історія6

Становище селян та сільськогосподарських робітників було вкрай важким. Робочий день тривав 14-16, а іноді й більше годин. Грошову заробітну плату поміщики та орендатори повсюдно замінювали – частково або повністю – натуральною. Але однією з головних причин розорення селянства були податки, за несвоєчасну сплату яких тисячі селянських господарств продавалися з молотка. Крім державних, селяни платили ще й крайові, місцеві та громадські податки.

Слаборозвинена промисловість не могла повністю забезпечити робочими місцями сільське і міське населення. Це викликало в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин, соціального і національного гніту.

Отже, економіка західноукраїнських земель розвивалася дуже повільно, не втрачаючи рис аграрно-сировинного колоніального придатку Австро-Угорщини та країн Заходу, а населення цих земель зазнавало тяжкого соціального, політичного й національного гніту.

Відповіддю на гніт був робітничий і селянський рух. У 50-60-ті роки робітничий рух на західноукраїнських землях розвивався дуже слабо, оскільки австрійське законодавство забороняло створення робітничих організацій і проведення страйків. Тільки після прийняття 1867 р. закону про вибори і об’єднання у травні 1868 р. у Львові було організовано перше робітниче товариство „Зірка”. Восени 1869 р. з’явилося Прогресивне товариство львівських друкарів, до складу якого ввійшли члени Товариства взаємної допомоги друкарів і товариства „Зірка”.

З 70-х років почалася активна революційна боротьба робітників. 24 січня 1870 р. 100 львівських друкарів оголосили страйк, який тривав 7 днів і закінчився успішно: власники друкарень змушені були піти на підвищення зарплати і скорочення робочого дня. Це був перший організований виступ робітників на західноукраїнських землях. У листопаді 1870 і січні 1871 р. відбулися нові заворушення друкарів. Слідом за ними розгорнули боротьбу пекарі, кравці, колісники і стельмахи. Виступи робітників мали економічний характер, були локальними та стихійними.

На рубежі 70-80-х років поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. 28 грудня 1879 р. у Львові відбувся мітинг, в якому взяло участь близько 500 чоловік. Це був перший масовий мітинг робітників Східної Галичини. У червні 1881 р. на зборах 700 робітників Львова було прийнято рішення скликати з’їзд робітників Галичини, на якому мав бути представлений і сільський пролетаріат. Лише наприкінці 1881 р. австрійські власті дали дозвіл скликати з’їзд за умови, що на ньому не буде розглядатися питання про створення робітничої партії. І хоча 9 грудня 1881 р. у Львові відбулися масові робітничі збори за участю понад 1000 чол., це питання не було вирішено.

На початку 80-х років робітничий рух у Галичині розвивався порівняно слабо. У березні і вересні 1881 р. відбулися виступи друкарів Львова проти зниження зарплати. У травні 1881 р. сталися заворушення в Бориславі, що також були пов’язані з економічними мотивами. Саме тут під час сутички з робітниками поліція вперше в Галичині застосувала вогнепальну зброю. Серед робітничих заворушень 80-х років слід відзначити, зокрема, восьмиденний страйк на львівській меблевій фабриці (1886 р.), страйк 300 львівських пекарів (1888 р.) та ін.

У90-х роках великого розмаху набули виступи робітників за загальне виборче право, свободу друку. Поступово зростав страйкових рух на Закарпатті та у Північній Буковині. 1890 року у Львові вперше на українських землях було відзначено 1 Травня.

Удругій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях розгортався масовий селянський рух. Особливо напруженою була боротьба селян у Галичині і на Буковині у 60-х роках. Селяни чинили опір поміщикам, відмовлялися передавати їм громадські землі, захоплювали ліси і пасовища. На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації – насильницького розмежування селянських і поміщицьких земель на користь

поміщиків. Ведучи боротьбу проти ліквідації сервітутів, селяни висловлювали обурення і проти інших форм соціального гноблення – шляхових повинностей, податків тощо.

Досить гостра боротьба між сільськими громадами та поміщиками велася як навколо виборів 1861 р. у Галицький крайовий сейм, так і під час його роботи. В результаті виборів серед 151 депутата було лише 35 селянських (17 українських і 18 польських).

