Економічна Історія України том 1

на Лівобережжі й Слобожанщині більшості з них поклали початок села, слободи, навіть хутори.

Характер заснування та історичний розвиток населених пунктів нерідко зумовлювалися віддаленістю державних кордонів, наявністю річок, лісів, зручних торговельних шляхів тощо. На зростання кількості жителів у них, зрозуміло, негативно впливали війні, агресивні й руйнівні напади турецьких і татарських орд, посилення соціального та національного гніту, неврожаї, пожежі, епідемії і т. п.

Деякі дані маємо про співвідношення українців і росіян, їх загальну кількість. Так, у 1763–1764 рр. на території Лівобережжя (без Полтавського та чотирьох сотень Миргородського полків) налічувалося 944 337 душ чоловічої статі, причому 98,82% становили українці. В той час тут було зареєстровано всього 110 87 росіян. На Слобожанщині в 1763 р. значилося 308 125 душ чоловічої статі, з них 98,92% українців86.

Безпосередньо на Лівобережній Україні демографічний розвиток призвів до того, що в 1783 р. тут існувало 8271 населений пункт, з них – 33 міста й 89 містечок87. У 1786 р. кількість міст на території регіону зросла до 35, а містечок – до 11288.

Отже, на Лівобережній і Слобідській Україні найінтенсивніше заселялись і освоювались землі наприкінці XVII – першій половині XVIII ст. Протягом усього означеного періоду перше місце в цьому процесі належало переселенцям з Правобережжя, а також західноукраїнських земель. Це значною мірою сприяло зміцненню постійних етнічних зв’язків між населенням окремих регіонів країни, перетворенню Лівобережжя та Слобожанщини в один зі своєрідних географічних центрів (ядро) формування території української нації. Водночас у цьому процесі брали участь вихідці з Росії (найчисленніша група після українців), Білорусі, Молдови, Грузії та інших країн.

5. Розвиток промисловості, торгівлі та міст

Наприкінці XVII і особливо в XVIII ст. нові явища найбільш виразно виявлялись у мануфактурному виробництві, яке розвинулось на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Сама поява мануфактур свідчила про утворення якісно нової виробничої сили – «масової», котра значною мірою ґрунтувалася на кооперації та поділі праці. Проте не всі мануфактури і не відразу набули «модерного забарвлення». Адже за умов панування натурального господарства існувало багато мануфактурних і кустарно-кооперативних підприємств, де всі виробничі процеси здійснювались лише на основі підневільної праці. На значній частині у них поєднувалася кріпосна та вільнонаймана праця. Ці заклади мали змішаний характер і свідчили про перехідний етап від «чисто» середньовічного до буржуазного виробництва. На відміну від останнього, вотчинна (і кріпосна взагалі) мануфактура утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарств переважно великих і середніх землевласників, їх монопольного володіння робочою силою, а також наявності необхідних навиків у селян під час виконання певних профільних робіт.

Поява і зростання порівняно значних мануфактур, зокрема винокурень і текстильних підприємств, вкладання в їх будівництво та виробництво великих коштів

532 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

свідчили про формування закладів нового типу, капіталістичних за своїм характером. У 80-х рр. XVIII ст., за далеко не повними даними, на винокурних «заводах» Лівобережжя та Слобожанщини було задіяно близько 10 тис. осіб89.

Зрушення, які сталися у промисловості, зумовили значні зміни в соціальній структурі української народності. Це безпосередньо відобразилось у збільшенні кількості ремісників і купців у містах і містечках. Зокрема, в 10 містах (Київ, Козелець, Остер, Лубни, Хорол, Полтава, Городище, Золотоноша, Переяслав, Пирятин) Київської губернії в 1782 р. налічувалось 9532 міщанина і купця, з них лише в Києві 604390. Основну ж масу міщан становили ремісники. Наприкінці 80-х рр. на території Харківського намісництва кількість цехових ремісників не перевищувала 1% усього населення, що вже засвідчило певне відставання такого виду виробництва91.

З кінця XVII ст. почалося прискорене поглиблення спеціалізації по окремих галузях промисловості, виділення нових самостійних професій. Наприклад, продукція рудень в основному задовольняла потреби населення, що займалося сільським господарством. Зокрема, Палузька рудня (Новгород-Сіверське намісництво) спеціалізувалася на виготовленні залізних знарядь праці для землеробства92. В межах Чернігівського намісництва в руднях для потреб господарства виготовляли смуги заліза, сошники і т. п.

