Економічна Історія України том 1

Розділ 17

ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ ТА СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

НАПРИКІНЦІ XVII – У XVIII СТ.

1.ЕкономічнаполітикаРосійськоїдержави щодо Гетьманату

Після взяття Гетьманату під протекцію російського царя економічна складова інтеграційного процесу проявилася чи не найпізніше. Пріоритетне значення для російської влади в Україні мали питання обмеження зовнішньополітичних прерогатив гетьманського уряду, забезпечення виконання ним зобов’язань у царині військової співпраці, підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. Якщо російська влада й демонструвала свій інтерес в економічній сфері, то він зачіпав переважно фінансові взаємини гетьманського уряду з царською скарбницею. У цьому компоненті двосторонніх взаємин відразу акумулювався один з найбільш серйозних конфліктних вузлів.

Уперше ця тема пролунала в лютому 1654 р. під час підготовки урядом Богдана Хмельницького проекту майбутньої двосторонньої угоди. У завізованому 17 лютого гетьманом документі – інструкції на переговори з урядом царя Олексія Михайловича представникам Війська Запорозького – Павлові Тетері та Самійлові Богдановичу-Зарудному пропонувалося за зразок взяти модель, яка функціонувала у стосунках турецького султана зі своїми придунайськими васалами – визначений заздалегідь розмір данини (гарач) як плата за надання сюзереном військової допомоги й політичної опіки. Однак уряд Олексія Михайловича відмовився пристати на пропозиції української сторони і до заключних документів українсько-російської угоди 1654 р. (так званих Березневих статей) було включено положення у редакції царського уряду: «А быти б урядником в городех войтам, бурмистрам, райцам, лавником, и

512 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

доходы всякие денежные и хлебные сбирать на царское величество и отдавать в его государеву казну…»1.

Прагнучи реалізувати конституйовану норму, Олексій Михайлович вирядив в козацьку Україну стольника М.Лодиженського і піддячого М.Винюкова «для переписи в черкаских городех и местех доходов и всяких угодей»2. Зважаючи на активні протести уряду Б.Хмельницького щодо несвоєчасності подібних дій в умовах початку війни з польським королем і спробах останнього переманити козацтво на свій бік, уряд Олексія Михайловича відмовився від своїх намірів і грамотою від 14 червня 1654 р. запевнив Чигирин у відсутності причин для хвилювання з цього приводу. Натомість в Україну відбуло посольство стольника П.Протасьєва з місією, що була покликана продемонструвати козакам царську щедрість – виплатити царське жалування Війську Запорозькому на підготовку до майбутньої війни.

Коли ситуація дещо стабілізувалась, а загроза з боку Речі Посполитої для Російської держави зовсім змаліла, уряд Олексія Михайловича у своїх намаганнях змусити Богдана Хмельницького до виконання умов угоди 1654 р. в редакції, яка була затверджена в ході березневих переговорів у Москві, серед іншого порушив питання і про впорядкування козацького реєстру та, як зворотній бік цього процесу, перепису податного населення Гетьманату з метою його обкладення податками на користь царської скарбниці. Утім, відповідь Хмельницького на цей закид була доволі категоричною: «…судье де Самойлу и полковнику Тетере он, гетман, не приказывал и в мысли у него не было, чтоб… доходы бы збирая, отдавати царского величества воеводам»3.

По смерті Богдана Хмельницького уряд Олексія Михайловича чинив неодноразові спроби впровадити в життя вигідні для себе постанови. У серпні 1657 р. послові в Україну стольнику В.Кікіну було доручено поставити перед старшиною і козацьким загалом Війська Запорозького питання про налагодження поміж гетьманом і царською владою співпраці у сфері збирання і справедливого використання податків. Чергове посольство з Москви, цього разу під орудою глави московських стрільців А.Матвєєва (вересень 1657 р.), поставило вимогу про запровадження в українських містах царських воєвод і утримання їх за рахунок місцевого населення. А коли в жовтні 1657 р. на Миргородщині вибухнув так званий «бунт Лесницького», козацькою Україною серед інших жахів поповзли чутки про наміри російської влади, впорядковуючи податкову службу Гетьманату, реанімувати дореволюційні річпосполитські порядки: податки, які раніше «имали на короля и на панов со всяких их пожитков и с быдла… брать на государя»4.

