Економічна Історія України том 1

Кривоносу за 274 кв. сажні – 2 золотих ринських, Івану Староселю за 403 кв. сажні – 5 золотих ринських і т. д. Таким способом було обезземелено чимало селян с. Боршева, Розваряни, Чапачівки, Бяли, Чемеринців, Вижняшки, Куровичів та ін. Потоцький заволодів земельними наділами багатьох селян Львівського, Бібрського, Перемишлянського та інших повітів. У 80-х рр. великого розголосу набула справа поміщика Г.Конорського з Ветліна Ліського повіту, який під виглядом купівлі (за 60 крейцерів!) захопив 219 моргів громадського селянського лісу24.

Разом з тим економіка поміщицьких маєтків у Галичині так і не змогла вийти з кризового стану. Їхнє господарство перебудовувалося відповідно до нових умов ринкової системи з великими труднощами, незважаючи на сприятливі умови скасування кріпосних повинностей селян. Загалом галицькі поміщики не зуміли належно використати фінансові зиски, отримані ними від австрійських властей, зокрема одержання вже у 50-ті рр. викупних облігацій, а наприкінці 60-х рр. ще й облігацій за викуп сервітутів, залишених їм у недоторканості, великих доходів від реалізації права пропінації – давнього монопольного права на виробництво і продаж спиртних напоїв. Хоча наприкінці 80-х рр. австрійський уряд викупив у них ці права, доходи поміщиків від виробництва горілки і споювання селян не зменшилися. Поміщики стали тепер орендувати в держави право виробництва горілки й отримували, крім відсотків на пропінаційні облігації, ще й підприємницький прибуток. Проте ці й інші додаткові прибутки не могли забезпечити господарської стійкості їхніх маєтків. Шляхта, як і раніше, більше віддавалася розгульному життю, ніж виробничим справам маєтків.

Істотні зміни завдяки реформі 1848 р. відбулися в галицькому селі, де проходив інтенсивний процес розшарування селянства. Його тенденції можна показати за допомогою даних, наведених у таблиці 21.225.

Таблиця 21.2. Зміни співвідношення між величиною та структурою господарств Галичини

З таблиці видно, що протягом півсторіччя за загального збільшення господарств Галичини на 1/4 кількість найбідніших господарств зросла більш ніж у 1,5 раза. Значно підвищилася вага цієї групи господарств. Одночасно дещо зріс відсоток і найбагатших господарств, які мали понад 20 га землі. Процес майнової диференціації селян зайшов вже надто далеко.

На Буковині і в Закарпатській Україні поміщики, користуючись скасуванням панщини, також нещадно пограбували селян. Буковинські селяни общини Міліє 3 травня 1853 р. писали, що поміщик Василько Вердіш захопив у них лісові ділянки

662 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

Перелісок і Медвежчик; селяни общини Кадоботьте та Резетники скаржилися на українського поміщика Лукосєвича Лукаса. Селяни общини Прескарені Дмитриш Лукіан і Василь Добека в травні 1863 р. від імені громади подали скаргу цісареві Францу-Йосифу, в якій писали, що поміщик фон Григорче Олександр захопив у них 300 фалч пасовищ і заборонив користуватися лісом в урочищах Ватра, Сатулої, Галіци, Гумаші Селиц. Усього внаслідок реформи 1848 р. поміщики Буковини захопили 14 370 йохів найкращої рустикальної, або селянської, землі26.

