби виробництва, зміни в галузевій структурі господарства визначали структуру товарообороту, весь характер зовнішніх економічних зв’язків Галичини, Буковини і Закарпатської України. В системі міжнародного розподілу праці в тодішньому ранньоринковому світі цей регіон став для країн Заходу постачальником сільськогосподарської і промислової сировини та напівфабрикатів і ринком збуту готових фабричних виробів. У західні райони Австро-Угорщини, до Німеччини та інших західноєвропейських країн вивозилося й далі порівняно багато продукції тваринного походження, птахівництва, шкірсировини, масла та жирів. Худоба збувалася переважно в західних провінціях монархії Габсбургів, головним чином у Відні й Німеччині. Відгодівлею великої рогатої худоби переважно займалися поміщики Поділля, Подністров’я і Прикарпаття, які використовували для цього відходи гуралень, а також багаті пасовища. В останній чверті ХІХ ст. розвинулося

йторговельне свинарство71.

У1883 р. виникла українська кооперативна торговельна організація під назвою «Народна торгівля». В 1885 р. цей кооператив мав 382 члени і 3 філіали. Його торговий оборот становив 305,4 тис. крон. У 1902 р. «Народна торгівля» мала вже 19 філіалів з річним оборотом 10 млн крон72.

Отже, протягом другої половини ХІХ на території Західної України значною мірою набули розширення товарно-грошові відносини, що спричинило до істотного

676 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

зростання як внутрішнього, так і зовнішнього товарообороту. Розвиток внутрішньої торгівлі відбувався за рахунок збільшення чисельності тимчасових ярмарків, базарів, крамниць та інших стаціонарних закладів торгівлі. У процесі зростання товарообороту почали виділятись акціонерні торговельні компанії, котрі не рідко мали монопольне становище на ринку. Проявам монополізму в торгівлі місцеве населення протиставляло кооперативні форми торгівлі, які зазвичай мали національний характер.

У зовнішній торгівлі предметами експорту зазвичай була сировина (ліс, збіжжя, нафта, озокерит, калійна сіль, худоба та ін.). Імпорт здійснювався переважно з країн Західної Європи і включав такі товари, як одяг, машини та механізми, взуття, готові фабричні вироби та ін. У цілому протекціоністська політика імперії Габсбургів не сприяла розвиткові економічного потенціалу Західної України і намагалася залишити цей регіон у вигляді головного постачальника сировини.

7. Банки і кредит

Одна з ранніх форм кредиту – лихварство – було гальмом у розвитку нових кредитних відносин. Лихварство могло втриматися лише там, де не було правильно налагодженої банківської системи. З утворенням банківських установ лихварство поступово втрачало чільні позиції в системі кредиту.

У Львові виникли перші філії великих австрійських банків: Австрійського народного банку (1853 р.), Австрійського банку для торгівлі та промисловості (1862 р.), Англо-Австрійського банку (1865 р.). Було організовано також низку акційних банків. У 1867 р. виник Іпотечний банк, у 1868 р. – Селянський банк.

Провідне місце серед фінансово-кредитних установ Галичини посідав створений 1883 р. Крайовий банк. Надаючи позики підприємцям, він сприяв розвитку промисловості, а з початку 1890-х рр. безпосередньо долучався до організації промислових і торговельних підприємств та банків. У 1888 р. Австро-Угорський банк брав участь у діяльності всіх чотирьох акційних банків Галичини та Буковини. Сума його коштів у них становила 48 млн корон. Крім того, він мав велику кількість іпотечних акцій та облігацій на багато мільйонів крон, був розрахунковим центром в усьому західному українському регіоні. Львівська філія Австро-Угорського банку здійснювала операції з іпотечними позиками, обліком векселів, зберігала вклади, фінансувала господарства великих землевласників. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. майже 50% усіх іпотечних операцій державного Австро-Угорського банку припадало на галицькі відділення, насамперед львівське73.

Із 70-х рр. ХІХ ст. банки почали фінансувати сільське господарство західноукраїнських земель. Так, основною метою Рустикального (Селянського) банку (1868 р.) та Общего рільничо-кредитового заведенія для Галичини і Буковини (1873 р.), знаного як Крилошанський банк, було кредитування дрібних товаровиробників. Серед їх засновників та керівників було чимало представників старорусинської (русофільської) течії українського національного руху в Галичині. Однак обидва заклади відзначалися не лише непрофесіоналізмом і спекуляціями службовців (що стало основною причиною їх краху74), а й здирницькою кредитною політикою стосовно селян (надавали позики під заставу нерухомого майна

під 12% річних, коли інші банки для великих землевласників пропонували більш вигідні умови – найбільше 8%)75. За час існування (1868–1884 рр.) Рустикальний банк видав понад 70 тис. позик на загальну суму 15 млн гульденів (30 млн крон). Під заставою у цьому банку перебувало близько 600 тис. моргів селянської землі вартістю 27 млн гульденів. Кожний двадцятий селянин у Галичині був боржником банку, кожне дванадцяте господарство селян, що позичали у банку гроші, було продано з торгів (близько 5 тис. господарств)76. У народі Селянський банк, за словами І.Франка, дістав назву «заклад для обдирання хлопських шкір».

