Економічна Історія України том 1

вних торгових шляхів. У цей період виникло мало нових міст, а в багатьох із тих, що існували, різко зменшилася кількість населення. Лише в 40-х рр. XVIIІ ст. політична ситуація у Польщі поліпшилась і розпочалось економічне піднесення. Міста поступово переорієнтовуються на обслуговування потреб внутрішнього ринку. Крім того, зростає значення торгівлі з Росією. Суттєво змінюється роль різних міст у господарстві Галичини. Дещо сповільнюється розвиток Львова та деяких інших найбільших міст: Дрогобича, Коломиї, Перемишля. Натомість зростають Станіславів, Тернопіль і, особливо, Броди, які у другій половині XVIII ст. стали найбільшим торговим містом краю й другим за кількістю населення після Львова.

Війни і пошесті кінця XVII – початку XVIIІ ст. позначились і на найвизначнішому місті Галичини – Львові. Істотно скоротилось його населення. Лише з 30–40-х рр. стали помітними демографічне піднесення і пожвавлення економіки. Таку ж демографічну стагнацію переживала й решта західноукраїнських міст. Попри ці обставини, Львів залишався найбільшим містом на етнічних українських землях22.

Економічний занепад Львова від 40-х рр. XVII ст. виявився в торгівлі й багатьох видах ремесел, але все ж не був повним. Кравці, шевці, кушніри та інші ремісники, використовуючи навіть часткове покращення умов, розвивали своє виробництво навіть активніше, ніж у попередні століття. Активно розвивалось ткацтво. Від 1627 до 1704 р. стали цеховими майстрами 170 ткачів, 210 шевців, 141 кравець. Тоді ж найбільшого розвитку дістало кушнірське ремесло. Однак цей розквіт виявився тимчасовим, викликаним військовими потребами.

Піднесення економіки Львова починається від 40-х рр. і стає помітним у тих галузях, де використовувалась вільнонаймана праця. 1775 року у Львові працювало 56 ткацьких майстрів і чотири підмайстри. Дехто з них мусив підзаробляти іншими ремеслами – мулярством, теслярством. У шевському цеху тоді працювало 11 майстрів без міського права, а всього у львівських цехах було тоді близько 80 майстрів без права. У 1750–1783 рр. міського права набули 713 ремісників. Разом

змайстрами без права у Львові тоді працювало близько 800 цехових і 400 позацехових майстрів. Разом з сім’ями у Львові налічувалося 7,7 тис. ремісників, що становило понад 30% населення. Поступово зростала кількість ремісників харчових, будівельних і одягових професій, що було зрозумілим в умовах відновлення господарства.

Чимало позацехових ремісників жило у приміських селах, де більше половини населення не мало своєї землі і мусили жити з найму та займалися ремісництвом.

УXVIIІ ст. виникли сприятливі умови для розвитку позацехового ремесла. Міське управління почало ставитись до них терпиміше. Деякі цехи погоджувалися

зіснуванням позацеховиків, але вимагали від них ділитися доходами. Позацехове ремесло залишалося дрібним і не стимулювало технічних нововведень, але позацеховики перехоплювали сировину, забирали замовлення переманювали челядь. Вони вкрай повільно втягувались у ринкові відносини. Цеховий лад ставав дедалі більшим гальмом розвитку виробництва. В місті зароджувались нові форми виробництва, поширювалась наймана праця. Всередині цехів почало виявлятися тяжіння до вільного виробництва, намагання обійти цехові обмеження і вести виробництво на власний розсуд.

492Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Зінкорпорацією до австрійських володінь на Львів поширились нова система виробничих відносин, державних законів і правових норм. До цехів почали допускатися некатолики і представники інших груп населення, для яких вступ раніше був закритий. У місті могли працювати навіть сільські ремісники. Проте і за нових умов в самому Львові не спостерігалось розвитку мануфактур. До кінця століття виникло лише кілька невеликих харчових підприємств.

