1. Іронічна інтерпретація романтичного міфа про геніального митця в романі Патріка Зюскінда «Парфуми»

Іронія і серйозність з самого початку утворюють у романі певний сплав властивий постмодернізму. Адже Гренуй видається і справжнім митцем, носієм певної істини творчості, що рельєфно підкреслюється неістинністю, псевдо творчим характером спрямувань його антиподів - Балдіні, Тайяд - Еспінасса, Дрюю, і водночас є пародією на митця, адже об'єктом його творчості є сфера вельми прозаїчна - парфуми. А парфумне мистецтво тут водночас і символ мистецтва взагалі, і галузь, навряд чи співвідносна з традиційними «високими» мистецтвами. Оповідач одночасно і репрезентує гуманістичну ціннісну ієрархію, з позицій якої він засуджує антигуманізм Гренуя, і профанує гуманізм, стаючи на позиції войовничого заперечення творчості та беззастережного засудження її носія - Жана-Батіста Гренуя.

Романна ситуація примушує замислитись: а чи не подає 3юскінд в образі Гренуя парадигму митця ХХ сторіччя в знебоженому світі, захопленого своїм генієм і бажанням володарювати над світом? Чи не є цей роман іронічною оповіддю про шлях митця, з його початковою «порожнечею» і не закріпленістю в людському світі, з його феноменальністю, що дозволяє «відчувати» суть явищ, з його нерозв'язними внутрішніми конфліктами, з перенесенням центру ваги із загадки «Я» на зовнішній світ, який одночасно уявляється як об'єкт підкорення і поле матеріалізації творчих фантазій митця? Питання про природу «внутрішнього» зла (смердючих туманів) і звідси вихідне - уявлення про темну, ледве чи не диявольську природу творчості; а також про джерела тієї самої досконалості, яку митець «відчуває» у світі і прагне перетворити на твір мистецтва, знаходяться за межами цього тексту. Загадка так і залишається загадкою. Внутрішнє зло приведе героя до загибелі, а світова гармонія так і залишиться неосяжною і недосяжною.

2. .Проблема відкритих текстів і засобів їх читання та інтепретації в постмодерній літературі. Нехудожні твори Умберто Еко.

Філософські роботи Р.Барта, Ж.Дерріда, Ж.Дельоза, У.Еко, М.Фуко є хрестоматійними для вивчення феномену тексту в ситуації постмодернізму. Проблемі аналізу та інтерпретації тексту присвячено безліч наукових розвідок в галузі психолінгвістики. Серед найновіших треба виділити дослідженні Ковшикова В., Глухова В., Седова К.

Характерними ознаками постмодерністського дискурсу є: інтертекстуальність; цитатність; зміна традиційних форм; моральна й етична маргінальність; зневажання будь-яких канонів; тотальна невизначеність; інтерпретація світу як аморфної, поліваріантної реальності, що саморозвивається. Американський теоретик постмодернізму І. Хассан пропонує таку класифікацію ознак соціокультурної парадигми сучасності: 1. Невизначеність, що включає в себе всі види двозначностей, розривів оповідання, перестановок. 2. Фрагментарність. Митець-постмодерніст проводить деконструкцію, віддає перевагу колажу, монтажу, використовуючи готовий або розчленований текст. 3. Деканонізація, стосовно всіх канонів і всіх національних умовностей. 4. Безособовість, поверховість. 5. Представлення принципово невідображуваного. 6. Іронія, усмішка. 7. Гібридизація, або мутантна зміна жанрів, що породжує неясні форми “паралітератури”, “паракритики”, “нехудожнього” роману. 8. Карнавалізація, яка означає відцентрову силу мови, “веселу відносність” предметів, участь у дикому безладді життя, іманентність (внутрішня присутність) сміху. 9. Перфоманс, участь. Театр стає діючою нормою деканонізації життя. 10. Конструктивізм. Пocтмодернізм конструює реальність. 11. Іманентність. За допомогою нових технологічних засобів стало можливим розвивати людські почуття, здатність перевести знання про світ в мову знаків, перетворивши тим самим природу на культуру, іманентну семіотичну систему

Філософія постсруктуралізму характеризує текст як:

• “Мережу” генерації значень без мети й без центру (основної ідеї,

• загальної формули, домінанта якої задавала канони класичної критики та

• філософії).

