Економічна Історія України том 1

36.Там само. – С.75-77.

37.Киевская старина. – 1906. – №7-8. – С.257-258.

38.Похилевич Р. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – К., 1864. – С.49, 158-159, 608; Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.348-349.

39.Заблоцкий-Десятовский А. Граф П.Д.Киселев и его время. – Т.4. – СПб., 1882. – С.131, 331; Новицкий Я. Малорусские исторические песни. – Екатеринослав, 1908. – С.117; Огановский Н. Закономерности аграрной эволюции. – Ч.2. – Саратов, 1911. – С.281.

40.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.362-363.

41.Див.: Новицкий Я. Малорусские исторические песни. – Екатеринослав, 1908. – С.117.

42.Див.: Тройницкий А. Крепостное население России по 10-й народной переписи. – СПб., 1861. –

С.49-50.

43.Щербачев В.В. Обзор табаководства в России. – Вып.2. – СПб., 1894. – С.5.

44.Тенгоборский Л. О производительных силах России. – Ч.2, От.II. – СПб., 1858. – С.103-104.

45.Журнал Министерства государственных имуществ. – 1850. – Ч.XXXIV, Смесь. – С.90-91.

46.Кашин В. Крепостные крестьяне – землевладельцы накануне реформы. – Л., 1934. – С.52.

47.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.26.

48.Кеппен П.И.Девятая ревизия. – СПб., 1857. – С.17, 109, 152, 194, 219-221.

49.Див.: Дружинин Н.Н. Государственные крестьяне и реформа П.Д.Киселева. – Т.1. – М.; Л., 1946. – С.454.

50.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.242-246.

51.Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до 1861

року). – С.68.

52.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.234-235.

53.Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального Штаба: Черниговская губерния / Составил Генерального Штаба подполковник М.Домонтович. – СПб., 1865. – С.428-429.

54.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.287.

55.Дружинин Н. Государственные крестьяне и реформа П.Д.Киселева. – Т.1. – М.; Л., 1946. –

С.76.

56.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.227-228, 232-233.

57.Там само. – С.303.

58.Там само. – С.286, 291, 303.

59.Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до 1861

року). – С.22-23.

60.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.38.

61.Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до 1861

року). – С.44, 47.

62.Обзор различных отраслей мануфактурной промышленности России. – Т.1. – СПб., 1862. – С.153; Историко-статистический обзор промышленности России. – Т.2. – СПб., 1886. – С.136.

63.Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба: Херсонская губерния / Сост. Генерального Штаба подполковник А.Шмидт. – Ч.2. – СПб., 1863. – С.397-398; Фомин П. Горная и горнозаводская промышленность Юга России. – Харьков, 1915. – С.198; Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до 1861 року). – С.34-36, 40; Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.37; Бакулев Г. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. – М., 1955. – С.83.

64.Воблый К. Опыт истории свеклосахарной промышленности в СССР. – Т.1. – М., 1928. – С.146-

572 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

147; Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до

1861 року). – С.28-31.

65.Дерев’янкін Т.І. Мануфактура на Україні в кінці XVIII – першій половині XIX ст. (Текстильне виробництво). – С.68-69; Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.37.

66.Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального Штаба: Черниговская губерния. – С.268; Дерев’янкін Т.І. Мануфактура на Україні в кінці XVIII – першій половині XIX ст. (Текстильне виробництво). – С.90-92.

67.Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. – К., 1972. – С.50-55.

68.Див.: Журнал мануфактур и торговли. – 1846. – Ч.XXI. – C.2-3.

69.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.220.

70.Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. – С.52.

71.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.219, 221.

72.Там само. – С.221.

73.Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. – С.16-18.

74.Крюков П. Очерк мануфактурно-промышленных сил Европейской России. – СПб., 1853. – С.229231.

75.Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. – С.20, 23-24.

76.Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба: Херсонская губерния. – Ч.2. – СПб., 1863. – С.37; Гуржій І.О. Зародження робітничого класу на Україні. – К., 1958. – С.20.