Водночас ішло поглиблення поділу праці на селітряних заводах. Тут уже досить чітко проступали головні ознаки простої мануфактури. Селітряні варниці поступово виходили за рамки дрібного виробництва. В другій половині XVIII ст. окремі міста та містечка почали виділятися серед інших населених пунктів значним поширенням одного або небагатьох видів ремесла. Паралельно з процесом спеціалізації в промисловості спостерігалась дальша товаризація виробництва, при якій все більше продуктів праці окремих виробників поступало на ринок. З’являлися цілі «промислові» села та містечка, господарське життя яких майже повністю підпорядковувалось вимогам ринку93.

Конкретні історичні факти свідчать про таке. До 20-х рр. XVIII ст. в Україні діяли лише поодинокі розвинуті мануфактури, а наприкінці століття – близько 40. У 1719 р. на Слобожанщині купець Іван Дубровський заснував Глушківську (Путивльську) суконну мануфактуру. Приблизно 1722 р. схоже підприємство в с. Ряшки Прилуцького полку побудував місцевий полковник Дмитро Горленко. В 20-х рр. виникли також три великі підприємства з вироблення полотна – Почепське, Шептаківське та Топальське. Дещо пізніше почали виготовляти продукцію суконні мануфактури в Батурині, Салтові та деяких інших містах. Поступово текстильне виробництво перетворилося на найбільш поширену і розвинуту галузь.

Безпосередньо про Глушківську мануфактуру відомо, що І.Дубровський протягом трьох років будував своє підприємство, аж поки до нього з своїм капіталом приєднався російський поміщик, генерал В.Корчмін. Їхню діяльність активно підтримувала цариця Катерина І, за що в казну надходила певна частка прибутків від підприємства. З метою розширення виробництва, новоутворена компанія досить швидко захопила 18 навколишніх сіл і примусила їхнє доросле населення працювати на себе. За відомістю 1726 р. про робітних людей, на Глушківській мануфактурі вже значилося: 6 іноземних майстрів, 2 російські майстри, 65 ткачів сукна і 35 –

шерстяної тканини, 150 прядильників, 43 гребінники, скребельники, ворсувальники та ін., всього понад 300 осіб. Крім чоловічої праці, широко використовувалася праця жінок і дівчат, яких на підприємстві було задіяно понад 200. Ткачам за витканий аршин сукна платили три копійки. Жінкам і дівчатам за їхню працю давали готові вироби (жупани, селянські сірячини, каптани, сорочки, спідниці, чоботи тощо) і на свята – по 60 копійок.

З технічного аспекту Глушківська мануфактура мала добре, як для свого часу, устаткування: близько 70 верстатів, 220 самопрядок, 140 залізних веретен, 138 прядильних коліс тощо. Проте приміщення, в яких розмістилася мануфактура, нагадували собою звичайні дерев’яні хати з маленькими вікнами, низькою стелею, земляною підлогою, де було брудно і тісно, а восени і взимку вогко і холодно. Незважаючи на це, робітні люди виготовляли продукцію, що була широко відома не лише в Україні, а й користувалася попитом далеко за її межами. Значну її частину закуповувала казна. Вироби відвозили до Москви та Петербурга, на державні склади в Києві й Крюкові. Досить часто тканини з с. Глушкове поставлялися в армію для пошиття обмундирування. Велика кількість товарів потрапляла на внутрішній і зовнішній ринки94.

Власникижорстокоповодилисязісвоїмипідлеглими. Наприклад, І.Дубровський власних селян «бил дубъем» і тримав «под караулом», примушував їх присягатися, що будуть «его слушать». Жителів с. Кобилки він самочинно заковував надовго в кайдани. Карали господарі підприємства та їхні прикажчики робітних людей і за ходіння вулицею в «неуказний час». Низький життєвий рівень, знущання зумовлювали високу смертність робітних людей і приписних селян. Примушували працювати на мануфактурі й козаків, а також їхніх дітей. Протягом десятиріч змінювалися власники закладу, збільшувались кількість і асортимент виготовленої продукції, та не ставало при цьому кращим життя тих людей, що на ньому працювали. Нерідко робочий день тривав 15–17 годин. Платня за працю залишалася низькою. Схожа ситуація мала місце й на інших суконних мануфактурах.