Розрив гетьмана Івана Виговського з Москвою в 1658 р. зробив неактуальними й спроби інтегрувати фінансову систему Гетьманату до сфери царського впливу. Відновлення українсько-російського союзу в редакції 1659 р., коли Юрію Хмельницькому було накинуто виправлені на користь російської сторони так звані «Прежние статьи Богдана Хмельницкого», а також примушено до присяги на Нових статтях, які суттєво понижували рівень політичної автономії Гетьманату, разом з тим не внесло принципових змін до сфери економічних відносин, характер яких було законсервовано на рівні вимог 1654 р.

По-справжньому революційні зміни в характері двосторонніх взаємин, у тому числі й в економічній сфері, мали відбутися за результатами реалізації московських статей Івана Брюховецького 1665 р. Але ще перед тим, восени 1663 р.,

під час батуринських переговорів приказних дяків Д.Башмакова і Є.Фролова з урядом І.Брюховецького російська сторона висунула низку вимог, що стосувалися не лише виконання українською владою зобов’язань, накинутих у березні 1654 р. представникам Б.Хмельницького щодо залучення податків з України до царської скарбниці, а й закладали підвалини майбутньої економічної інтеграції господарства Гетьманату та Російської держави. Зокрема, російські дипломати ставили вимогу обмеження торговельних зв’язків лівобережних купців з правобережними містами, заборону вивозу з України до російських міст вина і тютюну, оскільки це порушувало б царську монополію на торговельні операції з цими товарами5. Крім того, восени 1663 р. пролунала вимога щодо виділення воєводам царя, які несуть службу на Лівобережжі, «добрих млинів з декількома селами заселеними», а також луків і сіножатей6.

Реалізація висунутих вимог зачіпала б економічні інтереси широкого кола козацької старшини і тому на переговорах виникли серйозні дискусії з приводу своєчасності вирішення цього питання (українські представники «стояли на своєму вперто»), а тому остаточне розв’язання проблеми було перенесено на майбутнє7. Утім, навіть попри такий тактичний успіх української сторони, уже сам факт обговорення проблеми створював прецедент, що дасть про себе знати в майбутньому.

І дійсно, на наступних переговорах гетьманського уряду з представниками Олексія Михайловича, що розпочались у вересні 1665 р., проблема залучення українських натуральних і грошових зборів до царської скарбниці стає центральною. В історичній літературі існують різночитання щодо ініціатора включення до угоди тих змін, які виводили некозацьке населення Лівобережжя з-під влади гетьманського проводу, разом із вилученням з Військового скарбу до царської скарбниці й податків, зібраних з нього. Частина дослідників вбачала ініціатора цих змін в особі гетьмана Брюховецького, хоча аналіз хронології переговорного процесу, що тривав у Москві упродовж другої половини вересня – жовтні 1665 р., переконує в авторстві російської влади. Попри спротив української сторони російським дипломатам вдалося не лише закріпити в Московських статтях 1665 р. переадресування податків з некозацького населення Гетьманату з гетьманського до царського скарбу, а й передачу функцій збирання, зберігання та використання коштів і збіжжя представникам російської влади8.

Утім, реалізувати на практиці закладені в Московському договорі 1665 р. положення не вдалося. Жорстка фіскальна політика російської влади на Лівобережжі вже влітку 1666 р. породила чимало конфліктів і стала однією з причин антиросійського повстання 1668 р. А після його завершення в новому українсько-російському договорі (Глухівський договір 1669 р.) у сфері фінансових взаємин було реанімовано норми, які вперше конституювалися положеннями Березневих статей 1654 р. Формально податки в Україні збиралися на царське ім’я, але робила це українська адміністрація, зосереджуючи кошти у військовій скарбниці Гетьманату9.

