Економічна Історія України том 1

Розділ 15

ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ В ОСМАНСЬКОМУ НАДЧОРНОМОР’Ї:

МІЖ ЦАРСТВОМ ІСЛАМУ ТА КРАЄМ ВІЙНИ

Понад три століття, від кінця XV до початку ХІХ ст., південь України входив до складу Османської імперії. Наприкінці XVII ст., що було часом найбільшого розширення османської присутності, володіння династії Османів разом з землями Кримського ханату простягалися приблизно на половину сучасної території України. Володіння Османської імперії поширювалися на Анатолійський та Балканський півостровів, а також на землі Близького Сходу та Північної Африки. Османська імперія являла собою окремий світ-економіку, що розвинувся зі світу-економіки ісламського Близького Сходу. У золотоординський час південь України пережив ісламізацію. Як складова Османської імперії, він став частиною ісламської цивілізації Близького Сходу. Центр політичного й економічного тяжіння для цих земель відповідно перемістився з Центральної Євразії до Близького Сходу, що й визначило специфіку їх еко-

номічного розвитку під османським пануванням. Однак і за Османів цей район перебував на пе-

риферії, що також виявилося одним із визначальних чинників його економічного розвитку. Річ у тім, що традиційна ісламська політична доктрина за османських часів уявляла світ поза межами світу, де панував іслам (дарюльіслам), як країну війни (дарюльгарб). Тому периферійні землі ісламу зазвичай були мілітаризованими зонами, економіка яких, з одного боку, обслуговувала війну, а з другого – залежала від прибутків, яку приносила воєнна здобич. Головним різновидом трофеїв у Східній Європі були раби, і тому людоловство та работоргівля, з огляду на їхню прибутковість (що компенсувала ризики війни), стала провідною галуззю економіки і османських провінцій Надчорномор’я, і Кримського ханату. Не-

472 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

зацікавленість Османів в експансії на північ призвела до того, що північночорноморські провінції протягом усього часу свого існування залишилися прикордонними, а отже, їхній економічний розквіт безпосередньо залежав від військового домінування Османів у Східній Європі. Природно, що ці провінції перетворилися на зону конфлікту, і їхню долю меншою мірою визначало економічне життя, а більшою – воєнне протистояння із сусідніми державами.

До завоювання Константинополя 1453 р. політичні й економічні інтереси Османської династії зосереджувалися винятково на Анатолії та Балканах і не поширювалися на Північне Причорномор’я. Тривалий час не було в Османів і власного флоту. Але здобуття візантійської столиці дало їм не лише такий потрібний сполучник між їхніми володіннями на двох континентах. Місто було ключем до цілого басейну Чорного моря, який своєю чергою був одним із головних постачальників сировини та товарів ще з візантійських часів. Османські султани, сповідуючи свою місію світового панування, завжди дбали про розбудову Константинополя та розвиток його економіки як світової столиці. Тому вони не могли оминути увагою північні береги Чорного моря, здатні постачати як сировину та продовольство (зерно, сіль, рибу, продукти тваринництва та інше), так і коштовні товари (хутра, мисливських птахів, моржеві ікла, рабів). Усі ці товари провозили через місто генуезці та венеціанці, з якими османці віддавна мали партнерські стосунки1. Отже, вже у 1454 р. османська ескадра спробувала взяти під контроль узбережжя від АкКермана до Сухумі, включно з Кафою. Тоді османці задовольнилися захопленням данини. Проте вони вже перехоплювали генуезькі кораблі на Босфорі, а з 1461 р. завоювали Трапезундську імперію, останню державу, крім італійських республік Генуї та Венеції, що мала бодай якийсь флот на Чорному морі.

Османська імперія на той час утворила новий світовий полюс політичного та економічного тяжіння. Османці первісно являли собою типовий степовий улус або орду, себто міні-імперію кочових скотарів під проводом династії Османа (пом. 1326 р.). Проте на території високорозвиненого землеробства та численних міст Візантійської та Сельджуцької імперій вони спрямували економічні інтереси у бік використання саме осілого землеробства, ремесла і торгівлі. Династії Османів і тюрків та переважна більшість їхніх початкових прибічників – османців (османли турецькою) сповідували іслам. Це привабило до їхнього табору ісламських релігійних проводирів і бюрократів і уможливило запровадження у державі регулярного оподаткування виробництва та торгівлі за моделлю ісламської цивілізації. Османи також запозичили ісламські соціальні інститути, що дозволили їм сполучити експлуатацію осілої економіки з утриманням степової кавалерії, що була потрібна для властивої всім степовим імперіям політики воєнної експансії.

