Економічна Історія України том 1

останнє десятиріччя ХІХ ст. іноземні капітали у кам’яновугільній промисловості зросли в 5,6 раза і становили у 1900 р. 95,3 млн руб.139

Великими були масштаби вкладання іноземних коштів і в металургії. З 15 великих металургійних заводів України 9, частково або повністю, належало фран- цузько-бельгійським підприємцям, 2 – німецьким, 1 – англійцям і 3 – росіянам. Активно інвестувалося й машинобудування. Зі 170 осіб, що були засновниками підприємств з виробництва сільгосптехніки, майже 35% були іноземцями140. Саме завдяки притоку іноземних капіталів, а разом із ними новітньої техніки, передових технологій та кваліфікованих кадрів, названі вище галузі промисловості зайняли провідні позиції в економіці не лише України, а й усієї Російської імперії.

Отже, у період розвитку капіталістичних ринкових відносин в Україні значно пожвавилися її міжнародні зв’язки. Причому, крім зовнішньої торгівлі, входження до системи світового ринку, новою формою співробітництва стало широке залучення іноземних інвестицій, які сприяли становленню багатьох важливих галузей вітчизняної промисловості.

9. Розвиток банків і кредиту

Реформою 1860–1862 рр. було ліквідовано старі казенні банки і створено головну кредитно-фінансову установу країни – Державний банк. Він створювався як повністю державний, на який покладали завдання «пожвавлення торгового обігу і спрощення кредитної системи». Державний банк набув прав як депозитної, так і емісійної установи. Проте він не міг здійснювати випуск банківських білетів (банкнот), йому дозволялася лише щорічна емісія кредитних білетів для комерційних цілей за спеціальними вказівками уряду. Центральною емісійною установою банк став лише після грошової реформи 1895–1897 рр. та запровадження у Російській імперії «золотого стандарту». Згідно зі статутом 1860 р. до функцій Державного банку належали: облік векселів, інших цінних паперів та іноземних тратт (переказні векселі), купівля і продаж золота та срібла, отримання платежів за векселями й іншими документами за рахунок довірителя, приймання вкладів на збереження, на поточний рахунок і «на обіг під відсотки», надання позик, купівля-продаж 5% банківських білетів та інших державних білетів за рахунок довірителя та купівляпродаж державних паперів за власний рахунок. Згодом коло операцій Державного банку було значно розширено.

Формування банківської системи імперії відбувалося на основі чіткої законодавчої регламентації функціонування різних кредитних установ. У 1861 р. набрав чинності статут ощадних кас, наступного року було ухвалено нове положення про міські громадські банки. 1863 р. були затверджені типові статути акціонерного банку та земельної кредитної установи на принципах взаємності. В 1866 р. уряд санкціонував утворення позиково-ощадних товариств і товариств поземельного кредиту, а в 1871–1872 рр. були прийняті закони щодо організації банків земствами та приватними особами. В 1883 р. уряд розробив статут і положення селянських поземельних банків, а в 1885 р. – статут державних земельних банків і новий статут позиково-ощадних кас (з того часу – державних ощадних кас). Спеціального законодавчого унормування не зазнало лише функціонування банкірських домів і контор, які вважалися не кредитними, а торговими установами.

642 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

Створення капіталістичної банківської системи в підросійській Україні почалося з відкриття у 1860 р. контор Державного банку в Києві, Одесі, Харкові й відділення у Полтаві. Згодом було відкрито ще 14 відділень у Чернігові, Ромнах, Кременчуці, Катеринославі, Юзівці, Бердянську, Феодосії, Севастополі, Херсоні, Миколаєві, Єлисаветграді, Кам’янці-Подільському, Житомирі та Ялті. Вони здійснювали широке коло банківських операцій: обліковували векселі й інші цінні папери, видавали безстрокові і строкові позики, відкривали поточні і депозитні рахунки до запитання й на визначений строк, видавали чеки, перекази, акредитиви, телеграфні трансферти на міста Російської імперії та закордон, брали на зберігання цінні папери, документи, коштовності, виконували комісійні доручення тощо.

1868–1873 рр. – це період «засновницької гарячки» у банківській сфері. Тоді були створені практично всі важливі акціонерні банки. Перші з них були організовані за значної підтримки уряду та Держбанку.

