Економічна Історія України том 1

Доволі важко оброблялись ділянки в межах північної частини Лівобережжя через наявність тут великої кількості боліт і лісів. Безпосередні виробники, за тогочасною термінологією, «на пашню діброву драли, болота осушували, ліси викорчовували…».

Узв’язку із застосуванням недосконалої техніки в сільському господарстві щорічні врожаї місцевих культур, як правило, не перевищували сам-2; сам-3; коли наставали особливо сприятливі природні умови, тоді вони досягали в межах Лівобережжя сам-8, -10 і навіть -12 (у степових районах)35.

Наприкінці XVII ст. схожа ситуація в землеробстві існувала й на території Слобідської України. Сюди привнесли свій досвід численні переселенці з Правобережжя та Лівобережжя, меншою мірою з Росії та західноукраїнських земель. Навіть у Харкові близько 70% жителів займалося сільським господарством. Була

врегіоні й деяка специфіка, зокрема, в назвах і формах землеробської техніки. Так, джерела зафіксували використання невеликого плуга – «косулі», простої сохи з одним лемешем і подвійної – з двома лемішами, дерев’яної борони тощо. Дещо різнився своїми природними якостями місцевий ґрунт. Він відзначався кращою родючістю, а тому давав у середньому й вищі врожаї, наприклад, зернових культур: озимих жита – сам-7, а пшениці – сам-5, ярини та вівса – по сам-9, ячменю – сам- 7, пшениці – сам-4, проса – сам-10, гречки – сам-7, маку – сам-2036. З олійних і технічних культур вирощували льон і коноплі.

Усадах Слобожанщини, як і Лівобережжя, визрівали виноград, вишні, яблука, груші, сливи, а на баштанах – кавуни та дині. Своїм садівництвом славилися жителі Коротича, Люботина, Нової Водолаги й інших населених пунктів.

Важливе місце в сільському господарстві обох регіонів посідало тваринництво. Крім волів і коней, розводили корів, овець, свиней і кіз, а також масу домашньої птиці. В окремих господарствах заможних селян і козаків налічувалося до 300 овець. Для догляду за ними широко використовувалася праця найманих робітників37. Розвинутими галузями слід вважати бджільництво, рибальство та полювання. Досить прибутковим був гуральницький промисел, тісно пов’язаний із господарством на селі. Проте з кінця 60-х рр. XVII ст. гетьманський уряд почав його поширення наполегливо обмежувати, мовляв, «от того израстают бунты, и лесам умаление, и хлебам убавка, а хотя и курить не станут, а от того казне государевой убытка не будет»38. Привілей пропінації (вільної торгівлі спиртними напоями) серед податних станів надавався головним чином козакам, які виконували військову службу39.

Протягом XVIIІ ст. швидке зростання попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило неабияке розширення посівних площ фактично в усіх видах маєтків, особливо козацьких старшин, монастирів і російських поміщиків. Так, у 1700 р. Петро І пожалував канцлеру Г.Головкіну лише один маєток у Лубенському полку (Лівобережжя). Незабаром останній «прикупив» до нього ще чимало землі в тамтешніх козаків. У селах Добре, Ломнове та Тополя він придбав близько 2,5 тис. четвертей угідь. Значну площу на них було відведено під зернові культури та скотарство. В 1760–1780-х рр. на Біловезькому хуторі Бахмацької сотні В.Кочубея зерновими засівали понад 100 дес. землі40. В другій половині століття почався бурхливий розвиток зернового господарства (спрямованого переважно на ринки збуту) в економіях правителів «Малоросії» К.Розумовського та П.Рум’янцева-

522 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Задунайського. Зокрема, в Балканській і Шептаківській волостях, що належали К.Розумовському, в 1750 р. зберігалося 41 247 четвертей «різного хліба». Крім того, 3236 четвертей хліба гетьман дав у «займи тамошним подданным»41.