Крилошанський банк у 1878 р. перетворено на «заробково-господарське стоваришення з обмеженою порукою». Однак він був кооперативом лише формально, як й інші перші польські й українські товариства дрібного кредитування, оскільки вся їхня діяльність характеризувалася розмежуванням між пайовиками і клієнтами. Власники повного паю переважно були людьми заможними і не претендували на кредит, тоді як більшість позичальників не мали у такому «кооперативі» паю (або принаймні повного паю), а значить, сплачувала високі відсотки на позику, не отримуючи компенсації у вигляді дивідендів на паї. Деякі кооперативи фактично виконували роль прикриття для багатих єврейських лихварів – їхніх засновників, оскільки ще у 1870-х рр. лихварство формально було заборонено в Галичині77.

1860–1880-ті рр. стали періодом зародження українського кредитного кооперування, оскільки ідея самодопомоги та самозахисту працюючих верств діставала дедалі більшу підтримку, свідченням чого було поширення громадських, церковних «кас» і кредитних кооперативів за формою. Саме на цих засадах був заснований кооперативний банк «Дністер» на кошти однойменного Товариства взаємних забезпечень (1895 р.). Його членом міг бути кожний, хто застрахував свої будинки, речі або вклав кошти у товаристві. «Дністер» ставив за мету надавати своїм членам матеріальну допомогу через вкладення їхніх коштів у прибуткові справи і надання кредиту за найкращих умов для дебітора. Спочатку дирекція банку надавала кредити в 500 корон, згодом до 2 тис. корон. Кредит виділявся на п’ять років. Кредитне товариство «Дністер» посприяло піднесенню матеріального, а водночас і духовного рівня значної частини українського населення78.

У70-х рр. ХІХ ст. українська громада у Галичині організувала також низку установ дрібного кредиту, серед яких, зокрема, «Каса» львівського товариства «Побратим», заснована купцем М.Диметом. У 1898 р. кредитні спілки об’єдналися в Крайовий союз кредитовий (КСК) у Львові. Він став організаційним і фінансовим (поряд зі страховим товариством «Дністер») центром української кооперації і мав значний вплив на розвиток кредитної кооперації в краї79.

У1912 р. в Галичині діяло 2974 кредитні товариства, більшість з яких існувала в українській частині краю. Найбільшим успіхом кредитної кооперації Галичини в ті часи стало те, що вона спільно з позичковими касами при читальнях «Просвіти» та при церковних братствах у багатьох повітах стримала, а то й цілком ліквідувала лихварство80.

У1890 р. земельні магнати за активного сприяння Австро-Угорського та місцевих банків заснували Львівський парцеляційний банк. Метою його було сприяння парцеляції великих землеволодінь і продаж селянам ділянок землі у кредит на 5–10 років. При цьому банк продавав землі великих землевласників за найвищими

678 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

спекулятивними цінами, які безперервно зростали. Так, у 1900 р. банк продавав морг оброблюваної землі за 1100 корон, а у 1905 р. – за 1800 корон. Для порівняння, у Познанщині, де земля давала удвічі більше прибутку, морг землі коштував 462 корони81.

Значну роль в економіці краю на початку ХХ ст. почав відігравати Український акційний земельний іпотечний банк, заснований 1909 р. з капіталом у мільйон корон. Його акціонерами стало чимало українських землевласників, торгівців

іпромисловців. Банк проводив кредитні операції під заставу землі та нерухомого майна, випускав векселі, організовував інвестиції у торгово-промислові кооперативні підприємства, став основним джерелом кредиту для західноукраїнських торговельних і виробничих сфер, кооперативних установ. Кредитами банку користувалися також заможні селянські господарства.