На Закарпатській Україні в 1848 р. «селянам забрано сіножаті, пасовища і навіть почасти ті ґрунти, які вони уживали перед тим як спільну власність». Масовому обезземеленню селян сприяли й видані угорським урядом на користь поміщиків аграрні закони про комансацію (зведення земель до однієї ділянки), урбаріальний патент від 2 березня 1853 р. та закони від 1868 і 1877 рр. по «урегулюванню» земельних відносин. Ці закони визнавали права і привілеї поміщиків «священними» і «недоторканними» і дозволяли їм грабувати беззахисних селян. У селян с. Ластомир поміщики захопили 800 гольдів надільної землі, у селян с. Тернавки – 200 гольдів та ін. Крім того, на Закарпатті поміщики під час проведення реформи, а особливо у пореформений час захоплювали у селян так звані іртовані землі та копаниці – ті, що їх орендували селяни у поміщиків, освоювали їх, очищали від чагарників і лісу тощо. Селяни с. Беж Ужанської жупи скаржилися (1864 р.) на те, що поміщик Янош Клобушицький забрав у них копаниці, якими селяни володіли понад 60 років. Проте таке загарбання було узаконене урбаріальним судом в Ужгороді27.

Отже, внаслідок реформи 1848 p. на західноукраїнських землях селянство, хоча й набуло особистої свободи і позбавилося панщини й інших повинностей, але було пограбовано поміщиками під час розподілу землі. Разом з тим реформа значною мірою вплинула на соціальне і майнове розшарування селян. В їхньому середовищі почала розвиватися підприємницька ініціатива, а селянські господарства все більше набували товарного характеру, втягуючись до орбіти ринкових відносин. Завдяки реформі було створено умови лише для повільної індустріальної еволюції села. Необхідно визнати, що надмірні податки, викупні платежі на користь поміщиків, які ці кошти бездумно розтринькували, відсталість агротехніки та низький рівень агрокультури не сприяли пришвидшенню товаризації селянських господарств у Західній Україні.

3. Розвиток товарно-грошових відносин у сільському господарстві

Аграрна реформа 1848 р. підсилила процеси розвитку товарно-грошових відносин у сільському господарстві. Істотні зміни відбулися у сфері землеволодіння. Особливістю шляхетського землеволодіння була наявність латифундій. Так, у Східній Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів землі (286 десятин), на один маєток у Північній Буковині – 2977 моргів (1183 десятини)28.

Приватновласницькі селяни становили близько 70% населення. Напередодні реформ частка селянських наділів у загальній площі поміщицьких земель становила у Східній Галичині – 49%, на Північній Буковині – 42%. Розмір наділу залежав від способу ведення панського господарства. У користуванні селян було землі: у Східній Галичині – 8,7 морга на одне господарство (3,4 десятини), на Закарпатській

Україні – 1,5 десятини. За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім’ї та сплати податків потрібно було 5 десятин землі на ревізьку душу. Більшість селян не мали прожиткового мінімуму і змушені були займатися побічними заробітками. Навіть на початку ХХ ст. до сторонніх заробітків вдавалися, крім безземельних селян, більше половини (а на Буковині й Закарпатті – майже 2/3) селянських сімей, що володіли землею29.

УСхідній Галичині за переписом 1847–1859 pp. структура селянських господарств мала такий вигляд: повні селяни, які користувалися понад 20 моргами землі, становили 8,3%, півселяни, які мали від 10 до 20 моргів, – 23,4; чвертьселяни, або піші, які «сиділи» на 2–10 моргах, – 41,1; загородники (до 2 моргів землі) – 27,2%.

УПівнічній Буковині селяни за економічним становищем поділялися на чотири групи: заможні-фрунташі, які користувалися повним наділом 15–20 га, – 4,9%; середняки-міклаші – 16,1; малоземельні-кодаші – 61,2; безземельні халупники і комірники – 17,1%. В окремих повітах Закарпатської України безземельні селяни становили 45–50% селянських дворів30.

Узахідноукраїнських селах виник новий тип сільського господаря – «ґазда»- підприємець. За умов збереження перемінного землекористування при чергових переділах землі заможні селяни збільшували свої наділи. Окремі повні селяни мали по 30–80 моргів землі, що призводило до утворення багатонадільних господарств. Такі господарства обов’язково використовували вільнонайману працю. Це переважно були комірники, які не сиділи ні на рустикальній, ні на домініальній землі. Вони були постійним резервом поденних робітників для домінії. Швидке розорення селянських господарств створювало надлишок робочих рук.