Глухівські статті 1669 р. у багатьох аспектах стали базовими під час відпрацьовування наступних українсько-російських договорів 1672, 1674, 1687 рр., у тому числі й у питаннях фінансових взаємин. Отож, упродовж останньої чверті ХVІІ ст. принципових змін у цій царині не спостерігалося. Розвиваючи традицію, започатковану ще за гетьманування Богдана Хмельницького, українська влада виконувала закладену в угоду норму вельми формально, лише обтяжуючи себе звітуванням про

514 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

фінансовий стан Гетьманату*. Тож вповні слушною виявилася та частина маніфесту Петра І до українського народу, оприлюднена вже після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік Карла ХІІ, в якій стверджувалося: «…ниже пенезя в казну свою со всего малороссийского народа никогда не брали…»10. Так само очевидними були й мотиви наказу російського царя своїм представникам при гетьманському уряді Івана Скоропадського: «…наведываться подлинно, тайным обычаем, поскольку прежнему гетману… всяких доходов со всего малороссийского краю збиралося…»11.

Російська влада в доімперський період мала певний вплив і на розвиток поземельних відносин в Україні. Варто зауважити, що ініціатива залучення царя до сфери господарських взаємин на українських землях, як це не парадоксально може видатися, належала козацькій старшині. Остання в такий спосіб намагалася легітимізувати власні земельні набутки на правах козацької займанщини авторитетом царської влади. Уперше пропозиції з цього приводу пролунали в ході Переяславських переговорів 9–10 січня 1654 р. За результатами московського раунду переговорів у березні 1654 р. вони були втілені як у положеннях Березневих статей 1654 р., так і цілої низки жалуваних грамот гетьманові, козацьким старшинам, шляхтичам, міським громадам. Надалі козацька старшина активно користувалася цим способом узаконення своїх володільницьких прав, уберігаючи себе в такий спосіб від каральних санкцій гетьманської влади. Царський уряд зі свого боку тривалий час вдовольнявся пасивною роллю у цьому процесі. Лише восени 1663 р. під час батуринських перемовин було зроблено спробу розширити суб’єктність землеволодіння в Гетьманаті через надання земельних маєтностей, населених селянами, а також промислів – царським воєводам, що несли службу в Україні12. Спротив козацької старшини цим нововведенням переконав уряд Олексія Михайловича у передчасності таких новацій. Наступним кроком на шляху розширення прерогатив царської влади у цій сфері стали положення Коломацьких статей 1687 р., укладені під час сходження на гетьманство Івана Мазепи. За наполягання російського уповноваженого князя В.Голіцина, до тексту нової угоди було включено норму, яка передбачала обмеження гетьманських прерогатив у сфері поземельних відносин. Зокрема, новому реґіментареві заборонялося втручатися у права власності тими маєтностями й угіддями, що були надані приватним особам відповідними царськими грамотами13.

Так само в полі зору російської влади залишалися й питання, пов’язані зі збереженням на теренах держави царської монополії на продаж вина і тютюну. Після включення заборони на продаж цих товарів українськими купцями восени 1663 р., вочевидь, практичні наслідки не були такими вже позитивними, оскільки в 1674 р., укладаючи з гетьманом І.Самойловичем нові Переяславські статті, царський представник наполіг на включенні до документа заборони на продаж «малороссійских городов жителям» у «Московском государстве» тютюну і вина, через що «кабацким збором чинится поруха и недобор»14. Цього разу старшина погодилась на конституюванні такої заборони, а на порушників закону відтепер очікувала безоплатна конфіскація товару і примусова висилка в Україну.

* Доволі прикметно виглядає відповідь російського уряду на фінансовий звіт гетьмана І.Мазепи в 1692 р.: «не токмо те зборы, но и всякие порядки и устроения в малоросийских городех ведает он, гетман…». Див.: Российский государственный архив древних актов. – Ф.229: Малороссийский приказ. – Оп.1. – Спр.65. – Арк.112.

