Кримінальне право Київської Русі й ГВК

Кримінальне право.

Види злочинів. «Руська правда» не наводила достатньо чіткого шзначення злочину. Під злочином давньоруська пам'ятка права розуміла «обіду», тобто заподіяння матеріальної, фізичної чи моральної икоди.

Церковне законодавство знало іншу назву злочину — «гріх». Суб'єктом злочину могла бути будь-яка особа, крім холопа. Збитки, завдані внаслідок протиправних дій холопів, відшкодовували їхні власники. У разі здійснення злочину групою осіб відповідальність кожного індивідуально не з'ясовувалася. Вона була однаковою для всіх співучасників. Розмір штрафу не ділився, а множився відповідно до кількості учасників. «Руська правда» визнавала такі види злочинів:

— злочини проти життя. Найтяжчим серед них вважалося вбивство. Навмисне вбивство називалося «душогубством». За здійснення вбивства в розбої передбачалося найсуворіше покарання — потік пограбування (вигнання з общини та конфіскація майна). Вирізнялося вбивство, здійснене у «сваді» чи на «піру», тобто під час сварки чи на банкеті;

— заподіяння тілесних ушкоджень. За «Короткою правдою» злочіном вважалося позбавлення особи життєво важливих органів, насамперед ноги, руки, ока, носа. Значний штраф у розмірі 20 гривень (полувіра) пояснювався тим, що потерпіла особа обмежувалась у правоздатності. Вона потрапляла під опіку церкви, де її спостигала так звана громадянська смерть;

— злочини проти здоров'я. До них відносили заподіяння ран та ушкоджень, побої. За їх здійснення передбачався штраф у розмірі гри гривні; — злочини проти честі. Йшло про образу не словом, а фізичною цією. Цей вид злочину близький до складу злочину проти здоров'я, однак відповідальність передбачалася значно суворіша. Так, за удар невийнятим із

піхов мечем передбачалися санкції вчетверо суворіші, ніж за тяжку рану. Такі ж стягнення очікували на того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотнім боком меча або посягне на символ чоловічої гідності — бороду та вуса;

— злочини проти особистої свободи відомі «Руській правді» у двох нидах: продаж напівзалежної людини в рабство і позбавлення волі за і тдуманими обвинуваченнями. Застосовувалося покарання як за обри іу честі: «А якщо зв'яжуть мужа без вини, то 12 гривень за сором»;

— майнові злочини. Право не розрізняло пограбування від розбійного нападу чи від крадіжки. Ці кримінально-правові категорії містилися в одному терміні — «татьба». Тяжкість татьби залежала насамперед від цінності вкраденого. Найвищий штраф у розмірі 12 гривень накладався на осіб, що вчинили викрадення холопа чи бобра. Як бачимо, раб ставився на один щабель із твариною.

На визначення тяжкості покарання впливало і місце вчинення крадіжки. Суворіші наслідки наставали для злодія, що реалізував свій злочинний намір викраденням майна чи тварин із закритого приміщення — хліва, будинку тощо.

Про рецидив (повторність) у «Руській правді» не йшлося. Проте дослідники вважають, що термін «коневий тать» якраз і стосувався конокрада за ремеслом і рецидивом;

— знищення чужого майна. «Руська правда» розрізняла підпал рухомих і нерухомих речей. У першому випадку передбачався штраф у три

гривні, у другому підпал будинку і присадибних будівель карався «потоком і пограбуванням»;

— злочини проти шлюбу та моралі. Виникли після прийняття християнства, містились у церковних уставах. До цієї категорії злочинів належали:

— злочини, що підлягали церковному суду та грошовому штрафу на користь церковної влади. А саме: шлюб між родичами; двоєженство; розлучення, не освячене єпископом, тощо;

— злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. А саме: викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо. В цьому разі штраф ділився між церквою і світською (державною) владами;

— злочини проти держави. У «Руській правді» не згадувалися, проте відклалися в інших історичних та правових пам'ятках епохи. Зокрема, в Іпатьєвському літописі йшлося про повстання киян у 1067 р. проти київського князя Ізяслава. Цей виступ був придушений, а повстанці за князівською волею були жорстоко покарані: 70 осіб страчено, багатьох осліплено, а «решту без вини погублено».