Існували чинники, які гальмували розвиток товарно-грошових відносин на селі і погіршували майнове становище селянства. Передусім слід вказати на операції з лихварським капіталом. Однією з найбільш поширених форм лихварства була лихва на гроші. З матеріалів за 1868 р. видно, що в Гусятинському повіті найвищі відсотки від позичених селянам у приватних кредиторів сум становили 3 крейцери з 1 золотого ринського на тиждень, що в переводі на рік дорівнює 150%. Часто, однак, траплялося, що кредитори брали 5 крейцерів, тобто 260%. У Бродівському повіті селяни платили по 3–5 і навіть 10% на тиждень. У Рогатинському повіті відсотки досягали 100 річних. У Коломийському повіті селяни приймали будь-які умови одержання позики. У Городенківському повіті відсотки від позичених сум становили 1 крейцер на тиждень, у Борщівському, Березівському, Долинському, Дрогобицькому і Ярославському – 1–2 крейцери. В наступні десятиліття ситуація не змінилася на краще. У 1898 р. газета «Діло» визнавала факт поширення лихви

впопередніх масштабах. У своєму висновку газета спиралася на анкетні дані з 30 повітів. За цими даними, у Львівському повіті лихварі брали по 2 крейцери від 1 золотого ринського на тиждень. Про поширення лихви на гроші серед селян Буковини говорить рівень відсоткових ставок від позичених сум у 600 відомих випадках (1876–1877 рр.). Він становив від 5,5 до 108–185%. Формально 6% від позиченої суми не були лихварськими, але фактично в ряді випадків вони були досить зручним прикриттям лихви: кредитор примушував боржника підписувати вексель на суму, яка в 3–4 рази й більше перевищувала одержану ним позичку. Правда, у великих кредитних установах можна було одержати великі позички на довгий термін. Але селянам найчастіше були потрібні менші суми, й вони зверталися по них до

664 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

малих кредитних інституцій, хоч і на важчих умовах (щонайменше 10% річних, не рахуючи коштів, пов’язаних з одержанням позички). При цьому найвищі відсотки треба було платити від найменших сум31.

Поширеною формою лихви вважалася лихва на хліб. Її застосування зросло після видання законів проти лихварства, оскільки вона була досить зручним прикриттям для одержання високих відсотків. При лихві на хліб лихварі найчастіше вдавалися до укладення формальних торговельних контрактів. У 1898 р. у Богородчанському повіті селяни купували навесні в лихварів у кредит корець (70–80 кг) кукурудзи або ячменю за 5 золотих ринських і зобов’язувалися заплатити восени 7–8 золотих ринських. Стало звичним на Буковині, коли селяни навесні позичали в лихварів по корцю кукурудзи й платили восени 7 золотих ринських. Тоді лихварські відсотки становили 80 річних. Щоб використати заборгованість селян для позбавлення їх землі, лихварі, зокрема, намагалися давати позички в рахунок осінньої купівлі хліба незаможним селянам, знаючи наперед, що останні не дотримають умови32.

Швидкими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких господарств, які за кількістю проданої сільськогосподарської продукції та сировини займали ключове становище на внутрішньому і зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися й середні шляхетські господарства. Невеликі шляхетські господарства зазвичай довго зберігали натуральний характер і були слабко пов’язані з ринком.

У Східній Галичині і на Закарпатті у рільництві панував вівсяно-ячмінний напрям. У середині XIX ст. у Галичині овес становив майже 40% усього збору зернових. Він займав 46% посівних площ на Закарпатті, а в гірських районах – до 90%. Значне місце за обсягом посівів посідали жито і гречка, останнє місце – пшениця. Кукурудза була головною сільськогосподарською культурою в господарствах Північної Буковини33.

