Економічна Історія України том 1

Розділ 20

ЕКОНОМІЧНИЙ

РОЗВИТОК ВЕЛИКОЇ УКРАЇНИ (1861–1900)

1.Етносоціальна структура населення. Формування нових суспільних верств

Наприкінці XVIII ст. населення українських земель, інкорпорованих до складу Російської імперії, характеризувалося безумовною перевагою корінних мешканців. На Лівобережжі українці становили 98,1%, Слобожанщині – 85,9%, Правобережжі – 88%, у Степовій (Південній) Україні – 71,5%. У дев’яти українських губерніях Росії в 1811 р. проживало 8,7 млн, а в 1863 р.– 13,6 млн осіб. Упродовж XIX ст. населення України в межах імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн осіб)1. Таку значну динаміку спричинив не лише природний приріст, а й міграції інших етнічних груп. Міграційна політика царизму стала одним із важливих важелів інтеграції

України до складу імперії.

Російський царизм усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення української території, особливо південної частини, представниками інших етнічних груп, передусім сербами, німцями, греками, болгарами тощо. Найбільше заохочувалося переселення росіян із корінних внутрішніх губерній імперії, що було одним із елементів державної політики відносно українських земель. У результаті такої політики з економічного життя країни майже повністю були виключені українські за походженням купці та ремісники.

Усе це визначило глибокі зміни в етнічній структурі міського населення. Наприкінці XIX ст. українці становили в містах не більше третини населення. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося близько 6%, у Києві – 22%. Загалом у промисловості, на транспорті й у торгівлі тоді працювало 9% українців.

602 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

Серед учених, митців, медичних працівників, церковнослужителів їх було й того менше – 0,5%2.

Наприкінці XIX ст. в результаті переселенських рухів частка українців на їх етнічних землях зменшилася з 90 до 80%. Значно збільшилася чисельність росіян – серед населення України вони становили майже 12%. Найбільше росіян було представлено у таких соціальних категоріях, як дворяни, чиновники, військові, студенти, купці й робітники – на Лівобережжі та Півдні України. Разом з русифікованими українцями вони становили там більшість міського населення. Частка російського населення поступово зростала й на Правобережжі, де до того була практично відсутня.

На Правобережній Україні численними, як і раніше, були поляки, хоч їх частка серед населення зменшилася з 10% на початку століття до 6% наприкінці. Вони продовжували переважати (60%) серед дворянства, хоча кількість польських поміщиків, передусім дрібномаєткових, зменшилася: одні опинилися в сибірському засланні за участь у визвольному русі, інші розпродали свої маєтки й перебралися до міст. Найбільший природний приріст серед національних меншин спостерігався у євреїв. Іудейська релігія заохочувала створення багатодітних родин, а про здоров’я дітей піклувалася вся єврейська громада. Заборона займатися сільським господарством і утвердження ринкових відносин сприяли традиційному для єврейського населення підприємництву в царині торгівлі, ремесла та промисловості. Багато євреїв поповнило також лави робітництва й інтелігенції (лікарі, юристи, журналісти тощо).

Наприкінці XIX ст. євреї становили 8% усього населення й 33% – міського населення в українських губерніях. Показники у Правобережній Україні, яка за царським законодавством здавна входила до так званої смуги осілості євреїв (тільки там їм дозволялося селитися на постійне проживання), були ще вищими – відповідно 12,5 і 80%. Отже, містечка Правобережжя були переважно єврейськими. В них домінували єврейські громади зі своєю культурою, релігією, мовою. Збільшувалася частка єврейського населення й у великих містах України, хоча там воно переважно русифікувалося. На один із найбільших єврейських осередків світу перетворилася Одеса. Тут євреї наприкінці XIX ст. становили більше половини всього населення міста.

Чисельність німців у народонаселенні України в той час сягала 378 тис. осіб. За кількістю вони посідали четверте місце і поступалися лише українцям, росіянам та євреям. На момент всеросійського перепису 1897 р. в українських губерніях проживали й такі етнічні групи, як поляки – 268 тис. осіб, молдавани – 185,5 тис., болгари – 59,8 тис., греки – 58,3 тис., білоруси – 67,1 тис., чехи – 11,4 тис.3

Соціальні характеристики населення українських губерній значною мірою відповідають зазначеним вище національним параметрам. Українці переважно були сільськими жителями, що було характерно для традиційних суспільств, зокрема, для більшості народів Центрально-Східної Європи.