Зростала роль у банківській системі Галичини Промислового банку. У його створенні були зацікавлені як польські, так і українські промисловці. У 1909 р. вони почали переговори з австрійським банком «Нідерестеррайхіше Есконт – Ґезельшафт» про спільну організацію кредитної установи для фінансування галицької промисловості. Було вирішено організувати Промисловий банк з акційним капіталом 10 млн корон. Двадцять відсотків акцій належало Крайовому сеймові та місцевим підприємцям, а 80% – Австрійському банку.

УБуковині великі землевласники, які для облаштування сільськогосподарського виробництва брали кредити у банках Відня, Кракова, Львова, уникаючи грабіжницьких лихварських позик ще в 1849 р. вимагали від влади створення іпотечного банку. Пожвавити фінансове життя краю мала «Головна крайова каса Буковини», відкрита на основі об’єднання окружної каси з камеральною повітовою (згідно з наказом галицького намісника від 19 січня 1850 р.). Завданням каси було координувати діяльність інших кас, керувати збиранням податків, депозитів, судових виплат, залучати кошти населення у вклади та державні позики (відсоткові австрійські облігації, галицькі закладні зобов’язання), видавати гроші під відсоток як іпотеку, виплачувати заборгованості по платні та пенсіям. Певною мірою вжиті заходи посилили грошовий обіг краю.

Проте наприкінці 1850-х рр. на Буковині ще не було банків, а Буковинська ощадна каса лише в 1862 р. досягла уставних капіталів у розмірі 143 тис. флоринів

ізібраних коштів до 1 млн флоринів. Відповідно вона не могла справитися з такими складними завданнями – активи кредитування становили близько 2 млн флоринів82. Обсяги грошового обігу Буковини на той час залишаються невідомими, проте банківські установи сусідньої 5-мільйонної Галичини в листопаді 1859 р. містили всього 843 949 флоринів, що опосередковано підтверджує нестачу обігових коштів

іна Буковині. Попри все, розширення сільськогосподарського та промислового товарного виробництва вимагало збільшеного фінансування, тобто забезпечення грошовою масою, якої стабільно не вистачало. Зловживаючи на людських потребах, у 50–60-х рр. ХІХ ст. місцеві євреї здійснювали на 71–73% необхідні кредитування під лихварський відсоток 50% і вище (у тому числі й з «відробком»). Серед лихварських позик В.Будзиновський виявляв навіть 1000%-ві позичкові ставки83.

В умовах певної ізольованості буковинський сільськогосподарський та незначний промисловий ринок потребував значно солідніших фінансово-кредитних

інституцій як для інвестування сільськогосподарського виробника, так і для розширення самого виробництва та збуту його продукції. Через них Буковина мала інтегруватися з австрійським грошовим ринком. У 1869 р. (крім Буковинської ощадної каси в Чернівцях) було відкрито філію Галицького іпотечного (ломбардопозичкового) банку, касовий оборот якого у 1870 р. становив 5,2 млн флоринів. У 1870 р. виник Буковинський задатковий банк (1871 р.: оборот 57 тис. флоринів, 1880 р.: 10,5 млн флоринів). У 1871 р. розпочала свою діяльність на Буковині філія Галицького рустикального банку, яка в 1881–1889 рр. внаслідок непродуманої кредитної політики спричинила до зубожіння тисячі буковинських сімей. З 1874 р. у Чернівцях запрацювала філія Австрійського (з 1878 р. – Австро-Угорського) національного банку, касовий оборот якої за 10 років зріс від 1,8 млн флоринів (1874 р.) до 18,2 млн флоринів (1884 р.). Для цивілізованого обслуговування приїжджих на кордонах відкрили обмінні пункти тощо. Для сільськогосподарського виробника велике значення мав заснований у 1882 р. Буковинський кредитний земельний банк (1882 р.: 1,5 млн флоринів), який надавав 5-річні кредити під 6,5–7%84.

Подальше розгортання виробництва вимагало більшого кредитування, для чого мали залучатися нові банки та інші фінансові установи на території всієї Буковини. Тому чернівецькі відділення банків продовжили традиції галицьких і розкинули свої філії по всій Буковині. Розвиток кредитної системи свідчив про подальше втягнення сільського господарства в товарно-грошові відносини. Земельна власність перестала бути монополією знаті чи поміщиків, а стає товаром – вона продається та закладається.

Унаслідок утвердження ринкового господарювання суттєво зросла кількість фінансових операцій, що проходили через банки. В монархії істотно наростав безготівковий рух грошей, до якого активно долучилися й західноукраїнські землі. Якщо в 1870 р. внесок у поштові перекази на Буковині становив (у 44 поштових відділеннях) 831 тис. флоринів, а виплати за ними – 349 тис. флоринів, то в 1897 р. ці показники зросли вже в 93 поштових відділеннях відповідно до 11,45 млн і 8,97 млн флоринів. Загалом рух грошей, що 1890 р. становив у краї 27,3 млн флоринів, зріс у 1897 р. до 52,9 млн флоринів. На збереженні у буковинців були досить значні суми85.

