Економічна Історія України том 1

добу21. Звичайно, для цього довелося винайти виважені способи, як примирити інтерес держави у податкових надходженнях та ісламські догмати.

Кінець османському пануванню поклала воєнна експансія Російської імперії. Першою жертвою (якщо не брати до уваги Кам’янецький еялет) стала провінція Кефе, завойована 1771 р. Її територія була включена до складу незалежного Кримського ханату. Престиж османської влади і тут дався взнаки тим, що останній кримський хан Шагін-Ґерей планував перенести столицю держави саме у Кефе і побудував там свою резиденцію. За Ясським миром у 1792 р. османці втратили Очаківський пашалик, а в 1812 р. – Хотинщину.

Посилання до розділу 15

1.Про ранні торговельні стосунки між Османами та генуезцями див.: Fleet K. European and Islamic State in the Early Ottoman State: Merchants of Genoa and Turkey. – Cambridge, 1999.

2.Середа А. Силистренско-Очаковският еялет през XVIII – нач. на ХІХ в.: Административнотериториално устройство, селища и население в Северозападното Причерноморие. – София, 2009. – С.40-72.

3.Димитров С.А. Турецкие документы о состоянии Хотинской округи (нахие) в первой половине XVIII в. // Восточные источники по истории народов юго-восточной и центральной Европы. –

Т.ІІ. – М., 1969. – С.141-143.

4.Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim: Ejalet Kamieniecki, 1672–1699. – Warszawa, 1994.

5.Kołodziejczyk D. The Ottoman Survey Register of Podolia (cf. 1681) Defter-i mufassal-i Eyalet-i Kamaniçe. – Kyiv-Cambridge, MA, 2004.

6.Іналджик Г. Османська імперія: Класична доба, 1300–1600. – К., 1998. – С.125-130.

7.Докладніше див.: Beldiceanu-Steinherr I., Berindei M., Veinstein G. La Crimée Ottomane et linstitution du «timar» // Annali dell’Instituto Orientale di Napoli. – Vol.39 (N.S.XXIX). – Napoli, 1979. – P.523-562.

8.Цит. за: Berindei M., Veinstein G. La présence ottomane au sud de la Crimée et en Mer d’Azov dans la premiére moitié du XVI siecle // Cahiers du monde russe et soviétique. – 1979. – T.XX. – P.395.

9.Див.: Berindei M., Veinstein G. Règlements fiscaux et fiscalité de la province de Bender-Aqkerman, 1570 // Cahiers du monde russe et soviétique. – T.XXII (1981). – Р. 308-309.

10.Архів Прем’єр-міністра Турецької республіки, фонд Tapu ve Tahrіr Defterleri, №214. – Арк.19.

11.İnalcık H. The Servile Labor in the Ottoman Empire. – P.38.

12.Lewis B. Race and Slavery. – P.72-77; Kanbolat H., Taymaz, Kafkas-Osmanlı İlişkileri ve Köle Tіcareti

//Tarih vе Toplum. – Temmuz, 1990. – S.35-44.

13.Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымскою и Ногайскою ордою и Турциею // Сборник Русского исторического общества. – Т.1. – СПб., 1884. – Т.41.

14.Там само. – С.469.

15.Там само. – Т.2. – СПб., 1895. – Т.95. – С.441.

16.Див.: Галенко О. Ясир для султана: два османські кануннаме про набіги з початку XVI ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. – К., 2002. – С.373-387.

17.Архів Прем’єр-міністра Турецької республіки, фонд Tapu ve Tahrіr Defterleri, №214. – Арк.20.

18.Кримський А.Ю. Історія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона зростала й розвивалася і як досягла апогею своєї слави й могутності. – К.; Львів, 1996. – С.195; Hammer J. Histoire de l’empire Ottoman. – T.V. – Paris, 1836. – Р.105-108.

19.Berindei M., Veinstein G. Règlements fiscaux et fiscalité de la province de Bender-Aqkerman, 1570

//Cahiers du monde russe et soviétique. – T.XXII (1981). – Р.311.