Габсбурзька адміністрація намагалася впорядкувати управління, зокрема містами та містечками, серед яких уже було чимало таких, що втратили всі міські ознаки і перетворились на села. Але Львів, Перемишль, Ярослав, Самбір, Дрогобич, Броди, Тернопіль, Збараж, Бучач не лише залишалися містами, а й розвивались. Австрійські власті провели генеральну конскрипцію Галичини, матеріали якої збереглися. Ці важливі документи, зокрема, зафіксували хоча і занепад деяких міст, але й розвиток найрізноманітніших видів ремесла, продукція яких зростала, витримуючи конкуренцію експортних товарів. У цілому XVIIІ ст. не принесло Галичині істотного піднесення промислового виробництва. Більш успішними ставали галузі, де застосовувалась наймана праця, долались станові і міжконфесійні перепони. Австрійська конскрипція Галичини засвідчила широкий розвиток різноманітного ремісничого виробництва та початок, не завжди успішний, розвитку мануфактур.

Внутрішній ринок. Відбудова господарства, розвиток фільваркового виробництва, поглиблення ринкових відносин спричинилися до активного розвитку ярмаркової торгівлі. У Галичині на кінець століття ярмарки діяли у майже 70 містах і містечках, активно розвивались славетні Львівські контракти, хоча в галузі зовнішньої торгівлі вони почали поступатись Бродам.

Крім ярмарків, протягом тижня у всіх містах і більшості містечок діяли принаймні двічі на тиждень, регулярні торги, спрямовані на забезпечення товарами місцевого населення. Галичиною проходило чимало торговельних шляхів. Львів був пов’язаний дорогами з усією Галичиною і Поділлям. З нього йшов тракт на Броди та Кам’янець-Подільський, Станіславів і Золочів, Гoродок і Перемишль, Заліщики та Чернівці, Галич і Коломию, Тернопіль, Бережани, Рогатин, Долину, Дрогобич, Сколе. Товари на ярмарки постачали як з великих ярмарків, що відбувались у найбільших містах, так і з фільваркового ремесла та селянських ремесел і промислів. Усі торговельні операції обкладались митами, але місцеві торговці платили мита менше, ніж приїжджі. Так, у Ходорові селяни платили від півмірку зерна 2 гроші, а приїжджі купці – по 1 злотому23.

Найважливішим предметом продажу було зерно, яке постачалось на вільний ринок і нав’язувалось міським громадам. Продаж зерна з фільварків протягом другої половини століття зріс у 7 разів. З поліпшення умов торгівлі у Львові та Дрогобичі чимало магнатів будували там шпіхліри і розробляли спеціальні інструкції для адміністраторів фільварків, зобов’язуючи їх постачати до них певну кількість зерна. У 60-х рр. продаж хліба у Дрогобичі зростає, а у Львові – різко падає, що пояснюється нижчими цінами. До Львова зерна часто звозили так багато, що ціни помітно падали. Оскільки ціни на Поділлі були нижчими, ніж в Галичині, з тамтешніх маєтків часто вивозилось зерно до Львова і Дрогобича. Протягом другої половини століття ціни на пшеницю й жито зросли в 3–4 рази. Гречка і ячмінь також подорожчали, але не так різко. Однією з причин подорожчання зерна було

перебування в Галичині російських військ у 1768–1772 рр. Зростання цін на зерно призводило до подорожчання горілки і пива, що робило більш прибутковим гуральництво. Магнати часом повертали собі раніше віддані в оренду гуральні, до яких часто довозили зерно з Поділля.

Залежно від кон’юнктури ринку, землевласники заводили вирощування овочів, продавали частину худоби, вирощених при броварнях свиней, молочні продукти, рибу, ремісничі вироби, зокрема полотно, яке навіть скуповували у власних селян зверх того, яке вони ткали за повинності.

Зв’язок магнатського господарства з ринком не був однобічним. Для фільварків закуповували часом краще зерно, худобу, полотно, залізні вироби, сіль24.

