Економічна Історія України том 1

632 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

рубежі ХІХ–ХХ ст. серед найпотужніших було підприємство купця В.Єфімова, що на той час перетворилося на акціонерне товариство Деміївської парової фабрики шоколаду і цукерок фірми «Валентин Єфімов» (нині – Фабрика ім. Карла Маркса концерну «Roshen») із річною валовою виручкою 120 тис. руб.102

З інших промислових галузей все більшого розвитку набувало целюлознопаперове виробництво в українських губерніях, особливо Волинській, Подільській і Київській. Зокрема, тут були організовані підприємства у Рудні Почаївській, Коростишеві, Малині, Дитятках, Моквині, Чижівці, Сутисках. У 1880–1890-х рр. паперопереробні фабрики з’явилися ще у Змієві Харківської губернії та Одесі.

У 1870-х рр. були утворені дві великі акціонерні компанії у цій галузі – Малинська письмово-паперова фабрика й Дитятківське товариство. На першій у 1881–1885 рр. в середньому вироблялося 14–15 тис. пудів паперу на рік. За десять наступних років значно зросли не лише валові показники – у 1897–1898 рр. вироблялося 45,1–48,2 тис. пудів паперу, а й розширився асортимент продукції. Дитятківське акціонерне товариство на рубежі ХІХ–ХХ ст. посіло одне з провідних місць у галузі. В 1899 р. на трьох фабриках сукупно вироблялося 500 тис. пудів поштового, міністерського, письмового, книжкового, газетного, друкарського, мундштучного, кольорового, обгорткового, цукрового й інших видів паперу та картону. Складські приміщення товариства розташовувалися в різних містах Російської імперії – Києві, Одесі, Севастополі, Кишиневі, Москві, Харкові, Баку та ін. 103

Крім охарактеризованих вище галузей промисловості, в Україні було чимало інших, переважно місцевого значення – суконна, салотопна, фарфоро-фаянсова, селітроварна, будівельна, скляна тощо.

Розвиток промисловості в Україні у пореформений період мав свої особливості. По-перше, він відбувався вищими, порівняно з загальноімперськими, темпами. По-друге, вирізнявся високим рівнем концентрації виробництва й значними іноземними капіталовкладеннями. По-третє, змінилася структура промисловості. Якщо до реформи 1861 р. і в перші два десятиріччя після неї провідні позиції займала харчова галузь, то з 1880-х рр. – важка індустрія. По-четверте, у зв’язку зі спеціалізацією виробництва намітилася територіальна диспропорційність. На Півдні та Сході України були створені потужні промислові райони загальноімперського значення, в яких сконцентрувалася і велика частина продуктивних сил. Водночас інші українські території не мали такого промислового потенціалу. У цілому ж у результаті посиленої індустріалізації Україна стала одним із найрозвиненіших економічних регіонів Російської імперії.

7. Внутрішня торгівля

Після реформи 1861 р. в Російській імперії відбувалося інтенсивне розширення внутрішнього ринку. Одним із найважливіших засобів у посиленні міжрегіональних економічних зв’язків була внутрішня торгівля, яка у той час зазнала суттєвих перетворень. Її характеризували не лише зростаючі обсяги товарообороту, а й зміни у географічному розміщенні торгових центрів. Причини цього полягали у перерозподілі продуктивних сил у зв’язку з розвитком промисловості, особливо важкої, а також знаходженні населених пунктів від залізничних магістралей і річкових пароплавних шляхів сполучення.

Подальша господарська спеціалізація Правобережної, Лівобережної та Південної України зумовила злиття окремих територіальних ринків в єдиний всеукраїнський. Але національний ринок перебував під впливом загальноросійського, хоча мав власні самобутні риси.

Основними формами організації внутрішньої торгівлі були ярмаркова, базарна та стаціонарна (постійна) торгівля. У пореформений період значну роль у внутрішній торгівлі продовжували відігравати ярмарки. Якщо на початку 1860-х рр.

