Економічна Історія України том 1

робітника на фабриці остаточно зводилася нанівець, однак виділилася верхівка кваліфікованих технічних кадрів і технічних керівників; зниження вимог до кваліфікації робітника дало можливість у широкому масштабі застосовувати жіночу й дитячу працю64.

Загалом промисловий переворот – це перехід від мануфактури, яка базувалася на високому ступені розподілу ручної праці та мала ремісничу техніку, до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною.

Увітчизняній історичній науці відсутні єдині підходи стосовно часових меж

іетапів розвитку промислового перевороту в Україні65. Загалом промисловий переворот на українських землях імперії Романових розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччиною у 30–40-х і завершився

в70–80-х рр. ХІХ ст.

Істотне запізнення промислового перевороту в Україні пояснювалось економічною відсталістю Російської імперії. Протягом першої половини ХІХ ст. продовжувала існувати кріпосницька система, яка негативно впливала на розвиток сільського господарства, формування ринку вільнонайманої робочої сили для промисловості. У середині ХІХ ст. більшість підприємств становили міські та сільські кустарні промисли, ремісничі майстерні, мануфактури, засновані на ручній техніці та примусовій праці кріпаків. Гальмувала розвиток промислового виробництва також недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.

У суспільстві домінуючою була ідея російської «аграрності», хоча цар Петро І своїми заходами штучно створював промислову структуру господарства. Згідно з цією ідеєю Росія мала залишитися землеробською країною і не була готова до скасування кріпосного права. Економічна політика російських імператорів в першій половині ХІХ ст. відповідала, насамперед, інтересам дворянства, і на перших етапах допомога промисловому підприємництву була незначною.

Промисловий переворот в Україні розпочався з харчової промисловості, а саме цукроваріння. У цукровиробництві почали застосовувати машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку для випарювання й згущення цукробурякового соку. Справжній переворот у цукровій промисловості України пов’язаний з діяльністю «Торгового дому Яхненків і Симиренка». На орендованій у поміщиків Березовських землі в Ташлику вони збудували перший в Росії паровий цукрово-рафінадний завод (1843 р.), устаткований за останнім словом техніки з використанням французьких технологій цукрового виробництва.

Економічні успіхи цукрозаводчиків спонукали до поширення цукроваріння в Україні. Загальна кількість цукроварень у 1858 р. зросла до 222, з них «парових» було 90. Проте цукровиробництво як галузь підприємництва ґрунтувалося на примусовій праці кріпосних селян, що переважала у 40–50-х рр. Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на вільнонайману працю) на фабрику66. Машинна індустрія в цукровій

Головним районом борошномельної промисловості був Південь України. Найбільшими центрами парового млинарства у 1878 р. були Одеса (21 паровий млин), Катеринослав (9), Херсон (4).

Поряд з іншими харчовими виробництвами порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для якого було насіння льону, коноплі, соняшнику. Особливо високих темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х рр. Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму 2602 тис. руб.69

Технічне переоснащення відбувалося і в тютюновій промисловості України. Історично склалося так, що постачальником тютюну були Чернігівська та Полтавська губернії, а центрами його переробки – Південь і Правобережжя. В Україні виготовлялося 20–40% тютюнової продукції Російської імперії. Промисловий переворот у цій галузі розпочався пізніше, ніж у цукровій і борошномельній. Індустріалізація та вдосконалення виробництва гальмувалися через широке використання в галузі дешевої праці жінок і дітей. Наприкінці ХІХ ст. паровими та гасовими двигунами була устаткована лише половина галузі, хоч і тут відбувався процес концентрації виробництва. Якщо у 1865 р. в Україні працювало 109 фабрик, то у 1895 р. їхня кількість зменшилася до 7270.

