55.Нова економічна політика

Уберезні 1921 р. X з’їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком.

Основні завдання НЕПу - заспокоїти селянство і забезпечити йому стимул до підвищення виробництва продуктів. Основні зміни в період Непу

У сільському господарстві:

зміна продрозкладки продподатком (був менший приблизно в 2 рази і відомий селянам заздалегідь);

дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;

дозвіл на оренду землі і використання найманої праці.

У промисловості:

продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частково середніх підприємств.

ліквідація загальної трудової повинності і зрівнялівки в оплаті праці;

децентралізація управління промисловістю. Багато підприємств об’єднувалися в трести на госпрозрахунок. Найбільшими на Україні

стали «Донвугілля», «Південьсталь», «Цукротрест».

В галузі торгівлі і фінансів:

у великих містах відкривалися торгівельні біржі;

відмова від розподілу продукції за картками, від прямого продуктообміну і перехід до вільної купівлі-продажу.

У 1922 – 1924 рр. проведено грошову реформу: були випущені конвертовані десятикарбованцеві банкноти – червінці, а також казначейські білети вартістю 1, 2 і 5 крб. Досить швидко зміцнювалася грошова система, спадала інфляція;

зріс життєвий рівень населення.

Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки «відбудовчому ефекту» (завантажувалося наявне обладнання, використовувалися староорні землі), відбувалося зростання економічних показників.

56. Утворення СРСР та участь в ньому України

30 грудня 1922 р. - був заснований СРСР. До його складу увійшли 4 радянські республіки. Російська, Білоруська, Закавказька і Українська. Потім приєдналися ще 15 республік. Україна була друга за розміром (після Росії), столиця м. Харків. Спочатку розділили на 12 губерній, потім 41 округу, потім 15 областей, а також перенесли столицю в м. Київ.

Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали .республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву договірної федерації. Після громадянської війни постало питання про врегулювання відносин між республіками. Для цього створили комісію на чолі з Наркомом національностей. Сталін зайняв посаду генерального секретаря Комісія розробила план автономізації, що передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації.

Ленін відкинув сталінський план і розробив новий, за яким всі республіки входили до СРСР на рівних правах зберігаючи за собою право вільного виходу (звісно цього права республікам не надавалось).

Фатктично Україна перетворилася на адміністративну одиницю Росії.

57. Політика українізації

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20 – 30-х роках була політика коренізації (українізації), спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, реальної можливості розвивати свої національні культури і мови.

Основні положення політики коренізації:

підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності;

врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату;

організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних

національностей;

глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством, залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом

поширення принципових ідей непу на сферу відносин

коренізація давала змогу в перспективі зняти протиріччя між народними масами і партійним, радянським апаратом;

політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру – Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.Грушевський. Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра ін.

Напр. 20-х – на поч. 30-х років політика українізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р.

58. Альтернативи "соціалістичного будівництва" в СРСР. "Великий перелом" 1929р.: причини, суть, наслідки.

країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Тому проголосили курс на Індустріалізацію. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР Важливе місце у здійснені наміченого курсу на індустріалізацію відводилося Україні.

Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся на низку труднощів. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.

На промислових підприємствах у цей час не вистачало кваліфікованих кадрів. проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим Проте основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Створювалось багато планів щодо проблем

У 1929 схвалили оптимальний варіант, але він так і залишився на папері, бо цього року в "Правді" з'являється стаття Сталіна "Рік великого перелому", в якій виголошується курс на різке форсування індустріалізації.

Джерелами фінансування індустріалізації були:

1.Перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість.

2.Податки з населення

3.Внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — "під контролем суспільних організацій".

4.Випуск паперових грошей, не забезпечених золотом

5.Збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба.

6.Режим економії. .

Процес індустріалізації в Україні збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особливості. Вони зумовлені широким спектром природної сировини.

Наслідки індустріалізації.

-Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело до посилення тиску на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля

-забезпе¬чення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості - дешевою сировиною.

-Величезні кошти витрачалися на розвиток важкої індустрії, яка сама по собі не була орієнтована на задоволення потреб населення

59.Успіхи та труднощі індустріалізації

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п'ятирічками).

Причини індустріалізації Курс на індустріалізацію був об'єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

Труднощі індустріалізації

-Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації;

-не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів,

-низький рівень економічної освіти радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

-Промислова гонка

-Шляхи і методи індустріалізації були хибними, вони суперечили об'єктивним економічним законам.

-Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок

легкої та харчової, сільського господарства.