Виникли акціонерні банки, зокрема комерційні, і в українських губерніях. Так, у 1868 р. відкрився Харківський торговельний банк, одним із засновників і членів правління якого був О.К.Алчевський. Це був перший в імперії акціонерний банк, створений за приватної ініціативи без допомоги уряду141. Наступними були: Київський приватний комерційний банк (1868 р.), Одеський комерційний банк (1870 р.), Київський промисловий банк (1871 р.), Миколаївський комерційний (1872 р.), Катеринославський комерційний (1872 р.), Кременчуцький комерційний (1872 р.), Кам’янець-Подільський комерційний (1873 р.), Бердичівський комерційний (1873 р.), Херсонський комерційний (1873 р.), Одеський обліковий (дисконтний) (1879 р.), Одеський торговельно-промисловий (1889 р.).

Однак більшість українських комерційних банків недовго працювали на ринку банківських послуг. Після краху Московського комерційного позикового банку в 1878–1879 рр. припинили функціонування Одеський та Кам’янець-Подільський комерційні банки. Зовсім мало проіснували Бердичівський та Херсонський банки, а Миколаївський комерційний закрився у 1884 р. У 1893 р. Одеський торговельнопромисловий банк був перетворений у відділення Російського для зовнішньої торгівлі банку, а 1896 р. Київський промисловий банк реорганізовано в Південноросійський промисловий.

Не були великими і засновницькі капітали українських банків: Київський промисловий та Одеський обліковий банки – по 1,5 млн руб., Київський приватний комерційний – 2,5 млн руб., Одеський торговельно-промисловий банк – 3 млн руб.142, тоді як основні капітали столичних банків обчислювалися десятками мільйонів рублів. Загальний же баланс українських комерційних банків у 1898 р. дорівнював 36,9 млн руб., що становило всього-на-всього 2,9% балансу всіх комерційних банків країни143. Майже не створили вони і мережі філій на місцях – усього лише 5 відділень. Отже, в кредитно-банківській системі Російської імперії українські комерційні банки займали досить скромне положення. Їх місце натомість посіли відділення великих загальноросійських банків.

Така ситуація пояснюється особливостями становлення банківської системи царської Росії й урядовою політикою в цій сфері, що пройшли кілька етапів. На першому з них (1863–1873 рр.) зусилля влади були спрямовані на прискорене формування кредитної системи. Для цього етапу характерним було відносно віль-

не заснування акціонерних банків, яке проходило в рамках загальної концесійної (дозвільної) системи створення акціонерних товариств і всіляко підтримувалося міністерством фінансів.

У1872 р. було ухвалено закон, у якому встановлювалися досить жорсткі умови для створення і функціонування акціонерних комерційних банків. Так, статути новостворених банків мали затверджуватися особисто міністром фінансів; розмір основного капіталу мав становити не менше 500 тис. руб., акції ж не мали бути нижче суми в 250 руб. З метою забезпечення надійності, ліквідності й платоспроможності акціонерних банків їм заборонялося: купувати нерухомість, за винятком будинків, необхідних для їхнього власного приміщення чи для приміщень контор

іскладів; обліковувати соло-векселі без забезпечення або забезпечені нерухомим майном; видавати бланкові кредити, якщо їхня загальна сума перевищує 1/10 основного і запасного капіталів терміном понад 30 днів.

Такі урядові заходи були, не в останню чергу, викликані об’єктивною необхідністю. Адже у період «засновницької гарячки» чимало банківських установ у боротьбі за вкладників «значну частину своїх засобів витрачали на біржову спекуляцію, досить мало опікуючись інтересами торгівлі та промисловості»144. Тому для мінімізації негативних явищ та врегулювання відносин у банківській сфері влада змушена була вдатися до застосування засобів адміністративно-правового характеру.

Закон 1872 р. означав докорінний поворот урядової політики й початок обмежувальної лінії в організації нових акціонерних банків. Проте міністерство фінансів після оприлюднення закону ще півтора року вільно дозволяло створення банків у нових пунктах145.