77.Ходецкий Е. О шерстомойных заведениях в Южной России. – М., 1849. – С.38-40.

78.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.151-152.

79.Исторический и торгово-экономический очерк Одессы в связи с Новороссийским краем. – Одесса, 1881. – С.49; Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. – К., видавництво КДУ, 1972. – С.56-57.

80.Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. – С.57-58.

81.Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до 1861

року). – С.47.

82.Там само. – С.47-48.

83.Там само. – С.48.

84.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.210.

85.Военно-статистическое обозрение Российской Империи. – Т.IX, Ч.4: Екатеринославская губерния / Сост. Генерального Штаба штабс-капитан Драчевский. – СПб., 1850. – С.110.

86.Великая реформа. – В 3 т. – Т.3. – М., 1911. – С.122.

87.Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до 1861

року). – С.136.

88.Див.: Герман К. Статистическое исследование относительно Российской Империи. – Ч.1. – СПб., 1819. – С.268; Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст.

до 1861 року). – С.135-136.

89.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.42-43.

90.Там само. – С.150.

91.Там само. – С.132.

92.Там само. – С.26-27.

93.Одесса 1794–1894 годов. – Одесса, 1895. – С.177; Дружинина Е.И. Южная Украина. 1800– 1825 гг. – М., 1970. – С.334.

94.Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825–1860 гг. – М., 1981. –

С.178-179.

95.Дружинина Е.И. Южная Украина. 1800–1825 гг. – С.71.

96.Ликова В. Дві колонізаційні кампанії на землі Південної України в першій половині XIX ст. // www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Viz/2009_2/Lukova_2.pdf.

97.Дружинина Е.И. Южная Украина. 1800–1825 гг. – С.93.

98.Див.: Гросул Я. Крестьяне Бессарабии (1812–1861 гг.). – Кишинев, 1956. – С.205.

99.Ликова В. Дві колонізаційні кампанії на землі Південної України в першій половині XIX ст. // www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Viz/2009_2/Lukova_2.pdf.

100.Див.: Анцупов И. Государственная деревня Бессарабии в ХIХ веке (1812–1870 гг.) – Кишинев, 1966. – С.29.

101.Там само. – С.31.

102.Гросул Я. Крестьяне Бессарабии (1812–1861 гг.). – С.206.

103.Див.: Анцупов И. Государственная деревня Бессарабии в ХIХ веке (1812–1870 гг.). – С.32.

104.Див.: Дружинина Е.И. Южная Украина. 1800–1825 гг. – С.136-161; Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825–1860 гг. – С.18.

105.Голобуцкий В.А.Черноморское казачество. – К., 1956. – С.218-220; Дружинина Е.И. Южная Украина. 1800–1825 гг. – С.95-96.

106.Див.: Коциевский А.С.Крестьянское движение в Южной Украине в конце XVIII – первой четверти XIX ст. // Материалы по истории сельского хозяйства и крестьянства СССР. – Сбор.V. – М., 1962. – С.238-243; Игнатович И.И. Крестьянское движение в России в первой четверти

XIX ст. – М., 1963. – С.67-70.

107.Дружинина Е.И. Южная Украина. 1800–1825 гг. – С.172.

108.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.272.

109.Там само. – С.273.

110.Материалы для статистики Российской Империи. – СПб., 1839. – С.100; Военно-статистическое обозрение Российской Империи. – Т.IX, Ч.4: Екатеринославская губерния / Сост. Генерального Штаба штабс-капитан Драчевский. – СПб., 1850. – С.122; Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального Штаба: Черниговская губерния / Сост. Генерального Штаба подполковник М.Домонтович. – С.375; Букатевич Н. Чумацтво на Україні. –

Одеса, 1928. – С.48.

111.Див.: Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.279.

112.Див.: Киевская старина. – 1896. – №7. – С.115; Рудченко И. Чумацкие народные песни. – К., 1874. – С.20.