Основним осередком виробництва заліза, залізних і мідних виробів стала рудня – так званий металургійний млин. Здебільшого їх власники – козацька старшина, шляхтичі, вище духовенство – будували такі підприємства біля гребель на річках, поблизу запасів залізної руди та палива. Протягом XVII–XVIII ст. багато рудень функціонувало на Київщині й Чернігівщині. Тільки Києво-Печерській Лаврі в 1682 р. належало 7 рудень. У XVIII ст. на базі рудень вже формувалося в окремих місцях велике залізне виробництво. Так, у середині століття в межах Острозького полку на березі р. Кам’янка біля слобід Осинової та Закатної діяв завод з переробки залізної руди. Заснував його опішнянський житель, власник селітроварень на Лівобережній і Слобідській Україні Я.Корюков.

У1739 р. під Глуховим засновано Шосткінський пороховий завод. Одне з перших великих підприємств в Україні, воно мало забезпечувати своєю продукцією українські козацькі полки та війська російської армії. За одну добу завод міг виготовити до 40 пудів пороху. В 80-х рр. XVIII ст. тут працювало близько 500 солдатів

ірекрутів, які виробляли від 12 до 20 тис. пудів пороху на рік.

Уперші десятиріччя XVIII ст. на Лівобережжі і Слобожанщині з’явилися заводи з виробництва скла – гути. Тоді ж засновано великі підприємства на базі ви-

534 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

готовлення поташу, спиртних напоїв, цукру, цегли тощо. Поява та зростання нових типів промислових закладів, зокрема заснованих на купецькі капітали й з широким використанням найманої праці, переконливо свідчили не лише про розклад натуральної системи господарства, а й про формування капіталістичних підходів під час розв’язання різних технологічних питань.

Одним із результатів економічного розвитку стала концентрація предпролетаріату не лише в містах і містечках, а й у селах з великими підприємствами. На Слобожанщині наприкінці XVIII ст. функціонувало 6776 ремісничих підприємств, де працювало 38 834 робітника95. В 6 шкіряних «заводах» Лівобережжя в 1766 р. налічувалося 2696 майстрів і робітних людей, набраних з різних місцевих полків. Близько 600 «малоросіян» і 100 «переведених великоросіян» обох статей обслуговували Ряшківську суконну мануфактуру М.Юсупова (1786 р.)96.

Серед робітничих людей, задіяних у різних галузях промисловості, проходило формування кадрів «потомственних» працівників. Так, у 1767–1768 рр. на 17 руднях Лівобережної України значилося 190 робітників. З них місцевих жителів – 109, «захожих» з інших рудень – 35, з лівобережних сіл – 33, Правобережжя – 1397. Ці дані свідчать, що 42% всіх працюючих прийшли на рудні з сіл і містечок. Причому близько 18% становили кваліфіковані люди, які до цього вже залучалися до роботи в залізоробному виробництві. Певну частину їх становили чоловіки, для яких професія рудника стала спадковою. Майже кожну новостворену гуту в XVIII ст. обслуговували робітники, котрі раніше виготовляли скло на інших підприємствах. Лише на Орликівській гуті (Чернігівщина) в 60-х рр. з 24 робітників половина прийшла з інших гут98.

Часом спостерігалося таке своєрідне явище, як переведення робітних людей

зодного промислового підприємства на інше. Наприклад, про надсилання робітників з Глушківської приватної суконної «фабрики» на Бахмутські казенні солеварні йшлося в рапорті капітана В.Ліндемеєра бахмутській заводській конторі99.

Перехід кадрів з підприємства на підприємство сприяв поширенню технічного досвіду та навичок. Для багатьох з них їх професії ставали «родинними», про що, зокрема, свідчать набуті ними прізвища: Шуляр, Шкляр, Шкляренюк (пов’язані

звидом спеціальності в гутному виробництві) та ін. Набуттю технічного досвіду та навичок сприяло також поширення профільної освіти. При більшості цехів великих промислових підприємств влаштовувалося навчання учнів, готувались кваліфіковані кадри.

Наприкінці XVII – початку XVIII ст. економічний розвиток, зокрема в різних галузях промисловості, поступово формував ринок праці наймитів. У містах, містечках і навіть селах за рахунок розшарування селян, козаків і міщан з’явилися значні групи робітників-безгосподарників, для яких заробітки стали єдиним засобом для існування100. У с. Стара Гута Новгород-Сіверського намісництва селяни, що жили працею по найму, становили особливу групу (18 чоловік). Вони не займалися промислами, а «питались заробітками по людям». Господарства в них були досить бідні: лише деякі мали хати та худобу, а інші – тільки сараї, конюшні, а то й зовсім нічого. Наймалися селяни на винокурні в своєму ж селі101.