Тімарна система пожалувань за умови служби у війську, переважно у кінноті, була ключовим методом утримання коштом осілої економіки великого та боєздатного кінного війська – традиційної основи військової могутності степових імперій. Доброчинні приватні пожертвування, передусім правлячого класу, що заохочувалися ісламом, дали поштовх будівництву не лише суто релігійних установ (мечетей, дервішських притулків, супових кухонь), а й міської та комерційної інфраструктури (доріг, мостів, караван-сараїв, ринків, водогонів з фонтанами, лазень, лікарень, бібліотек, навчальних закладів). Це сприяло значному підвищенню побу-

тової культури населення та стимулювало економічний розвиток держави. Ісламом також заохочувалися оранка нових земель та іригація у сільському господарстві. Ісламське право та суд гарантували базові права та обов’язки підданців держави, слугували основою соціального порядку. Отже, територіальне розширення Османської імперії, з одного боку, спиралося на міцний економічний фундамент, а з другого – створювало на завойованих територіях сприятливі умови для економічного розвитку.

Заразом загарбання Константинополя поставило під контроль як перехрестя важливих трансконтинентальних торговельних шляхів сушею та морем, так і потужний центр ремісничого виробництва. Османська імперія повною мірою скористалася цими вигодами географічного положення.

Османці опанували берегами Чорного моря в результаті проведення трьох воєнних кампаній. У 1475 р. Мегмед ІІ, завойовник Константинополя, відправив на приборкання генуезьких володінь у Криму величезний флот під командуванням великого везіра Ґедюка Агмеда Паши. Експедиція за тиждень облоги захопила Кафу, змусивши городян здати місто. Через півроку османці штурмом захопили столицю князівства Феодоро на південному заході Криму. У 1484 р. султан Баєзід ІІ оволодів двома сильними молдавськими фортецями Кілія та Ак-Керман на території, відомої як Буджак (степи між річками Дністер, Дунай і Прут). У 1538 р. Сюлейман Пишний під час походу на Молдавію захопив Очаків.

Усі ці території в адміністративному плані були окремими провінціями. В результаті завоювання 1475 р. їх було реорганізовано в єдину провінцію. Її адміністративним центром стало місто Кефе – так турки почали називати колишню Кафу. До складу цієї провінції увійшли генуезькі та феодоритські території на південному березі Криму, Керч з округою, Таманський півострів та фортеця Азак при гирлі річки Дон.

Завоювавши фортеці Кілію та Ак-Керман у кампанії проти Молдавського князівства 1484 р., османці приєднали їх разом з округою – Буджаком – до провінції Сілістра. Буджак було організовано як санджак з центром у Ак-Кермані. Внаслідок османського походу у Молдавію 1538 р. було утворено санджаки з центрами у фортеці Бендер (так османці назвали Тягиню на Дністрі) та Очаків (турецькою – Озю). У XVII ст. в зв’язку з посиленням загрози від українських козаків і в XVIII ст. внаслідок російської експансії Очаків/Озю був місцем перебування османського бейлербея («князя над князями») цілої провінції – остання дістала умовну назву Сілістренсько-Очаківського еялету2.

Під османським правлінням перебувала з середини XVI ст. і Хотинська округа, за якою закріпилася назва Хотинської райї. Можливо, ця округа належала до іншої, більшої, провінції в межах Молдавського князівства. З 1716 до 1740 р. її було виділено зі складу останнього і створено там пільгові податкові умови з метою відновлення населення та економіки, що постраждали під час перебування там шведських та козацьких військ3.