113.Див.: Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального Штаба: Черниговская губерния / Сост. Генерального Штаба подполковник М.Домонтович. –

С.377.

114.Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленный в 1846 году: В 3 ч. – Ч.3. –

Полтава, 1852. – С.156-157.

115.Див.: Аксаков И. Исследование о торговле на украинских ярмарках. – СПб., 1858, С.34-35.

116.Там само. – С.14, 47.

117.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С.45.

118.Там само. – С.240.

119.Дерев’янкін Т.І. Мануфактура на Україні в кінці XVIII – першій половині XIX ст. (Текстильне виробництво). – С.40.

120.Див.: Статистическое описание Киевской губернии, изданное тайным советником сенатором Иваном Фундуклеем: В 3 ч. – Ч.3. – СПб., 1852. – С.367-368.

121.Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба: Херсонская губерния. – Ч.2. – СПб., 1863. – С.527; Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця XVIII ст. до 1861 року). – К., 1962. – С.128-129.

122.Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – С47.

Розділ 19

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

(КІНЕЦЬ XVIII СТ. – 1848 Р.)

1.Національний і соціальний склад населення

Наприкінці XVIII ст. у складі Австрійської імперії опинилися землі, більшість населення в яких становили українці. Унаслідок першо-

го поділу Речі Посполитої у 1772 р. Австрія приєднала західноукраїнські землі на північ від Карпат, яким було надано офіційну назву Королівство Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським, князівствами Освенцімським і Заторським (82 тис. кв. км, 2,5 млн населення). До нього входили частини Краківського та Сандомирського воєводств на південь від Вісли, Галицьке (Руське) і Белзьке воєводства, а також невеликі частини Холмщини (навколо Замостя) та Подільського воєводства на захід від річки Збруч1. Обґрунтували свій крок Габсбурги тим, що угорські королі певний час володіли цими землями в ХІІІ ст., а тому мали історичні права на них. Задовго до 1772 р. (із XVI ст.) частиною Австрійської імперії стала ще одна територія – Закарпаття, яка з ХІ ст. входила до складу Угорського королівства.

У липні 1771 р. ослаблена російсько-турецькою війною Османська імперія запропонувала Австрії за посередництво у мирних переговорах з Росією грошовий і територіальний дарунок – 10 млн піастрів і валаську Ольтенію. Однак син імператриці Йосиф ІІ зацікавився Буковиною, на той час гірським регіоном Північної Молдавії, яка була необхідна для стратегічного сполучення щойно здобутої Галичини із Семигородом (Австрійською Трансильванією). Згодом державний секретар В.Кауніц пояснював зацікавлення імператора Буковиною як «ключем до Молдавії» у стратегічному русі на південний схід – до Константинополя. Це було більш схоже на правду. У вересні

1774 р. австрійські війська, без погодження з Туреччиною, зайняли Чернівці, Серет і Сучаву. У травні наступного року Туреччина, яка була не в стані вести нову війну, визнала доконаний факт. До новоствореної провінції Буковина (10,4 тис. кв. км) відійшли 278 населених пунктів і 14,6 тис. родин (близько 75 тис. осіб)2.

Зважаючи на складну політичну ситуацію, 8 лютого 1775 р. Буковині було надано особливий статус, фактично – певну культурну, релігійну, правову та значною мірою економічну автономію під наглядом військової адміністрації. У серпні 1786 р. Йосиф ІІ скасував військову адміністрацію і приєднав Буковину до Галичини (у складі якої Буковина перебувала до 1849 р.). Це свідчило про фактичне завершення інкорпорації приєднаних територій до державного організму імперії. Відповідні зміни проходили у руслі загальної адміністративної політики Йосифа ІІ, спрямованої на централізацію влади та укрупнення володінь.

Згідно з переписом 1786 р., Галичину і Володимирію населяли 2,7 млн мешканців. Станом на 1849 р. їхня кількість зросла майже удвічі (табл. 19.1)3:

Таблиця 19.1. Національний склад населення Галичини і Володимирії станом на 1849 р.