Важливим чинником, який зумовлював гальмування розвитку товарно-грошо- вих відносин, були податки. В Австрії податкова система була дуже заплутана. Тут існували державні, крайові й громадські податки з різними критеріями оподаткування. Була відсутня централізація більшості податкових надходжень. Узяти з селянина якомога більше стало неписаним принципом, на який спиралася австрійська податкова система. Головним податком, який доводилося платити селянам, уважали земельний податок. У 1847 р. земельний податок у Галичині й на Буковині становив 2,8 млн золотих ринських, а в 1898 р. – уже 4,8 млн золотих ринських, тобто зріс на 67,7%. Згідно з законом 1869 р., через кожних 15 років чинний кадастр підлягав перегляду для внесення відповідних змін. Саме визначення кадастрового доходу використовували поміщики для того, щоб перекласти значну частину податкового тягаря на плечі селянських мас. Український економіст В.Навроцький, аналізуючи новий земельний податок, визначений на основі земельного кадастру 80-х рр., довів, що кадастровий дохід поміщицьких земель був навмисне занижений з 10,8 млн до 7,7 млн золотих ринських. Інший економіст уважав, що галицькі поміщики щорічно платили мінімум на 1,4 млн золотих ринських земельного податку менше, ніж повинні. Різницю мали сплачувати за них селяни. На Буковині головними платниками земельного податку теж були селяни, хоч вони користувалися приблизно половиною земельної площі.

Навіть після сплачених прямих податків селяни не були вільні від подальшого податкового тягаря. Маємо на увазі додатки до прямих податків, які йшли переважно на потреби крайових адміністрацій. Ще в 1866 р., коли Галицький сейм почав запроваджувати крайові додатки, вони становили 12 крейцерів від золотого ринського прямих податків. У 1899 р. вони вже становили 63 крейцери, а в наступному році – 68. Повітові додатки в 1900 р. становили до 30 крейцерів від золотого ринського, а громадські – до 15 крейцерів. На Буковині додатки були ще більшими. В 1897 р. вони становили 200% від золотого ринського, причому половина з них припадала на громадські додатки. Останні платили тільки селяни. Важким тягарем для селян були посередні податки (на цукор, м’ясо, спирт, пиво тощо)34.

Не дивно, що заборгованість селянства по податках стала поширеним явищем. Влада не церемонилася з боржниками. Екзекутори забирали в селян усе, що тільки можна. Продаж селянських господарств з торгів став повсякденним явищем. У 1873 р. в Галичині оголошено 614 ліцитацій – продажів з молотка майна селян і дрібних міщан, у 1884 р. – 2052, в 1894 р. – 2507. Всього за 22 роки (1873–1894)

було оголошено 49 823 ліцитації35.

Під впливом агротехнічного перевороту в західних країнах на західноукраїнських землях відбулися певні зрушення. Важливою культурою стала конюшина. Почав її культивувати вчений-агроном Ф.Ройтер – управитель маєтків Чарторийських. Крім конюшини, вирощували вику, люцерну, що мали велике значення для поліпшенняструктуриґрунту. Трипілляпоступовозамінялосяп’яти-шестипільними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів. В агротехнічному процесі велику увагу приділяли угноєнню. Городи щороку удобрювали гноєм чи попелом. У цілому забезпеченість полів органічними добривами була низькою. Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість поміщицьких господарств України36.

Сільське господарство пристосовувалося до розвитку товарно-грошових відносин. Посилилася спеціалізація окремих районів, товарно-грошові відносини проникали в господарства селян. Поглиблювалася майнова нерівність, формувався ринок найманої праці.

Одним із видів торговельного землеробства було хмелярство. Поштовхом до його розвитку послужили потреби пивоваріння. В 1878 р. вирощений у Рогатині хміль був експонований на Паризькій виставці й одержав першу премію, що викликало протести чеських виробників. Міністерство сільського господарства Франції залучило експертів із США та Англії, які підтвердили найвищу якість рогатинського хмелю. Попит на саджанці цього хмелю був настільки великий, що Російська сільськогосподарська академія могла одержати кілька з них лише в 1880 р.