20.Дашкевич Я.Р. (Stepaniv J.) A Turkish Document in Ukrainian from the Mid-Sixteenth Century: On the Origin if the Ukrainian Cossacks. Harvard Ukrainian Studies. – 1977. – Vol.I, №2. – Р.211-224.

21.Див.: Галенко А. Виноделие в Османском Крыму // Виноград и вино России. – 2001. – №1. – С.5156; Halenko O. Wine production, marketing and consumption in the Ottoman Crimea, 1520–1542 // International Journal of Economic and Social History of the Orient. – 2004. – Vol.47, №4. – P.40-88.

Розділ 16

ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ КОРОНИ ПОЛЬСЬКОЇ

1. Економічне життя Галичини

Війни другої половини ХVII – початку ХVIII ст. призвели до занепаду всіх ланок господарства і торгівлі. У королівщинах Львів-

ської, Сяноцької та Холмської земель залишилися лише 47% довоєнних господарств, пустками лежали 80% селянських земель1. На галицькі міста, навіть Львів, війни також вплинули катастрофічно. Занепад Львова став особливо помітним на початку ХVІІІ ст. Епідемії зменшували населення міста, замість міщанських кам’яниць зростали магнатські палаци, а міщани поступово втрачали життєвий простір у середмісті2. Але внаслідок економічних і політичних процесів, що відбувались в Європі, відбудова господарства вже не могла ґрунтуватися лише на старих соціально-економічних засадах. Набирали силу нові реалії, які прокладали собі дорогу і в економіку Галичини, особливо після інкорпорації її до Габсбурзьких володінь.

Аграрні відносини і сільське господарство.

Наприкінці XVIІ ст., та й протягом усього XVIІІ продовжувала існувати шляхетська (магнатська і дрібна), королівська та церковна власність на землю, що давала право на використання праці підданих селян. Цей порядок був підтверджений Конституцією 1768 р. У додатку до неї – «Кардинальних правах» – було констатовано непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі та підданих. Під час продажу, оренди, застави, успадкування предметом угоди були саме землі з будовами, промислами, фільварками, підданими та їхніми повинностями. Великим землевласником залишалася польська корона, але державні (королівські) землі надавались у користування магнатам.

Під час повоєнної відбудови у Галичині відбувався перерозподіл земельної власності, як старими методами – успадкуванням, об’єднанням маєтків шляхом шлюбів, наділенням шляхти королівщинами, так і новими – купівлею і перепродажем земель. У Холмській землі наприкінці XVІІ ст. торгівля землею вже стала звичною, але в основному там на ринку домінувала середня шляхта, тоді як у Львівській землі – магнати3. Зокрема, 1718 року Міхал Жевуський, який вже не згадував про своїх предків – Ревух, був старостою Судової Вишні, «доживотником» Ольховця в Галицькій землі, Бережниці у Жидачівському повіті та с. Червоні ниви, мав успадковані від батька Розділ та Колодно4. 1726 року він одержав посаг 200 тис. злотих (наполовину землями), королівщини Берездовці та спадкові маєтки – Острів, Поднестряни, Станковці, Тузонівці та Жираву5. Він став старостою Черніївським у Галицькій землі, 1734 року був призначений полковником гусарів з річним утриманням 12 тис. злотих, а після смерті батьків дружини одержав ще кілька королівщин у Жидачівському повіті6. Земельні володіння Жевуських збільшувалися також за рахунок купівлі, проте найчастіше під виглядом дарування або застави. Укладення орендних угод, поширення кредитів під заставу землі відігравали значну роль у перерозподілі земельної власності, сприяли зосередженню її в руках магнатів. Торгівля маєтками відбувалася на Львівських контрактах. Найвизначнішими магнатськими родинами в Галичині були Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, Замойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивілли, Стадницькі та ін. Більшість з них походила з українських полонізованих родин.