Про характер землеробства на території Слобожанщини дають певне уявлення «Відповіді на питання» Вільного економічного товариства. В них конкретно йшлося про те, що в Харківській провінції існував поділ орної землі такий, як і в інших місцевостях Російської імперії: «…То есть по всякой третей год дают обыкновенно третьему полю отдыхать, и толоча оное в то время всякою скотиною, тем самым одабривают ее к плодоносию на будущие два года». В межах Сумської провінції поділ землі в кожному поселенні робили на три частини: на одній з них сіяли озимину з осені, на другій – весною «яровой хлеб», а третя лишалася до кінця червня «не пашенная», на ній випасали свійську худобу, наприкінці ж червня – на початку липня цю ділянку орали під посів «озимого хлеба». В Острогозькій провінції кожне літо одна з частин землі виділялася «для толчения скотом». Схоже землероби робили на територіях Ізюмської й Охтирської провінцій42. Те ж саме в 1774 р. спостерігав Гільденштедт, мандруючи Слобідською Україною43.

УXVIII ст., як і в попередній історичний період, українці обох регіонів широко культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, а також просо, гречку, горох тощо. Проте поступово, особливо це стало помітним у другій половині століття, відбувалося поглиблення спеціалізації окремих сільськогосподарських районів. Саме на Лівобережжі й Слобожанщині населення стало приділяти більше уваги вирощуванню жита, на відміну, скажімо, від Півдня, де неабияк зріс попит на пшеницю, зокрема сорт «арнаутка», котру у великих обсягах вивозили за кордон. «Арнаутка» відзначалася меншою вибагливістю до природно-кліматичних умов і більшою стійкістю щодо вітру, морозів і посухи.

Удругій половині XVIII ст. у багатьох місцевостях почали культивувати картоплю. Однак освоєння нової городньої культури проходило нерівномірно. Так, в Ізюмській провінції в 1770 р. висадили всього 66 пудів картоплі, а зібрали близько 115 пудів (тобто врожай становив тільки сам-2). В Острогозькій провінції того ж року посадили 150 пудів картоплі, а накопали – 550 пудів44.

Розвиток товарно-грошових відносин і потреби ринку зумовили збільшення посівів технічних культур, зокрема тютюну та коноплі. З кінця XVIII ст. жителі Полтавщини та Чернігівщини почали використовувати вищі сорти тютюну замість махорки та бакуну. В другій половині століття сталися перші спроби ведення садівництва й виноградарства на науковій основі, впровадження як землеробських культур цукрового буряку і соняшника.

Зрушення спостерігались також у системах обробітку ґрунту. Одночасно зростала площа угноюваних ланів. Деякі великі землевласники, зацікавлені у збільшенні власних прибутків від землеробства, поступово руйнували стару, в багатьох випадках віджилу свій вік, двопільну сівозміну і запроваджували багатопільну систему. Тим самим вони закладали підґрунтя для раціонального ведення господарства. Нововведення, хоч і в дуже обмеженій формі, використовувалися й у господарствах селян. Трипільна система на кінець століття поширилася на великі площі, головним чином за рахунок перелогів. При ній на обробіток однієї десятини землі в середньому витрачалося до 10 робочих днів на рік, а при застосуванні підсічного землеробства – до 70.

Тоді ж ще більш важливого значення набуло тваринництво і, зокрема, така його форма, як племінне. На доказ тому свідчить, наприклад, зростання кількості кінних «заводів», де розводили породистих тварин. Лише в поміщицьких маєтках Борзенського, Глинського, Ніжинського та Прилуцького повітів таких налічувалося 39 (Чернігівське намісництво, 1786 р.)45. На Лівобережжі найпотужніше кінні «заводи» функціонували в господарствах К.Розумовського, Завадовського, родини Свічок, Томари й ін. Автор «Опису Слобідсько-Української губернії 1802 р.» зазначив, що на території регіону мало хто з можновладців не тримав кінних «заводів», причому з тваринами «гарної породи»46.

