Економічна Історія України том 1

102.Гамоля Н. Солодкий бізнес Балабух // Контракти. – 2003. – №44; Гамоля Н., Мокроусова О. Шоколадний Семадені // Там само. – 2004. – №27; Коцюбанська О. Клементина АвдиковичГлинська – видатна постать кондитерської промисловості України 20-х років ХХ століття // Українознавство. – 2010. – №1. – С.44.

103.Студінський В.А. Акціонерні товариства у целюлозно-паперовій промисловості України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2002. –

Вип.5. – С.50-51.

104.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу. – К., 2006. – С.370; Кругляк Б.А. Внутренняя торговля в России в конце ХIХ – начале ХХ века. На материалах Украины. – Самара, 1992. – С.97.

105.Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.114.

106.Кругляк Б.А. Внутренняя торговля в России… – С.104.

107.Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.134.

108.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.372.

109.Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.135.

110.Кругляк Б.А. Внутренняя торговля в России… – С.110.

111.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.372; Гуржій І.О. Влада й основні організаційні заходи в галузі торгівлі та підприємництва м. Києва XIX ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2009. – Вип.16. – С.47.

112.Кругляк Б.А. Внутренняя торговля в России… – С.123.

113.Там само. – С.119.

114.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.373.

115.Кругляк Б.А. Роль постійної торгівлі в розвитку капіталізму на Україні (60–90-ті роки ХІХ ст.) // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. – К., 1983. – Вип.17. –

С.57.

116.Гуржій І.О. Влада й основні організаційні заходи в галузі торгівлі… – С.49.

117.Кругляк Б.А. Внутренняя торговля в России… – С.82; Його ж. Роль постійної торгівлі в розвитку капіталізму на Україні… – С.53.

118.Кругляк Б.А. Внутренняя торговля в России… – С.88.

119.Кругляк Б.А. Роль постійної торгівлі в розвитку капіталізму на Україні… – С.56.

120.Довжук І.В. Зовнішня торгівля підросійської України у післяреформений період // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2006. – Вип.11. – С.143.

121.Шевченко А.М. Розбудова залізничного транспорту… – С.182.

122.Довжук І.В. Зовнішня торгівля підросійської України… – С.143.

123.Там само. – С.144.

124.Там само.

125.Отчёт Одесского комитета торговли и мануфактур за 1894 г. – Одесса, 1895. – С.43.

126.Довжук І.В. Зовнішня торгівля підросійської України… – С.145.

127.Материалы к пересмотру торгового договора России с Германией и другими иностранными государствами. – СПб., 1914. – Ч.2, Вып.1: Распределение перевозок главнейших товаров, кроме хлебных, по губерниям и областям, и по портам, и пограничным пунктам. – С.380-385.

128.Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.153.

129.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.375.

130.Промышленность и торговля. – 1911. – №11. – С.496.

131.Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.158-159.

132.Там само. – С.159-160.

133.Там само. – С.160-161.

134.Там само. – С.144, 151, 152, 161.

135.Там само. – С.163, 165.

136.Там само. – С.165.

137.Москалюк М.М. Розвиток харчової промисловості на Правобережній Україні… – С.10.

138.Добров Е.В. Розвиток вугільної промисловості Донбасу в умовах капіталістичної модернізації Росії: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Донецьк, 2008. – С.12.

139.Довжук І.В. Іноземні інвестиції в промисловість Наддніпрянської України (друга половина

652 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

ХІХ ст.) // Наукові праці Чорноморського державного університету ім. Петра Могили. Сер.

Історія. – Т.10. – С.37.

140.Там само. – С.39.

141.Ананьич Б.В. Банкирские дома в России 1860–1914 гг. Очерки истории частного предприни-

мательства. – Л., 1991. – С.112.

142.Банки и банкирские конторы Российской империи: Справочная книга для коммерсантов: В 2 ч. – М., 1910. – С.39; Венгерська В.О. Розвиток кредитно-банківської системи на Правобережній Україні у др. пол. ХІХ ст.: Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. – Житомир, 1998. – С.120; Дружкова І.С. Кредитно-банківські установи на Півдні України в ХІХ – на початку ХХ ст. (історичний аспект): Дис. канд. іст. наук. – Одеса, 2004. – С.159-160.