Отже, в середині – другій половині ХVІІІ ст. у Східній Галичині відбувався дальший розвиток внутрішнього ринку. Хоча землевласники намагалися зберегти панівне становище, але відбудова селянського господарства, піднесення міст, опір селянства та міщан примусовому нав’язуванню товарів примушували магнатів орієнтуватись на вільний ринок. Суттєво розширити свій асортимент товарів в торгівлі магнатам не пощастило. Багатогалузевим товарним господарством магнатські латифундії у ХVIII ст. не стали.

Торгівля з іншими країнами. Натомість зростала торгівля в містах. Деякі міста ставали центрами торгівлі для досить значних округ. Львів був пов’язаний торговельними трактами з Москвою через Мінськ, Оршу та Смоленськ, а також південним шляхом – через Київ з Угорщиною, Волощиною, німецькими містами, Францією25. Якщо у Львові торгували всіма можливими місцевими та привозними товарами, то вже у Щирці – тільки взуттям і полотном, в Яричові – сукном і шкіряними виробами, у Городку – галантереєю, сідлами і гончарними виробами, у Янові – селітрою. Золочів торгував переважно свининою та медом, Кам’янкаСтрумилова – сукном, полотном і залізними виробами, у Бродах на ярмарках продавали східні товари, скло й чай, а на кінець століття вони стали основним у Галичині центром торгівлі з Росією26.

У Буську існував склад товарів, що їх везли з Волині на Віслу, а це означало, що принаймні тиждень купці мали торгувати своїми товарами у місті. У Чорткові торгували подільською пшеницею та волами, Заліщиках, де відбувався двотижневий ярмарок, – тютюном, волами, рибою, полотном, у Жовкві – склом, залізом, гончарними виробами. Тернопільські ярмарки спеціалізувались, відповідно до свого розташування, на торгівлі з Волинню та Поділлям. Деякі селяни-купці ставали відомими далеко за межами своїх околиць і мали широкі комерційні зв’язки. Дехто перетворювався на торговельних агентів своїх землевласників, скуповуючи по селах ремісничі товари для продажу купцям на ярмарках. Поширилась селянська торгівля сіллю, м’ясом, тютюном, хлібом, лісовими матеріалами тощо27.

З розвитком товарно-грошових відносин у Галичині поширювалися кредитні операції, розвивалося лихварство. Якщо в малих містах масовим був невеликий споживчий кредит, то в містах зі значним купецьким прошарком і великими ярмарками розвивався комерційний кредит на великі суми. У кожному місці були відомі найбільші лихварі, а крім того, лихварськими операціями займалися костьоли, монастирі, єврейські громади. Плата за кредит була досить високою – від 8 до 30% за позичковий кредит. Як і раніше, позичковий кредит визначався у натуральній формі, найчастіше як передача в користування землі з підданими28.

494 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Зі стабілізацією становища на Наддніпрянській Україні й відбудовою господарства у Галичині активізувались економічні зв’язки західноукраїнських земель і, зокрема, Галичини з Наддніпрянською Україною. До галицьких міст знову потягнулись купецькі валки з Наддніпрянщини, Росії, Білорусії. Галицькі купці стали відігравати важливу роль на ярмарках Бердичева, Кам’янця-Подільського, Ніжина, Ромен, Чернігова, Стародуба та інших міст. З Правобережної України завозилось переважно якісне подільське зерно, а вивозились промислові вироби. Основним предметом вивозу з Закарпаття була сіль, яка вивозилась від Холмщини і Підляшшя до Північної Волині, Білорусії та Гетьманщини29. Деякі західноукраїнські торговці сіллю мали по 30–60, а іноді 100 наймитів, і вивозили сіль валками зі 100

ібільше возів.

У20-х рр. поновилася перервана війною зі Швецією торгівля Галичини з Західною Європою. Зросла роль Гданська, до якого вели зручні річкові шляхи, а магнати мали можливість здійснювати транспортування товарів за рахунок селянських повинностей. Саме туди сплавляли найкраще зерно, а також ремісничі вироби з найближчих до маєтків річкових пристаней.