У межах обох регіонів, крім власне української, розводили коней російської, англійської, німецької, угорської, датської, іспанської, арабської, турецької та нормандської порід.

Ще в першій чверті XVIII ст. українські землі, що входили до складу Російської держави, царський уряд намагався перетворити на район високоякісного вівчарства, щоправда, в формі взаємовідносин «метрополії» до своїх «окраїнних провінцій». За ініціативи Петра І сюди направлялися навіть іноземні спеціалісти – шахмейстри, а також створювались отари тонкорунних овець сілезької та іспанської породи, засновувались царські й казенні «заводи». На Лівобережжі в 80-х рр. існувало вже 209 порівняно великих овечих підприємств47. Царський уряд сприяв також підготовці вітчизняних фахівців галузі – вівчарів. З цією метою для навчання за кордон посилали як росіян, так і українців. Зокрема, в 1724 р. було видано імперський указ про відрядження до Сілезії за державний кошт чоловіків для ознайомлення з методами розведення й способами стрижки тонкорунних овець. У тому ж році побачила світ спеціальна інструкція з цієї справи. Деякі поміщики прагнули поліпшити породи овець у власному господарстві, купуючи найкращі чистопородні особини за кордоном. Прийняті урядом заходи забезпечили на майбутнє можливість підготовки та формування в групи на місцях кваліфікованих сільськогосподарських кадрів.

Важливе місце в народному господарстві України, особливо в північних районах, посідало свинарство. Протягом усього означеного періоду його становленню й розвитку сприяло збільшення кормової бази (насамперед за рахунок відходів від ґуральництва). На XVIII ст. припали спроби активного розведення тутового шовкопряда.

Якісні зрушення, що сталися в сільському господарстві, яскраво свідчили про формування принципово нових відносин в економічній спільності української народності, про невпинний розвиток у надрах старої системи елементів буржуазного суспільства.

Водночас із розвитком сільського господарства відбувалися істотні зміни в поземельних відносинах, у формах власності на землю, а також землеволодінні селян, міщан і рядових козаків. Особливо активно збільшувалася кількість маєтків і окремих угідь у старшин і православних монастирів. Так, за далеко неповними даними, в Чернігівському полку протягом 1657–1672 рр. можновладці заволоділи 62 населеними пунктами з багатьма залежними посполитими, а в період від 1673 р. до 1708 р. – 153. У Стародубському полку з 1673 р. по 1709 р. до їх рук потрапили селяни і землі 43 сіл. Тоді ж царський уряд і гетьманська влада пожалували в

524 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Ніжинському полку 35 поселень. Якщо до 1672 р. у Переяславському полку місцевому панству належало всього 25 населених пунктів, то за останню чверть XVII ст. до таких додалося ще 69 сіл, причому переважну більшість з них (56) набули в різні способи місцеві сотники. Протягом такого ж періоду в Лубенському полку кількість сіл, розданих козацькій верхівці, збільшилася з 10 до 7048. У 1743 р. у власності 314 лівобережних старшин опинилося близько 20 тис. посполитських дворів з належними до них угіддями49.

З кінця XVII ст. і протягом усього XVIII ст. у межах Лівобережної Гетьманщини швидкими темпами збільшувалися розміри та кількість маєтків російських вельмож, зокрема таких, як Г.Долгорукий, Г.Головкін, П.Шафіров, Б.Шереметьєв, а також грузинських дворян і князів.

Світським землевласникам не поступалися духовні. За даними «Генерального слідства про маєтності» 1729–1730 рр., кількість дворів залежних від монастирів селян і міщан досягала 11073, що становило понад 20% загальної їх кількості50. У 1786 р. у підданстві 60 монастирів на території Лівобережної України перебувало 422 600 посполитих51.