143.Боровой С.Я. До питання про місце України в системі російського фінансового капіталу // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. – К., 1967. – Вип.3. – С.23.

144.Залшупин А.С. Вопросы банковой политики. К реформе денежного обращения. – СПб., 1896. –

С.99.

145.Гиндин И.Ф. Государственный банк и экономическая политика царского правительства (1861– 1892 гг.). – М., 1960. – С.365.

146.Дружкова І.С. Назв. праця. – С.75.

147.Гиндин И.Ф. Вказ. праця. – С.376.

148.Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е.Андреевского; Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – Т.2а,

Кн. 4. – СПб., 1891. – С.937.

149.Там само. – С.941.

150.Тицкий С.И. Всемирная история денег, кредита и банков. – К., 1997. – С.447.

151.Банки и банкирские конторы Российской империи: Справочная книга для коммерсантов… –

С.34.

152.Тицкий С.И. Вказ. праця. – С.447.

153.Крохмалюк Д.І. Банківська справа в Україні у складі Російської імперії (друга пол. 19 ст. – 1917) // Енциклопедія банківської справи України. – К., 2001. – С.58.

154.Тицкий С.И. Вказ. праця. – С.445-446, 448-449.

155.Там само. – С.448.

156.Венгерська В.О. Назв. праця. – С.142.

157.Боровой С.Я. Кредит и банки России (середина XVII в. – 1861 г.). – М., 1958. – С.237.

158.Підраховано за: Торгово-промышленная Россия. Справочная книга для купцов и фабрикантов. –

СПб., 1899. – Ч.2. – Стб.612-632.

159.Статистико-экономический обзор Херсонской губернии за 1895 год. – Херсон, 1897. – С.199, 201.

160.Крохмалюк Д.І. Назв. праця. – С.60-61.

161.Тицкий С.И. Вказ. праця. – С.448.

162.Кізченко В.І. Дрібний кредит в Україні (друга половина ХІХ ст.) // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2000. – Вип.1. – С.54-55.

163.Там само. – С.60.

164.Дружкова І.С. Назв. праця. – С.172.

165.Там само. – С.175.

166.Кізченко В.І. Назв. праця. – С.79.

Розділ 21

ЕКОНОМІЧНИЙ

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ (1848–1900)

1.Національний склад і соціальна структура населення

Населення західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст. істотно зросло. Згідно з даними переписів, його чисельність у Галичині

збільшилася з 4,9 млн у 1849 р. до 7,9 млн у 1910 р. В Австрійській монархії Галичина посідала четверте місце за щільністю населення (після Ломбардії, Чехії та Сілезії) і належала до доволі густозаселених країв.

Співвідношення між польською й українською етнічними групами не змінилося кардинально. У другій половині ХІХ ст. більшість європейських країн почали раз на десять років проводити загальні переписи населення. Найбільш контроверсійні питання в них були пов’язані з національною ідентичністю. Точніше, питання переписів як у Австро-Угорщині, так і в Росії стосувалося рідної мови, або мови спілкування. На основі відповідей науковці роблять висновки щодо національного складу держав. Однак у випадку Австро-Угорщини цього було недостатньо. До структури переписів не включалася мова ідиш, внаслідок чого єврейське населення здебільшого обліковувалося разом з поляками (808 тис. із 872). Ототожнення поляків із римо-католиками й українців із греко-католиками також вимагало застережень. У другій половині ХІХ ст. ще існувала група освічених греко-католиків, які у політичному й культурному відношеннях вважали себе поляками. З другого боку, існувала набагато численніша верства так званих латинників – римо-католицьких селян, які мовою і звичаями уподібнилися односельцям-українцям1. Тому для більш реалістичних підрахунків слід поєднувати

654 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

мовну та релігійну статистику, і водночас пам’ятати, що як до цієї, так і до будьякої іншої статистики слід ставитися обережно.