У текстильній галузі найбільш розвиненим було виробництво сукна. На початку ХІХ ст. панівне становище в цій галузі займали поміщицькі мануфактури, частка яких у загальному обсязі виробництва становила 65,5%, а центром її було Правобережжя. Протягом 30–50-х рр. зросло значення мануфактур, заснованих на вільнонайманій праці. У 1860 р. працювало 26 вотчинних мануфактур і 22 підприємства на вільнонайманій праці, масштаб виробництва яких зріс до 53% від загального обсягу проти 25,3% у 1823 р. Центр виробництва перемістився на Лівобережжя у посад Клинці. Вже у 1845 р. тут на 10 мануфактурах застосовувалось 283 машини різних найменувань. Проте з усіх 15–16 операцій технологічного процесу виготовлення сукна машини застосовувалися фактично лише у двох – чесанні та прядінні. Майже всі машини клинцівських мануфактур були подібні на ремісничі знаряддя, оскільки роль рушійної сили виконували самі люди або худоба. У 1860 р. застосовувалися лише 17 парових машин загальною потужністю 240 к.с. Технічний прогрес на суконному виробництві у м. Дунаївці Подільської губернії не досяг навіть рівня клинцівських мануфактур. Перші машини з’явилися тут у середині 40-х рр. ХІХ ст.71

Промисловий переворот спричинив масове застосування машин у різних галузях виробництва. Зростаючий попит на машини та механізми викликав розвиток машинобудування, яке спочатку представляли мідярні. У 1860 р. в Україні налічувалося 17 таких підприємств. Незважаючи на те що основна їх частина ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм належала важлива роль як у постачанні обладнання винокурній і цукровій промисловості, так і в задоволенні різноманітних потреб населення. На час реформи 1861 p. в українських губерніях імперії Романових було не менше, ніж 20 машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1231 тис. руб. Майже 88% цієї суми припадало на заводи Київської, Волинської, Катеринославської, Херсонської губерній. Водночас багато машин ввозилося з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин протягом 1850–1860 pp. зріс

624 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

більш ніж утричі. Застосування на практиці нової техніки сприяло підвищенню продуктивності праці промислових робітників72. Загалом машинобудування, за винятком сільськогосподарського, розвивалося повільно. У 1884 p. в українських губерніях Російської імперії працювало 75 машинобудівних підприємств (без Таврійської губернії). Протягом 80-х рр. сформувалися два райони українського машинобудування загальноімперського значення: Херсонсько-Катеринославський (8,5% загальноросійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5%). Наприкінці XIX ст. в Катеринославській губернії 33 підприємства виробляли сільськогосподарські машини і знаряддя, в Таврійській губернії – 19, в Херсонській – 16. В Україні вироблялось більше половини всіх сільськогосподарських машин, що виготовлялися на території Європейської Росії. Великим підприємством, котре випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердянську. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви, Києва відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших галузей промисловості. У 1876–1890 pp. вартість машин, випущених на підприємствах чотирьох південних губерній Російської імперії (Донської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської), зросла більш ніж у 8 разів, а за наступні чотири роки – ще у 2,5 раза. Це були найвищі темпи розвитку машинобудування. Однак машини, виготовлені українськими підприємствами, за своєю вартістю і якістю поступалися іноземним. Мало вироблялося машин для самої промисловості, в тому числі для машинобудування73.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургії. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. в Україні діяло не менше 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча потужність цих підприємств була незначною, проте вони випускали у 1859 p. продукції на суму понад 68 тис. руб. Поруч з технічною перебудовою і модернізацією металургійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької праці вільнонайманою. Невдалими виявилися спроби царського уряду організувати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразкове металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Через це уряд Російської імперії почав заохочувати розвиток приватного підприємництва (у формі надання довгострокових кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під заводи, шахти тощо) в цій галузі. У результаті на Півдні України виникли перші металургійні підприємства на зразок фабрики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод (1872 p., Область Війська Донського). Результатом роботи цих підприємств стало те, що виробництво чавуну в Україні зросло в 1870–1880 pp. у 4 рази, а прокату – в 7,7 раза. Українська металургійна промисловість у ті роки розвивалася швидше, ніж у Росії в цілому (приріст виплавки чавуну за 1870–1880 pp. в імперії становив 25, а випуск прокату – 139%). Частка України у виробництві чавуну і прокату зросла в 3 рази74.

У дореформений період в Україні існувала й кам’яновугільна промисловість. До 1860 p. видобуток вугілля в Донбасі набув уже промислового характеру і становив майже 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля цей регіон вийшов на друге місце в імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х рр. тут спостерігалася справжня підприємницька лихо-

манка. Протягом 1860–1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у 2,5 раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що становило 43,1% усього видобутку вугілля в імперії75. Однак енергооснащеність шахт залишалась надзвичайно низькою. Майже всі процеси виконувались вручну або за рахунок гужової тяги.