Як і раніше, земельна власність зростала, з одного боку, за рахунок освоєння цілини та запущених земель, а з другого – шляхом скупки і захоплення ділянок основної продуктивної сили краю – селянства, рядового козацтва, міської бідноти. Загарбання та скуповування землі у XVIII ст. набуло вражаючих розмірів. Про це свідчить нестримне скорочення дворів посполитих і їх земель у так званих вільних військових містечках і селах. Наприклад, у 9 лівобережних полках у 1729–1730 рр. налічувалося 27969 дворів, у 1743 р. – 19 684 двори, у 1751 р. – 6952 двори та 5469 бездворових хат, а в 1752 р. їх залишилося відповідно 2859 і 268252. За іншими даними, на початку 50-х рр. у «вільних» військових маєтностях збереглися тільки 1723 двори та 1852 бездворові хати53. Тобто понад 25 тис. дворів з угіддями було «спродано» їхніми господарями, або ж загарбано можновладцями. В першій половині 80-х рр. «вільні» військові маєтності, які ще не встигли потрапити до рук поміщиків, влада оголосила власністю держави, а селян і міщан у них перевела на статус казенних посполитих. Схожа доля спіткала й рангові маєтки.

З кінця ХVІІ ст. почався процес зростання земельної власності старшини й скорочення землекористування дрібних виробників на Слобожанщині. Деякі старшини в своїй власності вже мали по кілька поселень, значні за площею угіддя, млини, винниці тощо. Так, харківському полковнику Г.Донцю належали село на р. Удаї, слобода на р. Водоложці та сл. Кременно-Комарівка, котру він заселив у 60-х рр. ХVІІ ст. і де збудував млин і винницю. Охтирський полковник М.Матвєєв мав за власність с. Рясне, в якому налічувалося 400 дворів54. У 1677 р. сумський полковник Г.Кондратьєв розпоряджався 290 четвертями польової землі, 775 дес. урочищ, 1105 дес. сінокосів, а набув він на той час 2 села, 2 «сільця», 3 хутори55. Наприкінці ХVІІІ ст. в руках 250 поміщицьких родин зосередилась половина земельного фонду регіону. Найбільші масиви землі належали Кондратьєвим, Квіткам, Донець-Захаржевським. Зростала земельна власність у деяких середніх і навіть дрібних господарів, на частку яких припадало 1,5 млн дес.56

Значних розмірів на Слобожанщині досягла монастирська власність. На середину 80-х рр. ХVІІІ ст. площа земельних угідь православної Церкви перевищувала 85 тис. дес.

Протягом 1786–1788 р. імперський уряд, проводячи великодержавну політику, спрямовану на підпорядкування духовної влади світській, здійснив на Лівобережній, Слобідській, а також Південній Україні секуляризацію монастирських маєтків. Внаслідок чого більша частина земельних угідь монастирів перейшла у власність держави й окремих світських можновладців.

Зростання великої земельної власності та її перерозподіл неабияк сприяли консолідації в соціальній структурі українського етносу панівної верхівки – нової генерації національного «панства», в самому широкому розумінні цього терміна.

Характер володіння землею селян, міщан і рядових козаків як на Лівобережжі, так і на Слобожанщині значною мірою визначала займанщина – надбання землі під посіви, влаштування млинів, пасік тощо явочним порядком. Від періоду Національної революції вона давала достатню підставу для користування землею та права на її передачу в спадщину. Проте з посиленням наступу можновладців на соціальні здобутки безпосередніх виробників первісне значення заїмки поступово втрачалося. Вже в другій половині ХVІІІ ст. права посполитих і козацтва на землю, придбану в такий спосіб, державна влада, як правило, не визнавала.

Існування в Україні особистого, сябринного й общинного землеволодіння зумовлювалось усім попереднім соціально-економічним розвитком. Однак з середини ХVІІІ ст. і в цих формах наступив переломний етап. У зв’язку з формуванням буржуазних відносин у надрах натурального господарства, і передусім приватної власності на землю, землеволодіння сябринних і общинних спільнот швидко занепадало. Особиста форма володіння поступово стає пануючою. Така тенденція в межах обох регіонів простежувалась особливо виразно.