З виручених у Гданську коштів закуповувалися промислові товари. На них витрачалося від 40 до 80% виручки. Купували прянощі, сукно, бавовняні вироби, порцеляну, шовк, папір, сільськогосподарський реманент, насіння, кращі породи худоби. Для перепродажу везли балтійські оселедці. Після першого поділу Речі Посполитої, коли Гданськ відійшов до Пруссії, були запроваджені високі мита на товари з австрійських володінь, і вивіз товарів різко скоротився.

Удругій половині століття пожвавилась сухопутна торгівля із Заходом. До Вроцлава, Оломоуца гнали багато волів, везли продукти бджільництва, промислові вироби. Розгорталась і транзитна торгівля східноукраїнськими, волоськими і молдавськими волами. В менших масштабах продовжувалась торгівля з Угорщиною, Молдавією та балканськими країнами. Під час російсько-турецьких війн кінця ХVІІІ ст. російські купці закуповували в Галичині для армії хліб, фураж, худобу.

Величезну роль в економічному житті Львова відігравали знамениті Контракти. Це були багатолюдні з’їзди шляхти для укладання угод на продаж продуктів фільваркового виробництва й оренду-купівлю маєтків. Під час Контрактів значно пожвавлювалась місцева торгівля, до них виготовлялась основна маса пива і горілки. На час Контрактів до Львова з’їжджались купці з Варшави, Гданська, зі Сходу. Кількість людей, що відвідувала Контракти, перевищувала 4 тис., що становило до 15–20% населення Львова. Щорічні обороти Контрактів становили майже 30 тис. злотих і за економічним значенням могли компенсувати втрату права складу і скорочення східної торгівлі. Отже, у другій половині ХVІІІ ст. можна відзначити безперечний факт відносного піднесення торгівлі у Львові, що спиралось на розвиток місцевого господарства.

Скорочення ролі Львова у торгівлі з іншими регіонами Європи до певної міри компенсувалось піднесенням Бродів, на ярмарки якого наприкінці століття з’їжджались купці з османських володінь, перські, італійські з коштовностями й іншими товарами. Туди приганяли коней з Правобережної України, яких продавали шведським і прусським купцям. Бродівські купці вивозили товари зі своїх ярмарків до Вроцлава, Лейпцига, Гданська. Інкорпорація Галичини до австрійських володінь та надання деяким містам, зокрема Бродам і Дрогобичу, прав «вільних міст» давало

право безмитної торгівлі в Габсбурзьких володіннях. Наприкінці ХVІІІ ст. саме через Броди, що стали прикордонним містом, стала проходити торгівля не лише з Росією, а й з країнами Надчорномор’я.

Крім Львова і Бродів, торгівля з іншими Габсбурзькими володіннями й іншими регіонами Європи велася товарами з Гданська у Городку, Глинянах, чеськими та моравськими товарами – у Чорткові, з Волинню, Поділлям і Києвом – у Тернополі, з Силезією – у Бережанах.

Отже, попри всі гальмівні чинники станового суспільства, на галицькі землі поширювалися впливи загальноєвропейських змін. Розвивалося товарне виробництво в усіх галузях господарства, зростало ремісниче виробництво, виникали мануфактури.

2. Економічна та соціальна ситуація на правобережній Україні

Економічна політика Речі Посполитої, до складу якої після рішень Люблінського сейму 1569 р. відійшла більшість земель України-Русі, відзначалася відвертим протекціонізмом стосовно магнатсько-шляхетських родин. Розвиток товарно-грошових відносин через бажання польських, литовських та українських землевласників збільшити прибутковість власних господарств спочатку призвів до прогресу в сільськогосподарському виробництві. Утримання магнатами монополії на земельну власність також відігравало певну позитивну роль, однак з плином часу через різні причини почало гальмувати економічний розвиток. Воднораз середня і дрібна шляхта, як дослідив свого часу М.Грушевський, «культивувала серед себе певний погірдливий погляд на економічні і фінансові здібності, на купчення й торг, не знаходила у собі ні відповідної енергії, ні знання, ні в кінці засобів не тільки для шукання нових доріг, а навіть і для додержання кроку економічному й промисловому розвою найближчих, сусідніх західноєвропейських країн»30. Крім того, українське козацтво вже з кінця XVI ст. здійснювало великі перешкоди у поширенні та розвиткові панських (як великомагнатських, так і середньошляхетських) фільварків31.