Поряд із цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення:

-Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;

-у 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів;

-за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини);

-за три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них - сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя)

алюмінієвий заводи, "Азовсталь" "Запоріжсталь", "Криворіжсталь".

60. Колективізація. Голодомор 1932-33рр.

Курс на колективізацію був проголошений 15 з'їздом ВК П(б) 1927 р.., а 1929 почалося її насильницьке форсоване здійснення.

Згідно з більшовицькою доктриною шлях до соціалізму був пов'язаний з переходом селянства до колективного виробництва. Форсована колективізація, як і форсована індустріалізація здійснювалася в рамках політики соціалістичного штурму.

Беручи курс на колективізацію сталінське керівництво прагнуло:

завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі, забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації, ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Постановою від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон радянського соючу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному (тобто об'єднати в колгоспи 70% селянських господарств ) до кінця 1930 р. Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами. Для того, щоб зламати опір заможних селян проводилася політика ліквідації куркульства як класу, в результаті було знищено понад 200 тис. селянських господарств. В загалі ж ця політика стала засобом тиску на все селянство, так як до розряду куркуля зараховували кожного, хто не бажав вступати до колгоспу.

Прискорення темпів колективізації призвело до дезорганізації аграрного сектора: індивідуальні господарства руйнувалися, а колгоспи технічно і організаційно було слабкими. В зв'язку з цим наростали кризові явища в с/г: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої с/г продукції. Така політика привела до голодомору 32-33 рр. Наслідком злочину геноциду, окрім фізичного вбивства мільйонів людей, стало руйнування традиційного українського устрою життя.

61. Суспільно-політичне життя України в кінці 20-х - 30-х р. Великий терор

У кінці 20-х на початку 30-х рр. політична система радянського союзу, зберігаючи зовні усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом особистої влади Сталіна, або сталінщиною.

Більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. З грудня 1922 р. вищий представницький орган України - з'їзд рад став однопартійним - більшовицьким.

У суспільстві утвердилася монополія комуністичної Ідеології: право на істину, визнавалося лише за марксизмом. Була цензура - на персу, радіо, культуру, освіту та релігію.

Таким чином в Україні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади. НКВС - наркомат внутрішніх справ.

У довоєнний період, починаючи з 1929 р., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929 – 1931) – розкуркулення, депортації; друга (1932 – 1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, репресивний спалах після смерті М.Кірова; третя (1936 – 1938) – доба «Великого терору».

«Великий терор» – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної

депресії й денаціоналізація.

62. Укр. землі під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини

Після війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.

Польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни. Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави.

Румунія, як союзник Антанти отримала можливість узаконити з переможцями всі свої територіальні надбання. Під час польсько-української війни 1918-19 років, Румунія приєднала землі Північної Буковини. У 1920 році країни Антанти підписали з Румунією Бессарабський протокол, за яким визнали приєднання Південної Бессарабії. У цих регіонах проживав приблизно мільйон українців. Якщо порівнювати усі чотири держави, у складі яких жили українці в міжвоєнний період, українцям Румунії велося найгірше. Румуни провадили щодо національних меншин політику культурної асиміляції: розглядали їх як румунів, які чомусь забули про це. Румунська мова стала єдиною в освіті, управлінні і навіть церкві.

У Чехословаччині жилося найлегше. Більше півмільйона українців Закарпаття потрапили до складу новоутвореної слов'янської держави у 1919 році. Країни Антанти виходили за логікою «аби не дісталося Угорщині». Так, чехословацький уряд не надав закарпатцям повну обіцяну автономію, призначав на адміністративні посади чехів та словаків і сприяв їхньому переселенню до краю. Але закарпатці мали більшу свободу в культурно-освітніх питаннях, брали участь у виборах та провадили політичну діяльність у сприятливому кліматі. Закарпаття давало лише 2% промислового виробництва країни і було майже повністю сільським краєм. Тому чехословацький уряд більше вкладав у Закарпаття, ніж отримував дивідендів назад

63. Українське питання напередодні та на початку другої світової війни.

Українське питання – це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та про створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання.

Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета – втримати вже підвладні землі й приєднати нові.

Друга група – Англія, Франція і частково США (країни – творці Версальсько-Вашінгтонської системи), які своїм втручанням у вирішенням українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група – Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання.

Чехословацька проблема у цей період стала центральною у європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України - однією з головних складових частин цієї проблеми.

Річ у тім. що. крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка мала на меті приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на тс. що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу стати важливим суб'єктом європейської політики.

За рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км2 своєї території куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині .. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього. чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена „Велика Україна'.

Отже, через низку обставин "українське питання" напередодні Другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці