4. Розглянувши життєвий шлях г.Сковороди та його основні філософські ідеї ,обґрунтуйте справедливість вислову «Сковорода – український Сократ»

Сковорода – засновник української класичної філософської традиції, – мав величезний вплив на подальший розвиток української філософії. Його можна вважати також попередником європейського інтуїтивізму та екзистенціалізму.

Сковорода цілком самостійний у своїх філософських дослідженнях. Його світогляд зовсім не був продуктом догматизму в мисленні; до нього він прийшов самостійним шляхом, вивчивши класичну і вітчізняну філософію.

Мандрівного філософа Сковороду по праву вважають «українським Сократом» за його невтомну подвижницьку просвітницьку діяльність, головною метою якої було залучення людей до філософії, допомога кожному у його духовному народженні. Порівняння Сковороди з Сократом є доречним ще й тому, що Григорій Савич і у своєму повсякденному житті завжди твердо дотримувався своїх переконань, демонстрував їх істинність та дієвість на своєму власному досвіді. Протягом свого життя Сковорода поступово позбавлявся всього, що могло поневолити його дух, волю до постійного самовдосконалення, вів мандрівне життя, рішуче відмовляючись від будь-яких офіційних посад. Це знайшло відображення в епітафії: «Мир ловил меня, но не поймал».

5. Розглянувши позиції представників емпіризму та раціоналізму, наведіть аргументи на користь діалектичної єдності суттєвого та раціонального рівня пізнання та неможливості абсолютизації кожної з них.

Відображення світу у свідомості людини на основі практики відбувається у двох формах: чуттєвій та раціональній.  Основними формами чуттєвого пізнання виступають, як вже зазначалось, виступають: відчуття, сприйняття, уявлення.

Але процес пізнання не може обмежитись тільки чуттєвим рівнем, який не у змозі розкрити внутрішні, суттєві зв’язки між предметами і явищами. Це можливо тільки на якісно новому і вищому етапі пізнання – на рівні абстрактного мислення. Він реалізується у трьох основних формах: поняттях, судженнях, умовиводах . Чуттєве і логічне пізнання утворюють нерозривну єдність, хоча в історії філософії існували два напрямки, котрі абсолютизували або чуттєве пізнання – емпіризм, або логічне мислення - раціоналізм. Представники емпіризму, найбільш відомими з яких, окрім Ф.Бекона, були Д.Локк і Т.Гоббс вважали що все людське знання випливає з досвіду. Існує спочатку зовнішній досвід, обумовлений відчуттями, і внутрішній досвід, де в результаті здійснення людиною операцій мислення - таких як поєднання, співставлення, абстрагування – з простих ідей утворюються більш складні ідеальні конструкції. Природжених ідей не існує. Душа людини - чиста дошка. Пізнання формується на основі чуттєвого сприйняття за допомогою принципів, тобто загальних правил. Тільки судження, які виражають безпосередню фіксацію фактів за допомогою органів почуттів, є самодостатніми та непогрішними. Навпаки, всі інші судження потребують підтримки від результатів чуттєвого досвіду.

Представниками раціоналізму, окрім Р.Декарта, були також Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Г.Гегель та інші. Декарт вважав, що з допомогою інтуїції можна знайти настільки ясні, виразні та самоочевидні ідеї - такі як “існування Я”, “ціле більше од частини” тощо - в достовірності яких неможливо засумніватися. На основі цих базисних природжених ідей за допомогою дедукції можна будувати всю подальшу систему знань, подібно до того, як в геометрії Евкліда із небагатьох аксіом виводяться всі наші знання про геометричні фігури.

Отже, емпіризм та раціоналізм являють собою крайні точки зору і не можуть пояснити усієї складності процесу пізнання. Таким чином, акт пізнання – це завжди єдність, взаємодія чуттєвої і раціональної його форм. Раціональні форми пізнання неможливі без чуттєвого, з якого вони отримують вихідний матеріал, логічне мислення завжди використовує чуттєві наглядні схеми, моделі, символи. В свою чергу, на рівні свідомості чуттєве сприйняття знаходиться під впливом раціонального, не є бездумним, воно завжди осмислене - людина дивиться на світ осмисленими очима. Розуміння діалектичної єдності чуттєвого і раціонального долає метафізичну обмеженість емпіризму та раціоналізму.

6. Охарактеризуйте основні функції науки, розкрийте зміст проблеми моральної відповідальності науковців за свої відкриття.

Головна функція науки - пізнання об'єктивного світу, щоб його вивчати і при можливості удосконалювати. У розвиненому суспільстві важливою функцією науки є розвиток системи знань, які сприяють найраціональнішій організації виробничих відносин та використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства. Вона включає в себе ряд конкретних функцій.

Функції науки:

1. Соціальної пам'яті - накопичення, трансляція, зберігання, традиції, попередньо накопиченого досвіду.

2. Гнесеологічна (пізнавальна) - задоволення потреб людей у пізнанні законів природи і суспільства, забезпечення необхідними знаннями для вирішення поставлених задач.