Прибуток від земельної власності шляхта та магнати одержували за рахунок селянських повинностей, корчемної оренди та виплат за заставлені у них землі, які часто в такий спосіб переходили у їхню власність. Поступово збільшувалась грошова та відробіткова рента, адже саме у фільварках вирощувалось зерно на продаж. Зі зростанням виробництва на продаж збільшувалася і вартість дня пішої (з 6 до 8 грошів) та тяглої (з 8 до 10 грошів) панщини. Повинності селян не обмежувались регулярною панщиною, яка в середині ХVIII ст. становила 2–3 дні на тиждень від чверті лану землі. Селяни мусили обробляти льон та коноплю, очищати пшоно та гречку, садити і поливати капусту на фільваркових землях, відпрацьовувати різні шарварки, закоски, обкоски, зажинки, обжинки, поранки та інші види робіт. За невиконання їх нараховувалася додаткова панщина. Селяни деяких сіл повинні були ще й відгодовувати худобу, збирати лісові продукти та ін.

У середині XVIII зростала кількість чиншовиків, якими ставали найбідніші категорії селян-загородників, або ремісники. Крім власного ремесла, вони обкладались іншими повинностями – пряли, ремонтували мости і греблі, перевозили товари.

Колиземлевласникипрагнулизагосподарюватиякнайбільшу кількістьземель, забезпеченість селян землею зростала за рахунок освоєння пусток, які надавались селянам часто на умовах звільнення на якийсь час від панщини. Але селянські наділи подрібнювалися через поділ землі між дітьми. Аби надолужити нестачу землі, вони часто воліли брати землю в оренду, з якої сплачувався лише чинш, але господарство вважалось малоземельним, і решта повинностей нараховувалася мінімальна7.

484 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Прагнучи інтенсифікувати господарство, шляхта почала використовувати шарваркові дні для польових робіт, збільшувати тривалість робочого дня, обтяжувати під різними приводами чиншовиків відробітками, а панщинних селян – чиншем. Необхідність сплачувати грошову ренту спонукала селян до участі в торгівлі. Це ставало додатковим чинником для майнового розшарування, в результаті якого з’являлася заможніша група, спроможна наймати або орендувати для себе додаткову землю, а з другого – зросла кількість безземельних.

У ході відбудови і подальшого розвитку фільваркового господарства удосконалювалась його структура. Кількість фільварків зростала, виникали фільварки у сусідніх селах, тоді вони об’єднувались у ключі, а окремі фільварки і ключі – у економії, до яких входило 10–15 фільварків. На чолі фільварків або ключів стояли адміністратори, на чолі економій – економи, як правило, – зі збіднілої шляхти. Економ повинен був щомісяця об’їздити фільварки, контролюючи діяльність адміністраторів, збирати грошову та натуральну ренту, наглядати за використанням ґрунтів, вчасним висівом, угноєнням і збиранням врожаїв. Двічі на рік кожен економ доповідав власникові про наявність зерна й інших продуктів у шпіхлірах, а 1 грудня кожного року – про грошові прибутки: надходження від чиншу, сплату за найм полів та сіножатей. До обов’язків адміністратора належало пильнувати межі панських володінь, організовувати виконання всіх видів ренти, наглядати за використанням ґрунтів, станом гребель, ставів і млинів. Крім адміністратора, за господарством фільварку наглядали гуменний, побережники, лісничі, мірошники, городники та фільваркова челядь. Адміністратор був особою матеріально відповідальною. Під час досить регулярних контрольних підрахунків визначалась кількість товарів, використаних адміністратором для власних потреб, ординарів, годівлю худоби. Збитки мали відшкодовуватись з їх винагороди. Зростання фільваркового господарства вимагало збільшення робочої сили. Тому дедалі частіше застосовувалася наймана праця – як вільнонайманих збіднілих селян, так і примусова. Оплата праці наймитів була неоднаковою, від 3–4 до 15 грошів за день. Застосування найманої праці часом становили до 10–15% усіх відпрацьованих днів. Найчастіше найману працю використовували під час посівів або жнив, коли було важливо виконати роботи вчасно.