Перехід селянських господарств Буковини до ринкових відносин вимагав усе більше грошей. Якщо великі землевласники могли одержувати грошові кредити під заставу землі у банках, то до середини 80-х рр. ХІХ ст., тобто до запровадження поземельних книг, селяни не могли отримувати їх у публічних кредитних касах та мусили звертатися до лихварів (зі ставкою щонайменше 25%) чи до бідних церковних кас. Пізніші позики в банках стосувалися лише міцніших селянських господарств. Низька фінансова спроможність переважаючої більшості селянських господарств, брак дешевого кредиту та засилля лихварства спонукали селян до мобілізації своїх незначних грошових ресурсів для розбудови своїх господарств в умовах ринку. На основі ідей Ф.Райффайзена, який для кооперативної самодопомоги селян розробив статут народних кас з невеликими вкладами (до 200 флоринів) і невисокими відсотками (до 5%), на Буковині з’явилися сільські ощадно-кредитні каси, набули найбільшого поширення. Перша така каса з’явилася в 1896 р. у Берегометі-над- Прутом з вихідним капіталом 1800 флоринів. До найміцніших українських това-

680 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

риств належала заснована в 1896 р. за ініціативи Іларія Окуневського у Чернівцях «Руска каса для ощадности і позичок».

Наприкінці XIX ст. у зв’язку з акцією, спрямованою на обмеження приватного лихварства, на Закарпатті виникло кілька десятків кредитних кас і установ, які працювали на зібраному капіталі за допомогою угорських банків. Вони належали також угорським та іноземним, переважно німецьким банкірам. На початку ХХ ст. у краї робив перші кроки кооперативний рух. Кооперативи українців входили до складу угорських спілок з осідком у Будапешті – «Кредитної» (ОНК) і споживчої «Мурашка»86.

Зворотним боком активного розвитку кредитно-банківської сфери стало те, що іпотечна заборгованість селян почала стрімко наростати і через 20 років (1868– 1888 рр.) збільшилася в 100 разів87. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. іпотечна заборгованість як поміщицьких, так і селянських господарств значно зросла, що призвело до руйнування багатьох із них.

8. Переселенський рух

Українська еміграція кінця ХІХ – початку ХХ ст. займає помітне місце в історичному минулому західноукраїнських земель. Внаслідок зубожіння жителів цього регіону монархії, аграрного перенаселення, що станом на 1900 р. становило понад 600 тис. осіб для Східної Галичини та 60 тис. осіб для Північної Буковини88, співіснування селянського малоземелля з поміщицьким латифундизмом, низького рівня індустріалізації, соціальної незахищеності населення почалася масова міграція в Америку та на схід – в Бессарабію. Упродовж 1890–1900 рр., за офіційними даними, з Галичини виїхало 327 491 (72,8%) осіб, у той час як з решти провінцій Австро-Угорщини – лише 122 371 (27,2%) осіб89.

Статистичні дані переписів населення дають змогу визначити приблизну кількість українців, які виїхали з Австро-Угорщини. Впродовж 1881–1910 рр. Галичину залишило 251 615 українців. За той самий час з угорської частини імперії (головно – із Закарпаття) виїхало 55 тис. українців. Проте ці показники вочевидь були набагато нижчими, ніж реальні цифри, оскільки при переписах населення в громадах не обліковувалася кількість сезонних робітників. Варто зауважити, що потік польськомовних емігрантів (поляків та євреїв) значно випереджав еміграційну активність українців Галичини (за 1881–1910 рр. із краю виїхало 605 136 таких осіб).

Досягнувши величезних масштабів, еміграційний рух майже повністю вийшов з-під контролю австрійських властей, які не змогли опиратися натискові морехідних компаній та їх агентурі. Визначальна роль останніх у його організації і посиленні є незаперечною. Тим більше, що для тогочасної еміграції не існувало правового підґрунтя, оскільки в Австрії не було еміграційного законодавства. З огляду на це вона часто носила неорганізований і навіть хаотичний характер90. Великі землевласники (майже винятково польські, румунські чи угорські) прагнули втримати дешеву робочу силу в краї, а тому ставилися до еміграції негативно. Вони укладали усні таємні угоди з повітовими старостами про те, щоб органи місцевого самоврядування не видавали виїзних документів селянам, які працювали в їхніх