3. Пояснююча - розробляє теорії, теоретичні аспекти та концепції, що дозволяють спостерігати і пояснювати зв'язки явищ в їхньому постійному функціонуванні.

4 Нормативна - встановлює, організовує відносини між науковими структурами за допомогою системи норм і правил.

5. Комунікативна - реалізація за допомогою наукової мови як зрозумілого та важливого засобу спілкування.

6. Аксеологічна (ціннісна) - формує в суспільстві ціннісні орієнтації, які виступають як результат наукових відкриттів на благо людства, розвиток культури.

7. Креативна (творча) - реалізується за допомогою становлення творчого потенціалу, створює нові теорії, методи, виявляє закони і закономірності на основі вивчення вже наявних, визначає можливості збереження, захисту навколишнього світу і Всесвіту в цілому.

8. Виховна - дозволяє підвищити рівень освіти в суспільстві, інтелектуальний потенціал, гуманізація виховання та формування нової людини.

9. Практично-діюча - удосконалення виробництва і системи суспільних відносин, тобто безпосередньої виробничої сили матеріального виробництва.

10. Прогностична - пропонує напрями розвитку і проявів феноменів на основі відкритих законів і закономірностей, передбачає проблеми тієї чи іншої галузі науки і можливості їх вирішення.

 Проблема відповідальності настільки глибока, що адресувати її лише науковцям не коректно, враховуючи механізм прийняття рішень на такому рівні. Деякі наукові відкриття в такому разі просто шокують своєю необґрунтованістю

 Важливе те, що моральну відповідальність за власні відкриття і прозріння, теорії і концепції учені-гуманітарії несуть не у меншій мірі, чим фізики, що створюють бомби, і біологи, що вирощують в лабораторіях чуму.

 З філософської точки зору не може бути більш глибокої причини такої активності наукових досліджень як жага людини до знання. Своє підґрунтя подібні теми беруть ще з найдавніших часів, коли люди намагалися підкорити собі навколишній світ. Людина за природою дуже амбіційна і багато з наукових відкриттів носять характер «позбавлення від складнощів». Це в свою чергу має цікавий зворотній ефект, коли «позбавлення від складнощів» компенсується погіршенням здоров’я та згасанням інтелектуальних здібностей.

Моральність науки не має єдиного мірила і в цьому особливість даної проблеми, що трактування моральних норм настільки неоднобічне, що говорити про певні загальні поняття неможливо. Ця проблема може бути вирішена тільки за умов загальної злагоди та єдиної стратегії в загальнонаукових кругах, для того щоб науковці думали не кількістю, а якістю.

7.Розглянувши ,основні напрямки філософії ХХ ст., поясніть в чому полягає плюралістичність сучасного філософського знання.

Основні напрямки філософії XX століття

Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом, орієнтує своїх прихильників на користь науки. Соціальні проблеми, думають вони, можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку. Науково-технічний прогрес – це не зло, а благо, треба тільки розумно користатися його плодами. Раціоналізм сцієнтистів відбився й у їхній гносеологічній установці на те, що наукове знання є вищим типом знання. Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в труднощах та лихах сучасного суспільства винні, насамперед, наука, науково-технічний прогрес. Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження. Наукове знання втрачає «людинний вимір»; у гонитві за об'єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється.

Основна риса розвитку філософії XX століття - плюралізм шкіл, напрямків; поява нових, нестандартних (некласичних) ідей і концепцій. Причина цьому, можливо, демократизація громадського життя, ріст ступеня свободи особи. Воля є каталізатором творчості, а творчість - це завжди розмаїтість. І все-таки серед самих різних по типу філософствування і методології теорій можна виділити два основних напрямки, які протилежним чином реагують на нашу епоху - епоху науково-технічної революції (НТР), епоху технічної цивілізації.

8. Порівнявши методологічні позиції Бекона та Декарта, розкрити значення методу в процесі пізнання.

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон (1561-1626).

ФРЕНСІС БЕКОН:

-основним завданням філософії вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень;

- обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із заснов­ників емпірично-індуктивної методології пізнання -це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них;

-  критикує тих, хто з абсолютною довірою ставиться до знання, хто йде за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності – емпіричній (збір фактів) чи раціональній (продукування теорії з теорії);

-зауважував, що формуванню істинного знання заважа­ють так звані «ідоли». Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два «ідоли»пов'язані з самою людиною, два останні – із соціальною діяль­ністю людини:

"ідоли роду"– це загальні помилки яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людсь­ких органів відчуття;

"ідоли печери"– це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня освіти, виховання, оточення;

"ідоли ринку"– це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, мовлення, некритичним ставленням до інформації(наприклад, неправильно називаються явища);

"ідоли театру"– це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман, на думку Ф.Бекона, – це найзгубніший для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціями(звучить дуже сучасно!).

Він пропонував свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в нау­ці – це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці – це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше;

Р.Декарт(1596-1650) належав до Раціоналістів, які вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомо­гою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що «пізнан­ня речей залежить від інтелекту, а не навпаки».

Чотири правила методу, що сприяють пра­вильній роботі інтелекту:

· Правило перше – наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

· Правило друге – вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків:

• перший – унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю;

• другий – дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання.