Ще одним проблемним напрямом у політиці, скерованій на господарську інтеграцію Гетьманату, для російської влади стало питання поширення російських грошей на українських теренах. Перші серйозні конфлікти з цього приводу виникли поміж гетьманським урядом Я.Сомка та російською адміністрацією на початку 1660-х рр., коли Москва вирішила ліквідувати бюджетний дефіцит випуском дешевих мідних грошей.

Якісно нова сторінка в економічних взаєминах Гетьманату та російської влади розпочинається в добу розбудови царем Петром І Російської імперії. Проводячи надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність, російська влада потребувала значних матеріальних ресурсів. Отримання їх у межах традиційної фіскальної політики видавалося проблематичним. Шукаючи нові джерела наповнення скарбниці, оточення Петра І («прибыльщики») відновлювало старі й вводило нові статті оподаткування (наприклад, так звані банний, з бороди, шапочний, привальний, відвальний тощо). Цар здійснив часткову секуляризацію церковного майна, вжив жорстких протекціоністських заходів і вдався до практики суттєвого обмеження свободи торгівлі та господарської діяльності російських купців і підприємців. Переслідуючи мету централізації держави, Петро І звернув увагу не лише на обмеження адміністративної автономії Гетьманату, а й на використання його фінансів і господарського потенціалу на потреби імперії, що переживала етап свого інституційного становлення.

Першими в цьому ряду стали заходи уряду Петра І, скеровані на підвищення мобілізаційних можливостей козацького війська, зміцнення системи російського адміністрування на теренах Гетьманату тощо. Спровокований діями і намірами Петра І антиросійський виступ гетьмана Мазепи дещо пригальмував темпи реформувань державного укладу Гетьманату та відстрочив впровадження інтеграційних заходів у сфері господарювання. Більше того, російська влада, намагаючись привернути на свій бік якомога ширші верстви українського суспільства, своє перше втручання в царину економічних взаємин виявила у впровадженні популістських заходів по ліквідації оренд і деяких статей оподаткування, що були особливо непопулярні серед податних верств Лівобережжя, переслідуючи мету поводитись із місцевим населенням «сколько возможно ласково»15.

Переконлива перемога, здобута російською армією під Полтавою 1709 р., дозволила уряду Петра І не лише повернутися до задуманих раніше перетворень в Україні, а й надати їм нового звучання. Запроваджуючи відразу після полтавської перемоги інститут царських резидентів при гетьманському уряді, Петро І насамперед переслідував мету упередити в новому гетьманові та козацькій старшині «шатость к измене и к возмущению малороссийского народа»16. Але водночас поважне місце в діяльності уповноваженої особи царя посідали питання розвідування фінансового стану Гетьманату: «…наведываться подлинно, тайным обычаем, поскольку прежнему гетману… всяких доходов со всего Малороссийского краю збиралось и протчим урядником с чего есть»17. І як показав подальший розвиток подій, робилося це з цілком прагматичною метою – інтегрувати українські фінанси до загальнодержавної скарбниці.

З 1708–1709 рр. зазнала змін структура земельного володіння в Гетьманаті. Із конфіскованих у Івана Мазепи та його прибічників земель уряд Петра І ви-

516 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

нагородив не лише вірну престолові козацьку старшину, а й обдарував певних російських вельмож, розпочинаючи тим самим процес формування відповідного сегмента земельної власності, що набере своїх завершених форм уже після ліквідації Гетьманату, в роки правління Катерини ІІ. У часи ж правління Петра І наділені землями в Україні царські сановники не лише користувалися з прибутків від землеволодіння, а й долучалися до промислових видів діяльності та торговельних операцій. Користуючись підтримкою центрального уряду, князь Меншиков, барон Строганов, Рагузинський, інші наближені царя дістали змогу проводити свою діяльність на більш вигідних, аніж конкуренти з України, умовах.