Система покарань. «Руська правда» не знала смертної кари, хоча, як зазначалося, літописні джерела, а також Києво-Печерський патерик повідомляли про її застосування у формі повішення, утоплення, спалення. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя, були настільки звичайною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про них. Відтак на Русі були відомі такі види покарань:

— кровна помста. «Коротка правда» визнавала можливість кровної помсти. За відсутності месників чи небажання родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Помста мала застосовуватися тільки за два види злочинів: вбивство та заподіяння тяжких ран і сильних побоїв.

У другій половині XI ст. Ярославичі змінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства. Відтоді «княжого мужа» огнищанина закон став захищати подвійною вірою (80 гривень). Збільшувалося покарання за вбивство князівських холопів. Згодом Ярославичі взагалі скасували кровну помсту;

— потік і пограбування — найбільш суворе покарання, що передбачало вигнання злочинця із общини, перетворення членів його родини на рабів і в конфіскації належного йому майна. Застосовувався за три види злочину: вбивство в розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство;

— віра — грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Відомі й подвійна віра (80 гривень), коли з'являється право-привілей; полувіра (20) гривень за вбивство чи заподіяння каліцтва жінці; дика віра — складчина членів общини. Вона виплачувалась у двох випадках — ненавмисного вбивства під час сварки чи на бенкеті та відмові общини видати злочинця чи здійснювати заходи з його розшуку. Хто не міг виплатити стягнення, що надходили до князівської скарбниці, ставав рабом.

Інші штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства коливались у розмірі від 5 до 12 гривень;

— продаж — штраф, що надходив до скарбниці князя у трьох розмірах, залежно від виду злочину: а) тяжкі злочини — 12 гривень; б) інші злочини — 3 гривні; в) малозначні — 60 кун;

— урок — грошова компенсація, яку отримували потерпілі від злочинів. Розміри визначалися судом індивідуально;

— головщина — грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів уби того. На думку вчених, розмір головщини відповідав розміру віри. В одному випадку «Руська правда» дозволяла самосуд. Проте він обмежувався низкою умовностей. Злодія могли скарати на смерть лише тоді, коли його застануть вночі на місці злочину. Однак, якщо «його спіймають і затримають до світанку, то вести на князівський двір. А якщо вб'ють, а люди бачили злодія зв'язаним, то платити 12 гривень».

Ростовський список «Руської правди» подав уточнення до цієї статті: вбити злодія можна було лише в межах території власного двору. Якщо ж смерть татя станеться під час переслідування за межами двору, то такі діяння з боку господаря визнавалися неправомірними та обкладалися штрафом у 12 гривень.

1 Гривня руська - близько 180-200 грамів. На 80 гривень можна було в той час придбати 23 кобили, або 40 корів, або 400 баранів.

Свою систему покарань мала і церква, яка їх накладала за злочини, котрі потрапляли під її юрисдикцію. А саме:

— епітимії (покаяння);

— штрафи від 1 до 5 гривень золотом;

— членоушкоджувальні покарання (за богохульство відрізали язика, виколювали очі);

— тюрма (в'язниця).

Судовий процес мав змагальний (обвинувальний) характер, сто рони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича — публічного звернення потерпілого на торгу про пропажу та її прикмети (ст. 32 Розш. ред.). Хоча чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, деякі процесуальні дії могли застосовуватися тільки за кримінальними справами. До такої процесуальної дії було віднесене гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід приводив до верви, вона мала видати винного або платити дику віру.

Специфічною процесуальною дією був звод. Він здійснювався тоді, коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ придбав (“поиди на свод, кде есть взял”, ст. 35 Розш. ред.), той, у свою чергу, міг вказати на третього і т. д.