вУкраїні їх налічувалося понад 2 тис., то в 1895 р. кількість ярмарків становила 4250, а за десять наступних років зросла до 5600104. Як і раніше, вони відбувалися

вусі пори року й приурочувалися зазвичай до релігійних свят. Однак з розвитком ринкових відносин, товаризацією сільського господарства, стрімкою індустріалізацією, побудовою залізниць, удосконаленням водних шляхів, розширенням мережі постійної торгівлі та функціонуванням бірж ярмаркова торгівля зазнала істотних змін. В одних місцях вона занепала, в інших, навпаки, зростала. Крім того, змінилися форми й методи купівлі-продажу товарів. Частіше стали застосовувати оптову торгівлю за зразками й з аукціонів.

Удругій половині ХІХ ст. збільшилася кількість дрібних ярмарків, на які регулярно привозили товари з торгово-промислових центрів. Вони обслуговували порівняно невеликий район, переважно навколишні населені пункти. Особливо значущими такі ярмарки були у сільській місцевості, де бракувало закладів стаціонарної торгівлі. Натомість обсяг товарообігу деяких великих ярмарків суттєво скоротився. Інші ж, навпаки, завдяки залізницям розширювалися, перетворюючись на міжрегіональні та всеросійські торгові осередки.

Дрібні ярмарки тривали лише один-два дні. У 1894 р. одноденні ярмарки становили понад 64% загальної їх кількості105. Вони радше нагадували великі святкові базари, на яких переважно продавали у роздріб сільськогосподарську продукцію, кустарні й частково фабрично-заводські вироби.

Великих оптових ярмарків було не так вже й багато. Проте вони вирізнялися обсягом торгівлі й мали не тільки регіональне, а й загальноімперське значення. Так, на Лівобережжі відомими на всю країну були чотири харківські ярмарки (Хрещенський, Троїцький, Успенський, Покровський), Іллінський у Полтаві, Маслянський, Вознесенський і Михайлівський у Ромнах, Воздвиженський у Кролевці. На Правобережжі найзначнішими були Контрактовий (Стрітенський) ярмарок у Києві, Петропавлівський у містечку Ярмолинцях і Троїцький (Травневий) у м. Балті (Подільська губернія). На Півдні України головними ярмарками вважалися Петропавлівський у Катеринославі, Георгіївський у Єлисаветграді та Покровський у Вознесенську.

Найбільшим осередком ярмаркової торгівлі на територіях, що входили до складу Російської імперії, був Харків з чотирма ярмарками, що мали всеросійське значення. Сюди доправляли на продаж велику кількість різних тканин, оброблених шкір, виробів із металу з центральних губерній Росії, Прибалтики та Польщі. Ці товари, пройшовши через ярмарок, розвозилися по всій Україні, в Бессарабію й на Кавказ. Своєю чергою з харківських ярмарків вивозили чимало товарів місцевого виробництва, зокрема, вовну, цукор, необроблені шкіри, зерно, тютюн, сало тощо. В 1895 р. на харківські ярмарки загалом було привезено товарів на суму 49 млн руб., а продано на 35 млн руб.106

634Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

Упореформений період продовжували функціонувати оптові ярмарки, які спеціалізувалися на купівлі-продажу переважно якогось одного товару. Так, у Херсонській, Катеринославській, Харківській і Полтавській губерніях відбувалися ярмарки, що вирізнялися торгівлею великої рогатої худоби. Причому останню закуповували не тільки місцеві підприємці, а й петербурзькі, московські, тульські, орловські, варшавські та інші скупники. Лише у січні-травні 1890 р. в Петербург було доставлено близько 39 тис. голів так званої черкаської худоби, з яких на українські губернії припадало близько 25 тис.107, тобто 64% усієї поставки.

Головним центром торгівлі виробами текстильної промисловості був Харків. Наприкінці ХІХ ст. на трьох його ярмарках – Хрещенському, Покровському й Успенському – мануфактура становила 40% привезених і 70% усіх проданих товарів108. Місцевий Троїцький ярмарок спеціалізувався на оптовому збуті вовни. І хоча довіз останньої з кожним роком зменшувався, ярмарок залишався практично єдиним місцем, де власники суконних фабрик укладали угоди на поставку вовняної сировини. Свою специфіку мав київський Контрактовий ярмарок, який славився значними операціями купівлі-продажу цукру та збіжжя. Останнє переважало й в асортименті товарів Успенського ярмарку у Нікополі. Великі партії зерна звідси відправляли у чорноморські порти на експорт.