Іншим напрямом економічної політики російської влади стало поширення на Україну дії указів Петра І про так звані заповідні товари та щодо переорієнтування напрямків зовнішньоторговельних зносин українських купців, а відтак і господарських зв’язків України із зовнішнім світом.

Уперше уряд Петра І учинив спробу переорієнтувати зовнішню торгівлю Гетьманату на російські ринки ще наприкінці ХVІІ ст. – щойно здобувши в Османської Порти фортецю Азов, цар видав указ, яким зобов’язав українських купців іти з товарами до цього порту, а в інші міста не заходити18. Утім, практичних наслідків (через різні обставини) цей указ не мав. А в березні 1711 р. гетьман Іван Скоропадський отримав листа від київського генерал-губернатора князя Дмитра Голіцина, де містилося повідомлення про заборону на вивіз певних видів товарної продукції з України на західноєвропейські ринки та рекомендувалося завчасно сповістити про неї українських купців19. Проте справжній наступ російської влади у цій сфері розпочинається з 1714 р., а саме з видання сенатського указу від 6 квітня 1714 р., яким було заборонено вивозити з України (як і з Росії) за кордон волову юхту, пеньку, ревінь, смолу й інші товари, зобов’язуючи натомість торгувати ними в Санкт-Петербурзі, Архангельську чи Ризі20.

Надалі обмежувальні укази влади 1718, 1719, 1721 рр. розширювали перелік товарів, заборонених до вивозу та ввезення в Україну. Причому, як спостерегли дослідники, до переліку заборонених до вивозу з України товарів потрапили практично всі традиційні експортні статті (за винятком великої рогатої худоби та тютюну)21.

Загалом же обмежувальні заходи російської влади завдавали економічних збитків купцям з України, а також сприяли примусовій інтеграції господарського комплексу Лівобережжя до російського ринку. До економічних збитків призводила також та обставина, що, декларуючи нові напрями торговельних шляхів, російська влада не брала до уваги розвиток відповідної транспортної інфраструктури, значну віддаленість нових ринків від місць виробництва товарів, непідготовленість українських купців до співпраці з російськими митними установами, керівники яких часто-густо зловживали покладеними на них обов’язками.

Справжній навальний наступ на українську автономію розпочався з весни 1722 р., із запровадженням в Україні Малоросійської колегії та наступним фактичним скасуванням інституту гетьманства. Заснування колегії насамперед переслідувало політичну мету – включити Гетьманат у структуру загальнодержавного урядування. Утім, у діяльності цього відгалуження державного апарату імперії вагоме місце посідало завдання реалізації економічної політики уряду в Україні.

Передовсім колегія звернула прискіпливу увагу на перебирання на себе контролю за фінансовою діяльністю Гетьманату та залучення податків з українського населення до імператорської казни. Переборовши спротив опозиційно налаштованої старшини, очолюваної наказним гетьманом П.Полуботком, російським чиновникам вдалося впровадити в Україні власну фіскальну службу, яка у своїй діяльності керувалася нормами російського законодавства і переслідувала чітко виражену мету – залучити матеріальні ресурси Гетьманату на користь Російської імперії та досягнути суттєвого прирощення прибутків22.

Реалізовуючи директиви центральної влади, Малоросійська колегія ліквідувала податковий імунітет козацької старшини та духовних власників, впровадила цілу низку нових статей оподаткування, поширила на всю територію автономії податки, які носили до того регіональний або локальний характер, тощо. Загалом же діяльність Малоросійської колегії з вишукування нових статей прибутку збільшила кількість збираних сум із 45 тис. 527 руб. у 1722 р. до 85 тис. 854 руб. – у 1723 р.