Судовими доказами були: свідчення видоків (очевидців правопо рушення), послухів (свідків доброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнання. Коли ж не було інших доказів, могла застосовуватися присяга (рота), яка супроводжува лася цілуванням хреста, а також суди Божі (судовий поєдинок, ор далії — випробування водою чи розпеченим залізом). У разі вип робування водою підозрюваного кидали зв’язаним у воду і, якщо він тонув, вважався невинним (“Погану людину вода не бере”). При випробуванні розпеченим залізом невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків. Судові рішення виносилися в ус ній формі, а до їх виконання залучалися спеціальні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

На судовому процесі сторони доводили свою правоту за допомоги судових доказів. У Київській Русі судовими доказами були: 1) власне визнання; 2) свідки ("видоки" і "послухи"), якими могли бути тільки вільні люди (сумнівно щодо жінок); 3) присяга (складали сторони й свідки); 4) ордалії (суди Божі); 5) речові докази (сліди побиття, рани, тіло вбитого, свідки тощо).

Невід'ємною частиною судочинства в Києво-Руській державі був інститут свідків. Видок у "Руській правді" - учасник судової процедури - свідок протиправних дій (тілесних ушкоджень), який проводився потерпілою стороною до суду, або той, хто міг стати свідком у майнових позовах (про належність челяді). Послухи, які також зафіксовані у "Руській правді", свідчили не про факт злочину, а про добру репутацію ("добру славу") тої чи іншої сторони процесу. Від необґрунтованого звинувачення можна було "очиститися", виставивши сім свідків послухів, які підтвердили би їм добре ім'я підозрюваного. За спостереженнями деяких учених (М. Максимейко, Ф. Леонтович) вже у XII ст. послухи витрутили із правничого вжитку видоків.

У кримінальних справах достатніми доказами вважалися прямі докази (рани, синці тощо) або свідчення двох очевидців - видоків. У випадках звинувачень у крадіжках, у майнових суперечках найбільш важливим доказом була виявлена наявність украденої речі - речовий доказ. Недоведене звинувачення спричиняло стягнення судового мита на користь князівського уповноваженого і від позивача, і від відповідача (штраф 3 гривні за смерда і 12 - за боярина).

У випадку, коли послухи й видоки з обох сторін давали однаково позитивні свідчення, отже, за відсутності доказів факту злочину винний (або невинний) визначався за допомоги випробувань ордалій (судів божих) - водою, залізом або "полем" тощо. Найбільш поширеною з ордалій у Київській Русі був судовий поєдинок - "поле". Переможець поєдинку вигравав процес. У справах понад 6 гривень випробовували залізом. Підозрюваному давали в руки розжарений шматок заліза і за характером ран судили про правильність або неправильність звинувачення. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів фактично не було.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилось або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним. Присяга існувала ще до прийняття християнства. Про неї йшлося у пам'ятках, датованих початком X ст. Зокрема, у договорі Олега із Візантією (911 р.), розповідалося, що русичі, присягаючи, знімали з себе щити і клялися богом Перуном. Тоді присяга називалася "ротою". З прийняттям християнства присяга також мала усний характер і супроводжувалася цілуванням хреста.

Зважуючи значення всіх доказів, наданих сторонами, суд виносив (усно) рішення-вирок. Суд сам не виконував цивільних рішень. Про це дбала заінтересована сторона. Кримінальні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Стороні-переможниці допомагала держава (за М. Грушевським, влада виконувала лише одну міру покарання - "поток і розграбування"). Потерпілий міг задовольнити свої інтереси за рахунок майна засудженого або змусити його відпрацювати заподіяну шкоду (повернути в холопство), коли майна не вистачало. Ніяких указівок про повторний розгляд справи на скаргу незадоволеної сторони "Руська правда" не містила.

Отже, судовий процес у Київській Русі мав яскраво виражений змагальний характер: він починався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство здійснювалося публічно та усно. Процес ділився на три етапи (стадії) - "заклич", "звід" і "гоніння сліду". У системі доказів значна роль відводилася свідкам, присязі та ордаліям.

Характерною особливістю центрального та місцевого управління в Галицько-Волинському князівстві було прискорене переростання десятинної системи управління у двірсько-вотчинну. Двірсько-вотчинні слуги виконували двірські обов’язки і здійснювали функ-ції управління в усій державі.