Другий етап почався з настанням світової економічної кризи 1873 р. і тривав до початку 1880-х рр. Він характеризувався переходом від політики сприяння заснуванню нових банків до політики підтримування тих, що вже існували, і порятунку їх від кризи, яка на відміну від попередніх, завдала відчутної шкоди економіці Російської імперії. У цьому контексті позитивну роль відіграв згаданий вище закон 1872 р. Саме його чинність і виконання Державним банком функцій «кредитора останньої інстанції» допомогли врятувати всі основні столичні й частково провінційні банки146. Успіхи уряду в подоланні кризи визначили й подальшу лінію його політики в таких випадках – допомога й порятунок банків, які опинилися у скрутному становищі. Отже, у середині 1870-х рр. фактично було сформовано систему акціонерних комерційних банків, яка майже в незмінному вигляді проіснувала до листопада 1917 р.

На третьому етапі, з 1880-х рр. до 1893 р., спостерігалася стабілізація вкладних операцій усієї системи комерційних банків, за умов повільного зростання її ресурсів у цілому. Структурні зміни проявилися в скороченні кількості міських банків і в збільшенні акціонерних. Однак їхні вклади й активні операції досягли рівня 1875 р. лише на 1892 р.147

У1883 р. формально була відмінена заборона на заснування акціонерних банків, але фактично вона змінилася політикою стримування засновництва, що практично те ж саме. Таке штучне обмеження конкуренції створило напівмонопольне становище для банків, що існували. Державний банк здійснював кредитування

644 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

акціонерних банків не лише при певних труднощах, а й для розширення їхніх операцій. З’явилися банки-фаворити, які всебічно підтримувалися міністерством фінансів і урядом.

Четвертим етапом банківської політики можна назвати роки промислового піднесення (1893–1899 рр.). За цей період акціонерні банки зайняли лідируючі позиції в кредитній системі, і міністерство фінансів відійшло від дріб’язкового втручання в їхнє функціонування. Але основна лінія проводилася дуже послідовно, у результаті чого кількість банків майже не збільшилася, незважаючи на сприятливі економічні умови.

На відміну від комерційних банків, кращою була ситуація зі становищем земельних банків в Україні. Основною їх функцією була видача довгострокових позик під заставу землі або нерухомого майна. Також їм дозволялася видача короткострокових позик на 1–3 роки, за умови, що ці позики не будуть перевищувати 1/10 частини усіх позик у цілому. Довгострокові позики могли видаватися на різні строки, але не більше 66 років і 2 місяців. Розмір позики становив 50–60% вартості застави. Довгострокові позики видавалися заставними листами, а короткострокові – переважно готівкою.

Операції акціонерних земельних банків забезпечувалися основним капіталом, який мав становити не менше 1/10 частини заставних листів, що перебували в обороті. У Положенні про приватні кредитні установи від 31 травня 1872 р. визначався загальний порядок заснування нових іпотечних банків. Відповідно до нього міністру фінансів надавалося право затверджувати їхні статути за зразком «височайше затверджених» статутів Харківського, С.-Петербурзько-Тульського та Полтавського земельних банків. При цьому, в одній і тій самій губернії не допускалося функціонування більше двох таких банків.

Першою акціонерною установою іпотечного кредиту в Російській імперії став Харківський земельний банк. Положення його статуту, затвердженого 4 травня 1871 р., стосовно іпотечних операцій були запозичені зі статутів міських кредитних товариств, Херсонського земського банку та товариств взаємного поземельного кредиту, а стосовно основного капіталу, прав акціонерів, управління – відповідали вимогам, установленим для комерційних акціонерних банків148. Регіон функціонування банку спочатку охоплював три українські (Харківська, Полтавська, Катеринославська) та дві російські (Курська, Воронезька) губернії. Згодом він поширив здійснення своїх операцій на Орловську губернію та землі Війська Донського. Основний капітал банку постійно зростав. Якщо на момент заснування він становив 1 млн руб. (5 тис. акцій по 200 руб. кожна), то на 1 січня 1890 р. – 5,4 млн руб.149, тобто збільшився більш ніж у 5 разів.