Удругій половині XVIII ст. використання в промисловості найманої праці стало доволі звичним явищем. А в деяких галузях, наприклад, скляній, селітряній,

залізоробній, найм почав помітно домінувати над працею залежних груп населення. Особливо яскраво це виявлялося в купецьких мануфактурах Іванова, Алісова, Смородіна, Єгорова. В сл. Клинці промислові купецькі підприємства обслуговувалися винятково найманими робітниками. В 80-х рр. у Новгород-Сіверському намісництві понад 75% людей, зайнятих у скляній промисловості, становили наймані працівники. В Полтавській губернії з 19 цегелень не менше 8 належало купцям, де здебільшого застосовувалася наймана праця (1795 р.)102.

Чим ближче в часі, тим глибше найм проникав у всі галузі промисловості, що, в свою чергу, свідчило про розклад «традиційних», натуральних, форм народного господарства й формування в його надрах нових ринкових відносин. У процесі цього створювалася цілісна система експлуатації найманих робітників і відбувалося первісне нагромадження капіталу в руках окремих можновладців, панів і купців, дуже рідко – козаків і селян. Найбільші капітали наприкінці XVII – протягом XVIII ст. мали старшинські (дворянські) родини Апостолів, Галаганів, Марковичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків – на Лівобережжі; Кондратьєвих, Голуховичів, Квіток, Ковалевських, Данилевських – на Слобожанщині. Багато з них стали справжніми підприємцями.

Водночас з означеними вище явищами спостерігалося кількісне зростання й укрупнення місцевих ринків. А формування національного ринку на його початковому етапі й втягнення в товарно-грошові відносини дедалі більшої частини населення України справляло помітний вплив на всі галузі господарства. Зокрема, збільшення попиту на хліб привело до розширення посівів пшениці. В маєтках деяких старшин, а особливо гетьманів (В.Кочубея, І.Мазепи, І.Скоропадського, Д.Апостола, К.Розумовського та ін.) посіви зернових нерідко досягали сотень десятин землі. Щоб задовольнити потреби ринку, заможні особи влаштовували кінські та великої рогатої худоби «заводи», збільшували отари простих і тонкорунних овець. «Лошадиных заводов, – як зазначено в «Сокращенном особенном географическом описаніи Кіевской губернии…» 1787 р., – находится… в сем крае довольное число: почти каждый помещик имеет соразмерный (завод. – Авт.) своим сенокосам»103. Володіючи значними просторами земель і відчуваючи гостру потребу в робочих руках, вони охоче займалися розведенням худоби для ринку.

Поряд з великими ярмарками в містах і містечках існували дрібні ярмарки, торги та базари. Протягом означеного періоду їхня кількість помітно зросла: від кількох десятків до сотень одиниць. У 50-х рр. XVIII ст. на Лівобережжі щорічно ярмарки збирались близько 350 разів, а базари – 8680. У 80-х рр. у межах регіону налічувалось уже 390 ярмарків, а в 1802 р. лише на території Полтавської й Чернігівської губерній – 394, товарообіг яких за рік досягав 12 млн крб.104 На Слобожанщині в середині XVIII ст. функціонувало близько 120 щорічних ярмарків, а наприкінці 70-х рр. – понад 200105.

Розвиток внутрішньої торгівлі поступовозмінював зовнішній вигляд міст, містечок, окремих сіл. У них швидко зростала кількість крамниць, магазинів, торгових складів, шинків тощо. Водночас йшов процес формування купецького стану, в якому значно збільшувався відсоток українців. У цілому ряді міст (Чернігів, Городня, Остер, Борзна й ін.) у їх руках зосереджувалась основна торгівля, що свідчило про зародження національної буржуазії. В м. Ніжин, як зазначено в одному документі

536 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

кінця XVIII ст., «производится купеческая коммерция более от малороссиян, нежели от великороссийских купцов, кои малороссияне по оному своему купечеству как между собою, так и с великороссийскими купцами векселями обязываются»106. В м. Ромни під час складання топографічного опису Чернігівського намісництва мешкав 71 купець, з них українського походження («природные малороссіяне») – 64, росіян – 7. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. у місті проживало вже 109 купців (97 українців, 10 росіян, 1 вірменин, 1 єврей)107. В 1787 р. в Острі торгівлю вів 21 купець-«малоросіянин»108. У Ніжині, за описом 1786 р., серед купців налічувалося 83 «малоросіянина» та 50 «великоросіян»109.