Вітчизняні історики В.Антонович, О.Єфименко, О.Баранович, В.Маркіна, В.Голобуцький, І.Гуржій, О.Компан, В.Романовський, Г.Сергієнко, В.Борисенко, О.Крижанівський, М.Крикун, В.Смолій, В.Степанков та інші кожен свого часу розкрили багато аспектів соціального й економічного життя станів Правобережної України. Найчисленнішу верству тут, як і скрізь у Центрально-Східній Європі, становило селянство. А з-поміж широкого кола проблем дослідження українського села в епоху пізнього середньовіччя та раннього нового часу, як слушно зауважив А.Гурбик, актуальними на сьогодні залишаються такі теми, як економіка, землеволодіння, повинності, соціальна структура, демографія та форми соціального протесту селян32. Треба відзначити, що на середину XVIII ст. місцеві магнати та шляхти становили на Правобережній Україні 7,7% від всього населення, духівництво – 1,5; купці – 0,14; міщани-християни – 1,7; міщани-євреї – 3,5, а селяни разом з козаками – 78,7%33.

Отже, шляхта включно з магнатами, з одного боку, та козаки з селянами – з другого, поряд з міщанами та духовенством, і визначали XVII–XVIII ст. економічне та соціальне обличчя Правобережної України.

496 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

***

Правобережжя як частина «великої» України-Русі спочатку входило до Великого князівства Литовського, а потім – Речі Посполитої й окреслювалося головним чином адміністративно-територіальними межами Київського, Брацлавського та частково Подільського і Волинського воєводств34. У XVI – першій половині XVII ст. тут відбувався складний і неоднозначний процес соціально-політичного розшарування серед начебто монолітного «шляхетського народу»35. Виділення з його «політичного тіла» магнатства, з одного боку, та найбіднішої шляхти – з другого, засвідчило нівелювання майже всіх набутих шляхтою ще в добу середньовіччя рицарських чеснот.

Серед найбільших землевласників Брацлавського, Волинського, Київського та Подільського воєводств переважали магнати руського, тобто українського, походження, які вважали себе не тільки політичними, а й етнічними поляками – Замойські, Любомирські, Калиновські, Заславські, Потоцькі, Фірлеї, Конєцпольські та ін.* Також тут мали велику власність та урядували ті, хто пам’ятав про своє батьківське коріння, – Острозькі, Вишневецькі, Киселі, Балабани, Лащі та ін. Відсоток прошарку магнатів як у межах усієї Речі Посполитої так і на Правобережжі становив усього близько 0,3%36.

Француз Лабурер у 1648 р. дав таку характеристику магнатам України-Русі – «вони скоріше королі, ніж шляхта»37. Поляк Й.Левелель зробив висновок про те, що магнати на своїх землях були майже незалежними володарями38, а І.Крип’якевич стверджував, що Річ Посполита з точки зору державного устрою уявляла собою конфедеративний союз магнатів39. З цього приводу сучасний французький вчений Д.Бовуа зазначав: «Немає, одначе, сумніву, що [існувала] сарматська модель, фасадом для якої служила єдність шляхти, хоча реальну владу й причетність до громадянського життя вона надавала лише можновладцям та багатіям…»40.