Кореляція даних щодо рідної мови та віровизнання у переписах населення дають підставу стверджувати, що між 1849 і 1910 рр. відсоток поляків у Галичині залишався незмінним, а українців – зменшився з 47 до 43%. Зменшення чисельності українців стало ще відчутнішим у Східній Галичині – з 71 до 62%. Зростання чисельності польського населення пояснюється вищим рівнем смертності серед українців, посиленням міграції поляків із західної до східної частини Галичини, а також масштабною еміграцією українців за кордон, переважно в Америку.

Згідно з переписом 1910 р. національний склад у Галичині був такий: 47% римо-католиків (поляків), 42% греко-католиків (українців) і 11% євреїв. У Західній Галичині переважали поляки (89%), а Східна була краєм з мішаним населенням: українська більшість (62%) жила разом з польською та єврейською меншинами (відповідно 25% і 12%)2. Із 890 тис. поляків Східної Галичини у 1910 р. 68% були селянами, 16% працювали у промисловості, 8,5% займалися торгівлею і транспортними перевезеннями, 7,5% працювали у сфері послуг та адміністрації. Поляки не лише домінували в адміністративному й економічному житті Галичини, а й перетворили її міста на центри польської культури.

Інша впливова народність Галичини – євреї – також продовжувала кількісно й економічно зростати. Якщо 1849 р. у Галичині було 328 тисяч євреїв, то на 1910 р. їхня чисельність більше, ніж подвоїлася і становила 872 тис., тобто 11% від усього населення провінції. Три чверті євреїв жили у східній частині провінції – у великих і маленьких містах (76,2%) і в навколишніх українських селах. Чисельність євреїв зросла завдяки високому рівню народжуваності і втечам від погромів із західних губерній Російської імперії. Євреї були важливим складником економічного життя Галичини. У 1910 р. 77% євреїв працювали в торгівлі, промисловості та займалися ремеслом. З початком індустріального розвитку в останні десятиліття ХІХ ст. невелика кількість євреїв змогла заробити чималий капітал на галицьких банках, нафтових підприємствах, промисловості і навіть великих земельних ділянках. Однак переважна більшість з них залишалася незаможною, а тому, як і українці, почала масово емігрувати, спочатку – до сусідньої Угорщини, згодом до Відня і нарешті – до США3.

Період австрійського управління у Галичині щодо розвитку урбанізації поділяється на два етапи:

1)1772–1860 рр. – етап стагнації мережі міських поселень, для якої були притаманні ознаки пізньофеодального часу, та зростання міста Львова як столиці великої провінції, що стало відображенням абсолютистських ідей в урбаністиці. Статистичні відомості 1857 р. вказують на продовження негативних тенденцій у процесі містотворення в Галичині на тлі інших провінцій Австрійської імперії. На цей час кількість міст у всій монархії зросла до 890, містечок – до 2388, частка ж Галичини значно спала і становила відповідно 10,7% та 9,7%, а населення – 12,4%, що свідчить про господарський застій, який зумовив спад природного приросту і погіршив стан урбанізації у 50-х рр. ХІХ ст.;

2)1860–1900 рр. – етап промислового розвитку краю, який супроводжувався створенням нової комунікаційної системи в Галичині та зростанням лише окремих

міст, зокрема, тих, які виконували функції адміністративних центрів і стали осередками товарного виробництва, концентрації економічних, соціальних і політичних явищ, що відіграло вирішальну роль в урбаністичному розвитку регіону. На підставі даних з 1880 р., за рівнем урбанізації (тобто за відносною часткою кількості населення, яке жило в поселеннях з чисельністю понад 2 тис. осіб) серед земель австрійської частини Австро-Угорщини Галичина посідала передостаннє місце –

28,3%4.