Українці проживали здебільшого у Східній Галичині, де з 3,1 млн населення вони становили 71%. Другою за чисельністю національністю тут були поляки, яких 1849 р. налічувалося 635 тис. осіб, тобто 20,4% населення. Проте поляків вирізняла передусім не чисельність, а політичний і соціальний вплив. Майже весь прошарок магнатів і шляхти складався з них.

Важливою етнічною групою в населенні Галичини були євреї. Відразу після того, як Галичину було приєднано до імперії, євреї становили 3,1% населення всієї провінції, зокрема 8,7% населення її східної частини. За австрійського правління кількість євреїв продовжувала зростати: з 144 тис. у 1776 р. до 328 тис. у 1849 р.4 Три чверті з них жили у Східній Галичині. Кілька міст – Броди, Белз, Бучач, Рогатин, Перемишляни, Делятин і Сокаль – були майже цілковито єврейськими. У інших містах євреї становили близько третини жителів, працюючи здебільшого у торгівлі та в промисловості.

Близько двох третин німців жили у селах Східної Галичини, в смузі, що тяглася від Жовкви на півночі до Дрогобича і Стрия на півдні. У першій половині 1780-х рр. 13 тис. німців, переважно з Пфальца й інших південно-західних німецьких земель, прийняли запрошення Габсбургів й оселилися в Галичині. За ними у першій половині ХІХ ст. сюди емігрувало ще 2 тис. німців із Судетів, тобто

576 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

австрійської Богемії. Галицькі німці займалися сільським господарством, майже не контактуючи з українцями.

Поляки були здебільшого римо-католиками, українці – греко-католиками, а на Буковині – здебільшого православними. У соціальній структурі домінували селяни. Майже три чверті населення (72%) були кріпаками в маєтках польських поміщиків. До шляхти належало 95 тис. осіб, або 3,4% від усього населення.

Кількість мешканців Буковини після приєднання до Австрії стрімко зростала: з 75 тис. у 1775 р. до 380 тис. у 1846 р.5 Населення її було майже порівну поділене на українців на півночі та румунів – на півдні. Основну його частину становили, за даними перепису 1776 р., три стани шляхти – бояри, мазили та рупташі (346 сімей) і три категорії селян – заможні, середняки та біднота (городники, комірники, халупники), а всього 14 992 сімей. Значний прошарок населення становило духовенство (1055 сімей), євреї (526), вірмени (58) і цигани (294 кочових і до 500 осілих сімей). Адміністративний контроль забезпечували 285 сімей судових виконавців, а торгівлю, крім вірмен та євреїв, ще 45 сімей6. Населення було переважно неосвічене – навіть священики часто не могли розписатися.

Густота населення на Закарпатті була низькою: на 1 кв. км припадало приблизно 30–35 осіб. У горах вона не перевищувала 25 осіб, а в долинах по узбережжю річок Тиса, Латориця, Уж досягала 50–60 осіб. За неповними статистичними даними, населення Закарпаття на початку ХІХ ст. становило 288 тис., а в 30-х рр. – 412 тис. осіб7.

Угорська статистика навмисно занижувала дані про кількість слов’янського населення у королівстві, особливо українців Закарпаття, у зв’язку із чим важко точно визначити національний склад краю у першій половині ХІХ ст. Згідно з переписом 1840 р., в Угорщині проживало 11 млн осіб, з них угорців – 4,8 млн, румун – 2,2 млн, словаків – 1,6 млн, австрійців – 1,2 млн, українців – 400 тис., сербів – 324 тис., хорватів – 108 тис. І.Срезневський, відвідавши Закарпаття 1842 р., писав, що на території Земпленської, Ужанської, Угочанської, Березької, Собольчської і Марамороської жуп проживало 472 тис. українців, які становили більшість населення Закарпаття. В окремих округах українське населення в середині ХІХ ст. доходило до 90%. Найбільший відсоток українського населення припадав на Марамороську та гірські округи Ужанської і Березької жуп. На Верховині й Нижньоверецькому і Крайнянському округах проживало 97,5% українців. У селах Притиснянської долини на Виноградівщині було багато угорців, євреїв, циган. Однак і тут зустрічалися українські села: Олейник, Тросик, Сірма, Нове Село, Карачин, Матієво, Підвиноградів та ін.8