Становлення великої власності на землю призводило до втрати ділянок безпосередніми виробниками. Вже на 1751 р. такі категорії козаків на Лівобережжі, як «мало ґрунтові» та «нищетні», в десятки, сотні разів перевищували «можно» й «середньо ґрунтових». Двори заможних селян і міщан, позначені в документах як «можно ґрунтові та знатного промислу» і «середньо ґрунтові та середнього промислу», становили менше 1% від загальної кількості дворів, а «мало ґрунтові та малого промислу» й «нищетні» – близько 99%57.

Втрачаючи свою землю, посполиті й козаки змушені були шукати заробітків «на стороні», тим самим поповнюючи лави вільнонайманих працівників і формуючи предпролетаріат.

3. Посилення визиску та закріпачення селянства

Найбільш експлуатованими категоріями селянства були монастирські й приватні посполиті. Наприкінці XVII ст. на території Лівобережного регіону у володіннях православних монастирів, української шляхти та старшини перебувало вже не менш як 200 сіл, а отже, тисячі селян58. Останні, знаходячись у залежності від своїх «державців», зобов’язувалися ними та владою до виконання різних видів «послушенства»: відробітків, натуральної данини, сплати «чиншу» грошима. В різних місцевостях вони мали специфіку щодо розмірів і характеру, але на той час ще не були чітко визначеними: часто залежали від «волі» землевласника, який надавав можливість селянам користуватися земельними ділянками. Особливістю становища

XVIII ст. дозволив поміщикам без суду та слідства відправляти своїх селян на каторжні роботи й у Сибір на поселення, а також віддавати їх у рекрути. Посполиті втратили одну зі своїх громадянських прерогатив: під загрозою суворої кари їм заборонялось скаржитись на власних поміщиків64.

Для встановлення над посполитими повної й необмеженої влади «велике» панство домагалося від царського уряду юридичного оформлення кріпосного права. Катерина ІІ указом від 3 травня 1783 р. остаточно заборонила переходи селян з місця на місце і затвердила податні стани у тому статусі, в якому вони перебували згідно з останньою (1782 р.) ревізією. Щоправда, на Лівобережжі та Слобожанщині ще задовго до цього указу існували кріпаки, які мешкали в маєтках російських і іноземних поміщиків. Указом же від 21 квітня 1785 р. українська старшина була зрівняна в правах і привілеях з російським дворянством.

Офіційне встановлення кріпосного права не лише на практиці, а й на законодавчому рівні позбавило кількамільйонне селянство будь-яких громадянських прав. А повна безправність селянина, в свою чергу, неодмінно призводила до беззахисності й зубожіння його господарства. Втративши можливість самостійно вести та розпоряджатися власним господарством, посполиті найчастіше були змушені йти в найми. Такий вид праці в другій половині XVIII ст. набув значного поширення й фактично застосовувався на території України в усіх категоріях і типах господарств65.

4. Колонізація вільних земель

З освоєнням нових масивів українці найчастіше плекали надію на здобуття незалежності від свого пана та поліпшення матеріальних умов життя. Це знайшло відбиття в історичних піснях і думах. Так, у одній з них є такі рядки:

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу, Іди з нами, козаками, на Украйну на слободу. На Украйні всього много – і паші, і браги; Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги66.