та до 413 тис. 420 руб. – у 1724 р.23

Реалізуючи курс Петра І, спрямований на включення фінансових і матеріальних можливостей Гетьманату на інтереси імперії, російська влада доволі вдало розігрувала карту наявних в козацькій державі соціальних суперечностей. І скажімо, ліквідація податкового імунітету трактувалась як засіб ліквідації соціальної нерівності, рівномірного розподілу податкового тягаря поміж різних соціальних груп, у тому числі й представниками старшинської верстви. Петро І, проповідуючи теорію «державного блага», неодноразово наголошував на тому, що зростання державних прибутків повинно відбуватися «без тягости народной»24. А в регламенті Камер-колегії імператор зазначав, що обтяжливість податкового тягаря викликана не стільки його розмірами, скільки неправильним розподілом, за якого необхідно слідкувати, «чтобы межды великими и нижними, убогими и богатыми по препорции надлежащее равенство в осмотрении иметь…»25. Інша річ, що на практиці реформування фінансової системи Гетьманату не лише ліквідувало чинні преференції для козацької еліти, духовенства, а також російських власників, а й призвело до збільшення податкового навантаження на інші верстви населення.

Крім того, у часи функціонування Малоросійської колегії в Україні було засновано кілька державних підприємств. Зокрема, в 1726 р. у Почепській і Шептаківській волостях було започатковано виробництво полотна на тамтешніх фабриках, відповідно з 71 і 30 верстатами. Зрозуміло, що засновуючи промислове виробництво в Україні, уряд Петра І діяв у межах економічної політики, апробованої на російських теренах – виробництво базувалося не лише на праці вільнонайманих робітників, а й до фабрики було «приписано» некозацьке населення цих двох волостей.

У роки правління Петра І влада активно втручалась у напрямки розвитку сільського господарства, зокрема заохочуючи відмову від традиційного російського серпа на користь так званої «литовської коси», або завозячи з Голландії, Іспанії чи Сілезії нові породи худоби чи види плодових і технічних рослин. Переважно всі ці новації стосувались чорноземної і степової зони Росії. Проте окремі розпорядження імператора (переважно в часи діяльності Малоросійської колегії) активно поширювалися і на терени Гетьманату. Зокрема, уряд Петра І демонстрував заці-

518 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

кавленість у розведенні на українських землях високопродуктивних порід овець, що мало забезпечити суконні фабрики високоякісною сировиною. Для цього уряд виписував відповідні зразки худоби із-за кордону, а також запроваджував у полках посади спеціальних комісарів (дозорців), які здійснювали контроль за дотриманням розпоряджень центральної влади у цій сфері. На базі гетьманських рангових володінь (так званих гетьманських двірців) за часів діяльності Малоросійської колегії постали державні економії, де розводили худобу строго «за регламентом». Іншим напрямом докладання зусиль стало запровадження в Україні шовківництва. З Китаю та Персії були завезені тутові дерева.

Кардинальних змін у ході проведених колегією реформ зазнав і принцип використання фінансових ресурсів козацької України. Якщо перед тим кошти використовувалися переважно на військові потреби й утримання козацької адміністрації, то в часи функціонування колегії переважна частина коштів обслуговувала суто імперські потреби. Наприклад, за відомостями 1725 р., Малоросійська колегія надіслала 108 тис. руб. до Військової колегії Російської імперії, ще понад 87 тис. руб. – у Московську рентерею, 50 тис. руб. – Кабінету Його Імператорської Величності, близько 6 тис. руб. – київському генерал-губернатору тощо. Із загальної суми річних видатків – 260 тис. – лише 254 руб. пішло на утримання найманого козацького війська та ще 718 руб. – на забезпечення життєдіяльності гетьманських рангових маєтностей26. Тобто частка властиво українських видатків склала 0,6% від загальних витрат.

Звертає на себе увагу виразна тенденція до щорічного збільшення видаткової частини бюджету Малоросійської колегії27. І за збереження такої тенденції на Гетьманат неминуче очікував би фінансовий колапс. Проте смерть імператора Петра І спричинила певну лібералізацію урядового курсу та відмову від гіперактивної зовнішньої політики, проведення якої й надалі загрожувало самому існуванню Російської держави. Отож, за наступників Петра І економічна політика Російської держави щодо Гетьманату стає ліберальнішою. Найбільш радикальні нововведення в справі фінансової інтеграції Гетьманату було скасовано. Так само було ліквідовано й практику «заповідних товарів».