Серйозну конкуренцію купцям за певних умов створювали міщани, селяни, а також козаки, які займалися торгівлею. Між ними розгорталася боротьба за ринки збуту своїх товарів. Купецтво неодноразово зверталось до царського уряду та представників місцевої влади з проханням заборонити посполитим і козакам вести самостійну торгівлю. Так, роменські купці просили чиновників магістрату, щоб ті не дозволяли торгувати в місті селянам, козакам і різночинцям. При цьому вони обіцяли забезпечувати населення Ромен усіма необхідними товарами (1783 р.)110.

Нерідко гострі суперечки виникали і між самими купцями. До конкуренції призводили також вигідні місця розташування окремих ярмарків, торгів, базарів і більш зручний час їх проведення. Суперництво, що існувало в торгівлі між різними соціальними групами населення, знайшло своє певне відображення в наказах депутатів у Комісію зі складання нового Уложення (1767–1769 рр.). Більшість купців і міщан тоді висловилися за заборону іншим станам вести вільну торгівлю, мати її за постійну професію. Погарський і стародубський накази домагалися навіть від уряду ліквідації всіх торгів і ярмарків по селах, щоб зосередити всю торгівлю тільки в містах. Тим самим проводилась ідея монополізації торгівлі в руках купецтва та міщанства111.

Високі прибутки від торгівлі зумовили появу численного загону різного роду скупників, баришників, спекулянтів, перекупників та ін. Досить часто вони ставали посередниками між селянами та купцями, використовуючи при цьому будь-яку нагоду для власної наживи: голод, неврожаї, несвоєчасне постачання жителів продовольчими товарами – все це сприяло їх швидкому збагаченню. Розбагатівши, вони примушували працювати на себе наймитів. Серед міщан, селян, козаків, а також купців процвітало в різних формах лихварство.

Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи спеціалізації

впромисловості й, частково, землеробстві сприяли зміцненню економічних зв’язків міжокремимигосподарськимирайонамиУкраїни. Поступовоутворивсясвоєрідний торговий ланцюг, що тягся від південних регіонів далеко на захід, охоплюючи Лівобережжя, Слобожанщину та Правобережжя. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися по всій території українських земель, незважаючи на перешкоди: державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, мито тощо. Займаючись торгівлею, населення різних регіонів, як правило, практично не визнавало політичної розчленованості країни, що реально свідчило про економічну спільність української народності. В 1745 р. генерал російських військ І.Горчаков писав київському губернатору генерал-аншефу М.Леонтьєву, що

вм. Стародуб приїжджають торгувати хлібом «многие как заграничные полской

области, так и другие живущие около границы люди… не малым числом»112. У 1765 р. новий київський генерал-губернатор Глібов повідомив імператрицю Катерину ІІ про голод і неврожаї на Лівобережжі й у зв’язку з цим про вивезення з Правобережжя «добровольным по соседственной дружбе в Кіев и за реку Дніпр всякого хлеба і сестных припасов» для «обывателей» Київського, Чернігівського та Стародубського полків113. Характерно, що для торгівлі в прикордонних районах «полскіе подданные» використовували «денежки и полушки», котрі були в обігу на території Російської імперії і, зокрема, України. Ігноруючи наявні заборони чи обмеження переїздів через російсько-польський кордон, «пріежающіе к заставам с хлебом и протчи ми продуктами… берут с собою на первой случай для покупки себе пищи» гроші й «объявляют о том на заставах надсмотрщикам, домагаясь о свободном пропуске…»114. З метою поліпшення торгового обігу з «полскими жителями» генерал-губернатор запропонував імператриці дати розпорядження, щоб на митниці поблизу Василькова, на головному тракті з Польщі та «других краев» виділити для обміну польської монети до 10 тис. руб. «денежками и полушками». Тоді, на думку М.Леонтьєва, торгові люди могли б «свободно до Кіева і далее по их намеренію, для продажи своих продуктов следовать…»115.