Крім деякого зростання орної площі за рахунок розорення пусток і залеглих теренів, інтенсифікація господарства досягалася за рахунок змін у спеціалізації кожної економії. Так, у Роздільській економії зростали посіви пшениці (майже вдвічі), ячменю, гречки та вівса, у Ходорівській – посіви технічних культур – льону та коноплі. Вирощене зерно магнати продавали на ярмарках у Дрогобичі, а подеколи відправляли власним транспортом аж до Гданська. Оскільки деякі з них, зокрема, Жевуські та Любомирські, мали маєтки не лише в Галичині, а й на Правобережжі, де якість зерна була ліпшою, досить часто подільське зерно відправляли до Гданську, а трохи гірше галицьке – на Правобережжя, для харчування челяді та годівлі худоби.

Урожайність зернових в Галичині була порівняно низькою – від сам-1,8 до сам-2, тобто кількість зібраного зерна не перевищувала посіяне більш ніж у 2 рази. Це значно менше, ніж фіксувалось у ХVІ ст., коли часто збирали у 5 разів більше, ніж посіяли. Це пояснюється і цілою низкою стихійних лих у середині ХVІІІ ст., і

виснаженістю ґрунтів. Тому землевласники приділяють усе більшу увагу як сільськогосподарському реманенту, намагаючись закуповувати новіші і досконаліші плуги, так і угноюванню землі.

Взагалі у Галичині в XVIII ст. було три види покращення ґрунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробіток ґрунту (підвищення його родючості за допомогою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання родючості ґрунту було виділення орних площ під пасовища. На Бойківщині, Лемківщині існувала практика, коли частину поля відводили під овес, а на другий рік на ньому випасали худобу. На Прикарпатті землю під пасовища використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою ґрунт підживлювали раз на три роки під озимі культури.

Для підвищення родючості ґрунту використовували різні форми сівозміни. На паровому полі висівали жито, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і заростала травою. З появою картоплі трипілля змінилося чотирипіллям або нерегулярною паровою системою. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну систему.

Оскільки основним добривом у ХVІІІ ст. залишався гній, на фільварку намагались тримати таку кількість тварин, яка б забезпечувала угноєння всього поля. Хоча система землеробства залишалася традиційним трипіллям, зміна культур визначалася для кожного поля окремо. Проте рішучого зростання урожайності досягти не пощастило, отже, основним шляхом до збільшення виробництва зерна залишалося розширення орних площ.

Головним знаряддям обробітку землі був традиційний український плуг, у який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький – чотирьох коней. Застосовували також двозубу соху. Вдосконалювались і мали регіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли і збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь – серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. Із XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев’яні млинки. Дотримувалися чотирьохетапної сезонної оранки: 1) весняна під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяблева оранка. Внаслідок слабкої забезпеченості тягловою силою більшість селян обробляла землю супрягою, об’єднуючи тягло кількох господарств.

У карпатських районах за нестачі орної землі основу господарства доміній становило промислове виробництво (металургія та добування солі). Товарний характер селянських господарств обмежувало розширення фільваркової системи. Оскільки для забезпечення сім’ї хлібом потрібно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), більшість селянських господарств не могла виходити на ринок зі своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менш як двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким промислом. Наприкінці століття залучення селянських господарств до ринку зростає через розшарування селянства і поширення чиншу.

486 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Поділи Речі Посполитої серйозно позначились на економіці Галичини, зокрема і на сільському господарстві. Складнішими стали зв’язки між галицькими та подільськими маєтками.

Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого австрійського перепису (1773), в Галичині було 6450 фільварків, об’єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належали шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис. осіб), або 3,6% населення краю8.

Використання коней на фільварках, а після інкорпорації Галичини до Габсбурзьких володінь – можливість продажу вівса для потреб австрійської армії спонукали землевласників до збільшення його посівів, а також запровадження його вирощування до одного з видів натуральної ренти – осипу. Але селяни виконували цю нову повинність дуже неохоче. Тому збільшувалися посіви вівса на фільварках спеціально з метою продажу, на який призначалось до 20% всього вирощеного вівса.