Хоча відмовитися повністю від успіхів, досягнутих у справі економічної інтеграції Гетьманату, російська влада все ж собі не дозволила. Зокрема, було збережено контроль за фінансовою діяльністю гетьманського уряду, в тому числі й завдяки запровадженню інституту генеральних підскарбіїв. Один з двох урядовців, що одночасно посідали цей уряд, відтепер був російський чиновник, а інший – козацький старшина. Крім того, хоча була ліквідована більша частина новозаведених колегією податків і залишена значна частка збираних ресурсів на потреби української влади, все ж певна їх частина відтепер надходила до загальноімперської казни. Російська сторона наполягала на збільшенні цієї частки, і лише зустрівши дружній опір з боку козацької старшини, пішла на поступки. А тим часом імператриця Анна Іоанівна взагалі була переконана, що «…перемена в правлении малороссийском (здійснена Петром І. – Авт.) от народа с великою благодарностию принята. Только старшине, грабительства и других злых намерений ради, то было противно»28.

Чергова хвиля зацікавлення російською владою економічним становищем у Гетьманаті була викликана підготовкою до війни з Османською імперією 1737–

1738 рр. Передовсім уряд Анни Іоанівни цікавили поставки з Лівобережжя коней і волів на потреби російської армії. Водночас виявлялася й турбота «о хлебном сеянии» в Гетьманаті, маючи на меті використати урожай для забезпечення харчування російської армії. Зокрема, в інструкції князю Баратинському, який на той час очолював Правління гетьманського уряду, серед іншого зазначалося й таке: «Имейте крайнее старание прилагать, чтоб год от году через прилежные труды Ваши в сборах таких, которые можно умножить без отягощения народного, учинено было пополнение»29.

Наступні надзвичайно важливі кроки на шляху господарської інтеграції Гетьманату зробив уже уряд Єлизавети Петрівни. Починаючи з 1747 р. російська влада пильну увагу звернула на проблему ліквідації митних бар’єрів між Україною та Росією. Численні укази імператриці кінця 1740-х – початку 1750-х рр. підготували ґрунт для митного об’єднання двох територій, а останню крапку в цьому процесі поставив указ Єлизавети Петрівни 1754 р., який скасував ввізне та вивізне мито (так звані індукту й евекту) та ліквідував митниці на адміністративному кордоні Гетьманату та Російської держави. Знищення митних бар’єрів у економічному відношенні сприяло господарському зближенню Лівобережної України з Росією та приносило імперській казні значні прибутки внаслідок залучення митних зборів, що почали надходити з польського та кримського кордонів. До того ж цей захід мав надзвичайно важливі політичні наслідки, оскільки призвів до повної матеріальної залежності української адміністрації від центральної влади. Втративши важливе джерело наповнення Військового скарбу, гетьманський уряд Кирила Розумовського став повністю залежним від бюджетних асигнувань з імперської казни.

Завершальний етап господарської інтеграції Гетьманату розпочався з ліквідації Катериною ІІ інституту гетьманства в 1764 р. та початку глибоких інкорпораційних перетворень. Вони завершилися на початку 1780-х рр. цілковитим поглиненням теренів Лівобережної України імперією.

Оцінюючи зміст і характер економічної політики Російської держави щодо Гетьманату, важливо відмітити, що вона переважно базувалася на реалістичній оцінці, з одного боку, ситуації в Україні, а з другого – інкорпораційних можливостей російської влади. Саме стриманість претензій останньої щодо рівня господарської інтеграції Гетьманату, його фінансового підпорядкування, а також відсутність чітко виражених декларацій щодо претендування на земельні ресурси в автономії (що було особливо виразним на тлі активних зусиль коронної шляхти добитися реституції своїх майнових прав в Україні) свого часу і стали чи не найвагомішими аргументами на користь Росії в її тривалому протиборстві з Річчю Посполитою за Україну. Спроби російської влади радикалізувати свою позицію у цьому питанні, як правило, провокували конфлікти з українським козацтвом. Проте, оскільки питання господарського підпорядкування Гетьманату російській династії на той час не були пріоритетними напрямами її діяльності, конфлікти вдавалося погасити. Коли ж уряди Петра І та його наступників, відчуваючи гостру потребу у фінансах, у ХVІІІ ст. почали інтенсифікувати розв’язання цієї проблеми, українська влада та козацька еліта загалом були вже неспроможними активно цьому протистояти. Тим паче, що російська влада зазвичай досить вміло вдавалася при цьому до популістських ходів, протиставляючи майнові інтереси старшини та рядового козацтва і поспільства.