У свою чергу купці, селяни, міщани та козаки з Лівобережжя й Слобожанщини їздили торгувати на правий берег Дніпра, навіть укладали між собою довготривалі торгові угоди116. Західноукраїнські купці активно торгували на ярмарках Ніжина, Ромен, Чернігова, Стародуба. Через Васильківську, Стайківську, Сорокашитську, Кам’янську й інші митниці товари з Росії, Слобожанщини та Лівобережжя надходили на західноукраїнські землі. Згідно з указом Сенату від 8 квітня 1755 р., на території Лівобережжя запорожцям дозволялася безмитна торгівля, а також вільний вивіз товарів на Запорожжя117.

Активізація товарно-грошових відносин неабияк сприяла появі нових і зростанню старих економічних центрів. Особливо багато торгових осередків функціонувало на Лівобережжі. Так, за далеко не повними даними «Краткого экстракта, учиненного с ведомостей в Генеральную войсковую канцелярию от полков малороссийских…» 1774 р., на території регіону значилось 23 міста, 76 містечок і 19 сіл, де активно велась торгівля (тобто спеціально влаштовувались ярмарки та торги)118. Серед них інтенсивною купівлею-продажем виділялися Лохвиця, Ромни, Лубни, Прилуки, Гадяч, Переяслав, Чернігів, Козелець, Миргород, Батурин, Глухів, Хорол і Ніжин. У них щорічно збиралося від 3 до 5 великих ярмарків. 3–4 ярмарки на рік відбувалися також у містечках Вереміївна, Яблунів, Чорнухи, Городище, Сміле (Лубенський полк), Опішня, Лютеньки, Веприк (Гадяцький полк), Басань, Золотоноша, Гельмязів (Переяславський полк) та ін.

На Слобожанщині найбільше ярмарків існувало в Харкові, Золочеві, Сумах, Таранівці, Артемівні, Ольшані – по 4; Валках – 5, Сніжковому Куті й Андріївці – 6, Хотімлі – 8 і т. д.

Характеризуючи торгівлю в Катеринославі другої половини XVIII ст., новоросійський губернатор Н.Язиков зазначив, що до міста «охотно и во многолюдстве собираются из дальних мест, как-то из Курска, Белгорода, Слободской губернии, из городов Сум, Ахтырки, Харькова, Изюма, также Новороссийской губернии из Кременчука, крепости Святыя Елисаветы и Полтавы, сей (Азовской) губернии из

538 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Бахмута и Тора и из прилежащих селений, а в летнее время из Крыма, Херсона и из Польши»119.

Серцем української торгівлі, як і загальноєвропейської, були міста. Саме навколо них, наче ланцюжком, формувалася складна система економічних взаємозв’язків. Так, основні промисли та торгівля мешканців Козельця «состояли в разных мелочных товарах». Тому всю необхідну сільськогосподарську й промислову продукцію вони скуповували на ринках Ніжина та Ромен. Власні ж «мелочные товары» збували на торгах у Кобижчі, Бобровиці, Бикові та Басані (Козелецький повіт Київського намісництва)120. Окремі міста ставали ринками збуту товарів для великих сільських округ. Зокрема, на чернігівські, ніжинські та стародубські торги та ярмарки з близьких і віддалених місцевостей звозили продовольчі товари, мед, віск, будівельні матеріали, прядиво, полотно тощо. Харківські римарі забезпечували клеєм, шкірою, ременями не лише місцеві ярмарки та торги, а й Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Катеринославське намісництва121. Нерідко торгівля для багатьох жителів деяких населених пунктів ставала одним із головних засобів існування. Наприклад, більша частина мешканців містечка Моровень (Чернігівський повіт), не маючи достатньої кількості орної землі, змушена була жити за рахунок найманої праці – «достают хлеб зажином от других селеній

истепных мест», або за рахунок торгівлі деревом у Козельці, Острі, Чернігові й інших містах і містечках122.

Отже, ярмарки та торги мали велике господарське значення. Вони служили своєрідними артеріями при розподілі товарів по різним містах, містечках, селах і хуторах, забезпечували тісний економічний зв’язок між ними.