На відміну від Західної Галичини, де частка міського населення підвищувалася (як і в усьому регіоні), на східногалицьких землях це явище спостерігалося лише

увеликих містах, які були економічними центрами або важливими транспортними вузлами (розташовувалися на поштових шляхах, державних гостинцях, а згодом – на залізничних напрямках). Відбувався процес концентрації населення у великих містах, а приріст населення цих міст сприяв прогресу урбанізації відповідних повітів. Зокрема, кількість населення Львова зростала значно швидше, аніж населення цілої Галичини – у 1773 р. воно становило 0,98% від чисельності мешканців краю, а у 1869 р. – уже 1,61% (87 тис. мешканців). Міст з населенням понад 10 тис. осіб налічувалося у 1843 р. – 9, у 1869 р. – 12, а у 1880 р. – 18. Серед них Львів перейшов рубіж 100 тис. мешканців наприкінці 70-х рр. ХІХ ст.

Хоча кількість мешканців Львова у другій половині ХІХ ст. зросла вчетверо,

у1910 р. це було ще відносно невелике місто з населенням 207 тис. осіб. Понад 80% львів’ян були поляками або євреями. Наступними за розміром містами Східної Галичини були Перемишль і Коломия з населенням майже 40 тис. у кожному, а також Тернопіль і Станіславів, що налічували майже по 30 тис. жителів. Як свідчать ці дані, переважна більшість мешканців Галичини проживала в селі.

Хоч основну масу становили міста й містечка з населенням у межах 2–6 тис. мешканців, однак край поступово втрачав свій винятково аграрний характер, а міське населення засвідчувало набагато швидший темп приросту стосовно регіону.

4 березня 1849 р. цісар Франц-Йосиф І на підставі австрійської конституції визнав Буковину автономним коронним краєм із титулом герцогства. Однак повне усамостійнення Буковини відбулося 29 березня 1854 р., коли тут почав діяти крайовий уряд, управління якого поширювалося на 15 повітів із повітовими містечками: Чернівці, Кіцмань, Заставна, Садгора, Сторожинець, Вижниця, Радівці, Серет, Путилів, Сучава, Кимполунг, Гурагумора, Дорна, Солка.

Загалом Буковина була хоч і незначною за своїми розмірами, але правильно відображала австрійську різноманітність. Ця коронна земля становила 1/60 загальноімперської території, а її населення завдяки найвищому темпу приросту стабільно зростало. За даними перепису 1857 р., Чернівці населяли 56 тис. жителів, а Буковину загалом – 447 тис. (із них 304,9 тис. населяло Північну Буковину),

у1869 р. – 513,4 тис. і в 1890 р. піднялося до 646,6 тис. (425 тис. у Північній Буковині), тобто зросло на 30%. Столиця герцогства Чернівці посідала 9 місце у Ціслейтанії (австрійська частина Австро-Угорської імперії) за рахунок 25% приросту населення5.

Буковина мала 216 тис. га орної землі станом на 1862 р. Однак тут було тільки 129 табулярних дворянських маєтків (із них 105 – у Північній Буковині). 7 таких маєтків належало Василькам, 5 – Прункулам, по 4 – Гоянам, Флондорам,

656 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

Калмуцьким, Лукосєвичам, Богосєвичам, по 3 – Зоттам та Яношам. Найбільшим землевласником залишався Православний релігійний фонд Буковини. Поряд із тим у кожному селі була велика кількість халупників, які мали по 0,12–0,25 га.

Наприкінці 1850-х рр. питома вага працюючих у сільському господарстві Буковини становила 87,2%, а в 1890-х рр. кількість сільських виробників скоротилося до 75,1%. Скорочення сільських виробників відбулося за рахунок зростання кількості людей, зайнятих у промисловості (з 7 до 11%), державній службі (з 2,8

до 5,9%) і торгівлі (з 1,8 до 7,3%)6.

За даними перепису 1857 р., опрацьованими Г.Скорейко, унаслідок переважаючої праці у сільському господарстві у промисловому виробництві краю було зайнято лише 5,2% усього населення (близько 7,3% працюючого). Це становило значно менший відсоток порівняно з 13,1% населення Австрії, задіяним у промисловості. За переписом 1869 р., чисельність зайнятих у промисловості й ремеслі становила близько 18 тис. осіб (5,5% населення), з яких найбільше зайнятих було

влісовій, метало- і каменеобробній промисловості (28,2%), гірничій і склодувній (5,9%). Значну частку становили шкіряна та паперова (18,7%), харчова, борошномельна та хімічна галузі (14,9%)7.