* Дослідження етнічної належності, свідомісних і політичних орієнтацій шляхтичів Західної та Правобережної України не є предметом цього дослідження. Однак ще 1879 р. польський історик М.Бобжинський зауважив, що, незважаючи на існування «триєдиної» Речі Посполитої, історію Польщі, Литви та Русі не потрібно розглядати «в одному образі, як єдине ціле». Див.: Bobrzynski M. W imie prawdy dziejowej // Szkice z studia historyczne. – Krakow, 1922. – T.1. – S.29. Більшість шляхти Руського, Київського, Волинського, Подільського, Брацлавського й інших воєводств впродовж XVІ–XVIII ст. все ж таки усвідомлювали своє окремішнє походження саме як «Русь». Цей термін залежно від контексту вживався для «окреслення народу, культури, віросповідання, а також території» (див.: Сас П. Політична культура українського суспільства. – К., 1998. – С.53, 56), а «народ Руський» після 1569 р. начебто став новим політичним об’єктом Речі Посполитої. Див.: Яковенко Н. Паралельний світ. – К., 2002. – С.231, 254-256; Вона ж. Життєпростір versus: ідентичність руського шляхтича ХVII ст. // Україна XVII століття: суспільство, філософія, культура: Зб. наук. праць на пошану професора В.Нічик. – К., 2005. – С.477-501. Польський історик Т.Хинчевська-Геннель зазначала наявність національної свідомості в української шляхти та козацтва з України-Русі ще задовго до часів Хмельниччини.

Див.: Chynczewska-Hennel T. Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej і kozaczyzny od schylku XVI do polowy XVII w. – Warszawa, 1985. – S.74-146. Інший знаний учений з Польщі Г.Віснер писав, що протягом другої половини XVII ст. «зростала свідомість окремішності руської/української, що приймала національні і визвольні гасла, протиставляючи їх польськості». Див: Wisner H. Rzeczpospolita w latach dziecinstwa і mlodosci Jana Sobieskiego // Studia і materially z czasow Jana III Sobieskiego. – Wroclaw, 1992. – S.14.

Проте магнати не лише успішно впорядковували старі села, а й засновували нові поселення – так звані слободи. Вони виникали на умовах звільнення їх засновників від майже всіх повинностей і податків на певний термін. Для пришвидшення освоєння нових земель окремі пани надавали «слобожанам» своєрідний кредит у вигляді посівного зерна, волів тощо. Досить часто поміщики віддавали право на виготовлення і продаж горілки та пива в оренду та доручали орендатору збирати на свою користь гроші з селян. Шинкова (корчемна) оренда стала дієвим засобом «вибивання» грошей у селян у помістях, де як повинність переважала грошова рента. Щоб утримати селян у покорі, землевласники використовували судову і військову владу. Магнати уважно слідкували за тим, щоб селяни не збільшували свої наділи й не розпоряджалися землею без панського дозволу. Великі землевласники вимагали від адміністраторів своїх помість, щоб вони надавали селянам однакові земельні дільниці та застосовували однакові повинності.

Основний земельний фонд Правобережної України належав шляхті з переважанням великого поміщицького (магнатського) землеволодіння. Згідно з підрахунками В.Маркіної, у 80-х рр. ХVІІ ст. на території правобережної Київщини 75% усіх дворів належало магнатам, що мали більше ніж 150 дворів. Відповідно шляхті, яка мала від 1 до 30 дворів, належало лише близько 1% дворів. Королю належало близько 20% дворів і земельної площі. Отже, 2/3 селянських господарств

уцій частині Правобережної України залежало від магнатів і короля41. Приблизно так само розподілялася власність на землю і в інших правобережних регіонах. Збільшення магнатського землеволодіння відбувалося за рахунок поновлення прав на землі, які були втрачені шляхтою під час Української ранньонаціональної революції 1648–1676 рр. та повстанських рухів кінця XVII – початку XVIII ст. Після довгих воєнних десятиліть польська шляхта, розшукуючи в сімейних архівах старі документи на право володіння землями, поверталася до своїх родових маєтків. Привілеї на правобережні «ґрунти» вдавалося випросити у короля чи сейму й тим представникам польського нобілітету, хто не мав спадкового права.