Поряд із названими вище спеціальними ярмарками в Україні було чимало кінних. Найважливіші з них збиралися в Балті, Бердичеві, Полтаві, Білій Церкві, Єлисаветграді. В 1896 р. загалом в українських губерніях налічувалося 170 кінних ярмарків. Більша їх частина припадала на Лівобережжя – 87. У Правобережній і Південній Україні таких ярмарків відбувалося майже порівну – 42 і 41 відповід-

но109.

Слід зауважити, що наприкінці ХІХ ст. на великих ярмарках активізувалася діяльність різних торгових фірм і акціонерних компаній. Уже в 1895 р. на ярмарках Харкова було представлено 439 фірм, а через два роки тільки на трьох ярмарках (Троїцькому, Успенському та Покровському) їх кількість збільшилася майже в

3рази (1260)110. У цілому ж українські оптові ярмарки відігравали важливу роль у подальшому розширенні міжрегіональних економічних зв’язків у системі всеросійського ринку.

Важливе значення у внутрішній торгівлі мали базари. Вони становили собою ту первинну ланку, через яку здійснювали зв’язок між містом і селом та обмінювали промислові й сільськогосподарські товари. Базари також були засобом втягування безпосередніх виробників у постійні ринкові зв’язки. На них передусім реалізовувались залишки продукції селянських господарств і вироби кустарів.

На 1861 р. у містах України був 12 141 базар, причому один раз на тиждень базари відбувались у 34 містах, двічі на тиждень – у 41, тричі на тиждень – у 13 і щоденно – в 9 містах. У пореформений період значно зросла кількість як базарів, так і днів, у які вони збиралися. До того ж у 1880–1890-х рр. ринки все частіше відкривали у селах, а не тільки в містах. У 1900 р. вони функціонували в 940 населених пунктах і торгували загалом 77 тис. днів на рік. У великих містах звичним явищем стало щоденне збирання кількох базарів у різних районах. Зокрема, у Харкові та Одесі їх було по 5, а в Києві – 8111. Незважаючи на це городяни часто виступали за збільшення кількості базарів. Подекуди останні витісняли навіть яр-

марки. Так, у 1890 р. товарообіг базарів на Херсонщині перевищував товарообіг ярмарків. І якщо кількість перших зростала, то других – зменшувалась. У цілому на рубежі ХІХ–ХХ ст. загальна сума оборотів базарної торгівлі в Україні перевищувала 80 млн руб.112

Найбільше на базарах торгували сільськогосподарською продукцією місцевого виробництва, насамперед хлібними культурами, птицею і худобою. Наприклад, наприкінці 1890-х рр. на ринки Харкова щорічно доставляли від 80 до 100 тис. четвертей пшеничної та житньої муки, до 140 тис. четвертей вівса, 15–20 тис. четвертей різних круп, 3–4 тис. четвертей ячменю113. Асортимент базарної торгівлі багато в чому залежав від сільськогосподарської спеціалізації регіону. Зростаючі потреби жителів міст і містечок у фруктах і овочах зумовили розвиток товарного садівництва та городництва, продукція яких стала постійним предметом торгівлі на ринках. Чимало тут продавалося й товарів кустарного виробництва. Зокрема, попитом користувалися дерев’яний і глиняний посуд, домоткане полотно, саморобні меблі тощо. З часом асортимент товарів суттєво розширили за рахунок промислових виробів, які привозили не лише з навколишньої місцевості, а й з віддалених губерній.

Міські ринки мали безпосередній зв’язок зі стаціонарною торгівлею, поступово перетворюючись на різновид останньої. По-перше, на них продавали сільськогосподарську продукцію, запасами якої поповнювали міські продуктові крамниці. По-друге, торгівля тут велася переважно з постійних місць, за які підприємці сплачували досить високу орендну плату. По-третє, чимало магазинів та інших торгових закладів відкривалося саме на базарних площах. Причому в них можна було придбати не тільки харчі, а й тканини, готовий одяг, взуття, ювелірні прикраси, вироби з металу тощо. Водночас базари були тісно пов’язані як з оптовими ярмарками, так і з товарними біржами. Останні у пореформений період стали відігравати дедалі більшу роль у внутрішній торгівлі України.