За переписом 1890 р. у сільському та лісовому господарстві було зайнято 489 522 особи (75,7% всього населення), в торгівлі й на транспорті – 46 906 осіб (7,3%), на державній службі – 38 409 осіб (5,9%), у промисловості – 71 754 особи (11,1%). Традиційні буковинські галузі (харчова, лісова) й надалі залишалися провідними, а місцеве ремесло суттєво скоротилося – завдяки залізничному сполученню (Відень – Краків – Львів – Чернівці – Ясси) край наводнився привізними готовими фабричними виробами.

За матеріалами перепису 1900 р., 530 374 особи (близько 80% населення) були зайняті у сільському господарстві, 82 300 осіб – в промисловості, 62 544 особи – в торгівлі та транспорті, а 62 544 особи – державною та військовою службою. Для 1907 р., узагальнюючи статистичні дані, на 100 працюючих 79% було задіяних у сільському господарстві (вищий показник був лише в Галичині), 5,9% працювали

впромисловості (нижче лише в Сілезії та Далмації), 7,6% були службовцями та 5,67% були торгівцями. Отже, питома вага працюючих в торгівлі серед зайнятого населення потроїлася, піднявшись від 1,8% (1851) до 5,7%.

За національним складом Буковина була строкатою, щоправда, дійсне співвідношення визначити проблематично у зв’язку зі значними маніпуляціями під час проведення переписів – змінювалися прізвища й навіть назви сіл. Однак усе ж у 1890 р. 57,6% населення (243 505 осіб) Північної Буковини становили українці, а молдовани й румуни разом – 17,3% (73 081 осіб). Перепис 1900 р. стосувався всієї Буковини і показав невтішну для українців динаміку: українців було 41,16% (297 798), молдован і румунів – 31,36% (229 018)8.

Станом на 1900 р. Закарпаття займало територію 12 694 кв. км, яку населяло 505 тис. осіб. Більшість мешканців проживала у селах і містечках. Основну масу населення становили українці – 69,7% у 1857 р. (440 тис. осіб згідно з офіційним переписом), однак внаслідок асиміляторських зусиль правлячих угорських кіл частка угорського населення поступово зростала. Про певну динаміку в національній структурі Закарпаття свідчать такі дані офіційних переписів населення: у 1880 р.

налічувалося лише 344 тис. русинів (тогочасний етнонім українського населення Австро-Угорської імперії), у 1900 р. – 410 тис. Щоправда, згідно з неофіційними даними, протягом усього зазначеного періоду тут проживало до 600 тис. українців (І.Срезневський, С.Томашівський, Г.Бідерман, М.Драгоманов)9. На Закарпатті проживали також інші етнічні меншини, найбільшою з яких були євреї. Наприкінці ХІХ ст. вони становили 15% від загалу мешканців краю10.

Свідченням відсталої соціально-демографічної структури краю було співвідношення між сільським і міським населенням. У середині ХІХ ст. на 1294 села на Закарпатті припадало 9 міст і 18 містечок. Відповідно абсолютна більшість населення (близько 85%) мешкала у селах і лише незначна частина в нечисленних містах (наприкінці ХІХ ст. – 7%). Таку ж саму картину являла собою професійна структура населення, більшість якого була зайнята у сільському господарстві (85% у 1900 р.), натомість у промисловості й на транспорті – лише близько 10%.

Отже, можна стверджувати про типологічну спорідненість національної та соціальної структури всіх трьох західноукраїнських регіонів, які перебували у складі Австро-Угорської імперії. Як у Східній Галичині, так і в Буковині й на Закарпатті українці становили більшість жителів краю, однак частка польського, румунського й угорського населення наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. зростала. У соціальному відношенні усі три провінції відзначалися домінуванням сільського населення й повільними темпами урбанізації внаслідок уповільненого промислового розвитку північно-східного регіону монархії Габсбургів загалом.

2. Соціально-економічні наслідки аграрної реформи 1848 р.