Полтавський земельний банк відкрився 4 липня 1872 р. з метою видачі позик під заставу нерухомого майна у Полтавській і Чернігівській губерніях. Його основний капітал становив, як і Харківського банку, 1 млн руб. Наприкінці ХІХ ст. банк мав лише одне агентство – у Києві. Однак функції останнього поширювалися на все Правобережжя. На 1897 р. лише в Київській губернії цьому банку були закладені 174 347 десятин землі вартістю 6680 тис. руб.150

Київський акціонерний земельний банк почав функціонувати 14 жовтня 1872 р. Територіально він охоплював чотири губернії: Київську, Чернігівську, Подільську та Волинську. Банк мав право видавати як довгострокові (до 66 років 2

місяців – під заставу землі та до 38 років 4 місяців – під заставу міської нерухомості), так і короткострокові позики. Для цього було відкрито 7 агентств. Щодо розміру капіталів банку, то на початку його основний капітал становив 1,5 млн руб., а в 1908 р. основний – 6 млн руб., запасний – 3 419 473 руб. 38 коп.151

НаПівдніУкраїниголовніпозиціївіпотечномукредитуваннізаймавБессараб- сько-Таврійський земельний банк. Його статут було схвалено 31 серпня 1872 р., а початковий основний капітал становив 1,5 млн руб. (6 тис. акцій по 250 руб. кожна). Банк був створений для видачі позик під заставу нерухомості й охоплював Бессарабську, Подільську, Таврійську, Херсонську губернії, Керч-Єнікольське та Одеське градоначальства, міста Катеринослав, Бахмут, Павлоград, Олександрівськ і Нікополь Катеринославської губернії. Відповідно він мав і найбільшу мережу агентств – 11152.

Із немісцевих земельних банків на українських теренах спробував закріпитися лише один – Донський банк, відкривши відділення у Бердянську. Отже, в іпотечному кредитуванні в Україні домінували саме місцеві банки. До того ж Харківський земельний банк займав одну з провідних позицій (поступаючись лише Московському) у межах всієї Російської імперії.

До установ довгострокового кредиту належали також два державні іпотечні банки – Селянський поземельний і Дворянський земельний. Селянський поземельний банк був заснований 10 квітня 1883 р. для «влаштування доступного селянам кредиту для купівлі землі». Того ж року було відкрито 11 його перших відділень, зокрема й у 7 українських губерніях. Клієнтами банку визнавалися сільські товариства, товариства, що складалися з трьох господарів, окремі селяни. Позики надавалися спершу на 24,5 або 34,5 року під 8,5% і 7,5% річних відповідно. Згодом максимальний термін позики було збільшено до 55,5 року. Розмір кредиту не мав перевищувати 75% від вартості землі. Однією з губерній, де функціонування банку набуло найбільшого розвитку, була Київська. За 1883–1910 рр. тут отримано 9010 позик, куплено 245 828 десятин землі на суму понад 40 млн руб.153

У 1885 р. з метою надання на пільгових умовах довгострокових позик спадковим дворянам під заставу їх земельної власності було створено Державний дворянський земельний банк. Позики надавалися під заставу маєтків або їх окремих частин на термін від 11 до 66,5 років. За обсягами здійснюваних операцій цей банк значно поступався Селянському, тому мав в Україні небагато філій.

Загалом у 1896 р. банківська мережа в українських губерніях була представлена 3 конторами та 15 відділеннями Державного банку, 7 відділеннями Селянського поземельного банку, 5 відділеннями Дворянського земельного банку й місцевими банками – 6 комерційними, 4 земельними та 38 міськими громадськими. Крім них функціонувало ще 20 відділень, 10 комісіонерств і 5 агентств 11 комерційних акціонерних банків Петербурга, Москви, Орла, Мінська, Таганрога й Ліона. З них найбільшу мережу філіалів, переважно у південному регіоні, відкрив АзовськоДонський банк. Продовжували існувати станові кредитні установи: сільський банк графині О.В.Браницької у Білій Церкві, Олександрівський Сумський селянський сільськогосподарський банк і Ренійський колоніальний банк154.

Міські громадські банки, відповідно до положення 1862 р., відкривалися у губернських, повітових і заштатних містах при місцевих органах самоврядування та під їхнім контролем. Основний капітал такого банку мав становити не менш як

646 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

10 тис. руб. У 1896 р. розміщення міських банків в українських губерніях мало такий вигляд: по 7 – у Чернігівській і Харківській, по 6 – у Херсонській і Таврійській, 5 – у Полтавській, 4 – у Катеринославській, 3 – у Київській155. Отже, найбільше їх було на Лівобережжі та Півдні України.

Основною організаційною формою регулярного кредиту на селі були сільські селянські банки. Проте розміщувалися вони нерівномірно не тільки по губерніях, але у межах кожної з них. На Правобережжі перше місце за кількістю таких банків займала Подільська губернія. На 1 січня 1899 р. у ній налічувалося 170 відповідних установ156.