З кінця XIX ст. посилилося руйнування поміщицької власності, вона почала переходити до орендарів, посесорів, купців, селян. За період 1881–1907 pp. зафіксовано 4 тис. випадків купівлі-продажу поміщицької землі. З 1852 по 1912 p. частка поміщицьких земель у Галичині зменшилася з 44,4 до 31,8%. В основному землю купувала єврейські підприємці. З 1867 до 1890 р. в руки єврейського підприємництва перейшло 557 панських маєтків з 592 тис. моргами землі37.

На західноукраїнських землях селянське землеволодіння поступово збільшувалося за рахунок купівлі поміщицької землі. Відбувався процес концентрації землі у його заможної частини (табл. 21.3)38.

666 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

Таблиця 21.3. Структура селянських господарств за землезабезпеченістю на західноукраїнських землях (1902 р.)

Розвитку селянської земельної власності сприяв закон 1868 p., що дав змогу селянам вільно розпоряджатися надільною землею, продавати, ділити її між спадкоємцями. Якщо в 1868 p. було 1520 актів купівлі-продажу селянської землі, то в 1896 p. – 65 671. Було скасовано кредитні обмеження, що сприяло зростанню іпотечної заборгованості селянської власності. З 1868 по 1884 p. в Галичині діяв Рустикальний банк, який позичав селянам гроші під заставу землі, був посередником у продажу та купівлі землі. Земля стала товаром, ціна якого постійно зростала.

На західноукраїнських землях резерв вільних робочих рук перевищував потреби сільськогосподарського виробництва у 2–3 рази. В Галичині, де протягом 1857–1900 рр. кількість населення зросла на 61,3%, площа орної землі тільки на 5,8%. Аграрне перенаселення оцінювалося в 1,2 млн осіб39.

Важливим показником розвитку товарного господарства було торговельне скотарство. Головним продуктом, який призначався на місцевий і закордонний ринок, було м’ясо. Буковина найбільшу торгівлю вела волами. Крім задоволення потреб краю, великі «буковинські воли», як їх називали на ринку в різних країнах, були призначені на вивіз до Відня і Оломоуца, а також до Галичини. Годівлею волів на продаж займалися в гірських околицях, спеціально купуючи для цього телят. Відгодівля тривала три-чотири роки.

Одним з основних видів діяльності верховинського населення було вівчарство. Воно не тільки давало селянинові їжу, а й забезпечувало одягом та взуттям. Продукти вівчарства, зокрема вовна, експортувалися. Підприємницькою діяльністю, однак, займалися лише заможні селяни. Щодо виробництва на ринок таких продуктів тваринництва, як молоко й молочні вироби, то й тут були певні зрушення. З часу побудови залізниць посередники за безцінь скуповували на ярмарках у селян масло й посилали до експортних фірм, які переробляли його й збували в Німеччині, переважно в Гамбурзі. Окремі скупники посилали масло до Австрії, Румунії, Сербії і Чехії. Гуцули вивозили масло до Угорщини. Деяка частина цього продукту йшла навіть до Лондона.

Майжевсіселяниназахідноукраїнських земляхвирощувалисвиней. У1894 р. експорт свиней з Галичини до Австрії, Німеччини й Чехії становив 800 тис. голів на суму приблизно в 12 млн золотих ринських, що втричі перевищувало дохід, одержаний у тому році за вивізний хліб. Свиней продавали майже винятково селяни, що є доказом пристосування і навіть значного підпорядкування їхніх господарств потребам ринку40.