Міграції людності та колонізація вільних земель відіграли неабияку роль у формуванні етнічного складу й національної території України. На Лівобережжі наприкінці XVII–XVІІІ ст. як стихійне, так і організоване урядами Гетьманщини та Російської держави заснування населених пунктів відбувалося порівняно повільно. В регіоні не спостерігалося такого масового та активного заселення, як у попередній історичний період. Його простір на той час в основному було залюднено (лише на півдні краю, на Полтавщині, значна частка землі знаходилася «в пустці», тобто не оброблялася)67. Цим пояснюється той факт, що протягом означеної доби тут виникло всього кілька десятків сіл і містечок. За нашими підрахунками, на території сучасної Полтавської області тоді з’явилося близько 30 сіл. На Чернігівщині поява більшості поселень припала на останню чверть XVII ст. – першу половину ХVІІІ ст. (Рубанка, Гирянка, Савин, Лупасове, Олександрівка та ін.). У другій половині століття виникли села Марківці, Шатура, Березова Гать і деякі ін.68

Слід зазначити, що в межах Сіверщини серед переселенців домінували вихідці з Білорусі, причому природним кордоном поширення їх населених пунктів стала р. Десна. На південь від неї переважали переселенці українського походження.

528 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Поява нових населених масивів зумовлювалась як політичними, так і соціальними й економічними чинниками. Наприклад, с. Гриньки (у 60-х рр. XVIII ст. ввійшло до складу Жовнинської сотні Лубенського полку) заснували козаки, що втекли з Правобережжя, де зазнавали утисків від польської шляхти. Воно розташувалося на землях, які чигирино-дібровський сотник Іван Булюбаш перед тим захопив у шушвалівських козаків. Так само виникло с. Коряївка (перша сотня Полтавського полку). Його в ті ж роки заснували переселенці з Правобережної України, що рятувалися від шляхетського гніту. В зв’язку з усуненням у XVIII ст. загрози вторгнення орди з Кримського ханату на Лівобережжі, зокрема поблизу річок Орель і Сула (притоки Дніпра), з’явилося кілька нових населених пунктів. На відміну від цих сіл, що виникли стихійно, заснування с. Попівка на Полтавщині було організовано у другій половині XVIII ст. урядом (як казенне поселення)69.

Переселенський рух з Правобережної України на лівий берег Дніпра помітно активізувався в 60-х – на початку 90-х рр. Десятки, сотні людей цілими родинами мігрували на Лівобережжя в пошуках кращих умов життя. Більшість з них були українцями, але чимало налічувалось і представників інших етносів, зокрема, росіян, які раніше мешкали в різних районах Правобережжя70.

Якщо міграції населення не мали спеціально організованого характеру, то переселенці самостійно обирали місця для поселення. Інколи місцевість для переселених козаків, селян і міщан наперед визначалась царським урядом або тамтешньою адміністрацією. В такому разі їм, як правило, відводилися вільні, придатні для обробітку та викошування трави землі, а безпосередніх виробників на кілька років звільняли від державних податків71.

По-різному складалася доля переселенців на нових місцях. Важливу інформацію про деяких із них містять, зокрема, документальні матеріали 1748 р., що стосуються Миргородського полку та суміжної з ним території. Від місцевого полковника Василя Петровича Капніста (1737–1750 рр.), батька відомого українського письменника і громадського діяча В.Капніста, «заднепровских мест обиватели» зазнавали «крайніи обиди и разореніи», «разбойнические нападения» та «нещадный бой». Повновладний старшина, ігноруючи навіть спеціальні укази царського уряду про дозвіл заселяти вільні землі, забороняв це робити без своєї згоди в усьому полку, карав неслухняних. Нерідко грабував чи нищив господарства «жидов» і колишніх мешканців «Полской области», «отягощал своїми податями», проганяв їх, що часто-густо призводило до повернення останніх на старі осідки. «Полковник миргородський Капнист, – зазначено в джерелі, – по Заднепром на собственной государевой земли умишленно, не имея никакого указу, отняв от тамошних жителев многіе пахотніе земле, леса и паселив себе слободи, а именно первая слобода прозиваемая Свинарня, другая Чернечая Гребля, третая Начутце. И до той слободи Свинарне сверх поселенія того рабочего поля верст на двадцать, до другой слободи… и до третой… поля рабочего и сенокосов верст на двадчать, да пасел» три хутори на берегах Інгульця, Макрихи й Ухівки, «отобрав все поля». Крім того, він посилав своїх слуг на правий берег Дніпра, наказавши їм грабувати тамтешніх жителів. А в с. Петровський Острів призначив отаманом Василя Кривця, котрий також «козакам і обивателям чинил бои, грабительства и разоренія», через що ті «розошлись в Полшу безвестно». Внаслідок утисків з боку місцевої старшини в