Водночас на Правобережжі та Півдні України значну роль у кредитуванні дрібного та середнього, а почасти й великого, підприємництва відігравали приватні торгово-кредитні установи – банкірські доми і контори. Постійне організоване приватне кредитування зародилося в українських землях ще у першій половині ХІХ ст. у двох основних центрах – Бердичеві й Одесі. Відомо, що бердичівські банкіри займалися обслуговуванням Київського контрактового ярмарку. Вони давали гроші під облік векселів, сплачували за векселями та надавали позики під високі відсотки. При цьому вони позичали кошти не тільки власникам латифундій, а й поміщикам середньої ланки, відкупникам, промисловцям і навіть дрібним лихварям157. У діяльності одеських банкірів над грошово-позиковими операціями переважав торговий (комерційний) кредит.

У1860–1890-х рр. у зв’язку з попитом на короткотермінові кредити на вигідних умовах, котрий не могли задовольнити державні та інші банки, стрімко зросла кількість банкірських домів і контор. При цьому характерною для більшості з них була спеціалізація винятково на кредитно-фінансових операціях. У 1899 р. в українських губерніях функціонувала 71 банкірська установа, враховуючи відділення, зокрема, у Катеринославській – 5, Київській – 17, Волинській і Полтавській – по 3, Подільській і Харківській – по 8, Херсонській – 23, Чернігівській – 4. У Таврійській губернії банкірських домів і контор не було158. Хоч у загальній кількості торговопромислових підприємств банкірські установи становили дуже малий відсоток, проте обсяги їх оборотів і прибутків були досить значними. Так, одеські банкірські доми та контори кількісно становили лише 1%, тоді як їх обороти – більше половини від загального обсягу (50,2%), а прибутки – 6,8%159. Варто зауважити, що власники найбільших банкірських фірм відіграли значну роль у формуванні банківської системи Російської імперії. Вони були засновниками як місцевих, так

іінших провінційних, і навіть столичних акціонерних банків.

Удругій половині ХІХ ст. значного поширення набули установи дрібного (короткострокового) кредиту – товариства взаємного кредиту (приватні, земські, станові, міські), позиково-ощадні каси, позиково-ощадні та кредитні товариства.

Товариства взаємного кредиту почали утворюватися в Російській імперії з 1860-х рр. Найперше товариство було організоване у Санкт-Петербурзі у 1862 р. Сутність товариства полягала у тому, що позичальниками могли бути тільки учасники цієї кредитної установи, які вважалися її співвласниками. Однак багато хто

зчленів товариства вважали вигідним не брати в нього позики, а навпаки, розміщувати внески і після закінчення року отримувати на них дивіденди. У разі банкрутства товариства кожен із його членів ризикував лише вкладеною часткою свого капіталу.

Товариства взаємного кредиту функціонували у містах, містечках і великих селах. Найбільша кількість їх налічувалася в Подільській, Київській, Волинській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях. Вони акумулювали кошти переважно середнього і дрібного підприємництва. Деякі з товариств за своїми ресурсами не поступалися середнім акціонерним банкам. Так, Київське міське кредитне товариство (1885 р.) до 1900 р. щорічно надавало не менше 90–100 позик. Зокрема, у 1898 р. було видано 204 позики на 6 млн 49 тис. руб.160 Проте загалом до початку ХХ ст. заснування товариств взаємного кредиту просувалося повільно.

Державні позиково-ощадні (згодом – ощадні) каси почали відкриватися при відділеннях Державного банку з 1864 р. Відповідно до закону 1889 р. банк мав право створювати каси при поштово-телеграфних конторах. Так, у 1896 р. при повітових казначействах і відділеннях Держбанку оперувало 66 ощадних кас161.