Правило третє – скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли «з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини».

· Правило четверте – передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це зна­чить, що до предметів пізнаннятреба підходити всебічно.

9. Розглянувши проблему людини філософії марксизму та філософії екзистенціалізму, поясніть в чому полягає відмінність цих підходів до розуміння сутності людини.

Вихідним моментом марксистської філософії є вчення про людину. Природне, соціальне і духовне в людині, згідно марксизму, утворюють єдність. Людей відрізняє від тварин спосіб існування. Людина – істота творча, вона перетворює природу, в той час як тварини тільки пристосовуються до природних умов, і саме на цій основі людина виділяє себе з природи. Крім того, людина – істота універсальна . Людина може поводити себе за мірками будь-якого виду, вона «усю природу перетворює на своє неорганічне тіло»: все може стати предметом і знаряддям її життєдіяльності. Вихідною, базисною формою існування і характеристикою людини виступає праця – процес, «в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою». Відтворювати своє життя шляхом перетворення природи люди можуть тільки спільно, вступаючи у певні відносини один з одним. Специфічно людський спосіб життєзабезпечення – праця – вже за своїм походженням є колективною спільною діяльністю.

Екзистенціалізм став розглядати людину як переживаючу, страждаючу і трагічну істоту, що має свободу вибору і є відповідальною за свої вчинки. Згідно екзистенціалізму, щоб встояти в такому світі, потрібно, насамперед, розібратися у своєму внутрішньому світі, головна увага приділяється духовній стійкості людини перед лицем ворожого світу. , Вихідний принцип екзистенціалізму – розглядати людину не із зовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її духовного світу. Людина – особливе буття – єдине буття, що здатне запитувати про самого себе і про буття взагалі.

10. Охарактеризувавши закони діалектики, розкрити зміст основних принципів діалектики.

Діалектика – це наука про розвиток в його найширшому тлумаченні.Діалектика як система наукових знань носить універсальний характер, оскільки стосується природи, суспільного життя і людського мислення. Як наука вона спирається на систему взаємозв’язаних принципів, законів.

Закон – це внутрішній, необхідний, суттєвий, повторюваний зв’язок між предметами та в самих предметах і явищах.

Розрізняють три види законів: часткові (спеціальні), загальні та універсальні. Часткові закони відображають один із типів руху, поширюються на обмежене коло явищ дійсності. Наприклад, закон попиту і пропозиції, закон Архімеда, закон Лапласа тощо. Загальні закони характеризують кілька видів руху та форм існування матерії. Наприклад, закон збереження енергії, закон гравітації, закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил. Універсальні закони пронизують усі сфери об’єктивного світу – природу, суспільство, мислення. Такими є закони діалектики.

До основних законів діалектики відносять: 1) закон єдності і боротьби протилежностей; 2) закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; 3) закон заперечення заперечення. Виділяють й неосновні закони діалектики, які розкривають різні сторони та особливості процесу розвитку. В сучасній філософії їх прийнято називати співвідносними (парними) категоріями: явище і сутність, причина і наслідок, можливість і дійсність, форма і зміст та інші.

Принципи – це найбільш загальні, обґрунтовані теоретичні положення, які лежать в основі науки. 

До основних принципів діалектики відносять: 1) принцип розвитку; 2) принцип єдності історичного і логічного; 3) принцип всезагального зв’язку і взаємозалежності предметів та явищ; 4) принцип системності; 5) принцип сходження від абстрактного до конкретного. Коротко охарактеризуємо їх.

Принцип розвитку випливає з визнання руху основним атрибутом (невід’ємною властивістю) матерії і полягає в тому, що зміни відбуваються не хаотично, а детерміновані (визначені, характеризуються) певною причиною, спрямованістю і послідовністю. Розвиток не тотожний рухові і змінам. Як відмічав В.І. Ленін, розвиток – це власний рух речей, їх власне життя. Тобто, розвиток – це рух від простого до складного, від нижчого до вищого. Він носить системний характер, передбачає незворотні перетворення. Тому категорія «розвиток» вбирає всі форми руху: прогресивний, регресивний і рух по колу. Діалектика вчить про неперервність розвитку, наступність його етапів.

Принцип єдності історичного й логічного стверджує можливість адекватного відображення реального розгортання подій, процесів і явищ у мисленні людини через систему понять і категорій.

Принцип всезагального зв’язку розкриває умови реалізації принципу розвитку. Він відображає фундаментальну властивість об’єктивного світу – всезагальний зв’язок і взаємодію предметів і явищ.

Принцип системності є важливим принципом діалектики. Він вказує на те, що діалектика не є механічним набором положень, прикладів і схем, а постає як логічна, послідовна, несуперечлива, відкрита система, цілісне вчення, яке має складну внутрішню структуру.

Принцип сходження від абстрактного до конкретного визначає напрям пізнавального процесу. Згідно з цим положенням реальний процес пізнання має бути направлений від абстрактного, побутового, життєвого, випадкового до конкретного, поданого у формі загального і теоретичного.