Птицю поставляли великими партіями до Берліна і Відня. Дедалі більших масштабів набуває збут яєць до Берліна, звідки вони йшли до Гамбурга, а далі –

вАнглію. В Бібрському, Підгаєцькому й Рава-Руському повітах (1877–1878 рр.) дохід від курей одного селянського господарства становив на рік 20–30 золотих ринських. В умовах аграрного перенаселення птиця і яйця були важливою статтею доходу для селянства. Ці продукти, як і невеличкі партії хліба, селяни змушені були продавати для забезпечення найнеобхідніших потреб у промисловій продукції.

Еволюція сільського господарства в напрямі перетворення його на торговельне підприємницьке швидше відбувалася в поміщицьких маєтках і повільніше в селянських господарствах, значна частина яких мала напівнатуральний характер. Часто селяни продавали свою продукцію для сплати податків41.

Досить інтенсивно розвивалося садівництво, яке було прибутковою галуззю сільського господарства. З околиці Перемишля посилали щороку до Гамбурга і Дрездена 10 вагонів фруктів. Більші транспорти фруктів зі Снятинського повіту направлялися до Німеччини й Румунії. У 1875 р. Комарно виручило за свої сади 12 тис. золотих ринських, а Косів – близько 4 тис. Відомим центром промислового садівництва стали Заліщики з околицею. Вони збували на рік близько 300 ц абрикосів до Німеччини, Росії і Угорщини. Селяни не завжди уступали посередництво професіоналам – торговцям і лихварям. Енергійні бойки з Верхнього Синовидного

вчас, вільний від основних сільськогосподарських робіт, закуповували фрукти в Галичині і на Буковині, щоб продавати не тільки в межах Австро-Угорщини, а й за кордоном42.

Отже, визначальною подією аграрного розвитку було скасування кріпосного права в ході реформи 1848 p. Однак сільське господарство зберігало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатнім застосуванням техніки, низькою продуктивністю праці. Утім, у товарно-грошові відносини втягувались як поміщицькі, так і селянські господарства.

4. Характер промислового розвитку

Революція 1848 p. розчистила шлях до прогресивних змін у сфері розвитку промислового виробництва. У 50-ті рр. ХІХ ст. на західноукраїнських землях було збудовано всього шість підприємств мануфактурного і фабричного типу: дві сірникові фабрики, два машинобудівні і один шкіряний заводи й паровий млин. 1856 р. на території, підлеглій Львівській торгово-промисловій палаті, яка становила 39 тис. кв. км, або понад 2/3 території Галичини налічувалося в переробній промисловості всього сім підприємств, які мали понад 100 робітників, 15 підприємств, які мали від 51 до 100 робітників, 21 підприємство з кількістю робітників від 21 до 50 і 12 – з кількістю робітників від 11 до 20 (не враховуючи гуралень при фільварках). На території, підлеглій Бродівській торгово-промисловій палаті площею 17 тис. кв. км, знаходилося лише кілька підприємств з понад 20 робітниками. Разом на переробних підприємствах Галичини, яких не налічувалося й півсотні з кількістю робітників понад 20, працювало близько 5 тис. осіб. Лише два підприємства мали парові двигуни – цукровий завод в Товмачі потужністю 200 к.с. і львівський машинобудівний завод потужністю 6 к.с. На Закарпатті підприємств мануфактурного і фабричного типу налічувалося наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. не

668 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

більше 20. З них лише Солотвинський соляний рудник мав кількасот робітників

ідо десятка підприємств – більш як 50 робітників. На Північній Буковині таких підприємств зовсім не було43.

У60–70-х рр. у регіоні переважала невелика промисловість. Це пояснювалося браком підприємців, багатих на грошові капітали, втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після селянської реформи вони охочіше вкладали гроші (викупні платежі) в сільське господарство44.