20–40-х рр. XVIII ст. з окремих сотень Миргородського полку повтікало понад 200 осіб «з месних людей»72.

Аналогічні явища спостерігались і в інших лівобережних полках. Заселення Лівобережжя чинилося завдяки переселенцям з багатьох районів

України, а також Росії, Білорусі, Грузії, Молдови й інших країв. Досить значними тут стали поселення грузин. Переселенці з Грузії з’явилися в Росії в 20-х рр. XVIII ст., розраховуючи на допомогу уряду останньої в їх боротьбі проти османських і персидських поневолювачів. Наприкінці 30-х рр. вони переселились у Лівобережну Україну, де спочатку проживали лише на території Полтавського, а згодом Київського, Лубенського, Миргородського, Ніжинського, Переяславського, Прилуцького, Стародубського й Чернігівського полків. З грузинської колонії в Москві на Полтавщину перебралося близько 1500 осіб73.

У другій половині століття на Лівобережжі заснували свої поселення й західноєвропейські колоністи. Зокрема, на Чернігівщині, поблизу Білої Вежі (Борзнянський повіт), шість невеликих колоній заснували німецькі переселенці74. В 60-х рр. група переселенців з Болгарії прибула на землі, що належали Києво-Братському монастирю. Звідси болгари потім розселились у межі Київської та Чернігівської губерній75.

На темпи освоєння нових земель на території регіону значний вплив мали фізичний приріст і розселення місцевого населення. Причому середньорічний приріст у краї був досить високим і загалом перевищував середній показник по Росії76.

Водночас, як про це вже мовилося вище, в окремих місцевостях Лівобережної України спостерігалось і зворотне явище. Внаслідок не лише жорстокої експлуатації посполитих і козаків, а й через неврожаї, стихійні лиха й епідемії спустошувалися цілі села. Нерідко біда не приходила одна. Так, в одній зі скарг чернігівського єпископа про причини та наслідки зубожіння його підданих – монастирських селян (1731 р.) читаємо, що в Свержській волості (Чернігівщина) «подание за неравномерним й тяжесним в тамошних селах на консистентов денежной дачи расположнием знатную узнаючи обиду и немогучи оною болше сносити, многие во инние околничние маетности владелческие принуждены зостали поросходитися, а малое число оставшихся подданих немогущих надлежащою вистачити до катедри Черниговской и до двора Свержского повинности за неурожаем хлеба, гладом, изморение в житии своем немалую претерпевают нужду». Мешканці навколишніх сіл Ображеївка, Калеївка, Шатрица розійшлися в різні місця, «пустие толко оставили дворы» через непомірний грошовий збір на утримання російського війська77.

Одними з основних регіонів відходу лівобережного населення стали землі сусідніх Правобережжя та Новоросії, а також Війська Донського. Так, у 1765 р. у «Польщу» втекло близько 30 селян і козаків, які оселилися на правому березі Дніпра неподалік від кордону78.