В Галичині, на Буковині і Закарпатській Україні кріпацтво було остаточно ліквідовано в результаті революції 1848 р., що поклало початок значному розвитку ринкових відносин і зростанню товарного виробництва в аграрному секторі.

«Панщина, – писав І.Франко в 1898 р., – була би спочивала ще й довше, якби 1846 р. галицькі селяни, мазури в західних повітах і русини в Горожині коло Комарно не були кинулися на поляків – панів, дідичів, посесорів та мандаторів… Велика різня, яку счинили тоді селяни, налякала панів і уряд. Всі побачили, що панщина не може довго удержатися»11. Повсталі селяни тоді розгромили 474 панських двори і перебили 728 поміщиків, управителів та інших представників панської адміністрації. Хоча повстання було придушене, але уряд змушений був піти на поступки. І перебрав на себе ініціативу в розв’язанні селянського питання.

18 березня 1848 p. угорський сейм видав закон про скасування панщини, в тому числі й у Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину. Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині панщинні й інші кріпосні повинності скасовувалися за винагороду поміщикам за рахунок держави12.

За даними австрійської офіційної статистики, державному викупу у поміщиків підлягали такі повинності селян Східної Галичини і Буковини (табл. 21.1)13:

Закон від 7 вересня 1848 p. уточнював окремі положення закону від 17 квітня 1848 p. Землевласники втрачали верховну владу над селянами, які оголошувалися громадянами держави. Скасовувалася різниця між домініальними і рустикальними землями. Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Регулювалося проведення індемнізації (викуп підданських обов’язків). Повинності коморників і халупників скасовувалися безплатно. Селяни мали змогу лише збирати квіти і випасати худобу на стерні безкоштовно16.

Слід, однак, зазначити, що згаданими законами практичне здійснення реформи ще не завершувалося. Згодом було видано низку нових державних актів. Найголовнішими з них були патенти від 4 березня 1849 р. для всіх країв і окремий патент для Галичини від 15 серпня 1849 р. Для втілення в життя проголошених у патентах настанов було видано окремі акти з урахуванням специфіки країв: розпорядження для Галичини від 4 жовтня 1850 р., патент від 23 жовтня 1853 р. та розпорядження від 12 листопада 1853 р. (для Буковини). Головною метою цих патентів і розпоряджень, часто суперечливих і неясних, було закреслити проголошене патентом від 17 квітня дарування селянам панщини і перекласти тягар індемнізації головним чином на їх плечі17.

Внаслідок аграрної реформи шляхта втратила владу над селянами, проте були збережені шляхетські маєтки та грошові доходи у вигляді викупних платежів, щорічне отримання яких гарантував уряд.

Для визначення вартості феодальних повинностей в основу було покладено їхню річну ціну, що була прийнята за 5% річних з капіталу мінус 30% вартості скасованих «опікунських повинностей» шляхти щодо селян. Суму винагороди обчислювали за такою формулою18:

Річна ціна повинностей × 100

—————————————— – 30% вартості. 5

У Східній Галичині та Буковині кількість зобов’язаних підданих становила 3750 тис. осіб, які повинні були внести компенсацію. Загальна вартість повинностей у Східній Галичині становила 2320,7 тис. золотих ринських, а на Буковині – приблизно 200 тис. золотих ринських. Сума викупу становила у Східній Галичині 46 415 тис. золотих ринських, а на Буковині – приблизно 4 млн золотих ринських, тобто капіталізовану на 20 вартість селянських повинностей.

Поміщики одержали не готівку, а 5% облігації, які щороку погашалися. Оплата відсотків за індемнізаційний борг і за утримання адміністрації з проведення викупу різко збільшили індемнізаційну суму, сплату якої розтягували на десятки років. Як повідомляла газета «Буковина» 27 травня 1898 р., на Буковині сплачено 18 млн золотих ринських індемнізаційного боргу, щороку за панщинні й інші кріпосні повинності надходило 340 тис. золотих ринських, причому плата повинна була тривати до 1944 р. Подібну картину можна було спостерігати і у Східній Галичині. Крім того, щорічна плата відсотків за індемнізаційний борг була вищою, ніж плата в рахунок індемнізаційної суми19.