На розвитку промисловості негативно позначалась економічна політика Габсбургів. Західноукраїнська промисловість була позбавлена тих податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в західних провінціях. Крім того, залізничні тарифи встановлювалися без належного врахування можливостей і потреб західноукраїнських підприємств і тим самим штучно гальмували розвиток торгівлі

іпромисловості. Митна політика створювала австрійським промисловцям сприятливі умови збуту своїх виробів в економічно відсталих регіонах і одночасно ставила дрібні промислові підприємства цих провінцій у гірші умови.

Місцева продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості західних провінцій. Галузі промисловості, які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна, спиртогорілчана, нафтова й озокеритна, лісопильна, соляна), розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини, тобто на виробництві напівфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей промисловості австрійські підприємці вже в 60-х рр. почали вкладати в них капітали45.

З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн куб. м. Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна більшість якої вивозилася за межі краю. В цей період Галичина щорічно експортувала 80–85 тис. вагонів лісоматеріалів. Потужність парових двигунів на галицьких лісопильнях, яка в 1870 р. не перевищувала 120 к.с., у 1885 р. досягла 1,6 тис., а в 1890 р. – 2,2 тис. к.с. Це становило 2/5 потужності всіх парових двигунів переробної промисловості краю46.

Темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були незначними. Іноземні інвестиції у цю сферу майже не надходили. Виключенням була фабрика синдикату «Мундус», яка була побудована на іноземні кошти і займала монопольне становище на ринку. Тому доводилося ввозити готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон поставлялися з Чехії та Америки.

Певний прогрес спостерігався у лісохімічному виробництві. Наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 p. в Тур’ї Бистрому – другий, а на початку 90-х рр. у Перечині – третій лісохімічні заводи. Наприкінці XIX ст. вони налічували від 300 до 600 робітників і разом на рік переробляли 300 тис. складометрів деревини47.

Під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х рр. на Прикарпатті,

припинилося. Видобуток нафти стрімко зростав. Особливо цьому сприяло спорудження залізничної мережі.

Прикарпатський озокерит одразу привернув увагу іноземних промисловців. У 1877 р. було засновано першу велику фірму, в 1882 р. ще одну. Утворена наприкінці 80-х рр. на базі цих фірм «Компанія комерсіаль франсе» з центром у Парижі зосередила в своїх руках більшу частину видобутку озокериту. В 1895 р. компанія продала всі Бориславські озокеритні шахти австрійському Лендербанку.

Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам’яної та кухонної солі. Однак після встановлення державної монополії ціни на сіль різко зросли. Більшість селян страждала від «соляного голоду»48. Соляна промисловість, представлена шахтами кам’яної солі Закарпаття і солеварнями Прикарпаття, тупцювала на місці. Видобуток кам’яної солі на трьох рудниках Марамарощини в останній третині ХІХ ст. зменшився зі 140 до 80–90 тис. т на рік. Понад половину (близько 50 тис. т) давав найбільший Солотвинський рудник, який майже не знизив видобутку. На кожному з рудників працювало наприкінці ХІХ ст. 300–500 робітників. Продукція дев’яти галицьких солеварень коливалася в межах 35–50 тис. т49.

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. Перший великий паровий млин був збудований у 1855 р. у Львові приїжджим підприємцем Домсом, а вже в 1870 р. на західноукраїнських землях їх діяло більше 40. Потужність парових двигунів у млинах перевищувала 800 к.с., що становило близько половини потужності всіх парових двигунів всієї промисловості. Проте з середини 70-х рр. у борошномельній галузі настав застій. Потужність парових двигунів, що досягла тоді 1,2 тис. к.с., зростала вже дуже повільно, та й то головним чином у зв’язку з заміною ними водяних50. До середини 70-х рр. велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробництво51. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заводи на Буковині.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло п’ять великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті). Однак вони лише незначною мірою забезпечували місцеві потреби в тютюнових виробах, переважна їх частина завозилася з центральних регіонів монархії Габсбургів.