Досить повільно відбувався промисловий переворот на транспорті. Так, приміром, у Дніпровському басейні в 1852 p. налічувалося лише 7 пароплавів загальною потужністю 360 к.с.76

Завдяки технічному переоснащенню виробництва цукру та зростанню видобутку вугілля Україна почала набувати загальноімперського економічного значення. Впровадження у виробництво нових технологій і машин сприяло збільшенню випуску продукції. На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства переважали над поміщицькими. У пореформений період фабрика остаточно витісняє мануфактуру в переважній більшості галузей виробництва. З падінням кріпосного ладу прискорився процес створення великої машинної індустрії. Перше місце у структурі української промисловості посіло цукроваріння. Частка його у всеросійському виробництві цукру в 1882–1885 pp. досягла 87,8%. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цього продукту для всієї Російської імперії й істотним джерелом експорту. Водночас, незважаючи на те, що у пореформені десятиріччя найважливіші галузі важкої індустрії України розвивалися прискореними темпами, машинобудування, яке було її серцевиною, значно відставало. З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність. У середині 80-х рр. в Україні більш ніж 79% підприємств машинобудування використовували парову енергію. Вони випускали понад 96% продукції цієї галузі.

Отже, після скасування кріпосного права в Російській імперії розвиток промислового виробництва України прискорився. В провідних галузях промисловості відбувся промисловий переворот. Його особливостями було те, що парова техніка почала застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана; промисловий переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку; у зв’язку з тим що промисловий переворот розпочався у цукроварній та горілчаній галузях і машини почали застосовуватися також у сільському господарському виробництві, машинобудування в підросійських губерніях України було переважно спрямоване на забезпечення технікою цих галузей; одночасно з великими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури та ремісничі майстерні, зокрема в харчовій та обробній промисловості.

Перехід від ремесла та мануфактури до фабрично-заводського виробництва в провідних традиційних галузях промисловості відбувся наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. Машинізація гірничодобувної промисловості, яка перебувала в процесі становлення, завершилася дещо пізніше. У промисловому виробництві України виникли нові галузі виробництва. Більш ефективні й прибуткові підприємства фабричнозаводського типу витіснили середньовічні мануфактури. В більшості провідних галузей українського промислового виробництва відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю залежних селян замінила вільнонаймана праця робітників. Ці факти свідчать про завершення в цілому промислового перевороту на теренах Наддніпрянщини. Разом з тим унаслідок недосконалої економічної по-

626 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

літики уряду імперії Романових промисловість східноукраїнських земель значною мірою мала однобічний характер.

Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого розвитку народного господарства. В другій половині XIX ст. розпочалась індустріалізація. Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня. До того ж важка індустрія порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.

6. Розвиток галузей промисловості

Скасування кріпосного права та промисловий переворот відкрили перспективи для швидкої індустріалізації Російської імперії у другій половині ХІХ ст. Економічний розвиток українських губерній у цей період визначали передусім галузі важкої промисловості – вугільна, металургійна, залізорудна, машинобудівна.

Бурхливе зростання кам’яновугільної промисловості України почалося з 1870-х рр. у зв’язку з широкомасштабним залізничним будівництвом і створенням перших металургійних підприємств, що зумовило великий попит на вугілля. Особливого розмаху воно набуло в 1890-х рр. – період промислового піднесення, державного протекціонізму та залучення іноземних інвестицій. З 1860 р. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс більш як у 115 разів і становив 1900 р. 691,4 млн пудів (майже 69% усього видобутку Російської імперії)77.

Укам’яновугільній промисловості спостерігалася посилена концентрація виробництва, яка досягла найвищого рівня в Донецькому басейні. На 1898 р. у регіоні функціонувало 1009 шахт, з яких 746 добували вугілля до 500 тис. пудів і 263 – понад 500 тис. пудів. Якщо перші дали близько 8% загального вуглевидобутку, то другі – понад 92%. Причому на шахти з видобутком більше 1 млн пудів припадало 75% одержаної продукції78.

Найбільшими підприємствами вугільної галузі були Корсунські шахти Південноросійського товариства, шість шахт Олексіївського гірничопромислового товариства й Олександрівські шахти Новоросійського товариства, які разом давали 136 млн пудів вугілля за рік79.

Із нарощуванням обсягів продукції донецької вугільної промисловості збільшувався її вивіз як на внутрішній ринок, так і зовнішній, зокрема до Болгарії та Італії. У 1880–1882 рр. кам’яного вугілля було вивезено 237,2 тис. вагонів, а в 1888–1890 рр. уже 549,2 тис.80. Основними покупцями вугілля Півдня України, крім залізниць і металургійних підприємств, були пароплавства, газові та цукрові заводи.

Урозвиткуметалургійноїпромисловостіпереломнимистали1880–1890-тірр. – час інтенсивного залізничного будівництва та промислової експлуатації Криворізького залізорудного басейну. Тоді у Донбасі, Придніпров’ї та Приазов’ї було засновано 17 великих металургійних заводів. Серед найбільших із них були Юзівський (1871 р.), Олександрівський завод Брянського акціонерного товариства (1887 р.), Дніпровський (1889 р.), Гданцівський (1892 р.), Дружківський (1894 р.), ДонецькоЮр’ївський (1896 p.), Петрівський (1897 р.), Нікополь-Маріупольський (1897 р.) та Макіївський (1899 р.). Особливість цих підприємств полягала у високому тех-

нічному рівні виробництва, оскільки із самого початку вони споруджувалися з урахуванням усіх тогочасних нововведень.

Крім того, в Україні швидко будувалися дрібні й середні металургійні підприємства. Більша частина їх розміщувалася на Правобережжі, зокрема у Волинській губернії. Там функціонували Кропивнянський, Любашівський, Денишівський, Ємільчинський і кілька інших заводів. Проте продуктивність їх була невеликою, як і роль у загальноукраїнському виробництві чавуну. Тому наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. усі металургійні підприємства Полісся були закриті.

Побудова нових і модернізація заводів, що вже працювали, а також наявність багатих покладів залізної руди зумовили стрімке зростання частки України у загальноросійському виробництві чорних металів. Так, виплавка чавуну зросла з

14,4 тис. т (3,6% від імперського) у 1875 р. до 1464 тис. т (51,7%) у 1900 р., тобто збільшилася у більше ніж 100 разів. Виробництво заліза та сталі у 1880 р. становило 25,9 тис. т. (4,6% від загального по країні), тоді як у 1900 р. – 1582,4 тис. т. (53,7%)81. Отже, на початку ХХ ст. за цими показниками Україна зайняла лідируючі позиції у Російській імперії.

Треба зазначити, що передусім українська металургійна промисловість орієнтувалася на забезпечення потреб залізниць у металі, котрі досягали 70% від загального його виробництва. Зокрема, такі заводи, як Дружківський і Новоросійського товариства працювали на залізниці від 87 до 100% свого робочого часу82. Металургійні підприємства були постачальниками певного асортименту продукції – залізничних рейок, балок, телеграфного дроту тощо. Причому Україна стала основним виробником рейок в імперії. Її частина становила у 1896 р. – 15 336 тис. пудів, або 73%; у 1900 р. відповідно – 22 987 тис. пудів, або 76%83. Водночас виробництво товарів широкого вжитку залишалося обмеженим.

У концентрації виробництва Південь і Схід України випередили всі інші металургійні райони. Це пояснюється тим, що з самого початку українська металургійна промисловість розвивалась як галузь великих капіталовкладень, джерелом яких був іноземний капітал. У 1900 р. в українських губерніях 66,5% всього виробництва чавуну надходило із заводів, що мали потужність від 80 до 160 тис. т на рік, у той час як інші регіони імперії 54,6% чавуну виплавляли на заводах потужністю нижче

16 тис. т84.

Зростання чорної металургії в Україні відбувалося у нерозривному зв’язку з розвитком гірничорудних галузей, що слугували для неї сировинною базою. За десятиліття 1891–1899 рр. видобуток марганцевої руди, покладами котрої багатий Нікопольський басейн, зріс у більш ніж 15 разів85. Важливіше значення мала залізна руда, основні запаси якої зосереджувалися у Криворізькому районі. Однак їхня інтенсивна розробка почалася лише з 1880-х рр., не в останню чергу, завдяки широкому залученню іноземного капіталу. Постійно зростала кількість копалень і зайнятих на них робітників. Розпочалася так звана рудна лихоманка. Видобуток на українських рудниках збільшився з 2,7 млн пудів у 1880 р. до 187 млн пудів у 1899 р. У 1890-х рр. частка видобутку на українських копальнях зросла з 21% у 1890 р. до майже 53% у 1899 р.86

В останньому десятиріччі ХІХ ст. головним центром залізорудної промисловості став Криворізький басейн. Початок його промислового освоєння пов’язаний із діяльністю створеного 1880 р. у Парижі з ініціативи і за безпосередньою участю

на, спиртогорілчана, тютюнова, олійна тощо. Їх продукція знаходила збут як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках.

Лідируючі позиції як за масштабами, так і темпами розвитку обіймала цукрова промисловість. У пореформений період Україна стала одним із найбільших центрів виробництва бурякового цукру. Для цієї галузі були характерними значна концентрація виробництва, раннє акціонування та висока технічна оснащеність.

У перші роки після відміни кріпосного права цукрова промисловість зазнала кризи. Основними причинами такого становища були відсутність вільних капіталів

уцукрозаводчиків, недостатня забезпеченість сировиною та робочими руками. Тому кількість заводів, як і обсяги їхнього виробництва, суттєво зменшилися. У наступні рокиситуація стабілізувалася. Однакаж до1890-хрр. тенденції дозростання були періодичними і переривалися кризами перевиробництва. Тільки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виробництво цукру невпинно зростає.

Цукровій промисловості була притаманна висока концентрація виробництва, переважно за рахунок закриття чи поглинання дрібних і малопродуктивних підприємств. Загалом кількість цукрових заводів по десятиріччях коливалася. В 1865 р. в українських губерніях їх налічувалося 181, у 1875 р. – 175, у 1895 р. – 153. Незважаючи на це, обсяги випущеної продукції постійно зростали. У вартісному вираженні вони становили: 1865 р. – 16,9 млн руб., 1875 р. – 41,9 млн руб., 1895 р. – 106,8 млн руб.89 Тобто виробництво цукру за тридцять років збільшилося

у6,3 раза.

Вінтенсивному розвитку цієї галузі не останню роль відіграла й урядова політика, що мала переважно протекціоністський характер. Із кінця 1870-х рр. вона дедалі більше спрямовувалася на захист вітчизняних виробників і створення пільгових умов для експорту цукру. В 1877 р. мито на іноземний цукор мало сплачуватися вже золотом, а з 1881 р. уряд повертав цукрозаводчикам акцизний збір і виплачував вивізну премію за кожний експортований пуд цукру. Важливе значення мали регуляторні заходи уряду, зокрема закон від 20 листопада 1895 р., спрямований на унормування виробництва цукру. Це дозволило стабілізувати ціни на цей продукт на внутрішньому ринку й зберегти конкурентоспроможність вітчизняного цукроваріння.

Регулятивна мета була однією з причин створення у 1887 р. на українських теренах однієї з перших у Російській імперії монополій – цукрового синдикату. Бюро об’єднання містилося в Києві, а керівну роль у ньому відігравали вітчизняні цукрозаводчики – Бобринські, Бродські, Потоцькі, Харитоненки, Терещенки та ін. Уже через п’ять років у підпорядкуванні синдикату було 203 підприємства (92% усіх цукрових заводів країни)90.

Упродовж ХІХ ст. цукроваріння стало однією з найзабезпеченіших у технічному плані галузей промисловості, яка за рівнем оснащення, впровадженням наукових досягнень та наявністю кваліфікованих кадрів займала одну з провідних позицій в економіці царської Росії. Так, ще наприкінці 1870-х рр. 126 цукроварень Правобережної України мали 939 парових котлів, 1115 парових машин91. Завдяки механізації й постійному удосконаленню технології виробництва зростала продуктивність праці, збільшувалися обсяги продукції, що випускалася. Наприкінці ХІХ ст. основними центрами цукроваріння були Київська, Подільська, Волинська,