Найдавнішою й найвідомішою з українських бірж була Одеська (1796 р.). На ній укладалася переважна більшість угод із зерном, що експортувалося за кордон. Крім того, вона була одним із головних центрів фондової торгівлі Російської імперії й до 1890-х рр. єдиним таким в Україні. Обсягами операцій виділялися також Київська (1869 р.), Харківська (1876 р.) і Миколаївська (1886 р.) біржі. Головним товаром Київської був цукор, угоди на котрий укладалися під час ярмарків. Харківська біржа спеціалізувалася на мануфактурних товарах і вовні, Миколаївська – переважно на купівлі-продажу зернових культур. Загалом наприкінці ХІХ ст. в Україні налічувалося 5 товарних бірж – крім названих, була ще Кременчуцька (1834 р.) – із 24, що функціонували у Російській імперії.

Виникнення й розширення біржової торгівлі було закономірністю, оскільки зростання обсягів виробництва продукції, як промислової, так і сільськогосподарської, викликало необхідність у спеціальних установах, що забезпечували б можливість постійного здійснення операцій із великими партіями товарів та регулювали б ціни на них. Такими установами стали товарні біржі. Переважна їх більшість відповідала потребам внутрішнього ринку.

Швидко зростала постійна торгівля. Якщо в 1861 р. стаціонарних торговельних закладів (магазинів, крамниць, складів, шинків, ларьків, яток, ресторанів, буфетів тощо) налічувалося 33,2 тис., то в 1900 р. – майже 87 тис.114 В умовах стрім-

636 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

кого індустріального прогресу постійна торгівля набула нових форм. Неухильно збільшувався її обсяг й урізноманітнювався асортимент товарів.

Розширення мережі стаціонарних торгових закладів відбувалося нерівномірно у різних регіонах України. Інтенсивніше воно здійснювалося там, де сільське господарство все більше орієнтувалось на товарне виробництво, розвивалась промисловість і постійно зростала чисельність неземлеробського населення. Насамперед такі процеси були характерними для Катеринославської, Київської, Харківської та Херсонської губерній. У 1895 р. їхня частка у загальній кількості закладів постійної торгівлі в Україні становила понад 70%115. При цьому останні переважно концентрувалися у великих містах, таких як Одеса, Київ, Харків, Катеринослав, Миколаїв, Бердичів, де їх налічувалося по кілька тисяч. Так, у 1890 р. на території Києва функціонувало 4648 закладів стаціонарної торгівлі116.

Оскільки постійна торгівля була здебільшого міською, розмір її обігу багато в чому залежав від рівня економічного розвитку того чи іншого міста, соціального складу й чисельності його населення. Зокрема, на Одесу припадало 36% усіх оборотів стаціонарної торгівлі українських губерній, а на Київ – більше третини оборотів Південно-Західного краю. Загалом у 1890-ті рр. через мережу стаціонарних торговельних закладів України розпродувалося товарів на 1,35 млрд руб., тоді як щорічний сумарний обіг ярмаркової й базарної торгівлі становив близько 225 млн руб.117 Це означає, що постійна торгівля перетворилася на основну форму внутрішньої торгівлі в країні.