Значну роль у розвитку торгівлі й місцевих ринків відігравали шляхи. З кінця XVII і до кінця XVIII ст. виникло дуже багато торгових шляхів, зокрема тих, що вели з різних регіонів України на південь. Частково це було пов’язано з чумацтвом. Фактично в кожному місті зосереджувалося по кілька торгових «путівців». Так, «первая дорога» з Києва до Харкова проходила через такі основні міста: Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків; «вторая дорога» – через Бровари, Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки (1784 р.)123. Через Чернігів проходило до 10 великих і малих шляхів і «виїздів». Від Чернігова вони тяглися до Глухова, Новгорода-Сіверського, Березни, Городні, Стародуба, Ніжина, Кременчука, Херсона, Козельця, Києва «и во все стапные уезды». Один путівець від Чернігова вів до сіл Ріпки та Кам’янка, «на границу польскую, где пограничная стража стоит». Два інших – через містечко Любеч і с. Сорокошичі – пролягли до польського кордону124. Великі торгові шляхи простяглися і від Харкова: Катеринославський (Харків– Валки–Полтава–Кременчук «и во все места по правую сторону Днепра» до Катеринослава та Херсона); Київський (Харків–Богодухів–Охтирка–Гадяч–Лохвиця– Прилуки–Київ); Сумський (Харків–Золочів–Суми–Глухів–Новгород-Сіверський); Донський, або Черкаський (Харків–Чугуїв–Ізюм і «во все места, вниз по р. Донцу

ипри Азовском море лежащія»)125.

Роз’їжджаючи торговими шляхами і збуваючи різноманітну продукцію, купці, міщани, селяни й козаки знайомилися з географією та економікою краю, потребами місцевих ринків. Спілкування в галузі торгівлі ставало все ширшим і дедалі більше об’єднувало людей, виробляло в них взаємні інтереси та зацікавленість.

Посилання до розділу 17

1.Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией. – Т.10. – СПб., 1878. – С.479.

2.Там само.

3.Там само. – Т.3. – С.569.

4.Цит. за: Яковлєва Т.Г. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ століття. Причини і по-

чаток Руїни. – К., 1998. − С.318.

5.Книги разрядные, по официальным оных спискам. − Т.2. − СПб., 1855. − Стлб.983-1019.

6.Там само. – Стлб.996.

7.Там само. – Стлб.997, 1019.

8.Источники малороссийской истории, собр. Д.Н.Бантышем-Каменским. – Ч.1. – М., 1858. – С.142144.

9.Полное собрание законов Российской империи. – 2-е изд. – Т.1. – М., 1830. – №447.

10.Источники малороссийской истории, собр. Д.Н.Бантышем-Каменским. – Ч.2. – М., 1859. –

С.192.

11.Российский государственный архив древних актов. – Ф.248: Архив Правительствующего Сената. – Оп.29. – Д.1806. – Л.136-137.

12.Книги разрядные, по официальным оных спискам. − Т.2. − СПб., 1855. − Стлб.983-1019.

13.Источники малороссийской истории, собр. Д.Н.Бантышем-Каменским. – Ч.1. – М., 1858. –

С.317.

14.Там само. – С.254.

15.Письма и бумаги Петра Великого. – Т.8, Ч.1. – СПб., 1903. – С.238.

16.Российский государственный архив древних актов. – Ф.248: Архив Правительствующего Сената. – Оп.29. – Д.1806. – Л.86-87.

17.Там само.

18.Джиджора І. Україна в першій половині ХVІІІ ст. – К., 1931. – С.6.

19.Судиенко М.О. Материалы для отечественной истории. – К., 1854. – Ч.2. – С.40.

20.Полное собрание законов Российской империи. – 2-е изд. – Т.1. – М., 1830. – №2793.

21.Джиджора І. Назв. праця. – С.29.

22.Див.: Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. – К., 1998. – С.241275.

23.Підраховано за: Сборник Русского исторического общества. – Т.63. – С.486-508.

24.Полное собрание законов Российской империи. – 2-е изд. – М., 1830. – Т.3. – №1595; Т.4. –

№2028; Т.5. – №3080.

25.Там само. – Т.7. – №4348.

26.Підраховано за: Российский государственный архив древних актов. – Ф.248: Архив Правительствующего Сената. – Оп.29. – Д.1806. – Л.649-650.

27.Див.: Горобець В. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. – С.256.

28.Цит. за: Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – СПб., б.д. – Кн.4, Т.19. –

С.1207.

29.Сборник Русского исторического общества. – Т.67. – С.91.

30.Історія України в документах і матеріалах. – К., 1941. – Т.ІІІ: Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569–1654 роки). –

С.266.

31.Січинський В. Чужинці про Україну. – 5-е вид. – Авгсбург, 1946. – С.41.

32.Филимонов Е.С. Материалы по вопросу об эволюции землевладения. – Пермь, 1895. – Вып.

ІІ. – С.7.

33.Горленко В.Ф., Бойко І.Д., Куницький О.С. Народна землеробська техніка українців: Історикоетнографічна монографія. – К., 1971. – С.43-60.