Селянство за своїм статусом було неоднорідним. На Лівобережжі воно складалося з посполитих і козаків. Останні (1/3 населення) вважалися державними селянами, мешкали на своїх хуторах і сплачували чверть прибутків у державну скарбницю. Закріпачені селяни переважали за кількістю вільних хліборобів (41% – у Полтавській і 45% – у Чернігівській губерніях). Кріпосницька політика уряду

вела до суттєвого зменшення частки державних селян і на Слобожанщині (з 50% наприкінці XVIII ст. до 26,7% на середину XIX ст.). На Правобережжі кріпаки становили 91% селян Подільської, 90% – Київської, 74% – Волинської губерній

(1795 р.)4.

У1835 р. козацька старшина набула всіх прав, які мало російське дворянство. Нові українські дворяни були нечисленними порівняно з російськими та польськими. Частина заможних селян і козаків у першій половині XIX ст. набула статусу військових поселенців. У середині XIX ст. в Україні налічувалося 25 військових поселень, що охоплювали 2,4 млн десятин землі та 554 тис. населення. Звільнені від державних податків поселенці змушені були утримувати на постої кількох солдатів. Незацікавленість у результатах власної праці, виступи проти примусової форми господарювання прискорили ліквідацію військових поселень (1857 р.).

Скасування кріпосного права істотно прискорило ринкову еволюцію аграрних відносин. Після 1861 р. селянське землеволодіння зросло лише на Правобережжі.

Вінших українських губерніях відбулося скорочення селянських наділів – у середньому на 28%. 344 тис. селян були відпущені на волю або взагалі без землі або ж

знаділом до 1,5 десятин на ревізьку душу; близько 1,6 млн осіб отримали від 1,5 до 3 десятин, що було менше офіційно встановленої норми – 5 десятин на ревізьку душу5. Отже, українське селянство залишалося малоземельним.

Узв’язку з розвитком ринкових відносин у середовищі селянства складалися якісно нові групи. Дедалі активнішу роль у сільськогосподарському виробництві почали відігравати заможні селяни, частка яких була порівняно невеликою – до 20%. Викупивши землю та маючи власні кошти, вони збільшували свої господарства, які поступово набували товарного характеру. Формувався новий тип селянинафермера. Досить впевнено почували себе й селяни середнього достатку. Але значну частину селянства становили все ж таки бідняки, які змушені були шукати інших засобів для забезпечення існування своїх родин.

Крім селянства, українці були представлені й в інших соціальних категоріях – дворянстві, духівництві, купецтві, міщанстві, ремісництві. На початку XIX ст. було спрощено перехід селян до інших станів. Це нівелювало жорсткі межі, що існували між соціальними групами.

Купецтво формувалося під впливом господарських потреб, спеціалізації окремих регіонів, виникнення ринків збуту товарів тощо. З посиленням торговельних відносин у першій половині ХІХ ст. збільшувалася загальна чисельність купців. На 1861–1862 рр. у містах України було оголошено понад 9 тис. купецьких капіталів по трьох гільдіях. Кількісне зростання представників купецького стану та їх капіталів відбулося здебільшого за рахунок 3-ї гільдії6. З 1860-х рр. чисельність купців щодо всього міського населення поступово зменшувалася. За даними всеросійського перепису населення 1897 р. в українських губерніях відсоток купецтва у складі міського населення становив 2,2% (загальноросійський показник – 1,3%)7. Представники цього стану концентрувалися насамперед в економічно розвинутих містах, зокрема, в Одесі, Києві, Харкові, Катеринославі, Бердичеві.

За національним складом купецтво було досить різним. Чисельно переважали представники єврейського та російського етносів. У південному регіоні існував значний прошарок гільдійців грецького, вірменського, німецького, татарського та польського походження. Купці-українці суттєво поступалися євреям і росіянам як

604 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

за чисельністю, так і за капіталами. Невелику частку населення становили й українські ремісники-кустарі, яких у містах і містечках також тіснили представники інших національностей. Найбільш популярними їхніми заняттями були ткацтво, ковальство, бондарство, гончарство тощо.