Після реформи 1861 р. значно розширився товарний асортимент і поглибилася спеціалізація постійної торгівлі. Як і раніше, важливу роль відігравала реалізація харчових припасів. Крім великих і дрібних торгових закладів, продукти продавали ресторани, буфети в готелях, на вокзалах, у портах, а також їдальні й харчевні. Провідне місце у цій торгівлі посідала хлібна продукція, як у зерні, так і у вигляді хлібобулочних і круп’яно-макаронних виробів. Постійно зростав попит на цукор, який збували переважно через роздрібну торгівлю. З 1890-х р. збільшилися обсяги продажу курячих яєць і риби. Й хоча частка продовольчих товарів у загальному обсязі стаціонарної торгівлі була доволі значною, головні позиції обіймали не вони, а текстильні вироби. Причому торгівля мануфактурою поширювалась не тільки в містах, а й у сільській місцевості. До того ж населення дедалі більше віддавало перевагу придбанню готового одягу. Наприклад, у Херсонській губернії наприкінці ХІХ ст. продавалося 5,4% загальноімперського виробництва останнього. Її випереджали лише Московська, Петербурзька та Варшавська губернії118. Саме в цій галузі постійної торгівлі спостерігалася вузька спеціалізація. Були окремі магазини, що продавали одяг для жінок, дітей, чоловіків і незаможних верств населення.

Суттєво розширилася галантерейна торгівля, товари для якої магазини і крамниці отримували з центральних районів Російської імперії, Польщі та великих українських міст, зокрема Одеси й Києва. Певне місце в асортименті стаціонарної торгівлі посідали книги та предмети для письма. Також збільшилася мережа закладів із продажу палива (дров, вугілля, гасу) та металевих виробів.

Посилення урбанізаційних процесів і швидкий розвиток промисловості сприяли посиленню торгівлі деревиною й будівельними матеріалами. У поліських районах Волинської, Київської і Чернігівської губерній були створені спеціальні

установи для збуту лісоматеріалів, які звідти відправляли як у суміжні губернії, так і в Бессарабію, Центральну та Південну частини Європейської Росії. Великим попитом користувався волинський паркет, який доставляли в магазини і склади Петербурга, Москви й інших міст119.

У стаціонарній торгівлі, як і в інших сферах економіки, відбувалася концентрація капіталів. Це знайшло свій вияв у створенні багатопрофільних гастрономів й універмагів, а також у домінуванні на ринку окремих товарів великих торгових домів і акціонерних компаній.

Отже, у пореформений період в Україні успішно розвивалися всі форми внутрішньої торгівлі – ярмаркова, базарна та постійна. Виконуючи свою функцію обігу товарів зі сфери виробництва у сферу споживання, внутрішня торгівля не тільки віддзеркалювала рівень розвитку ринкових відносин, а й своєю чергою стимулювала їхній подальший поступ.

8. Економічні зв’язки України з іншими країнами

У другій половині ХІХ ст. українські території, що входили до складу імперії Романових, дедалі більше втягувалися у сферу загальноросійських зовнішньоторговельних зв’язків і світовий ринок. Зростання товарності сільського господарства, наявність великої кількості зерна та підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили інтенсифікацію експорту останнього, особливо з чорноморсько-азовських портів. Середньорічний вивіз зерна з країни в 1896– 1897 рр. порівняно з 1861–1865 рр. збільшився майже в 6 разів (із 74,9 до 433,9 млн пудів). За той же період експорт збіжжя через названі порти зріс у 6,7 раза (з 45,4 до 304,3 млн пудів) і становив понад 70% його загального вивозу120.

Суттєве значення для зростання зернового експорту з південних портів мало залізничне будівництво. У 1889 р. Курсько-Харківська-Азовська залізниця доставила в порти 8,6 млн пудів зерна, що становило 76,4% усього перевезеного хліба магістраллю, Харківсько-Миколаївська підвезла до цих портів 10,9 млн пудів (56%), а Південно-Західна – 43,2 млн пудів зерна (68,2%). У наступному році зазначені магістралі перевезли його до південних гаваней відповідно 9,2 млн (80%), 15,2 млн (70,9%), 47,3 млн пудів (81,3%)121. Найважливішими з цих портів були Одеса, Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Бердянськ, Севастополь.

Чимало збіжжя з українських губерній вивозилося й через балтійські порти та сухопутні митниці. Так, у 1895 р. тільки залізницями через балтійські порти було продано за кордон 7,7 млн пудів. Із Подільської й Волинської губерній у 1862–1864 рр. через Волочиську, Гусятинську, Дружкопільську, Ісаківецьку та Радзивілівську митниці в середньому щорічно вивозили по 333 тис. пудів зерна, а в наступні три роки – по 1,5 млн пудів122.