Однак найбільшого поширення у пореформений період короткостроковий кредит набув на селі. Основними формами його організації були: волосні допоміжні позиково-ощадні каси, мирські капітали, позиково-ощадні та кредитні товариства. Допоміжні каси були створені ще у 1840 р. при волосних правліннях і призначалися для надання грошових позик державним селянам на розвиток їхнього господарства. Після 1866 р. волосні каси перейшли у відання селянських присутствій. У 1858 р. в українських губерніях налічувалася 371 допоміжна каса. У наступні роки їхня кількість зросла, як і обсяг коштів, якими вони оперували. Так, лише на Полтавщині у 1894 р. було 236 допоміжних кас із загальною сумою балансів у 4 млн 577,1 тис. руб.162

Крім допоміжних кас, дрібні позики колишнім державним селянам видавали так звані мирські добровільні капітали або каси, які створювалися сільськими громадами. Мирські капітали складалися з половини доходів з мирських оброчних статей, штрафів, доходів від найму громадських угідь тощо. У другій половині ХІХ ст. основним їх призначенням стало кредитування сільського населення. На 1 січня 1904 р. в 6 українських губерніях (в інших вони не зафіксовані) налічувалося 553 мирські капітали з балансом більше 3,5 млн руб. і загальною сумою позик 3,2 млн руб. Найбільше таких установ було у Подільській (214), Волинській (181) і Херсонській (83) губерніях163.

Після реформи 1861 р. у Російській імперії були здійснені перші спроби організації установ дрібного кредиту на засадах сільськогосподарської кооперації – позиково-ощадних товариств. Їхні статути базувалися на принципах існування установ дрібного кредиту, розроблених у 1850-х рр. у Німеччині Ф.Г.ШульцеДелічем. Група дрібних власників, яким потрібен кредит, недостатньо фінансово самостійна для того, щоб отримати його у банку, створювала товариство на паях, яке надавало своїм членам позики з власних коштів і кредитів, отриманих іншим чином164. Однак утворення позиково-ощадних товариств на таких засадах не було ефективним. Більшість із них була закрита після відкриття або нетривалого функціонування. Позитивні зрушення намітилися лише у середині 1890-х р. 1 червня 1895 р. було прийнято Положення про установи дрібного кредиту, в якому основною їх формою, поряд із позиково-ощадними товариствами, визнавалися кредитні товариства райффайзенівського типу. Від шульцеділічевських вони відрізнялися відсутністю пайового капіталу й наданням позик на тривалі терміни. Крім того, вводився жорсткий контроль за кооперативними установами165. З того моменту

648 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

створення відповідних товариств суттєво активізувалося. Так, з 1 січня 1897 р. до 1 січня 1902 р. кількість позиково-ощадних товариств по 9 українських губерніях зросла з 110 до 127. Найбільше їх налічувалося у Таврійській губернії166.

Отже, у другій половині ХІХ ст. в Україні була створена капіталістична кредитно-банківська система, яка складалась як з державних, так і приватних установ. Вона мала досить розгалужену мережу й охоплювала всі губернії, які входили до складу Російської імперії. І хоч українські акціонерні банки не відігравали значної ролі у системі російського фінансового капіталу, вони, разом з іншими місцевими кредитними установами, змогли достатньою мірою задовольнити потреби населення у кредиті й у цілому сприяли подальшому розвитку сільського господарства, торгівлі та промисловості.

Посилання до розділу 20

1.Історія України. – К., 2002. – С.154.

2.Там само.

3.Романцов В.О. Український етнос: на одвічних землях та за їх межами (XVIII–ХХ століття). –

К., 1998. – С.50-51.

4.Історія України. – С.155.

5.Крижанівська О.О. Селянське землекористування у пореформений період // Історія українського селянства: Нариси в 2 т. – Т.1. – К., 2006. – С.363.

6.Донік О.М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). – К., 2008. – С.49.

7.Там само. – С.50-51.

8.Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.). – К., 1999. – С.94.

9.Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: Соціально-політичні та економічні зміни 1917– 1920 рр. – К., 1996. – С.29.

10.Вєтрова Г.В. Формування промислового робітництва на Півдні України у другій половині ХІХ ст.

//Наук. пр. іст. факультету Запоріз. нац. ун-ту. – Запоріжжя, 2010. – Вип.28. – С.67.

11.Таблиця розроблена за: Вєтрова Г.В. Назв. праця. – С.68.

12.Там само.

13.Реєнт О.П. Назв. праця. – С.30.

14.Там само. – С.30-31.

15.Вєтрова Г.В. Назв. праця. – С.70.

16.Федоров В.А. История России: 1861–1917. – М., 2000. – С.15.

17.Там само.

18.Гурвич И.А. Экономическое положение русской деревни. – М., 1896. – С.13.

19.Там само. – С.14.

20.Чернышов И.В. Сельское хозяйство довоенной России и СССР. – М., Л., 1926. – С.27.

21.Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – Т.3. – К., 1978. – С.181.

22.Анфимов А.М. Карловское имение Мекленбург-Стрелицких в конце ХІХ – начале ХХ в. // Материалы по истории сельского хозяйства и крестьянства СССР. – Сб.V. – М., 1962. –

С.350.

23.Щербина П.Ф. Селянська реформа 1861 р. у Подільській губернії. (До питання про відрізки)

//З історії соціально-економічного розвитку та класової боротьби на Україні (ХVІ – початок ХХ ст.). – К., 1960. – С.198-214.

24.Костюшко И.И. Крестьянская реформа 1864 года в Царстве Польском. – М., 1962. – С.271.

25.Бойко В.М. Реформи державних селян другої половини XIX ст. в Лівобережній Україні: Автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. – Донецьк, 2001. – С.14 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ard/2001/01bvmplu.zip.

26.Ковальченко И.Д., Милов Л.В. Всероссийский аграрный рынок: ХVІІІ – начало ХХ века. – М., 1974. – С.255.

27.Радциг А. Влияние железных дорог на сельское хозяйство, промышленность и торговлю. – СПб., 1896. – С.131, 138, 141; Сельскохозяйственные и статистические сведения по материалам, полученным от хозяев. – СПб., 1891. – Вып.ІV.

28.Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60–90-х років ХІХ ст. – К., 1968. – С.52.

29.Лященко П.И. Хлебная торговля на внутренних рынках Европейской России. Описательностатистическое исследование. – СПб., 1912. – С.303.

30.Шевченко В.М. Скасування кріпосного права у 1861 році: спроба нетрадиційного аналізу. – К., 2008. – С.76-77.

31.Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.53.

32.Стоимость производства главнейших хлебов. – Вып.II: Министерство земледелия. Отдел сельской экономии и сельскохозяйственной статистики. – Пг., 1916. – С.209, 232, 251, 291, 293, 310, 312, 327, 329, 354, 356, 374, 389.

33.Борьбаспьянствомиэкспортсмертизаграницу: РечьВ.И.ДенисовавзаседанииГосударственного совета 15 января 1914 г. // Рус. экспорт. – 1914. – №1/2. – С.19.

34.Шевченко В.М. Назв. праця. – С.76.

35.ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.636. – Спр.391. – Арк.15; Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.61; Вестник русско-английской торговой палаты. – 1915. – №7/8. – С.242.

36.Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.65.

37.Кривченко Г.А. Производство масличных семян и маслобойная промышленность на Украине. –

К., 1919. – С.46, 48, 50, 56.

38.Вестник Всероссийской сельскохозяйственной палаты. – 1916. – №2/3. – С.48.

39.ЦДІАК України. – Ф.442. – Оп.533. – Спр.158. – Арк.22 зв.

40.Шевчук А.В. Поміщицькі господарства Волинської губернії після селянської реформи 1861 р. // Вісн. Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2008. – №1. –

С.169.

41.Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.57.

42.Там само. – С.68.

43.Там само. – С.69.

44.Там само. – С.72.

45.Бойко В.В. Размещение производительных сил в Таврической губернии во второй половине ХІХ вв. // Культура народов Причерноморья. – 2006. – №84. – С.11.

46.Підраховано за: Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.71.

47.Там само. – С.72-73.

48.Ландо В.М. Свеклосахарная промышленность Украины и аграрный вопрос. – К., 1920. –

Вып.1. – С.5.

49.Свод отчётов фабричных инспекторов за 1911 г. – СПб., 1912. – С.XLVI.

50.Подольский хозяин. – 1915. – №11/12. – С.31.

51.Записки Императорского общества сельского хозяйства Южной России. – Одесса, 1915. –

№11/12. – С.8.

52.Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку… – С.76.

53.Новиков А.А. История российского предпринимательства: Учеб. курс (учеб.-метод. комплекс) [Электронный ресурс] // Режим доступа: http://www.e-college.ru/xbooks/xbook034/book/index/ index.html?go=part-010*page.htm.

54.Історія створення Південно-Західної залізниці [Електронний ресурс] // Режим доступу: http:// www.uz.gov.ua/?m=all.road.southwest.history&lng=uk.