Здійснення ліберальних реформ і завершення промислового перевороту в другій половині XIX ст. суттєво вплинули на соціальну структуру населення. Поступово утворилися два нових суспільних прошарки – буржуазія (підприємці) і пролетаріат.

Процес формування національної буржуазії мав певні особливості й відрізнявся від західноєвропейського. По-перше, у Російській імперії ця верства формувалася за сприяння та під контролем самодержавства. Зростаючи в умовах навздогінної модернізації, вона була залежною не стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду. По-друге, поява підприємців на тій чи іншій території та їхня спеціалізація багато у чому визначалися рівнем розвитку економіки, наявністю виробництва, становищем конкретного регіону в системі всеросійського ринку. По-третє, буржуазія в українських землях, як і купецтво, за етнічним складом була різноманітною.

Основними джерелами формування підприємницького прошарку в Україні були «обуржуазнене» українське, російське та польське дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, міщани, чумаки, скупники, лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових економічних умов; заможні селяни, які орієнтували своє виробництво на ринок та використовували найману працю.

Провідне становище у буржуазній верстві належало великій буржуазії. В Україні вона становила відносно численну групу, утримуючи ключові позиції в цукровій, винокурній, борошномельній і деяких галузях обробної промисловості. Ядром торговельного підприємництва були купці, які займалися цією справою ще в дореформений період. Найзаможніший прошарок підприємців склався у південному регіоні8.

Розвиток капіталістичних відносин у промисловості, зростання машинної індустрії створили ґрунт для чисельного зростання промислової буржуазії, збільшення її капіталів, зміцнення економічного становища і ролі в житті суспільства. Поступово сформувалася й національна торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії. Незважаючи на це, український етнос на кінець ХІХ ст. у цілому мав досить нечисленну групу економічно слабкої буржуазії, більшість якої становили дрібні підприємці.

Одним із найважливіших результатів реформи 1861 р. було утворення великого прошарку людей, які були позбавлені засобів виробництва та існували за рахунок продажу своєї робочої сили – пролетаріату.

Робітництво України почало формуватися пізніше, ніж основні пролетарські маси Російської імперії. Цей процес розпочався з 1840-х рр. із розвитком фабричнозаводської промисловості. Але тогочасні робітники були ще мало пов’язані з промисловим виробництвом і часто зберігали зв’язки з сільським господарством. 1860–1890-ті рр. позначилися швидким розвитком промисловості в Україні. Після

реформи кількість підприємств значно зросла. Якщо у 1861 р. було 3712 заводів і фабрик, то в 1897 р. – 8063, що становило 21% від загальної кількості їх у Російській імперії9. Створення великої капіталістичної індустрії вимагало збільшення чисельності найманого робітництва, що відбувалося за рахунок кількох джерел. Насамперед – це селянство. Недостатнє забезпечення селянських господарств землею, відсутність робочої худоби та інвентарю, великі податки змушували селян іти на заробітки до міст, переважно південних губернії, де був високий попит на робочу силу. Великим ринком найму була Одеса. Значна частина селянства йшла на шахти та металургійні копальні Донбасу та Криворізького басейну.

Промислове робітництво формувалося також за рахунок соціального розшарування у кустарній промисловості, де дрібні ремісники все більше розорювалися і поступово перетворювалися на найманих робітників. Пролетарські лави поповнювалися й за рахунок сімей власне робітників. Внаслідок інтенсивного використання машин відбувалося активне залучення до фабрично-заводської промисловості дітей та жінок, праця яких оцінювалася вдвічі-тричі дешевше, ніж чоловіків. В українських губерніях відсоток жінок та дітей коливався від 19,3 до 33%10.

Процес утворення пролетаріату України здійснювався нерівномірно. Найбільш інтенсивно він проходив у найважливіших галузях промисловості, на залізничному транспорті й у великих промислових районах. Відомості про чисельність робітництва в Україні наприкінці ХІХ ст. та регіони його концентрації наведено у табл. 20.1.

Таблиця 20.1. Загальна чисельність робітництва в Україні у 1897 р.11

Отже, найбільшу соціальну вагу в Україні мало робітництво Степової (Південної) України. У цьому регіоні воно становило 8,8% усього населення і 32% усього самостійного населення. Ці показники на Лівобережжі становили відповідно 5,6% і 23,6%. На останньому місці перебувала Правобережна Україна, де

606 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

робітництво становило близько п’ятої частини самостійного населення. Південна Україна займала перше місце серед інших регіонів за кількістю індустріальноторговельного робітництва (36,3%)12.

Промислове робітництво формувалося як з місцевого, так і з прийшлого населення, особливо російського. Після реформи 1861 р. розшарування і пролетаризація селян дали останньому додаткові можливості для влаштування на роботу в Україні. Міграція відбувалася здебільшого з дрібноселянських, хліборобських центральних губерній імперії, в яких перенаселеність поєднувалася з малоземеллям і високими орендними цінами до тих українських губерній, особливо південного регіону, де потрібні були робітники у промисловості, сільському господарстві, транспорті та торгівлі. Іншою причиною масового напливу робітників було те, що російська промисловість перебувала у застої, тоді як заробітна плата на шахтах і ливарних заводах, що бурхливо розвивалися в Україні у 1870–1890-х рр., у середньому на 50% перевищувала платню в Росії.

Нестримний потік людей із сіл і міст російських губерній, який набрав тоді значних темпів, фактично за короткий час змінив етнічне обличчя українського робітництва. Про перевагу прийшлого російського пролетаріату в складі останнього наприкінці ХІХ ст. свідчить перепис населення 1897 р. На території українських губерній було зафіксовано 243 тис. робітників родом не з України. Майже 70% з них, або 163 тис. осіб, прибуло з 32 російських губерній, насамперед Воронезької, Курської, Орловської, Пензенської, Рязанської, Саратовської, Симбірської, Тамбовської і Тульської. Ці 9 губерній дали 116 тис. робітників, або 71% усієї робітничої міграції з Росії13.

На кінець ХІХ ст. 93% усіх росіян, які працювали на підприємствах України, становили робітники трьох важливих промислових регіонів: Півдня України (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії), Харківщини та Київщини. На Правобережжі у пореформений період картина була дещо іншою. Росіяни становили там серед зайшлого робітництва на промислових підприємствах усього 6%. Натомість значно більше було поляків, білорусів, литовців, німців та ін.14

Однак частка українців серед робітників також зростала. Так, у харчовій промисловості Катеринославської губернії з 7458 робітників наприкінці ХІХ ст. працювало 2295, або 30,7% українців, у Херсонській губернії – 2464, або 15,9% українців. У всіх галузях промислового виробництва на Катеринославщині було зайнято 27,9% українців, на Херсонщині – 17,6%15. Проте на початку ХХ ст. чисельність робітників-українців була ще незначною. Тому корінні українські робітники поступово асимілювалися або зовсім витіснялися росіянами.

Отже, у ХІХ ст. модернізаційні процеси в економічній та політичній сферах зумовили й значні перетворення у соціальній стратифікації, призвели до змін в етнічному складі населення, відмирання одних та появи інших верств населення.

2. Реформи 1860–1870-х рр.

У другій половині ХІХ ст. було здійснено низку реформ, які значною мірою вплинули на економічний, соціальний та політичний розвиток імперії. Ключовою серед них було скасування кріпосного права.

Процес визрівання об’єктивних умов для його відміни брав свій початок ще з XVIII ст. Кріпосницькі відносини ставали серйозним гальмом у розвитку промисловості, торгівлі та селянського підприємництва. Криза охопила ті поміщицькі маєтки, в яких переважало панщинне господарство і в яких працювало близько 70% усіх кріпосних селян імперії16. Зростала також і заборгованість поміщиків як кредитним установам, так і приватним особам, яким вони почали дедалі частіше закладати та перезакладати «кріпосні душі». Якщо на початку XIX ст. було заставлено 5% кріпосних селян, то у 1859 р. – вже 65%17.

Царизму вдавалося зберігати кріпосне право і при цьому досить успішно підтримувати торгово-економічні зв’язки з провідними країнами Європи компенсуванням вузькості внутрішнього ринку у центральних районах імперії за рахунок його розширення на окраїнах. У межах українських земель об’єктами експансії, спочатку воєнної, а потім економічної, здавна були території Південної України. Проте політика штучного збереження кріпосницьких відносин, яка трималась на силі армії та воєнній експансії, об’єктивно не могла забезпечити стійкий успіх. Це підтвердила поразка у Кримській війні 1853–1856 рр. Вона не тільки продемонструвала економічну відсталість кріпосницької Росії, а й чітко окреслила втрату нею ваги на світовій арені. Необхідно було реорганізувати армію, переозброїти її і створити найсучасніші засоби її переміщення. У зв’язку з цим необхідно було створити нову сучасну промисловість, яка своєю чергою потребувала значної чисельності вільнонайманих робітників. Останньому заважала юридична залежність селянства від поміщиків.

19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав Маніфест про звільнення селян з кріпосної залежності. У ньому також зумовлювалось обов’язкове наділення селян як садибою, так і польовою землею. Останню вони мали викупити у поміщиків. Положення Маніфесту були конкретизовані у низці інших законодавчих актів. Найважливішими з них були: Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, Місцеві положення для окремих районів, Положення про влаштування дворових, Положення про викуп селянами виділених їм земельних наділів і ціла низка інших додаткових правил. Щодо України, то для неї, крім загальних положень, діяло три місцевих. На південні губернії – Катеринославську, Херсонську і Таврійську, а також на ту частину Харківської губернії, де переважало подвірне землеволодіння, поширювалася чинність місцевого положення для великоросійських і білоруських губерній. Для губерній Лівобережної (Полтавська, Чернігівська і частина Харківської, де переважало общинне землеволодіння) та Правобережної України (Київська, Подільська, Волинська) були розроблені спеціальні положення. Вони обґрунтовували право селян на підприємницьку й іншу діяльність, конкретизували розміри душевих наділів, їхню викупну вартість тощо.

Сам процес звільнення селян мав відбутися не відразу, а поступово, розтягуючись на роки. Так, у Маніфесті 19 лютого було обумовлено: ще до того, як селяни будуть повністю переведені на викуп, а це мало статися лише після підписання уставної грамоти, укладеної між ними і поміщиком, останній зберігатиме право власності на всі належні селянам землі, зокрема й на селянські наділи. Фактично це означало для селян збереження повної залежності їх від колишніх кріпосників та продовження виконання на користь останніх панщини аж до підписання між ними уставної грамоти. І хоча уряд вимагав від поміщиків закінчити повне пере-

608 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

ведення селян на викуп упродовж трьох наступних після скасування кріпосного права років, у багатьох випадках тимчасово зобов’язаний статус селян зберігався значно довше – від 9 до 25 років. Отже, реформа 1861 р. була здійснена вочевидь не в інтересах широких мас селянства.

Новітні історико-економічні розвідки доводять, що дворянство після скасування кріпосного права також зазнало чималих труднощів, хоча самодержавством і було зроблено все можливе для захисту його інтересів. Так, уряд фактично закривав очі на довільне трактування поміщиками права переносити селянські наділи, на практично повне залишення у своєму володінні таких життєво важливих для селян угідь, як ліси, луки, водоймища тощо, що ставило господарства останніх в економічну залежність від них. Тим самим влада дійсно прагнула допомогти поміщикам через збереження земельних володінь та забезпечення їхніх господарств дешевою робочою силою. Однак побоювання імператора за долю дворянства повністю справдились у справі його фінансової підтримки, так необхідної для перебудови поміщицьких господарств на нових засадах. Ще у 1859 р. були закриті всі вигідні й доступні для дворян державні кредитні установи, що позбавило поміщиків можливості отримувати дешеві кредити. До того ж виплата викупних сум за селянські наділи здійснювалася поетапно й розтягнулася більше ніж на чверть століття. При цьому із призначених поміщикам грошей майже третина була вирахувана за попередні борги. Отже, у процесі здійснення реформи абсолютна більшість дворян, переважно середніх та дрібних, опинилися без необхідних коштів для реорганізації власних господарств. Крім того, юридичне звільнення селянства і посилена індустріалізація країни призвели до масового відтоку робочих рук із поміщицьких маєтків. Як наслідок, помітно подорожчала вільнонаймана праця, особливо у південних районах України з її товарним характером сільського господарства. Зрештою, все це стало вагомою причиною глибокої кризи, яка охопила більшість поміщицьких господарств у 1870-х рр.

Скасування кріпосного права у 1861 р. здійснювалося урядом передусім в інтересах держави. Після Кримської війни, як зазначав свого часу економіст ХІХ ст. І.А.Гурвич, «уряду стало зрозуміло, що Росія з її застарілими шляхами сполучення не могла відігравати визначної ролі у «європейському концерті»18. Щоб повернути втрачені позиції, слід було перебудувати та переозброїти армію. Але для цього потрібна була сучасна промисловість, для створення котрої, крім інших засобів, необхідно було сформувати широкий ринок вільнонайманої праці, який зацікавив би іноземних інвесторів й сприяв залученню їхніх капіталів. Скасування кріпосництва стало нагальною потребою часу, архіважливим урядовим заходом для відновлення державної могутності Російської імперії. Як влучно зауважив той же І.А.Гурвич, «звільнення селян стало засобом для залучення вітчизняних та іноземних капіталів до російської промисловості»19.

У науковій літературі реформа 1861 р. часто іменується «селянською», хоча вона здійснювалась урядом явно не в інтересах селянства. Як відомо, місцеві положення визначили досить помірні розміри селянських наділів. В остаточному вигляді вони встановлювалися для нечорноземних районів у розмірі 3,25–8 десятин, для чорноземних – 3–4,5 десятин і для степових – 7,5–12,5 десятин на ревізьку душу. Для трьох південноукраїнських губерній душевий наділ, як у великоросійських та білоруських губерніях, встановлювався у розмірі 3–5,6 десятин. На Лівобережній

Україні наділи поділялись на вищі (3–4,5 десятин) і нижчі (1–1,5 десятин). Для Правобережної України зберігався наділ, одержаний селянами під час інвентарної реформи 1847–1848 рр. Він коливавсь у межах 4,5–9,5 і більше десятин. Якщо дореформене землекористування селян перевищувало встановлені розміри наділів, надлишок землі переходив у власність поміщика. У ході реалізації реформи виявилося, що такі «відрізки» у 27 губерніях Європейської Росії становили загалом 16% дореформеного землекористування селян, у тому числі у нечорноземних районах – 7,8%, у чорноземних – 23,4%. На Лівобережній і Південній Україні вони становили 27,6%. Отже, обезземелення селян під час реформи дошкульно вдарило по певній їх частині.

При цьому необхідно враховувати цілу низку чинників. По-перше, обезземелення селян стало наслідком не тільки «відрізків» їхньої землі, а й суто бюрократичного недогляду з боку чиновників. Наділи мали отримувати лише чоловіки, записані в останню Х ревізію, яка відбулася ще у 1858 р. Землю почали наділяти селянам з 1861 р. За час, що минув після ревізії, чисельність тих, хто мав би отримати наділ, зросла по імперії у цілому не менш ніж на 450 тис. душ20. Але ці селяни так і залишилися без наділу. Безперечно, вони були включені у загальну чисельність обезземелених внаслідок реформи селян, яких лише в Україні налічувалося не менш як 200 тис. ревізьких душ21. По-друге, значна частина селян, обезземелених унаслідок отримання ними мізерних наділів (1–1,5 десятин), розраховувала поповнити нестачу землі за рахунок її оренди. Наприклад, у Костянтиноградському повіті Полтавської губернії селяни-власники мали у користуванні 37% землі, орендованої у поміщиків, у результаті чого лише посівна площа становила 5,4 десятини на двір22. По-третє, на Правобережній Україні були загалом збережені наділи 1847–1848 рр., хоча іноді «відрізки» мали місце й тут, щоправда, невеликі – всього 5–6%23. Однак під впливом польського повстання 1863 р. наділи українських селян були збільшені – у Київській губернії на 28,9%, Подільській – на

26,4%, Волинській – на 21,2%24.

Наведені вище дані дозволяють говорити про досить високий рівень забезпечення українських селян землею після реформи 1861 р. Тому селянське господарство в економічному плані стало більш сприятливою основою для буржуазної аграрної еволюції, ніж поміщицьке.