Значну частину латифундій українські магнати набували не лише через королівські данини та шлюбні контакти, а й насамперед через установлення адміністративного контролю у межах тієї чи іншої магнатської родини над великими територіями Східного Поділля та Середнього Подніпров’я42. Економічне, а отже, й політичне вивищення незначної кількості магнатів над іншими визнаними (а також невизнаними) станами і групами, що існували на українських землях Корони Польської, стало однією з головних причин революційного вибуху, що стався

усередині XVII ст. на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. На довгий час шляхетське землеволодіння в Україні було скасоване, хоча протягом ХVIII ст. магнетерія відновила свої права на Правобережжі за рахунок не тільки нижчих станів,

ай середнього та збіднілого шляхетства*.

Особливе місце у соціальному та економічному житті українських воєводств до середини XVII ст. (а потім і протягом майже всього XVIII ст.), як і в інших

* Невідомий автор, який жив за часів польського короля Станіслава Августа Понятовського, залишив такі свідчення про одного з представників магнатської родини Потоцьких: «…Потоцький жив у такому віці… коли говорили багато про шляхетську рівність, але в своїх діях шляхта була тільки слухняним знаряддям можновладців… У магнатів діти шляхти служили за покоївців…». Див.: Pamietnik anegdotyczny z czasow St. Augusta. – Poznan, 1867. – S.34.

б це до тих козацьких міст мали (люди) тиснутися?» відповідав: «Тому, що там панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає, і так кажуть: «Раз її нам, вважай господар наш великий, Хмельницький, батько наш, викоренив, то й до судного дня її не буде, бо він нас з неволі, ніби фараонової, вивів». Отак в імені Хмельницького мають цю надію, що ніколи не будуть робити панщини, кажуть, що то був Пророк і тепер по його смерті завжди сідає біля одного столу з Господом Богом до обіду і до вечері. Поборів, подимних і такого роду податків і не згадуй»52.

Селяни масово переходили під захист козацького уряду Правобережної України. Так, наприклад, у квітні 1699 р. шляхтич Должкевич оголосив про неможливість отримати прибутки із сіл В’язівка, Вереси та Хвосенка, з огляду на те, що більшість їхніх жителів покинули їх і пішли на Фастівщину, де була юрисдикція козацького уряду полковника С.Палія53. Він разом зі своїми соратниками врахував бажання селян вільно господарювати на своїй землі й робив усе можливе для захисту землеробського населення, що перебувало на підвладній йому території. Місцеві селяни, які проживали на території «Палієвої держави», не виконували жодних повинностей, крім того, що вносили на козацьке військо невеликий збір різними продуктами чи фуражем – так зване борошно54.

Землі для формування козацьких полків надавались головним чином у межах угідь, які належали королівському урядові Речі Посполитої. На Київщині до них, зокрема, належали Білоцерківське, Богуславське, Черкаське, Канівське, Овруцьке, Переяславське староства, на Брацлавщині – Вінницьке, Брацлавське та Житомирське. Отже, король мав у власності землі, що в другій половині 40-х – на початку 70-х рр. XVII ст. становили серцевину полково-сотенного устрою Української держави. Але після знищення її інститутів у боротьбі з гетьманом П.Дорошенком королівський уряд не міг ефективно управляти ними. Саме тому ці землі передаються для заселення козацьким полковникам з певними адміністративними правами і можливістю збирання деяких податків з місцевого населення. Поряд з королівщинами існували магнатсько-шляхетські земельні володіння, що призводило до постійних конфліктів між шляхтою і козаками, які захищали українських селян. Крім того, козаки мали право розміщуватись у колишніх маєтностях католицького духовенства, що були спустошені під час революційних подій середини ХVІІ ст. Заклики короля Яна ІІІ Собеського привертали на землі правобережного Подніпров’я тисячі людей з Лівобережної України, Волині, Запорозької Січі і навіть Молдавії та Волощини55.