Статистичні дані про чисельність українського населення Закарпаття та сусідніх з ним угорських жуп, дуже різні. За даними І.Орлая, тут було 700 тис. «карпаторуських» жителів, І.Чаплович налічував 512 тис., П.Шафарик – 625 тис., Я.Головацький (дані за 1840 р.) – 472 тис., Е.Феньєш (1833 р.) – 443 тис., І.Срезневський – близько 520 тис., Черні (1851 р.) – 447 тис., І.Бідерман – 595 українців9. За підрахунками О.Міцюка, в середині ХІХ ст. на Закарпатті українське населення становило понад 70%10.

У зв’язку з тяжкими економічними умовами і відсутністю медичного обслуговування природний приріст населення Закарпаття в першій половині ХІХ ст. був уповільненим. За даними перепису, в Ужанській жупі в 1805 р. проживало 76 402

осіб, у 1829 р. – 80 985. В Угочанській жупі в 1810 р. було 28 470 осіб, у 1845 р. –

34296 осіб. Отже, за чверть століття приріст населення становив незначний відсоток. Така ж картина спостерігалась і в інших жупах. Переважало головним чином населення у віці до 40 років. В Угочанській жупі, наприклад, у 1845 р. було: дітей до 17 років – 28%, дорослих – від 18 до 40 років – 58%, понад 40 років – 14%11. Ці дані свідчать про високу смертність на Закарпатті внаслідок поширення туберкульозу, тифу, холери, а також частих голодних років.

Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Поряд з українцями жили чималими етнічними групами поляки, румуни, угорці, а також такі етнічні меншини, як євреї, німці, чехи, словаки, вірмени.

Промовистим свідченням відсталої соціально-демографічної структури краю було співвідношення між сільським і міським населенням. У середині ХІХ ст. у Східній Галичині на 3,5 тис. сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині на

276сіл – 3 міста і 18 містечок, в Закарпатті на 1294 села – 9 міст і 18 містечок. Відповідно абсолютна більшість населення (близько 85%) мешкала в селах. Сільськими жителями були понад 90% українців. В містах українці за питомою вагою перебували здебільшого на третьому місці: після євреїв і поляків – у Галичині, після євреїв і німців – у Буковині, після євреїв і угорців – у Закарпатті.

Найбільшим містом на західноукраїнських землях був Львів, який з 1772 р. став адміністративним центром нової австрійської провінції. За даними австрійської статистики, населення Львова становило тоді близько 22,5 тис. осіб. 1795 р. у Львові налічувалося майже 39 тис. осіб, 1841 р. – 62,3 тис. На середину ХІХ ст. Львів за чисельністю населення посідав четверте місце в Австрійській імперії після Відня, Праги і Трієста12. Тут проживали здебільшого поляки, євреї, українці, німці, вірмени. Загальне уявлення щодо економічного і соціального життя Львова дають дані про його бюджет 1837 р. Прибутки міста становили 343 тис. золотих ринських, зокрема, збори від виробників спиртних напоїв – майже 113 тис., торгівлі і мит – 61,5 тис. Видатки за рік становили 283 тис. золотих ринських, у тому числі оплата праці чиновників – 97 тис., витрати на прокладення й утримання вулиць, будинків – 70 тис. Значна частина витрат (30%) припадала на комунальне господарство Львова13.