Нарешті, османці кілька років (формально між 1672 та 1699 р.) утримували частину Поділля. Там так само було організовано провінцію Каманіче (або Каманіче-Подолья)4. На цій території османці запровадили тімарну систему експлуатації землі, що, як згадувалося вище, полягала у роздачі земельних пожалувань за умови військової служби. Тімаріотами стали військові, які несли на той час

474 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

службу на території Поділля. Було виділено, зокрема, землю для верховного везіра Кара-Мустафи Паши. З метою організації цієї системи османська адміністрація приблизно у 1681 р. провела перепис населення5. Система, однак, функціонувала неефективно через дезертирство османських офіцерів, через знелюднення подільських сіл від татарських набігів під час воєнних дій, що постійно точилися на території краю. Зрештою, Поділля було відвойоване й повернуте Речі Посполитій за Карловацьким мирним договором.

Османські завоювання на території України мали досить обмежену і стабільну територію. Османці, забезпечивши охоплення Чорного моря, не мали ані причин, ані сил для подальших завоювань у Східній Європі. Їхні інтереси в цьому регіоні зводилися переважно до економічної експлуатації Чорноморського узбережжя. Власне, завоювання степів, що стали природним кордоном для їхніх надчорноморських володінь, не мало сенсу. Воєнно-політичні цілі були, по суті, оборонними, і зводилися до контролю над Кримським ханатом, оборони від козаків і московської держави. Тому, незважаючи на військову присутність у названих провінціях, останні являли собою звичайні османські території зі стандартною для османської держави провінційною адміністрацією.

На чолі провінції стояли губернатори. Початково вони були в нижчому губернаторському ранзі санджак-бея (дослівно – командувач прапора). Вони так називалися, тому що за османською традицією – а вона мала степове коріння – адміністратори були передусім командувачами військових загонів, який ввірена їм провінція виставляла у похід. Тільки на відміну від степових спільнот османці мали запозичену в Візантії та на Близькому Сході систему комплектування військ з державців умовних пожалувань – тімарів (перс.)/ікта (ар.)/дірліків (тур.). Османці після завоювання організовували облік усіх маєтностей і наділяли ними тімаріотів6. Те саме вони робили й в Україні. Однак ця система досить швидко вийшла тут з ужитку, а податкові надходження почали використовуватися на оплату губернаторів7.

Санджаки були основною одиницею адміністративного поділу до середини XVI ст. Кілька санджаків об’єднувалися в більшу провінцію, що управлялася губернаторами в ранзі бейлербея і відповідно називалися бейлербейїліками. З XVI ст. чимало санджаків були підвищені у статусі до бейлербейств. У самій Кефе губернатори називалися епізодично бейлербеями уже одразу після завоювання. Проте вищого статусу і Кефе, і провінція Бендер-Ак-Керман набули у 80-х рр. XVI ст.

І санджак, і бейлербейство могли в неофіційному вжитку називатися ще пашаликом («провінція паши»). Це пов’язано з тим, що губернатори обох рангів мали почесний тюркський титул паши («голови, начальника»). Тільки санджак-беї в ролі рангової відзнаки мали один бунчук, а бейлербеї – два. Тому вони відповідно називалися одно- і двобунчужними пашами. Три бунчуки могли носити особи, які обіймали посаду везіра. Якщо така особа відправлялася губернатором провінції, то персональний статус призначеного не позначався на статусі провінції.

Роль губернатора провінції як військового лідера традиційно підкреслювалася османським урядом. В одному з документів 1552 р. санджак-бей Кефе був знятий

зпосади під приводом того, що він «більше не в змозі ані сісти на коня, ані злізти

знього і навіть триматися на ньому, а внаслідок цього – гарантувати безпеку для країни»8. І все ж надчорноморські провінції, принаймні на зламі XV–XVI ст., були досить спокійним місцем. Тому до Кефе, наприклад, посилалися на губернаторство

іздобування державного вишколу два османські принци (шегзаде). Першим був Мегмед, син султана Баєзіда ІІ; він пробув тут від жовтня 1497 р. до 1504–1505 рр., коли помер. Його спадкоємцем на цій посаді до літа 1512 р. став принц Сюлейман – майбутній султан Сюлейман Пишний.

Губернатори представляли виконавчу владу провінції. Головна увага приділялася саме військовій справі. Щоправда, за відсутності тімаріотської кавалерії

ібез активної експансії в Східну Європу, ці функції губернаторів зводилися до опікування фортецями – станом їхніх укріплень, комплектуванням гарнізонів. Задля чого у кожну фортецю призначався спеціальний командувач – діздари разом із заступником кетхюдою. До обов’язків губернаторів у разі потреби і на запит суддів належали також поліцейські функції. В деяких містах представниками губернаторів були сотники (субаши – дослівно: командувач війська).