Значна частина земель Київщини та Брацлавщини до 1714 р. належала козацтву, яке освоювало відвойовані у польської шляхти та католицького духівництва маєтності. У 1701 р. київський біскуп Гомолінський звертався до сейму зі скаргою на козацького полковника С.Палія, що той всіляко обтяжує шляхту, порядкує у Фастові та примушує Київське католицьке біскупство (єпископат) платити йому податок. На території, де поширювалася його влада, Палій надавав бажаючим у користування стільки землі, скільки вони могли обробити. У підсумку на Правобережжі почали засновуватися козацькі хутори. Наказний гетьман Самусь володів маєтностями між Богуславом і Вінницею, а полковник А.Абазин – в околицях Брацлава. На той час в уявленні багатьох представників селянського стану козацький устрій усвідомлювався як оптимальна форма суспільної та державної організації56.

500 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Протягом другої половини ХVІІ ст. селяни Правобережної України подібно зем’янам виступали власниками своєї землі. Вони її продавали, обмінювали, закладали, успадковували, заповідали, ділили у сімейному чи родинному колі, використовуючи при цьому лише звичаєве право. Зменшення селянських земельних наділів призводило до того, що більшість селян у 60-х рр. ХVІІІ ст., відбуваючи панщину, не могли забезпечити себе засобами існування за рахунок власного господарювання, а тому відбувався процес виділення із загальної маси селянства (як чиншових, так і панщинних) більш заможних господарів. Одночасно збільшувалася кількість малоземельних селян. Становище селян перебувало у прямій залежності від збільшення повинностей.

Розвиток товарно-грошових відносин на Правобережжі у першій половині ХVІІІ ст. сприяв соціальній диференціації сільського населення. З одного боку, збільшувався прошарок заможних селян, а з другого – виникала велика група малоземельних – піших, халупників і однотяглих57. З’явилась і постійна категорія вільних селян – «гультяїв», «гулящих» наймитів. Вони постійно наймалися до заможніших селян, козаків, шляхти, міщан-ремісників. У поміщицьких господарствах Правобережжя було поширене так зване челядництво, коли селянам замість панщини чи інших повинностей приписувалося робити «у дворі» в пана протягом року, а потім і більше. Вони за певну винагороду виконували обов’язки сторожів, пастухів, погоничів, «парубків», бондарів, ковалів, рибаків тощо. Згідно з інвентарем Стрижавського ключа, на Вінничині за 1768 р. у 23 поселеннях з 1446 селян – 180 (12,4%) було взято «до двору» пана58. Оплата примусового і вільного найма у поміщицькому господарстві проводилася, головним чином продуктами і грошима.

На основі сучасних досліджень можна стверджувати, що у Луцькому повіті на Волині у 90-х рр. ХVІІ ст. величина сімей коливалася від трьох до шести осіб на один дим. Така ж ситуація була у селах Володимирського, Кременецького, Овруцького й Житомирського повітів. На Брацлавщині, а також у центральній і південній Київщині у результаті довголітніх воєнних дій, які велися на цій території, величина диму коливалася від двох до чотирьох осіб. На Західному Поділлі, яке довгий час перебувало під владою Османської імперії, кількість осіб у селянському дворі дорівнювала у середньому чотирьом. Під час підрахунків не враховувалися престарілі батьки, які досить часто проживали в родинах своїх дітей59. Згідно з документами варшавського Коронного Скарбу відзначалася велика спустошеність Брацлавського, а також центральної та південної частини Київського воєводств60. Значних матеріальних і людських утрат зазнало також Подільське та Волинське воєводства. Багато сільських поселень у результаті багатолітніх війн між різними супротивниками, природних катаклізмів та епідемій запустіло. Спустошеність правобережних земель України стала ще більшою внаслідок масового згону населення на Лівобережжя протягом 1711–1712 рр.61 Разом з тим представники селянських і козацьких родин, які силоміць були переселені з правого на лівий берег Дніпра протягом другої половини 10–40-х рр. ХVІІІ ст., знову поспішали перебратися на свою «малу» батьківщину.

Війни і постої ворожих військ, напади татар, турків і поляків, а також шляхетсько-козацькі сутички нерідко спричинювали голод серед селян і міщан. Згідно із записами Добромильського літопису, значні голодування українського