Центральною фігурою був двірський, який стояв на чолі апара-ту управління князівським доменом, супроводжував князя й забез-печував його охорону під час воєнних дій та виїздів за межі князівства.

Важливі функції державного управління покладалися на канц-лера. Він був хранителем державної печатки, організовував підго-товку державних документів та їх зберігання, виконував зовніш-ньополітичні та інші доручення князя.

Своєчасне надходження доходів із князівських володінь мавзабезпечувати стольник. Серед інших чинів літопис згадує прозбройника, який відав справами озброєння князівського війська,отроків, дитячих, які супроводжували й охороняли князя.

Місцеве управління здійснювали посадовці, яких призначав князь. У межах своєї компетенції вони мали адміністративні, вій-ськові та судові повноваження, а також збирали данину, податкиьй мито з населення та приїжджих купців на користь князя. Міста-ми управляли тисяцькі та посадники, воєводствами — воєводи,волостями — волостелі. Посадовці на містах мали у своєму розпо-рядженні допоміжний адміністративний персонал. Утримання системи місцевого управління здійснювалося за принципом “кор-мління”, що робило ці посади досить прибутковими. Управлінсь-кі функції у селах покладалися на виборних старост, підконтроль-них місцевій адміністрації.

Риси права

Галицько-Волинська земля значною мірою зберегла риси пра-ва, властиві для Давньоруської держави. Особливості системи права Галицько-Волинської держави такі:

• зміцнення феодального права привілею;

• відтворення соціальної диференціації населення;

• посилення місцевих особливостей внаслідок середньовічно-

го партикуляризму (роздробленості);

• вплив європейського феодального права.

Упродовж існування князівства тут переважно діяли відомі з часів Київської Русі загальні принципи, інститути та форми пра-вового регулювання суспільного життя. Серед джерел права —звичай, Руська правда, церковне законодавство. (Оскільки ці дже-рела подано раніше, зауважимо лише, що їх застосування в Галицько-Волинському князівстві не мало принципових відмін-ностей.)

Подальший розвиток давньоруського права відбувався в князівському законодавстві, яке існувало у вигляді грамот, заповітів, статутів, договорів тощо. Так, у грамоті князя Івана Ростиславича (1134 р.) регламентувалося правове становище іноземних купців, зокрема порядок їх звільнення від сплати мита. “Рукописання” (заповіт) князя Володимира Васильковича (1287 р.) розглядає організацію управління містами й селами, право успадкування та купівлі-продажу феодального землеволодіння, порядок передачі князями права експлуатації залежного населення. Статутна грамота князя Мстислава Даниловича (кінець ХІІІ ст.) регулювала розміри та форми повинностей міського населення на користь князя.

Серед пам’яток права цього періоду також — збірник постанов галицько-волинських правителів і договори (“ряди”) князів з народом. На жаль, ці важливі пам’ятки права не збереглися, є лише згадки й посилання на них в інших джерелах. Літописи вказують на існування правових документів, що слугували впорядкуванню окремих інститутів права власності та зобов’язального права (договорів, угод, доручень тощо). Зокрема, широко застосовувались договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, дарування, заповіту нерухомої власності.

Містяться деякі відомості з кримінального права. Так, серед видів покарань називаються смертна кара, вигнання, конфіскація майна, штрафи. Правова система Галицько-Волинського князівства розвивалася під впливом західноєвропейського феодального права. У ХIV ст. на західноукраїнських землях з’являється магдебурзьке право, на основі якого здійснювалося самоврядування в містах. Визначалися зокрема права міських станів, порядок обрання та функції органів міського самоврядування, регламентувалася діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, регулювався порядок суду та судочинства. На галицько-волинських землях першими отримали таке право міста Сянок (1339), Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374). Але воно поширювалося головним чином на німецьких колоністів, виводячи їх з-під юрисдикції місцевих ­феодалів. На переважну більшість українського міського населення, оскільки воно було православним, дія магдебурзького права не поширювалася.