Крім зернових, на фільварках вирощувалися також горох і мак – переважно для власних потреб. Вирощування хмелю найчастіше входило до повинностей селян у тих економіях, де він родив найліпше.

Починаючи з 40-х рр. робилися спроби запровадження при фільварках городів, для яких виділялися спеціальні городники, з досить високим забезпеченням – майже таким самим, як у адміністраторів. На городах вирощувались цибуля, ріпа, морква, петрушка, пастернак, квасоля, буряки. Зібрані овочі використовувались і для харчування адміністраторів, для продажу на міських торгах, подеколи і примусово «нав’язувались» міщанам залежних від магнатів міст і містечок, але у 70-х рр. городництво скорочується, вивільнені площі використовуються для зернових, а постачання овочами переходить до приміських господарств.

Відомостей про садівництво дуже мало – хоч і садовили яблуні, груші та сливи, але родили сади не щороку і сталого прибутку від них не було, отже, товарного значення садівництво у XVIII ст. так і не дістало.

Важливу роль у сільському господарстві відігравало тваринництво, що забезпечувало важливими харчовими продуктами все населення – від землевласників до челяді, а фільварки та й селянські господарства – тяглою силою та добривом. Прагнення до інтенсифікації господарства проявилося й у цій галузі. На фільварках тримали до 100–150 голів великої рогатої худоби, свиней, у середині століття стали заводити більше коней, які використовувались і на польових роботах, а також курей, досить часто – гусей, рідше – качок та індиків9.

Тваринництву дуже заважали пошесті, але втрати намагались швидко компенсувати, приганяючи тварин з Поділля, закуповуючи на ринках. Загалом на початок 70-х рр. кількість голів на фільварках зросла на 20–50% у 50–60-х рр. на приміських фільварках починається виробництво сиру та масла на ринок. Часто їх «нав’язували» міським громадам. Крім фільваркового господарства, телят досить часто віддавали на відгодівлю селянам як одну з повинностей, або й у їхнє власне господарство за певну частину молочних продуктів10.

Свинарство розвивалося нерівномірно, але в багатьох економіях кількість свиней зростала, часом до 120–160 голів на фільварку, але свинина використовувалася здебільшого для власних потреб.

Коней тримали в основному як транспортний і гужовий засіб, намагалися покращувати породу за рахунок тварин східного походження, а для потреб панського виїзду тримали породу «тарантоватих» – білих в яблуках коней, про яких дбали особливо. Для догляду за кіньми тримали машталірів і конюхів. У 40–60-х рр. на фільварках намагалися розводити овець і кіз, але поширення вони, так само як вислюки, буйволи, мули, не дістали. Не прижились у господарстві й верблюди, які, очевидно, не витримали клімату.

Значною увагою власників користувалась відгодівля птиці, для якої існували спеціальні графіки постачання двору. На кожен фільварок надсилались вказівки, як і чим, в якій кількості птицю відгодовувати і коли на який маєток постачати. Надлишки птиці продавались на міських базарах, «нав’язувались» міським громадам, але великого товарного значення птахівництво не мало, на відміну від бджолярства, продукти якого продавались на вільному ринку або «нав’язувались» усім власним і королівським містам11. Вулики тримали на всіх фільварках, але цілі пасіки активно віддавали в оренду, дістаючи чималий прибуток.

Про рибне господарство документальних матеріалів небагато. Ставки найчастіше здавались в оренду разом з млинами або пропінацією. В оплату оренди входило постачання рибою двору, а також обов’язкова купівля певної кількості продуктів – збіжжя, масла, м’яса. Але в 40-х рр. землевласники часто забороняють здавати стави в оренду, натомість наймають для догляду за ними спеціальний персонал з досить високою оплатою – 3–4 злотих на рік. Для вилову риби наймали рибалок, а кожен орендар або фільварок мусили мати спеціальні візки для перевозки риби на базари. Живу рибу перевозили досить далеко – до Львова, Дрогобича, Стрия, а також в’ялили, сушили, коптили.