Із хлібних культур провідне місце в експорті посідала пшениця, далі – ячмінь і жито. Так, середньорічний вивіз пшениці в 1896–1897 рр. був у 4,3 раза більший, ніж у 1861–1865 рр. (216,4 і 50,1 млн пудів відповідно). А експорт її через чорноморсько-азовські порти за ці роки зріс у 4,5 раза (з 40,3 до 182,5 млн пудів)123. Серед країн-споживачів української пшениці були Англія, Голландія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Туреччина, Австро-Угорщина, Португалія, Норвегія, Швеція й ін.

638 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

Швидко зростав на світовому ринку попит на ячмінь, що зумовило розширення його посівів у Південній Україні. Відповідно зросли й обсяги його експорту. В окремі роки вивіз цієї зернової культури з чорноморсько-азовських портів дорівнював десяткам мільйонів пудів (80–90% загальноімперського експорту). Зокрема, в 1886–1890 рр. з цих портів його в середньому щорічно відвантажувалося по

5,1 млн пудів (81,3%), у 1891–1895 рр. – 83,6 млн (90,4%), і в 1896–1897 рр. – по

76,5 млн пудів (89,5%). У пореформений період експорт жита з південних портів загалом збільшився і наприкінці ХІХ ст. у середньому становив 43,8 млн пудів на рік124. Проте за обсягами вивозу в 1890-х рр. цей злак став поступатися ячменеві майже вдвічі.

Чимало вивозилося з України борошна, переважно на ринки Близького Сходу й у країни Північної Європи. Проте його відправка за кордон порівняно з експортом зерна була незначною, оскільки вітчизняні борошномели віддавали перевагу внутрішньому збуту. Втім, із 1880-х рр. спостерігалося зростання експорту висівок, що були побічним продуктом переробки зерна на борошно. У великих обсягах цей товар відправлявся на європейський ринок з України як залізницями, так і морським транспортом. Тільки у 1894 р. з Одеського порту було відвантажено близько 1 млн пудів висівок, зокрема, в Німеччину – 320, а в Данію – 250 тис. пудів125.

Поряд з продуктами землеробства з українських губерній за кордон вивозилася значна кількість продукції тваринництва: коні, рогата худоба, вівці, свині, вовна, необроблені та оброблені шкіри, вершкове масло, сало (смалець), м’ясо тощо.

У 1860–1870-х рр. спостерігався інтенсивний вивіз великої рогатої худоби: експортувалося від 30 до 86 тис. голів. Однак із 1880-х рр. він поступово зменшувався, й у 1890-х рр. не перевищував 10–17 тис. голів126. Причиною було значне скорочення кормової бази тваринництва за рахунок збільшення посівних площ. На ринки Центральної Європи рогата худоба вивозилася з України переважно через Сосницьку сухопутну заставу, а на Близький Схід і в Західну Європу – через порти Одеси, Миколаєва, Херсона, Севастополя, Феодосії, Керчі, Бердянська та Маріуполя127. Основними країнами-імпортерами української та російської худоби були Австро-Угорщина, Німеччина, Італія, Англія, Франція, Греція, Єгипет, Китай і Персія.

Україна, маючи розвинене вівчарство, насамперед у південних губерніях, постачала на зовнішній ринок велику кількість овець та овечої вовни. Лише з Одеси

в1886–1890 рр. щорічно відправляли у середньому по 74,3 тис. овець128. Через європейські кордони Російської імперії в 1861–1865 рр. вивозили 1188 тис. пудів, а в 1886–1890 рр. – 1839 тис. пудів вовни. Причому Україна давала понад 50% загального її експорту з країни, зокрема основну частину тонкорунної (мериносової)129. Однак в останньому десятиріччі ХІХ ст. вивіз продукції вівчарства за кордон з українських губерній зазнав суттєвого скорочення, що пояснюється занепадом цієї галузі тваринництва та сильною конкуренцією австралійської вовни.