Серед професійних вояків гарнізонів (мустагфізів) реєстри перераховують таких: солдатів-воротарів, зброярів (джебеджі), теслів, погрібників, майстрів стріл, майстрів луків, музикантів, гармашів, ремонтників, ковалів, солдатів. До цього кола також входили й духовні лідери громади – імами (проводирі) та муеззини (закликачі на молитву). Додатково до фортець бралися на платну службу охочі місцеві жителі. Вони називалися азабами. Серед них розрізнялися командири (аги), командири відділків, майстри щитів і просто азаби.

Цивільна провінційна адміністрація складалася головно з податкових і фінансових комісарів, які призначалися центральним урядом. Передусім ідеться про емінів («довірених»). У супроводі писарів (кятібів) і збирачів податків (мугассилів) вони завідували функціонуванням та збиранням податків з ринків, невільницького ринку, з базарних терезів, з портів. Спеціальний емін завідував закупівлями для султана (емін-і харч-і хасса). Усі ці посадовці перебували у підпорядкуванні губернатора. Проте вони не утворювали провінційного уряду в повному розумінні цього слова, а відповідали кожен за свою роботу – збирачів певних податків, наглядачів окремих прибуткових промислів, чи султанських підприємств (доків, рибалень тощо). Тому в мирний час клопоту в губернаторів тут було небагато.

Важко сказати, чи належали до державних різноманітні представники громади та представники деяких професій, записані у податкових реєстрах, і якими саме були їхні функції. Наприклад, кетхюда (комісар) міста Кефе, ринковий голова

(сер-і базар), нічна сторожа (асесан), брокери (делляль).

Таким був склад представників виконавчої влади.

Дві інші гілки влади в імперії – судова та релігійна – були представлені оплачуваними посадовцями. Передусім це були судді – кадії, квартальні імами та муеззини, адміністратори доброчинних фундацій (вакфів), проповідники (хатиби), декламатори Корану (гафизи), викладачі медресе (муалліми та мюдерріси), голови суфійських лож (завієдари). Слід зазначити, що кількість цих служителів держави була чималою і, наприклад, у Кефе вона перевищувала сотню.

Османська держава не опікувалася управлінням справами етнорелігійних громад немусульман, на відміну від мусульман. Проте османці не усунулися від контролю над ними, і заради такого контролю вони організували громади у містах – по дільницях і в селах – по одній на село. Дільниці були зазвичай приписані до якогось храму. На чолі громади стояв або священнослужитель, або визнаний османцями представник громади (кетхюда). Так, у Кефе було організовано 13 дільничних

476 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

громад вірмен, вісім – греків, дві – іудеїв (караїмів і кримчаків), одна громада русів (джемаат-і русіян дер нефс-і Кефе). Престиж держави був настільки високий, що очільники громад виконували свої державні функції безоплатно. Отже, османська адміністрація фактично утримувала ще й масу неформальних і неоплачуваних державних службовців.

У всіх північнонадчорноморських провінціях османський уряд заохочував землеробство та скотарство. Навіть у суто степовій провінції Бендер-Ак-Керман за даними перепису 1570 р. десятина з продуктів землеробства становила 36 8915 акче проти 233 953 акче, що приносили державній скарбниці скотарі9.

Детальне уявлення про економічне життя османських міст дають османські податкові кодекси (канун-наме), що складалися для кожної провінції. Для прикладу можна навести список правил ринкової інспекції у місті Кефе з першої половини

XVI ст. «Приміром:

(1.) Якщо хліб буде сирий, стягується 12 акче, але якщо трапиться недовага,

зкожного диргема недоваги стягується 1 акче. Та й в інших випадках недоваги правило таке саме.

(2.) Та якщо ж продукти, що на зразок меду та жиру пакуються у посудини, поштучно прибувають на базар, при продажу стягується: з фучі (прибл. 40–52-ві- дерна бочка) – 24 акче, з каратіля (прибл. 20–40-відерна бочка) стягується 18 акче,

зваріля (бочка до 20 відер) стягується 12 акче. Але якщо згадані вище речі будуть у толумах (міхурі зі шкіри овець), стягується по 6 акче.