Отже, загалом і у тваринництві спостерігались спроби інтенсифікації господарства та втягнення його у товарно-грошові відносини, хоча вони наштовхувались на відсталість методів господарювання та нестачу робочих рук, що змушувало землевласників не лише вдаватися до інтенсифікації старих методів примусової праці, а й все частіше застосовувати як примусовий, так і вільний найм, особливо на найвідповідальніших ділянках.

Ремесла і промисли. Головне місце у сільських ремеслах і промислах посідало гуральництво, оскільки мало забезпечене надходження сировини з фільварків і ринок збуту – горілка за правом пропінації продавалась своїм же селянам. Уже від кінця 30-х рр. практично всі міста і села Галичини, включаючи королівщини, були охоплені мережею корчем і шинків12. Старі броварні, гуральні та пивниці переобладнуються, будуються нові – гуральні діяли приблизно у 2/3 корчем. Пропінація загалом здавалася в оренду разом з «мостовим», «гребельним», «помірним», «полем і сіножатями», що здавна належали до оренди. В орендному контракті зумовлювався розмір стягуваного орендарем мита, ціни пива та горілки, максимальний продаж у борг. Такий розширений контракт укладався зі всією громадою міста, а вже місто віддавало їх в оренду окремим шинкарям. Будинки на ринкових площах, де не було шинків, обкладалися спеціальним податком. Прагнення до зосередження всіх можливих джерел прибутку в своїх руках відбилось і на броварництві. Вже в 60-х рр. помітна тенденція до повернення гуралень з оренди і наймання спеціального персоналу, після чого помітне різке зростання прибутків. Напри-

488 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

кінці ХVІІІ ст. виробництво горілки у Жевуських зростає майже двічі, а пива – у півтора рази, причому з’явилися нові ґатунки. В деяких маєтках реалізація пива та горілки давала землевласникові до половини грошових прибутків, отже, і в цій галузі збільшується використання найманої робочої сили. Дрібні гуральні стали необхідною належністю кожного поселення, а в містах діяли великі гуральні, де працювало інколи до ста осіб.

Ткацтво, взагалі виготовлення полотна вимагало чималої підготовки – від вирощування льону, його обробки, очищення, висушування, витріпування та вичісування, а вже потім – прядіння. Часто всі ці попередні роботи виконувались селянами зверх панщини, а вже прядіння входило до системи повинностей. Майже кожне селянське господарство мало підготувати чітко визначену кількість мотків конопляного та лляного прядива, яке частково продавалось, але в основному розподілялося між ткачами. Поступово скорочується виробництво конопляного полотна, натомість зростає виробництво лляного, яке не лише використовується для власних потреб, а й продається. З австрійським описом 1773 року в Галичині жило більше 13 тис. ткачів, причому найбільше – майже 3,5 тис. – у Львівському дистрикті. Місто Самбір, зокрема, виникло і розвинулося з поселення ткачів. З магнатських володінь найбільше полотна вироблялось у Роздільській економії, куди воно завозилось і з інших господарств, і Бориницькій, де його виробництво протягом 60-х рр. подвоїлося. Поступово у магнатських маєтках намічається галузевий розподіл виробництва, коли на кращих ґрунтах вирощується зерно на продаж, а на гірших – розвиваються інші галузі, зокрема і ткацтво. Ткачі працювали як за панщину, так і на умовах примусового найму, коли за полотно, виткане зверх повинностей, доплачували або зерном, або й грішми. Полотно не лише продавалося купцям, а й «нав’язувалося» міським громадам. Після інкорпорації Галичини до австрійських володінь саме виробництво зерна стає одним з найголовніших галузей, орієнтованих на зовнішній ринок13. Звільнення ремісників і селян від особистої залежності внаслідок Йозефінських реформ і надання їм права вільного продажу продукції розв’язало їхню виробничу ініціативу. Це дало значний поштовх розвитку текстильної промисловості, яка мала в Галичині значні традиції. В Перемишлі, Самборі, Золочеві виникали мануфактури, які виробляли полотно на експорт. Зросло майже в півтори рази виробництво полотна й у магнатських маєтках, де все активніше застосовувалися на найвідповідальніших ділянках не лише примусова праця та примусовий, а й вільний найм. Існували міста і містечка з десятками і сотнями ткачів, які успішно конкурували з міськими цехами. У містечку Комарня поблизу Львова щороку вироблялося близько 16–18 тис. шт. полотна (близько 400 тис. погонних метрів)14.