34.Русов А.А. Описание Черниговской губернии. – Чернигов, 1898. – Т.1. – С.353.

35.Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из частей коей оное наместничество со-

ставлено. – К., 1851. – С.167, 224, 362, 405.

540 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

36.Топографическое описание Харьковского наместничества. – Харьков, 1888. – С.33-35.

37.Актовые книги Полтавского городового уряда XVII-го века. – Чернигов, 1912. – Вып.1. – С.20, 34, 50 та ін.; Стороженки. Фамильный архив. – К., 1908. – Т.6. – С.14-64; Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в XVI–XVIII столетии. – Харьков, 1886. – Т.1. – С.84-93, 177, 178.

38.Акты ЮЗР. – СПб., 1869. – Т.VI. – С.163.

39.Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969. – С.14.

40.Алеференко П.К. Украинские маетности графов М.Г.Головкина и Б.Х.Миниха в 30-х годах XVIII в. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1960 г. – К., 1962. – С.227; Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание… – С.405.

41.ЦДІАКУ. – Ф.55. – Оп.2. – Спр.523. – Арк.8-13.

42.Ответы на экономические вопросы // Тр. ВЭО. – СПб., 1768. – Ч.VIII. – С.80, 108, 141, 165, 192.

43.Путешествие академика Гильденштедта по Слободско-Украинской губернии (август-сентябрь

1774 г.). – Харьков, 1892.

44.Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII–XVIII вв. – Харьков, 1964. – С.212.

45.Шафонский А. Назв. соч. – С.339, 409-411, 501-508 та ін.

46.Описание Слободско-Украинской губернии 1802 г. // Харьковский сборник. – Харьков, 1889. –

С.9.

47.Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – К., 1983. – Т.1. Економіка досоціалістичних формацій. – С.170.

48.Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині

XVII ст. – К., 1986. – С.73-76.

49.Підрахунки зроблені автором на підставі документа «Число крестьянских дворов, находившихся во владении казацкой старшины в первой половине XVIII в.» // Киевская старина. – 1891. –

№8. – С.285-296.

50.Підрахунки зроблені автором на підставі «Генерального слідства про маєтності» 1729–1730 рр. по дев’яти лівобережних полках (окрім Стародубського через брак даних).

51.Російський державний архів давніх актів (далі РДАДА). – Ф.13. – Спр.96. – Арк.3-5.

52.Барвинский В.А. Крестьяне в Левобережной Украине в XVII–XVIII вв. – Харьков, 1909. –

С.114.

53.РДАДА. – Ф.13. – Спр.34. – Арк.42.

54.Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. – М., 1887. – С.501, 502.

55.Звездин З.К. К вопросу о социальных отношениях на Слободской Украине в конце XVII – начале ХVIII в. // Ист. зап. Ин-та истории АН СССР. – М., 1952. – №39. – С.185, 199; Слюсарский А.Г. Назв. соч. – С.153, 154.

56.Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1979. – Т.2. – С.370.

57.НБУВ. ІР. – Ф.1. – №57940. – Арк.1.

58.Ткаченко Н.М. Очерки по истории крестьян Левобережной Украины XVII в.: Автореф. дис. …

д-ра ист. наук. – К., 1963. – С.19.

59.ЦДІАКУ. – Ф.1632. – Оп.1. – Спр.134. – Арк.35.

60.НКБУВ. ІР. – Ф.2. – №6855. – Арк.1, 2.

61.ЦДІАКУ. – Ф.53. – Оп.2. – Спр.337. – Арк.3; Селянський рух на Україні (середина XVIII – перша чверть ХІХ ст.): Зб. док. і матеріалів. – К., 1978. – С.35.

62.Шафонский А. Назв. праця. – С.40.

63.ПСЗРИ. – Т.XXIV. – №17628.

64.Там само. – Т.XVII. – №12311; 12556; Т.ХVІІІ. – №12966.

65.Див.: Гуржій О.І. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної та Слобідської України

(друга половина XVII–XVIII ст.). – К., 1994. – С.73-82.

66.Історичні пісні. – К., 1961. – С.284.

67.ЛазаревскийА.М. Малороссийскиепосполитыекрестьяне(1648–1783 гг.): Историко-юридический очерк по архивным источникам. – К., 1908. – С.16; Багалей Д. Займанщина в Левобережной Украине XVII и XVIII ст. // Киевская старина. – 1883. – №12. – С.571, 591.