Стягування коштів з селянства на індемнізацію відбилось у формі сплати ними спеціальних податків. У 1853 р. в Галичині вони становили 8 ¾ крейцера від кожного ринського, а в 1854 р. – 11 ½ крейцера, в 1855 р. – 11 ¾ крейцера, в 1856 р. – 14 крейцерів, в 1857 р. – 33 ½ крейцера, а від початку 60-х рр. до кінця

660 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

70-х – 51 крейцер. Отже, за «звільнення» селянам доводилося платити величезний викуп. Щорічні платежі в Галичині перевищували доходи поміщиків від орної землі. Ці платежі поглинали значну частину доходів селян. Крім того, реформа, повністю зберігаючи поміщицьке землеволодіння, закріплювала експропріацію землі у значної частини селянства, засуджувала його на голодне існування.

Загалом селяни всієї Галичини заплатили поміщикам «за волю» 310 млн золотих ринських, а разом із сервітутними процесами – майже 330 млн. На Буковині селянам «воля» коштувала 5,5 млн золотих ринських, а на Закарпатській Україні загальна сума викупних платежів досягла 4,4 млн форинтів20.

Під час проведення реформ землевласники позбавляли селян лісів, сіножатей. Лише патентом 1853 p. було встановлено викуп чи регуляцію сервітутів. Більшість судових сервітутних процесів (було подано більше 30 тис. позовів) селяни програли, витративши на їх ведення 15–20 млн флоринів.

У70-х рр. XIX ст. селяни були змушені викупити право на пропінацію, яке давало поміщикам щорічно 5 млн флоринів чистого прибутку. Крайовій адміністрації воно обійшлося в 66 млн флоринів, які були сплачені податками всіх громадян краю21.

На користь землевласників було розв’язано й земельне питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони користувалися до реформи. Проте під час наділення селян землею землевласники відбирали у них землі. Селяни отримали менше землі, ніж мали до реформи, і гіршу. Половина галицьких селян мала менше як по 10 моргів землі (приблизно 5 га). 72% селянських дворів Буковини становили наймити з наділом від 2 до 3 моргів або без наділу. Близько 70–80% закарпатських селян мали менше половини дореформеного наділу22.

Головне питання аграрної реформи – питання про землю – було вирішене на користь поміщиків, які використали ситуацію для подальшого обезземелення селянства. Так, поміщик Павліковський, Мостицької округи з Старова, під час наділення селян землею захопив у них 1660 моргів ґрунту. Особливо відбирали поміщики у селян землі, що були поблизу лісів. Коли біля панського лісу селянське пасовище проростало кущами, поміщик вважав, що воно належало до його лісу. Громада Межигерец Бережанської округи, у листі до Головної Руської Ради (від 28 червня 1849 р.) скаржилась, що у них відібрали пасовиська під назвою Криничка, Опашич, Луців гай, Михалків гай, Яцків город, Млинків гай, якими вони користувались з незапам’ятних часів. Були пограбовані й селяни громади Підлужне Станіславської округи, Москалівка Коломийської округи, де в них відібрали 419 моргів землі, й ін.23

УГаличині в цілому під час реформи 1848 р. поміщики захопили 46 тис. га рустикальної, або селянської, землі. Вони загарбували селянські землі і пізніше, особливо під час неврожаїв і голоду – цих постійних супутників селянської бідноти. Так, у неврожайний 1863 р. викуповували польські пани у селян землю. Здійснювали вони це прямо або через посередників. І так у сусідстві одного села викупив дідич 300 моргів в однім комплексі за ціну по 2 корці картоплі та 1 корець ячменю на морг. Граф Альфред Потоцький, використовуючи кріпосне розмежування і черезсмужжя, «скуповував» (а фактично загарбував) землі, які або межували

зпанськими, або в які панські вклинювалися. Селянинові с. Ладанці Антонію Боднару за ґрунт розміром 42 кв. сажні Потоцький заплатив 1 ринський, Василю