• Спростування “міфу про філіацію”, наявності джерел і впливів, з

• історичної суми яких виникає твір.

• “Множинність смислу”, принципова відкритість, незавершеність

• значень, що не піддається визначенню та ієрархізації з боку владних структур

• (або конструюючий первинний рівень влади), що відсилає до сфери бажання,

• нетематизованої прикордонної області культури.

Умберто Еко-видатний італійський письменник, культуролог, філософ, творчі здобутки якого широко відомі у світі (йому присвячено десятки книг різними мовами). Отримавши славу завдяки своїм романам “Маятник Фуко”, “Ім’я троянди”, “Острів вчорашнього дня”, водночас “доповнив” її своїми теоретичними працями в різних царинах гуманітаристики соціології, мистецтвознавстві, а найбільше семіотиці

Саме в 70ті роки минулого сторіч чя вчений “висунув одну з ключових у сучасній постмодерністській естетиці культурологічну тезу відносно того, що будь який текст однаковою мірою створюється як автором, так і читачем” Власне ця думка і є ключовою в його праці “Відкритий твір

Книга Умберто Еко “Відкритий твір. Форма й невизначеність у сучасних поетиках” складається з кільканадцяти розділів есеїв, що послідовно й вичерпно висвітлюють цілу низку актуальних аспектів та проблем сучасної культурології. Дотримуючись певних засад постмодернізму, до творення яких вчений письменник доклав чимало зусиль, він торкається низки “суміжних” сфер теорії ігор, соціології, семіотики, теорії інформації, інтертекстуальності, філософії дзен тощо. Взаємно переплітаючись, ці сфери творять дивовижне тло картини, основним “лейтмотивом” якої є “відкритість” мистецького твору. Назви есеїв, які складають зміст книги, говорять самі за себе: “Значення та інформація у поетичному викладі”; “Від світу “сигналу” до світу “сенсу”; “Інформація, лад і безладдя”; “Дзен і Захід” та ін.

У формуванні змісту своєї праці вчений використовує поняття: Випадок, Невизначеність, Правдоподібність, Двозначність, Багатозначність...Водночас він заперечує тезі, що в дослідженні нібито здійснив поділ на “вартісні” твори (тобто “відкриті”) й ті, що вартості позбавлені анахронічні, “недобрі” (“закриті”). Нижче буде ґрунтовніше розказано про поняття “відкритого твору”, тут лише відзначимо думку вченого, який наголошує, що це поняття не є критичною категорією, а радше гіпотетичною моделлю, яка допомагає вказати напрям розвитку сучасного мистецтва

Важливу роль в утвердженні поняття “відкритого твору”, на думку дослідника, є запровадження нової діалектики стосунків між твором та його інтерпретатором. У ролі інтерпретатора, як вважає У. Еко, маються на увазі не тільки звичні постаті музиканта виконавця в музиці чи актора в театрі, а й що дуже важливо споживача. Вище зазначалося, що “споживач” мистецького твору, це слухач, читач, глядач, які, спираючись на реакції власної вразливості та інтеліґентності, не тільки відтворюють собі його ориґінальний вигляд, сформований уявою творця, а й беруть участь у співтворенні.

В роботі рясно використовуються поняття з теорії інформації редундація (риса відмінностей, яка містить більше інформації, ніж це необхідно) та пробабілізм (філософська доктрина, що стосується правдоподібності, згідно якої людське пізнання не може осягнути абсолютної певності). Ці та інші категорії необхідні вченому для повноти висвітлення теми “відкритості” твору мистецтва.