520 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

2. Відродження та розвиток сільського господарства

У результаті революційних подій середини XVII ст. територія України була пошматована на окремі частини, які опинилися в складі різних держав, а її населення зазнало катастрофічних втрат. Протиборчі збройні сили, як свої, так і чужі, були зруйновані десятки міст, сотні містечок і сіл, а їхні мешканці загинули або вимушено залишили рідні оселі. Сучасник тих подій, арабський мандрівник Павло Алепський (Халебський) занотував у щоденнику: «Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; пошесті вони раніш не знали, але в ці роки вона з’явилась у них, унісши з них сотні тисяч у сади блаженства»30. Проте для багатьох іноземців «Козацька країна» продовжувала залишатися «начебто рідним краєм», а її мешканці – «добрими приятелями та людьми»31.

Значну роль у відновленні продуктивних сил відігравали села, жителі яких становили домінуючу частину суспільства. Головною галуззю сільського господарства, як і в попередні періоди, продовжувало бути землеробство. Ним займалися практично в усіх типах поселень, навіть у містах. На характері його ведення позначилися насамперед природні умови й географічні особливості. Зокрема на північній частині Лівобережжя було багато лісів, а тому ґрунти – здебільшого пісок, супісок, глина – слід вважати малородючими. Лише в окремих місцевостях траплявся чорнозем. На півдні переважали чорнозем і суглинок. Увесь регіон оповила велика кількість річок: Ворскла, Десна, Іпуть, Орель, Псьол, Сейм, Снов, Судость, Сула, Трубіж, Удай та ін. Наприкінці XVII ст. основною системою землеробства в лісостеповій зоні залишалася трипільна. Поряд з нею існували перелоги, а на півночі домінувала підсічна система, або так звані ляди (очищені від лісу ділянки, котрі кілька років підряд могли давати порівняно високі врожаї, а потім, коли вони виснажувались, їх полишали). Щодо застосування перелогової системи, конкретно в межах Сосницького району, маємо такий опис у спогадах сучасників: «Приїздив козак на своїх волах з плугом у вільний степ, оглядав його оком і вибирав кращий для себе облог, де хотів, там і орав. Орав він обране місце рік, два, десять, але тільки-но помічав, що його ділянка не дуже родить, пускав облог на перелог і вольницю, а сам вибирав інше зручне для себе місце, на якому знову що рік, то й орав»32.

Найпоширенішими сільськогосподарськими знаряддями були соха і плуг, а тягловою силою – воли й коні. В господарствах, як засвідчили тогочасні документи, волів налічувалося більше, ніж коней. При оранці в південних місцевостях використовували настільки технічно недосконалі й важкі плуги, що доводилося впрягати для кожного з них від чотирьох до восьми волів. А це нерідко потребувало об’єднання зусиль двох або трьох господарів. В північних районах специфіка ґрунтів потребувала, щоб у соху без коліс впрягали одного коня, а на колесах – одну чи дві пари волів33. Про переваги плугу над сохою при обробці землі свідчать народні приказки: «Де оре соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить»; «Хто паше сошкою, у того хліба трошки, а хто плугом оре, той і хліб бере»34.

Для земель усіх українських регіонів традиційним було угноєння ґрунтів. Органічні добрива вносилися під пшеницю, ячмінь, коноплі й льон, але найчастіше – під городину.