55.Кульчицький С.В. Залізничне будівництво в Україні 19 – початку 20 століть // Енциклопедія історії України: В 5 т. – Т.3: Е–Й. – К., 2005. – С.235.

56.Шевченко А.М. Розбудова залізничного транспорту в Південній Україні та його роль у поширенні зернового експорту в ІІ половині ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ − початку ХХ ст. – К., 2006. – Вип.11. – С.181.

57.Там само. – С.182.

58.Кульчицький С.В. Назв. праця. – С.237.

59.Там само. – С.236.

60.Там само. – С.237.

61.Там само.

650 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

62.Машкін О.М. Луганський паровозобудівний завод // Енциклопедія історії України: У 10 т. – Т.6:

Ла–Мі. – К., 2009. – С.288.

63.Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР (Дожовтневий період). – К., 1970. –

С.242.

64.Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у ХІХ ст. – К., 1972. – С.6-7.

65.Гуржій І.О. Зародження робітничого класу України (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.). – К., 1958. – С.4; Дерев’янкін Т.І. Промисловий переворот на Україні (Питання теорії та історії). –

К., 1975. – С.10, 11, 19-22.

66.Молчанов В.Б. Економічна історія: Навч. посіб. – Житомир, 2003. – С.68.

67.http://www.lytvyn-v.org.ua/history_of_ukraine/index.php?article=ch4_r6_p2.

68.Взято з: Мельник Л.Г. Назв. праця. – С.100.

69.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник. –

К., 1999. – С.470.

70.http://www.lytvyn-v.org.ua/history_of_ukraine/index.php?article=ch4_r6_p2.

71.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.465-466.

72.Мельник Л.Г. Назв. праця. – С.55.

73.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.479.

74.Молчанов В.Б. Назв. праця. – С.69.

75.Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Назв. праця. – С.472.

76.Ястребов В.І. З історії морського суднобудування в Росії і на Україні в дореволюційний період // Історія народного господарства і економічної думки Української РСР. – 1976. – Вип.9. – С.76.

77.Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні: В 3 ч. – Ч.ІІ. – К., 1962. – С.48.

78.Гуржій І.О. Розвиток промисловості України в системі всеросійського ринку (60–90-ті роки ХІХ ст.) // Укр. іст. журн. – 1966. – №10. – С.29-30.

79.Нестеренко О.О. Назв. праця. – С.49.

80.Гуржій І.О Розвиток промисловості… – С.30.

81.Довжук І.В. Промисловість Наддніпрянської України наприкінці XIX ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2001. – Вип.2. – С.18.

82.Там само. – С.21.

83.Нестеренко О.О. Назв. праця. – С.77-78.

84.Довжук І.В. Промисловість Наддніпрянської України… – С.19.

85.Підраховано за: Гуржій І.О. Розвиток промисловості… – С.30.

86.Орловський Б.М. Залізорудна промисловість України у 80–90-х роках ХІХ ст. // Укр. іст. журн. – 1971. – №4. – С.114.

87.Нестеренко О.О. Назв. праця. – С.93, 102-103.

88.Гуржій І.О. Розвиток промисловості… – С.33.

89.Нестеренко О.О. Назв. праця. – С.115.

90.Там само. – С.125.

91.Буравченко Р.В. Технічне забезпечення цукрової промисловості України у ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2003. – Вип.6. – С.44.

92.Москалюк М.М. З історії розвитку цукрової промисловості в Україні у другій половині XIX – на початку XX ст. // Укр. іст. журн. – 2008. – №2. – С.77.

93.Див.: Довжук І.В. Харчова промисловість Наддніпрянської України в другій половині ХІХ ст.: деякі аспекти розвитку // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2005. – Вип.10. –

С.28.

94.Москалюк М.М. Розвиток харчової промисловості на Правобережній Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.): Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Черкаси, 2005. – С.12 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ard/2005/05mmmpps.zip.

95.Гуржій І.О. Розвиток промисловості… – С.35; Нестеренко О.О. Назв. праця. – С.150.

96.Довжук І.В. Харчова промисловість… – С.29.

97.Нестеренко О.О. Назв. праця. – С.160.

98.Там само. – С.155-156.

99.Довжук І.В. Харчова промисловість… – С.30.

100.Там само. – С.31.

101.Там само. – С.30.