Водночас розвивалися й інші міста, які за укладом життя починали наближатися до міст капіталістичного типу (Броди, Тернопіль, Станіславів, Чернівці, Ужгород, Мукачеве, Берегове, Хуст та ін.). У них були сконцентровані торгово-ремісниче

іпромислове населення, незначна кількість інтелігенції, численний чиновницький апарат австрійських установ. Найбільшим після Львова західноукраїнським містом у першій половині ХІХ ст. були Броди. Вони перетворилися на важливий транзитний пункт, найбільший центр міжнародної торгівлі на південному сході Європи. У 1779 р. місто отримало привілей вільного торгового міста, яке могло безмитно торгувати у межах Австрії, Росії та інших країн. У період дії цього привілею (до 1880 р.) Броди швидко зростали: у середині 1780-х рр. тут налічувалося близько

11тис., а в 1820 р. – 18,5 тис. осіб.

Частка міського населення хоч і повільно, але зростала. У 1830 р. у Станіславові налічувалося 9900 жителів, Самборі – 10,4 тис., Тернополі – 12,6 тис. За десять років чисельність населення у цих містах зросла і становила у 1840 р.: Станіславів – 11,3 тис., Самбір – 12,9 тис., Тернопіль – 14,2 тис. осіб. Наприкінці

578 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

XVIII ст. у Дрогобичі проживало 6500, а в Чернівцях – 2000 осіб, а на середину ХІХ ст. – відповідно 12 і 18 тис.14

В Австрійській монархії міста і містечка традиційно поділялися на три класи: королівські, муніципальні та підлеглі (приватні, шляхетські). До королівських міст належали ті, які підпорядковувалися особисто імператору (Львів, Перемишль, Самбір, Стрий), до муніципальних – ті, в яких юрисдикція належала власному органу влади (Сянки, Жовква, Станіславів та ін.); до підлеглих – ті, в яких поміщицька влада опиралася і на міську, і на персональну юрисдикцію (Бережани, Золочів, Тернопіль та ін.)15. Давній поділ на королівські і приватні міста був ліквідований Йосифом ІІ.

Міста були розподілені на три класи: до першого в Галичині зараховано лише Львів як столицю краю, який отримав додаткові привілеї; до другого – міста, котрі посідали спеціальний цісарський привілей, а до третього – решта, які мали власні магістрати і називалися муніципальними.

Більшість галицьких міст не вкладались у тогочасне поняття про цей тип поселення за культурним і професійним рівнем населення. Основний контингент становили селяни, дрібні торговці, ремісники, зобов’язані платити чинш від свого ремесла і відбувати панщину під час жнив і сінокосів. Типовим прикладом можуть бути міста Жовківської округи: Белз, Жовква, Любачів, Сокаль. У 1823 р. у них проживало від 1700 до 3900 осіб16. Промисловість у цих містах і містечках ледь животіла, торгівля мала переважно ярмарковий характер, а купівельна спроможність міщанства залишалася дуже низькою.

УПівнічній Буковині поряд із Чернівцями існували ще 2 містечка – Садгора

іВижниця. У середині ХІХ ст. у Садгорі налічувалося майже 3 тис. осіб, у Вижниці – 445017. У цих містах розвивалося ремесло, відбувалися великі ярмарки, торги і базари.

На Закарпатті налічувалося 27 міст і містечок, соціально-економічний і культурний ландшафт яких у той час зазнав суттєвих змін. В Ужгороді за 25 років (1794–1819 рр.) було побудовано 35 мурованих будинків. У 1837 р. місто мало 36 брукованих вулиць18. Поступово воно перетворилося на промисловий і торговий центр краю. Протягом першої половини ХІХ ст. проводилися будівельні роботи в Мукачевому, прокладалися вулиці. Ще 1829 р. І.Чаплович зараховував Мукачеве до дев’яти найбільш відомих у тодішній Угорщині міст. У середині ХІХ ст. розпочалося впорядкування м. Берегове, тут з’явилися тротуари, містки, водогін тощо19.