(3.) A якщо якийсь різник принесе [у місто] козу, заріже й продасть, то за кожну таку козу стягується по 2 акче – у випадку продажу за нарх (канонічна ціна, що встановлювалася місцевим кадієм) овечого м’яса, але якщо продається дешевше овечого м’яса, то не стягується нічого.

(4.) А якщо хтось одягне на невільницю капелюшка, передасть до рук брокера й продасть, то, як ‘звичаєве за прикрашання’, стягується 12 акче, але якщо капелюшка не одягати, то нічого не стягується.

(5.) А з тих, що знаходяться у місті, вітряних і кінських млинів щотри місяця стягується по 3 акче – у випадку коли вони [цей час] відпрацювали, – але якщо не працювали, то не стягується.

(6.) А з [вуличних] кухарів і пиріжників і міських бузоварень* щомісяця по 15 акче стягується, [а якщо] місячний термін не працюють, то нічого не стягується. А

з[вуличних] кухарів і пиріжників і бузоварень із Земляної фортеці щотри місяця стягується по 3 акче.

(7.) А за зважування на вагах з баккала щотри місяці стягується 3 акче під назвою сенк-і мізан («гирьового»). А з [тих, що знаходяться] у місті кісаджіїв (банщики-масажисти) щотри місяця стягується 4 акче.

(8.) А з міських миловарів, якщо вони виробляють один казан жирного [тобто звичайного] мила, то стягується 50 акче, а з пахучого мила, що надходить [з-за моря] кораблем, якщо на базарі його зважують на вагах і продають, хай би яка була там потреба – сундуками або чувалами – по 6 акче [з кожної упаковки] стягується.

*Буза (тюрк. боза) – легкий хмільний напій з ячменя, вівса, проса або кукурудзи.

(9.) А з трактирів за шість місяців по 6 акче стягується. А якщо січка або сіль або кіл продається мисками, щотри місяця стягується [з продавця] по 6 акче.

(10.) А якщо хтось [самовільно] проштемпелює свій аршин [як точний], то стягується 4 акче.

(11.) А якщо [самовільно] ріжуть одного коня і продають його м’ясо, стягується 6 акче. А якщо ріжуть одного верблюда [і продають його м’ясо], то стягується 12 акче.

(12.) А якщо один хтось [самовільно] нову харчівню, чи бузоварню відкриє, чи там зробить вогнище для приготування каштанів, то стягується 12 акче.

(13.) А якщо з затоки виловлюється свіжа риба, то [за це з рибалки] стягується десятина. Та й якщо з Татського іля (Південний берег Криму на захід від Алушти) надійде свіжа риба, стягується десятина.

(14.) А якщо осетрова риба надходить з Керчі, по сім рибин взявши на гарбу, то з кожної гарби стягується по 15 акче, і крім цього з кожної рибини стягується по 1 акче.

(15.) А якщо з землі дині чи кавуни чи коротше: гарбами надходять фрукти, то з двоколісної гарби стягується 12 акче, а з чотириколісної гарби стягується 24 акче.

(16.) Якщо ж надходять фрукти човном насипом [і продаються посередникам], то з кожного човна стягується 25 акче – байдуже, чи буде він малий чи великий. Але якщо, прийшовши до кадія і довідавшись про нарх, самі продають, то окрім 25 під назвою ‘нархлик’ стягується [ще] якась кількість акче: [точно] не фіксовано, якщо тільки [вартість проданого] сягає 50 акче, то стягується 20.

(17.) А якщо вищеозначені фрукти [що складені] у човні корзинами чи чувалами, і базарні продавці [їх] купують, то з кожної корзини та чувала стягується по 2 акче.

(18.) А якщо фрукти надходять на кораблях з протилежного берега [Чорного моря], то з кожного корабля стягується під назвою адет-і кешті («корабельне звичаєве») [що становить] 55 акче; [до того ж] якщо, прийшовши до кадія, [перевізники] самі зважують для продажу, і [в них] купують за нархом, з них стягується певна кількість акче під назвою ‘нархлик’, [яка точно] не встановлюється: якщо тільки [вартість проданого] сягає 100 акче, то стягується 50.