Слідом за скасуванням кріпацтва було здійснено реформування удільних і державних селян. Згідно зі спеціальним Положенням від 26 червня 1863 р., усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників. Їм надавалося право негайного викупу наділу, що значився за ними у табелях поземельного збору податків. У тих селах, де такого табеля не було, розмір наділу визначався за нормою, встановленою для тієї місцевості. Усі інші питання вирішувалися на основі принципів, установлених для колишніх поміщицьких селян.

Розроблення законів про державних селян затягнулося на кілька років. Вони були прийняті лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим із них, державні селяни передавалися з міністерства державних маєтностей у підвідомчість загальних адміністративних органів – губернських, повітових і місцевих селянських установ, створених відповідно до реформи 1861 р. У законі від 24 листопада 1866 р. було визначено порядок поземельного устрою державних селян. Згідно з ним на Лівобережжі й Півдні України за останніми закріплювалися ті землі й угіддя, що

610 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

перебували в їхньому користуванні, але не більше 8–15 десятин на ревізьку душу. Селянські наділи обкладалися щорічним оброчним податком. З метою охорони фіскальних інтересів держави у законі було збережено норми про общинну форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність усіх членів громади за несплату податків. Розмір відведеної общині землі й оброчного податку фіксувалися у спеціальних власницьких записах, на складання і набуття чинності якими був установлений шестирічний строк. На обов’язковий викуп селяни цих регіонів були переведені лише законом 1886 р. При цьому вони одержали наділи майже вдвічі більші від середнього наділу кріпаків, а викупні платежі встановлювалися для них порівняно менші. Навіть після зниження розмірів платежів колишнім поміщицьким селянам за указом від 28 грудня 1881 р., вони були меншими у розрахунку на ревізьку душу в середньому на 27%25.

Реалізація реформи на Правобережній Україні мала свою специфіку. Вона полягала у тому, що, згідно з указом Олександра ІI 1867 р., тут вводився обов’язковий викуп державними селянами земельних наділів. В основу обчислення розміру щорічного викупного платежу була покладена збільшена на 10% річна сума оброку, визначеного спеціальними люстраційними комісіями. Ця категорія селян мала завершити викуп землі до 1 вересня 1912 р.

Лібералізацією податкового законодавства (Положення про мита за право торгівлі й інших промислів від 1 січня 1863 р. та 9 лютого 1865 р.) було відкрито доступ до торгово-промислової діяльності всім категоріям населення, як російськопідданим, так і іноземцям. Однак принцип безстановості не був витриманий до кінця. Оптова і роздрібна торгівля, заснування фабрик і заводів, виконання підрядів залишилися прерогативою купецтва, яке відтоді поділялося на дві гільдії. Незважаючи на це, загалом відбулося значне розширення та оновлення кола підприємців.

Вагомими були й перетворення у соціально-політичній сфері, зокрема судова реформа 1864 р. Засідання суду стали відкритими, а судочинство базувалося на принципі змагальності сторін. Для вирішення деяких кримінальних справ запроваджувався інститут присяжних засідателів, які обиралися з громадян усіх верств. Розв’язанням дрібних справ займалися мирові судді. Все це сприяло підвищенню рівня законності у державі й посиленню впливу громадськості на судовий процес.

На вдосконалення адміністративно-управлінської системи були спрямовані земська (1864 р.) і міська (1870 р.) реформи, внаслідок яких були створені виборні представницькі органи місцевого самоврядування – земства (крім Правобережжя) та міські думи. Вони набули права опікуватися багатьма господарськими питаннями, а також охороною здоров’я та освітою.

Відбулися зміни й в організації армії. Ключовим моментом військової реформи було запровадження у 1874 р. загальної військової повинності чоловіків. Умови проходження служби полегшувалися, значно скорочувався строк перебування в армії – у сухопутних військах – 6, на флоті – 7 років.

Отже, у результаті ліберальних перетворень 1860–1870-х рр. в устрій царської Росії були запроваджені окремі елементи буржуазної державності. Здійснення реформ створило оптимальні на той час умови як для економічного зростання імперії, так і для її перетворення на буржуазну монархію.