Наприкінці ХVІІІ ткацьке виробництво в Галичині почало переростати в мануфактурне, хоча і з невеликими успіхами. 1765 року діяла невелика мануфактура в Заліщиках. Спроби швейцарських підприємців організувати ткацьке, а пізніше шовкове виробництво в Бродах не мали успіху.

З поширенням використання в сільському господарстві залізного реманенту зростали видобуток і обробка заліза, розширювалася мережа рудень, димарок і кузень. У кузнях найчастіше працювали селяни-чиншовики. Наприкінці ХVІІІ ст. на базі однієї з кузень, у Демні, розвинулась відома гута, рештки якої збереглися

до сьогодні. Гути здавалися в оренду за значну суму – 11 тис. злотих (стільки, зокрема, коштувала оренда всієї Ходорівської пропінації). За наявності руди у багатьох маєтках створювались димарки (так в Галичині здебільшого називали рудні). Як правило, до обслуговування димарок приписувалось кілька селянських дворів, які підвозили руду та інші необхідні матеріали. В цьому виробництві вже існував чіткий поділ праці. Найменш кваліфіковані промивали і подрібнювали руди, горновий закладав шарами руду та вугілля до димарки та безпосередньо наглядав за виплавкою, майстри та ковалі виробляли знаряддя, але в димарках, як правило, з виплавленого заліза формувалися так звані шини, які вже розвозились по кузнях або й продавались. Деякі кузні належали і селянам, які мусили платити за руди постачанням реманентом двору, а вже решту продукції могли продавати. Гути існували й у магнатських володіннях, зокрема, Сколівська гута Любомирських, де наприкінці ХVІІІ ст. виробництво протягом п’яти років зросло майже на третину15. Складний і диференційований характер виробництва вимагав кваліфікованих робітників, чіткого поділу праці, особистої зацікавленості. Зростання кількості вільнонайманої робочої сили внаслідок реформ сприяло розвитку металургійного виробництва і розхитувало його старі засади – для відповідальних робіт все частіше використовувалась вільнонаймана праця.

Наприкінці ХVІІІ ст. Галичина стала основним районом папірництва на українських землях. Саме в цьому регіоні розташовувалось близько половини усіх папірень. За даними австрійського перепису 1773 р., їх налічувалося 26. Лише деякі з них досягли рівня мануфактури – замість традиційних ступ вони були обладнані голендерами для перемелювання ганчір’я. Вся продукція західноукраїнських папірень наприкінці століття становила 20 тис. стоп (стопа – 480–500 аркушів паперу формату 40х50 см). Майже весь папір реалізовуюся на внутрішньому ринку, а частина його вивозилась за межі Галичини16.

З розвитком власного виробництва та відбудовою селянського господарства, шляхта і магнати намагаються зосередити в своїх руках всі галузі господарювання, для чого досить часто поверталися з оренди млини, що забезпечували не лише грошові прибутки, а й регулярне надходження борошна в рахунок плати за помел селянського зерна. Млини існували досить різноманітні – крім найпоширеніших водяних на постійних місцях, існували ще й наплавні водяні та вітряки. Використовувалася також праця волів або коней.

Спеціальну увагу землевласники приділяли використанню лісів. Лісорубів у разі потреби залучали за вільним наймом, а заготовляти дрова та хмиз селяни мусили в рахунок повинностей. За станом лісів спостерігали «побережники», які мали визначати, де можна вирубати, робили підсадки, наглядали за збиранням лісових продуктів селянами. Карпатський ліс і лісоматеріали сплавлялись річками до сусідніх країн17.