(19.) А якщо з Согуна (Сухумі) чи інших країв [з-поза санджаку Кефе] надійде рис, і [перевізники], пішовши до кадія, дістануть нарх, щоб самим продавати, [то точно] не встановлюється, стягується [з кожного по] 50 чи стягується 100: якщо продаватиметься чувалами, то з кожного чувала стягується по 2 акче»10.

Що стосується людоловства і работоргівлі, то османці швидко відреагували на здатність Кримського ханату постачати значну кількість рабів для імперії. Спочатку ареал походження і відповідно етнічний склад невільників, які потрапляли на османський ринок, визначав театр бойових дій. У XIV ст. основну їхню частку становили греки та болгари; XV ст. – угорці, німці, італійці, іспанці та грузини; у XVI ст. – угорці, німці, італійці, іспанці, грузини. На думку професора Галіля Іналджика, з другої половини XVI ст. й до кінця XVII ст. жодне з цих джерел не могло зрівнятися з Північним Причорномор’ям, яке постачало насамперед українців і черкесів11. У XVIIІ ст. на ринку стали переважати кавказькі, а ще пізніше – африканські раби12.

478 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Утім, стосовно невільників з Північного Причорномор’я дослідження останнього часу показали, що у таких близьких до столиці містах, як Ускюдар та Бурса вони стали переважати вже з початку XVI ст. Українці – за османською термінологією, рус – становили найбільшу частку*. Ці спостереження були зроблені на підставі кількості судових справ, зареєстрованих у судових книгах (кадійських сиджилах). Оскільки до суду могли звертатися лише вільні особи, то, враховуючи термін, що потребувався невільникам для суспільної реабілітації, доречно припускати, що ці підрахунки відбивають картину складу невільників за 25-20 років до того. Отже, початок наповнення рабського ринку Ускюдара та Бурси можна віднести до 80–90-х рр. XV ст.

Цей перший приплив руських бранців до османських міст був, напевно, викликаний воєнними кампаніями Кримського ханату в литовських володіннях, що починаються в 1480 р. як результат військово-політичного союзу кримського хана Менґлі Ґерея та московського князя Івана ІІІ проти золотоординсько-литовського альянсу. Про політичний характер цих акцій виразно свідчить листування між двома монархами13. Більше того, сам хан Менґлі Ґерей брав участь у численних походах, у тому числі на Поділля, що відбувся в критичний для його спільника Івана ІІІ час стояння на Угрі.

Проте і татари, і османський ринок дуже швидко оцінили обопільну вигоду від походів в Україну, бо вже, наприклад, у квітні 1503 р. московський посол звітував з Криму про те, що, по-перше, кримці «полону привезли много добре», а по-друге, «воюют безпрестани, и до сих мест не выходят из земли»14. Майже через сорок років після початку кампаній у литовських володіннях, з 1518 р., залежність османського невільницького ринку та кримських постачальників від походів в Україну була вже настільки очевидною, що московські посланці дозволили собі такий коментар з приводу чуток, що ходили по Криму: «У них без того не будет, что им на украйне не быти, а царю их, государь, и царевичам не мочно унять, потому что, государь, наги и босы и голодны. А нешто, государь, урвутся ранее на твои государские украины, и им, государь, быти немногими людми. А сами, государь, царевичи и большие люди ждут того, как ся у них кони наедят, и

царевичам, государь, и большим людем быти на той украйне, которое им пригоже,

на литовской или волошской»15. Отже, литовська Україна продовжувала бути головним постачальником для османського ринку рабів, навіть незважаючи на те, що на той час вже Москва стала для Криму ворогом номер один, а з Литвою нібито було укладено мир і союз. Як бачимо, татари вже тоді дивилися на людоловство як на свій головний промисел, адже й обґрунтування йому було вишукано не політичне, а суто економічне – мовляв, вони голі й босі. Московські посланці точно занотували чутки, адже цю фразу без кінця-краю й доки існуватиме Кримський ханат повторюватимуть і дипломати, і офіційні кримські документи.

* У Бурсі з 514 зареєстрованих у місцевому суді справ, які були порушені невільниками та відпущениками за 1511–1513 рр., 239 (46,5%) припадало на русів (128 порушено чоловіками і 111 жінками), друга найбільша етнічна група позивачів – босняки – порушили 90 справ (17,5%).