Залежність міст від феодалів найбільше гальмувала їхній економічний розвиток. Жителі багатьох закарпатських міст нарівні з селянами-кріпаками відбували панщину на землевласників або державу, сплачували великі податки, натуральні данини. Все це гальмувало зростання міського населення. Так, за даними переписів населення, в Ужгороді 1813 р. проживало близько 4200 осіб, 1849 р. – 6860 осіб, у Береговому – відповідно 2200 і 2650. Населення збільшувалося у тих містах, де швидше розвивалася промисловість і торгівля. На середину ХІХ ст. у закарпатських містах проживало близько 60 тис. осіб20.

Поступово у містах змінювався соціальний склад населення: зменшувалася кількість жителів, які належали до селянського стану, і зростала кількість ремісників, підмайстрів, купців, дрібних торговців. Однак влада і земля залишались у руках привілейованої частини жителів міста – дворян, духовенства, купецької і

цехової верхівки. Загалом соціально-економічні зміни у житті західноукраїнських міст сприяли перетворенню їх на промислово-торговельні, ремісничі центри.

Професійна структура населення також свідчила про низький рівень урбанізації західноукраїнських земель. Більшість самодіяльного населення була зайнята в сільському господарстві (близько 70–80%). Питома вага населення, зайнятого у промисловому виробництві, була мізерною – від 6 до 10%.

Переважна більшість селян Закарпаття належали поміщикам і казні. Невеликий відсоток становили монастирські селяни. Казенні селяни належали двом казенним домініям і різним відомствам: соляному, лісному, гірничорудному управлінню. Найбільший відсоток приватновласницьких селян припадав на Березьку й Угочанську жупи, казенні селяни жили в Ужанській і Марамороській жупах, становлячи майже третину всього сільського населення Закарпаття. Переважна частина міського населення Берегового, Мукачевого, Ужгорода та п’яти коронних міст – Довгопілля, Вишкова, Сигета, Хуста і Тячева – також перебували в залежному становищі. На початку ХІХ ст. на Закарпатті було 57 тисяч кріпацьких родин, із них половина без наділу. Вільні селяни в першій половині ХІХ ст. становили незначний відсоток. Вони мешкали переважно в низинних округах Закарпаття. За даними 1805 р., у Березькій жупі було 226 дворів (1,4%) вільних селян21.

Західноукраїнські землі увійшли до складу Австрії під час її піднесення й реформ соціальних та адміністративних структур імперії на більш функціональні, які проходили за ініціативи імператорів – Марії Терезії (правила у 1740–1780 рр.) та її сина Йосифа ІІ (1780–1790 рр.). Оскільки Йосиф ІІ 1765 р. став співрегентом, чимало реформ Марії Терезії насправді запровадив саме він. Реформи освіченого абсолютизму спрямовувалися на пристосування монархії до нових викликів, зокрема зростаючих ринкових відносин. У ході їх проведення було упорядковано систему обліку й контролю, проведено перші статистичні переписи земельних володінь і населення, скасовано внутрішні мита, запроваджено податок із доходів. У галузі економіки проводилася політика протекціонізму, заохочувався розвиток промисловості й торгівлі.

2. Розвиток товарно-грошових відносин у сільському господарстві

Австрійські реформи особливо відчутно змінили становище селян. За МаріїТерезії було чітко визначено повинності кріпаків, внаслідок чого зменшилася їхня залежність від волі поміщика. Йосиф ІІ пішов далі й патентом від 5 квітня 1782 р. скасував особисту залежність кріпаків від поміщиків. Відтепер селяни могли одружуватися без волі пана, міняти рід своїх занять і покидати землю, якщо знаходили собі заміну, передавати своє майно у спадщину, навчати дітей у школі або ремесла у місті. Патент від 16 червня 1786 р. обмежив панщину до трьох днів на тиждень.