Протягом кінця ХVІІ – і всього ХVІІІ ст. у розвитку сільського ремесла відбувались істотні зміни. В період воєнної і повоєнної розрухи розорені ремісники шукали притулку в селах. Порятунку у ремеслі шукали й розорені селяни. Власники маєтків уважно стежили за поповненням кадрів ремісників, аби діти успадковували батьківське ремесло. Тому в галицьких селах були ремісники практично усіх потрібних для сільського господарства спеціальностей. У середині століття

490 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

кадри сільських ремісників поповнились за рахунок розорення і занепаду цехів. Відбувалося переміщення ремісничого виробництва на село. Більшість ремісників були на становищі чиншовиків, з яких дехто наймав для себе землю, але в цілому становище ремісників було досить скрутним – їхні повинності у грошовому вираженні були більшими, ніж селянина з чверті поля. Ремісники мусили віддавати частину своєї продукції на потреби двору, а також сплачувати мито за продаж продукції на ринку. Поступово сільське ремесло все більше набувало ознак товарного виробництва, хоча при збуті своїх товарів воно наштовхувалось на конкуренцію з цеховим виробництвом та імпортними товарами. В середині ХVІІІ ст. на Прикарпатті було зафіксовано понад 20, а на початку 70-х рр. – більш як 40 рудень, гут і димарок. Були вони переважно дрібними, але в останній чверті століття з’явились доменні мануфактури. Найбільші з них діяли біля Стрия, Самбора і Жовкви. На початку 90-х рр. в Смільній поблизу Самбора вироблялося 300 т заліза на рік. Крім доменної печі, там діяли три горни і дві кузні, тартак, цегельня і поташна буда. Вироблявся реманент для рільництва і виробниче устаткування – казани, мотики тощо.

Прикарпаття віддавна було дуже важливим для Східної Європи центром виробництва солі, в різних місцях експлуатувалось більше 500 соляних джерел. Генеральна конскрипція Галичини відзначила більше 100 соляних жуп (крім селянських), на яких працювало більш ніж півтори тисячі осіб. Виробництво солі становило понад 50 тис., а в деякі роки й більше 100 тис. т на рік. Широко використовувалася наймана праця18. Габсбурзька адміністрація запровадила державну монополію на виробництво солі, закрила всі дрібні жупи, залишила в дії не більше двох-трьох десятків, але переобладнала їх. Вони продовжували відігравати значну роль у забезпеченні регіону сіллю і приносили чималі прибутки.

Розвивалося на Прикарпатті скляне виробництво. В другій половині ХVIII ст. діяло більше десятка скляних гут. Наприкінці століття з’явилася невелика фаянсова мануфактура у Глинянах біля Львова19.

Становище ремісників у приватновласницьких містечках було скрутнішим, ніж у селах. Міські громади обкладались значним чиншем, мусили відробляти шарварки і толоки, перевозити товари для потребу двору та досить часто віддавались в оренду, що додатково ускладнювало становище20. Скрутно жилось і ремісничим цехам. Інколи ремісники мусили відробляти панщину на приміських фільварках21.

Загалом у розвитку ремесла та промислів було чимало суперечливих процесів. Землевласники прагнули зберегти контроль над ремісниками з метою забезпечення власних господарств і одержання додаткових прибутків. Цим пояснюється тенденція до повернення ремесел з оренди, контроль за кадрами ремісників, використання не лише примусового, а й вільного найму на найбільш відповідальних ділянках. Використовуючи зростання попиту на ремісничі товари в період відновлення господарства, шляхта часто намагалася збільшити кількість і асортимент товарів, розширити ремісниче виробництво, вкладаючи в нього чималі кошти. Все це сприяло піднесенню деяких видів ремесла і появі мануфактур з використанням найманої праці.

Міста. В другій половині XVII ст. більшість галицьких міст занепадає. Це було зумовлено тривалими війнами на території Польщі та зміною напрямків голо-