Див.: Sahıllıoğlu H. Slaves in the Social and Economic Life of Bursa. – Р.70; в Ускюдарі, за даними судових книг про невільників, 39% припадало на українців (Rusi) і росіян (Mosqovi), за ними йшли хорвати (31%) і босняки (11%), решта припадала на угорців, волохів і болгар. Див.: Seng Y. A liminal State: Slavery in Sixteenth-Century Istanbul // Princeton Papers. – 1999. – V.VII. – P.28.

Як наслідок, работоргівля в османські часи значно зросла. Якщо за генуезців у Кафі щороку продавалося близько 1,5 тис. невільників*, то османці продавали удесятеробільше**. ЗначначастинабранцівзалишаласярабамиуКримськомуханаті***. У цей час людоловські набіги, головним чином кримців, стали основним засобом постачання рабів, що робило їх водночас потужним демографічним та політичним чинником в історії Східної Європи. В Україні, що сильно потерпала від людоловства, промовистим символом османської епохи стало слово «ясир»****, яке увійшло тоді в українську мову, схоже, з жаргону самих людоловів.

Кефинський і Сілістренсько-Очаківський еялети були основними центрами вивозу невільників. У канун-наме кожного з них існували спеціальні розділи, що зумовлювали збирання податків з работоргівлі. Податки складалися з так званої п’ятини (пенджик)16, а також різних базарних податків.

«За одного бранця, в якого уже стирчатимуть зуби (diş dişemiş), стягується фіксований податок у 200 акче, і ще за кожну 1000 [акче ціни] також з покупця стягується 17 акче тути.

Якщо хтось купує якихось бранців серед татар і привозить їх у Кефе, стягується 210 акче податку для Султанської Скарбниці, оскільки тут ідеться про завезення ззовні всередину. Якщо ж та особа [їх] продає комусь іншому, у той час з покупця також стягується його тута. Тим і виповнюється оплата.

Далі, за бранця, який прибуває з Азака, якщо на нього у власника в руках є посвідка (temessük), стягується 105 акче, оскільки тут йдеться про завезення з Азака. Якщо ж отой продає комусь іншому, з покупця стягується 105 акче, і за кожну 1000 [акче ціни] стягується по 17 акче як кажуть «тути». Тим і виповнюється оплата.

*Збір податку introytusа аsperorum 33 на продаж кожного раба приніс скарбниці у Кафі між 11 серпня 1385 р. та 10 липня 1386 р. 45 060 аспрів, що дає можливість оцінити загальну кількість проданих за 11 місяців рабів у 1365 осіб, а за рік – близько 1500. Див.: Balard M. La Romanie Genoise (XIIe-debut du XVe siecle). – Roma: École française de Rome, 1978. – Р. 300.

**А.Фішер оцінював щорічні втрати Російської імперії у 20 тис. осіб, спираючись на слова Катерини ІІ. Див.: Fisher A. Muscovy and the Black Sea Slave Trade // Canadian-American Slavic Studies. – 1972. – Vol.6, №4. – P.582, 593. Польський історик Б.Барановський теж тримав-

ся думки, що кількість полонених, яких щорічно втрачала Річ Посполита, становила 20 тис.,

азагальні втрати за 1474–1694 рр. сягали 1 млн. Див.: Baranowski B. Chlop polski w walce z Tatarami. – Warszawa, 1952. – S.49. Г.Іналджик ввів до наукового обігу дані османських фінансових документів Кафи, які зафіксували щорічну сплату ввізного мита на невільників, що привозилися з «країни війни», за 17,5 тис. осіб. Див.: İnalcık H. The Servile Labor in the Ottoman Empire // The Mutual Effects of the Islamic and Judeo-Christian Worlds: The East-European Pattern. – New York, 1979. – P.25-52. Пізніше на підставі цієї цифри Г.Іналджик оцінив обсяг імпорту рабів зі Східної Європи до Османської імперії у 10 тис., але не навів підстав на користь зменшення. Див.: Economic and Social History of the Ottoman Empire, 1300–1914. – Cambridge, 1994. – Р.285.