За імператорським декретом від 24 лютого 1787 р. домінікальні (поміщицькі) земельні наділи у селянському користуванні станом на 1 листопада 1786 р. були визнані рустикальними й передані у спадкове селянське користування, а поміщикам заборонено самостійно розпоряджатися ними22. Громадські землі переходили у сервітутне користування. Тоді ж було складено перший земельний кадастр, так звану Йосифінську метрику. Теоретично австрійські закони не дозволяли поміщиками

580 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

приєднувати селянські землі до своїх маєтків без складної адміністративної процедури. Однак на практиці поміщики без проблем приєднували такі землі під час періодичних межувань. Цей процес не став надто поширеним, оскільки економічно був невигідним: за відсутності найманої праці поміщиками було зручніше, щоб земля перебувала в руках селян. У 1844 р. 70% орної землі Галичини і 64% пасовиськ було класифіковано як селянські землі, хоча 68% лісів належало поміщикам.

Вершиною реформаторської діяльності Йосифа ІІ став «урбаріальний» патент від 10 лютого 1789 р., який проголошував скасування панщини та заміну її чиншем, розмір якого залежав від прибутків селянських господарств і становив їх шосту частину (17,8%). 12,2% прибутків селянин повинен був заплатити державі у вигляді різних податків, а решта – близько 70% мала залишитися йому для розвитку господарства23. Однак внаслідок опору як місцевих поміщиків, так і представників центральної адміністрації зазначений патент не було впроваджено у життя, а згодом й зовсім скасовано. Відхід від реформаторського курсу, який почався в країні після смерті Йосифа ІІ, тривав майже до середини ХІХ ст. Революційні події 1848 р. змусили уряд піти на радикальні кроки, зокрема звільнення селян від панщини та інших повинностей.

Збереження кріпацтва перешкоджало зростанню виробництва протягом першої половини ХІХ ст. Селяни-панщинники становили основну масу селянства Східної Галичини (близько 3,5 тис. сіл). Питома вага вільних селян у загальній масі селянства була незначною. Проникнення в селянське господарство товарногрошових відносин посилювало майнову нерівність серед селян. З селянської маси почала виділятися заможна верхівка. Найбагатшу, хоч і нечисленну, частину становили повнонадільні і багатонадільні селяни, добре забезпечені робочою худобою. Вони все частіше користувалися працею наймитів з числа сільської бідноти (загородників, городників, халупників, комірників).

За даними земельного кадастру, 1819 р. у Галичині 60,6% становили господарства із земельними наділами менше 10 моргів (5,6 га), тобто такі, що не мали мінімальної кількості землі для забезпечення прожиткового мінімуму та корму для худоби. З 1819 по 1847 р. загальна кількість селянських господарств збільшилася на 52,8%. Це відбулося здебільшого за рахунок зростання малоземельного селянства. Якщо кількість селянських господарств з наділом понад 20 моргів зросла за цей час лише на 3%, з наділом від 10 до 20 моргів – на 33%, то кількість господарств з наділом менше 10 моргів зросла на 71,9%, що свідчило про збіднення селянства24. Так, між 1819 та 1853 р. кількість селян, яким належало менш ніж 1,1 га землі, зросла на 114%, а кількість селян з наділом від 1,1 до 2,8 га – зросла на 62%. Ці дві найменші категорії наділів становили 35% усіх земельних володінь у 1819 р. та 44% у 1847–1859 рр. Водночас розмір поміщицького землеволодіння зростав. Загалом, за даними тимчасового земельного кадастру 1819 р., на одне селянське господарство припадало 11 моргів землі, а на одне домінікальне господарство – 659 моргів. Уже через 30 років це співвідношення змінилося ще більше не на користь селян і становило на час складання кадастру 1847–1859 рр. 8,9 і 755 моргів землі відповідно. Отже, у 1844 р. селянські (рустикальні) землі становили 48,9% земельної площі краю, панські (домінікальні) – 47,1%, вільні (міських громад, вільних селян, церковних парафій) – 4%. Збільшення розмірів поміщицьких господарств