Міграційні процеси та освоєння нових земель на Слобожанщині проходили набагато інтенсивніше, ніж на Лівобережжі, й мали неабиякий вплив на соціально-економічний розвиток краю. Це пояснюється насамперед наявністю неозорих масивів вільної території. Боярин Волконський у розмові з послами гетьмана І.Самойловича в 1680 р. зазначив, що лише з Правобережжя в межі Слобідської України від початку Хмельниччини переселилося 20 тис. родин, «а то й того болше». Коли врахувати той факт, що в кожній сім’ї було, як правило, не менше двох

530 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

дітей, то названу цифру умовно можна, принаймні, потроїти. З них 30% покинули правий берег Дніпра з кінця 50-х до кінця 70-х рр. У останній чверті XVII ст. у колись малозаселеному регіоні вже налічувалося понад 230 поселень, в яких мешкало не менше 250 тис. осіб. На 1732 р. кількість населених пунктів тут збільшилася до 469, де проживало близько 370 тис. осіб. На кінець XVIII ст. у межах регіону існувало 19 міст, понад 1 тис. сіл і слобід, 2111 хуторів з населенням до 1 млн осіб79.

Швидше й щільніше заселялись північні райони Сумського, Харківського, Охтирського й Острогозького полків, пізніше і дещо менше – їх південні та південно-східні території. Масиви Ізюмського полку освоювалися переважно в останній чверті XVII ст. У слобідських полках активно зростала чисельність українців, повільніше – росіян, а також іноземців.

На початку XVIII ст. особливо інтенсивно заселилася місцевість уздовж р. Оскол, де виникла нова оборонна лінія. В 1700 р. царський уряд дозволив козакам на чолі з їхніми старшинами Ізюмського полку поселитись на берегах річок Жеребець і Красна. В той же час на р. Красна 150 козацьких сімей під керівництвом А.Катрухіна та І.Бугайова переселились з Полтавщини і заснували сл. Меловатка. В цьому ж районі виникли також слободи: Сватова Лучка, Кремінна, Нижня Даванка (1700 р.)80. Їх населення складалося головним чином з вихідців з Сум, Богодухова та Лебедина. Селу Кабанне, що розташувалося поряд зі сл. Сватова Лучка, поклали початок російські селяни – втікачі з-під Воронежа й донські козаки (1701 р.)81.

Водночас ішла дальша колонізація земель у районі басейну р. Деркул, а також по притоках Дону – Ікорцю, Бітюгу, Осереду. На 1711–1715 рр. припала остання хвиля масового переходу українців з Правобережжя на Слобожанщину.

В другій чверті XVIII ст. освоєння земель між річкам Коломак, Мож і Донець помітно активізувало будівництво чергової оборонної лінії. В 1731–1733 рр. тут виникла низка поселень власне будівельників так званої Південної укріпленої лінії. Заселення в цьому районі проходило завдяки росіянам і українцям, що знайшло певне відображення в топоніміці цих місць. Причому склад переселенців за географією їх виходу був досить неоднорідним. Наприклад, сл. Олексіївку заснували колишні жителі Курської, Орловської, Тамбовської та Воронезької губерній82.

Удругій половині XVIII ст. на Слобожанщині продовжувалася активна народна колонізація. Першими поселенцями с. Григорівка стали кріпаки, яких оселила тут графиня Гендрикова. Село Бурбулатове заснували кріпаки-втікачі з Полтавщини. Воно розташувалось на землях поміщика Адама, який охоче приймав селян як дешеву робочу силу83.

Крім українців і росіян, прагнучи уникнути жорстокого національного та соціального гніту, на Слобідську Україну переселялися білоруси, молдавани, волохи, серби й ін.84 До с. Крутець Острогозького полку перейшло на помешкання 5 сімей латишів. А група німців в 1766 р. біля Острогозька заснувала с. Рибендорф85.

Упроцесі формування національної території України першочергову роль відігравали міста й містечка – центри сотень, полків, повітів, округів, намісництв, губерній тощо. Вони, як правило, виконували не лише адміністративні й економічні, а також оборонно-захисні функції. До того ж міста та містечка ставали своєрідними акумуляторами сільського населення. Саме через них часто проходили головні шляхи та найпотужніші потоки народних міграцій. Хоча утворення міст

імістечок у різних районах України в багатьох випадках мало свою специфіку,