***Поряд з численними згадками про невільників у Криму, що наведені в наративних джерелах, повідомлення османського туриста Евлії Челебі бл. 1666 р., які, ймовірно, були позичені з перепису Криму, засвідчують одночасну присутність на півострові сотень тисяч українських бранців (козаків). Див.: Evliya Çelebi. Seyahatnamesi. Cilt 8. – Istanbul, 1928. – S.35;

Книга Путешествия. Турецкий автор Эвлия Челеби о Крыме (1666–1667 гг.). – Симферополь, 1999. – С.113.

****Це слово арабського походження означало бранця і в нормативній вимові звучало як «есір», тоді як просторічна вимова була «йесір». Див.: Redhouse J.W. A Turkish and English Lexicon. – Constantinople, 1890, (reprint: Beyrut, 1974). – P.116.

480Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Іза бранця, який прибуває з Тамані, якщо на нього у власника в руках також є посвідка (temessük), стягується 105 акче податку, оскільки тут йдеться про завезення з Тамані. Якщо ж той продає комусь іншому, то теж стягується 105 акче податку, і за кожні 1000 [акче ціни] з останнього стягується тута. Так виповнюється сплата податків. А якщо ж бранець прибуде з Сухума, стягується податку 210 акче, і під час продажу з покупця стягується його тута. Тим і виповнюється оплата.

Іза того бранця, в якого уже повиростали зуби (şol esir ki dişin çıkardıktan soñra), буде він найвищої якості (‘ali) чи найнижчої (edna), стягується податок

210акче, він фіксований. Ще відповідно до встановленої за нього потім ціни (ma bakısı kıymete göre) з кожної тисячі стягується по 17 акче»17.

Работоргівля приносила значні прибутки османській скарбниці. Наприкінці 1527 р. Ібрагім Паша казав Ієроніму Лаському: «Хоча ми з Польщею не воюємося (бо склали з нею замирення на три роки), а проте за останні роки стягли з неї понад 50 000 дукатів не самі, а через татар. Бо котрих бранців татари набирають з польських країв, то продають до Туреччини, і на тому заробляють наші таможні. От уже два роки, як таможні в Кілії та в Кафі дають нам прибутку на 30 000 дукатів більше, ніж звичайно»18. Ця відвертість османського везіра є ключем до пояснення того факту, що прибутки від османських портів набагато перевищували всі інші податкові надходження, зокрема від подушного та податків з сільського господарства. Зокрема, прибутки від мит, що збиралися в Ак-Кермані, Очакові, Кілії та Бендері 1570 р. оцінювалися в 1 330 419 акче19, що було вдвічі більше наведеної вище суми, яка надходила від оподаткування землеробства та скотарства.

Поряд з цим економічне процвітання за рахунок работоргівлі суперечило інтересам скотарів і землеробів, які активно використовували пасовиська Північного Причорномор’я й орієнтувалися на ринки збуту своєї продукції як в Османській імперії так і в Речі Посполитій. Як підтвердження цьому, зберігся важливий документ – лист мешканців Ак-Кермана Татара Алі та Боснали Насуфа барському старості Бернарду Претвичу про взаємні компенсації за пограбовану худобу, написаний у Деражні 15 липня 1548 р.20 В ньому автори засвідчили конфлікт з татарами і невдоволення турецьких скотарів набігами татар. Це важливе свідчення поляризації економічних інтересів мешканців степової України між людоловством і скотарством, а отже, і між двома ринками – відповідно османським та європейським. Тут можна побачити одну з ранніх передумов успіху української колонізації, що давала для османських та кримських мусульман, скотарів і землеробів, реальну альтернативу війні та людоловству.

Османська влада протрималася у Північному Причорномор’ї без помітних змін мало не триста років. Державна організація провінцій дозволяла османцям утримувати військовий контроль, забезпечувати постачання важливих для імперії і передусім її столиці товарів (зерна, риби, рабів, масла, льону, меду), наповнювати різними товарами місцеві ринки, що так вабили сюди не лише степовиків, а й купців з Московії, Речі Посполитої, Середньої Азії. Османські адміністратори виявили свою ретельність та ідеологічну гнучкість, коли йшлося про фіскальні інтереси держави в цих місцевостях зі значною часткою християнського населення. Тому тут продовжували вирощувати свиней і, всупереч поширеній хибній думці, вирощувати виноград і виробляти вино, причому в такій кількості, як і в російську імперську