Таблиця 21.4. Динаміка розвитку переробної промисловості Галичини52

Таблиця засвідчує, що чисельність переробних підприємств неухильно зростала. Збільшувалась і чисельність працюючих на них робітників та загальна потужність використовуваних на цих підприємствах парових двигунів.

У цілому промисловість українських земель, що перебували в складі АвстроУгорської імперії, протягом другої половини XIX ст. зробила значні кроки вперед.

670 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

Однак промисловий переворот, розпочавшись пізніше, ніж у підросійській Україні, здійснювався значно повільніше і до початку ХХ ст. ще не вступив у завершальну стадію.

5. Залізничне будівництво та розвиток транспортної інфраструктури

Збільшення обсягів торгового обороту вимагало суттєвого покращення транспортування товарів, переважно сировинних (враховуючи відсутність бази для їх перероблення) в центр та промислових товарів на західноукраїнські землі й за кордон. Австрійський уряд приділяв чималої уваги підтриманню у належному стані важливих транспортних ліній. Із розвитком нафтового промислу, зокрема у Дрогобицькому окрузі, було розпочато в 1855 р. будівництво крайових доріг.

Однак центральне місце у розвитку системи комунікацій посів, безперечно, залізничний транспорт. Гужовий транспорт уже не міг справитися із задоволенням потреб фабрично-заводської промисловості. Будівництво залізниць на західноукраїнських землях мало для Австрії також важливе стратегічне значення.

Спочатку планувалося побудувати залізницю із Гамбурга до Одеси. Частиною цієї великої магістралі мала бути Галицька залізниця. Професор Віденського політехнічного інституту Ф.Ріпль запропонував протягнути ділянку з Відня до Бохні як першу чергу цього великого проекту. Для її будівництва було засновано акціонерне товариство «Північної залізниці імені імператора Фердинанда». У 1840 р. вирішено продовжити будівництво Галицької залізниці з Бохні через територію Галичини до австрійсько-російського кордону. Для підготовки проекту створено комісію, до якої увійшли сім великих промисловців і землевласників Галичини на чолі із Л.Сапєгою, професор Львівської політехніки Е.Томашек та інженер залізничного транспорту Ф.Бретшнайдер53.

Галицькі магнати і впливові діячі на чолі з Л.Сапєгою і А.Потоцьким організували акційне товариство «Цісарсько-королівської привілейованої Галицької залізниці імені Карла Людвіга», яке 7 квітня 1857 р. отримало концесію на будівництво магістралі. Наступного року товариство набуло права на вже побудовану (у 1847 р.) першу на теренах краю залізничну лінію Мисловіце–Краків, а у 1859 р. приступило до будівництва залізничної гілки Перемишль–Львів54. У 1861 р. будівництво було завершене і міністерство дало дозвіл відкрити рух на залізниці Перемишль–Львів, яка поєднала Львів через Прагу та Брно із Віднем. У 1869 р. вона була доведена до Золочева і Бродів (через Красне), у 1871 р. – до Підволочиська (через Тернопіль).

ЗалізницяЛьвів–Красне–Броди, досягнувширосійськогокордону, з’єдналаГаличину з Волинню. Продовжена до Волочиська (Львів–Красне–Золочів–Тернопіль– Підволочиськ), вона стала не лише першою колією, що поєднала Галичину зі Східною Україною, а й першою міжнародною лінією для регіону, що сполучила Чорне море з Балтійським, а Львів – з Одесою. Це була пряма артерія Одеса–Гамбург (через Краків і Вроцлав)55.

Віддалена від центру Буковина виборола у 1862 р. право продовжити залізницю ім. Карла Людвіга зі Львова до Чернівців, яке й було реалізоване у 1866 р. Залізниця інтенсивно розбудовувалася. Уже в 1868 р. вона з’єднала Чернівці (через Кучурів) з Сучавою, що сприяло закупівлі зернових та інших товарів із цього регіону. Отже, стратегічною підставою для залізничної розбудови був, з одного боку,