Експорт домашньої птиці розпочався з середини ХІХ ст. Але до 1876 р. вивіз відбувався переважно з прикордонних губерній і мав випадковий характер130. Згодом його інтенсивність зросла і вже у 1881–1885 рр. він становив 1,2 млн штук, а

в1897 р. – 6,2 млн штук. За кордоном надзвичайно цінувалося не тільки м’ясо домашньої птиці, а й біле пір’я та пух. З 1890-х рр. розпочався також масштабний експорт курячих яєць на ринки європейських країн. Загалом у 1891–1895 рр. з Росій-

640 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

європейському імпорті Російської імперії постійно зростала й у 1883–1890 рр. становила 11%. У 1895 р. через цей порт найбільше було привезено: кам’яного вугілля (5857 тис. пудів), свіжих і сухих фруктів (2267 тис. пудів), заліза, чавуну і сталі (1785 тис. пудів), бавовни і бавовняної пряжі (1640 тис. пудів), машин і апаратів (369 тис. пудів), свинцю, олова та міді (206 тис. пудів), чаю й кави (178 тис. пудів), оливи й інших олій (134 тис. пудів), прянощів (73 тис. пудів)135. Доставлялися товари в місто з різних країн Європи, Азії, Африки та Америки. З відкриттям Суецького каналу Одеса стала своєрідним складом продукції, що привозилася зі Сходу для всієї Російської імперії. Також вона набула великого значення як міжнародний транзитний центр, ставши сполучною ланкою між Середнім Сходом і Європою. Через неї йшли і практично всі вантажі, які направлялися на Далекий Схід.

Чимало іноземних товарів призначалися для споживання в межах України. Проте Одеса була одним із лідерів у Російській імперії зі ввезення окремих видів продукції, зокрема цитрусових, маслин, чаю та рису. Водночас з розвитком відповідних вітчизняних галузей промисловості скоротився ввіз цукру, тютюну, тваринного масла та деяких інших товарів.

Із сухопутних митниць України обсягами імпортної торгівлі вирізнялися Волочиська і Радзивілівська. У 1879–1890 рр. через них щорічно ввозилося товарів у середньому на 8,4 млн руб.136

Важливою формою економічного співробітництва України з іншими країнами у пореформений період було залучення іноземних інвестицій. Урядова політика царської Росії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. була спрямована на стимулювання зростання індустрії, передусім важкої, саме за рахунок іноземних капіталів. Необхідність цього зумовлювалася слабким розвитком внутрішнього ринку, нестачею власних капіталів та низькою активністю вітчизняних підприємців. Тому владою були розроблені законодавчі та інші регуляторні механізми, які сприяли іноземним капіталовкладенням. Зокрема, в законах закріплювався принцип рівності російських і іноземних підданих у підприємницькій діяльності, а порядок відкриття іноземних компаній був таким же, як і для вітчизняних. Серед інших методів широко застосовувалися державне фінансування, субсидування, регулювання цін, державна система замовлень. Сприяли притоку іноземних капіталів і митно-протекціоністська політика уряду та проста система оподаткування. Важливе значення мала фінансова реформа 1895–1897 рр., унаслідок якої було досягнуто стабілізації рубля і встановлено золотий монометалізм. Усі ці заходи досягнули поставленої мети – в імперію пішли потоки коштів з інших країн. Лише за останнє десятиліття XIX ст. обсяг іноземних інвестицій в промисловість і банківську систему Росії зріс від 214,7 до 911 млн руб. До 96% всіх іноземних капіталів припадало на чотири європейські держави: Францію, Англію, Німеччину і Бельгію, при цьому кожна з них мала свої галузеві пріоритети137. Найбільшими інвесторами були бельгійські, французькі, американські, німецькі й англійські підприємці.

Значна частина іноземних інвестицій надійшла саме в українську промисловість, насамперед, гірничорудну, металургійнутамашинобудівнугалузі. Так, у1872– 1900 pp. іноземцями було організовано 20 великих акціонерних кам’яновугільних товариств: Рутченківське, Катерининське, Микитівське, Голубівське, Корсунське, Петрово-Мар’ївське, Російсько-Донецьке та ін. Найбільше шахт у Донбасі належало французьким і бельгійським компаніям (до 60% видобутку вугілля)138. Тільки за