У 90-х роках розгорталися такі форми селянського руху, як віча, виборна боротьба і страйки. Перше передвиборне віче відбулося 4 лютого 1891 р. в Коломиї. У ньому взяли участь близько 800 селян із навколишніх повітів. Згодом віча відбулися в Бродах, Турці, Снятині. Учасники вічі вимагали ввести загальне виборче право, скасувати шарварки тощо. У багатьох вічах, особливо в містах Станіславі, Коломиї, Львові, брали участь робітники. Особливо активізувалася боротьба селян під час виборів у рейхстаг 1897 р., коли селяни спільно з робітниками відстоювали своїх кандидатів.

Таким чином, у 70-х роках у Східній Галичині розгорнувся робітничий рух, який посилився під кінець ХІХ ст. і охопив Північну Буковину та Закарпаття. У 80-90-х роках поряд із страйками проводились демонстрації, збори, мітинги політичного характеру. У другій половині ХІХ ст. великого розмаху набув селянський рух, який у 90-х роках все більше політизувався.

Доцільно наголосити на тому, що на суспільно-політичному русі негативно позначилася економічна відсталість та численні кріпосницькі пережитки. Домінуючі позиції в суспільно-політичному житті краю займали дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство являло собою суспільно-політичну течію, в основі якої лежала переорієнтація значної частини українських верств на російський царизм. На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827-1908), що був його ідеологом разом із Венедиктом Площанським (1834-1902) та Адольфом Добрянським. Розчарована результатами революції 1848-1849 рр., крахом сподівань на здобуття політичних переваг, українська консервативна верхівка почала шукати підтримки в Росії.

Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. У таборі москвофілів опинилися майже вся галицька й буковинська інтелігенція, зокрема духовенство. У 1870 р. москвофіли заснували громадсько-політичну організацію „Руська Рада”. Москвофіли видавали декілька журналів: „Слово”, „Руська Рада” тощо. Вони послуговувалися „староруською мовою”, яка дістала назву „язичіє”, бо була жахливою мішаниною російсько-церковнослов’янської та української мов. З часом частина москвофілів стала на службу русифікаторської політики Росії.

Ідеологія москвофілів загалом була близькою до ідейного арсеналу російських слов’янофілів, прихильників офіційної народності, а згодом і партії кріпосників. Основним її змістом були утвердження недоторканності існуючого ладу з його численними кріпосницькими залишками, неприйняття багатьох суттєвих сторін капіталізму країн Заходу. Під впливом москвофілів у Східній Галичині виникли культурно-освітні товариства – Ставропігійський інститут, „Народний дім”, Товариство ім. М.Качковського, ряд періодичних видань – газети „Слово”, журнали „Галичанин”, „Страхопуд”, „Лада”, „Дом и школа”, „Семейная библиотека”. Помітно активізували свою діяльність буковинські москвофіли у 90-х роках. Ними були створені політичне товариство „Народна рада”, „Общество руських женщин в Буковине”, „Общество русских студентов Карпат” та ін.

Виникнення народовської течії припадає на початок 60-х років, які ознаменувалися пожвавленням суспільно-політичного і культурного життя на західноукраїнських землях і особливо у Східній Галичині. Виходячи з того, що українці – це окрема нація, народовці виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української мови на основі народних говорів. Організаційними центрами народовського

руху були редакції журналів „Вечорниці” (1862-1863), „Мета” (1863-1864), „Нива” (1865), „Русалка” (1866). До народовців належали представники української інтелігенції. Група письменників, педагогів і суспільних діячів, зокрема С.Воробкевич, В.Шашкевич, К.Климикевич, Ф.Заревич, К.Горбань – організовували студентські й учнівські організації (громади) в навчальних закладах Західної України.

Через громади народовці прагнули розбудити національну самосвідомість. Використовуючи нові закони, прийняті урядом Австро-Угорщини, народовці заснували ряд культосвітніх товариств „Руська бесіда” (1861), український театр (1864), „Просвіту” (1868). Вони відкривали читальні бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, ставили театральні вистави і проводили щорічні Шевченківські вечори-концерти.

У1873 р. у Львові виникло Літературно-наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке 1892 р. реорганізувалось в Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Поштовхом до початку активної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до галицького сейму, до якого українці, очолювані москвофільською Руською радою, змогли провести тільки 3 своїх представників.

Новий етап просвітницької діяльності народовці розпочали з видання двох політичних журналів: „Батьківщина” (1879) і „Діло” (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців – В.Барвінський, В.Навроцький, О.Огоновський, Ю Романчук, А.Вахнянин та ін. У 1885 р. народовці створили політичну організацію – Народну раду. 1890р. Ю.Романчук, С.Сембратович, О.Барвінський при посередництві В.Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву „Нової ери”.

Рух народовців розгорнувся також на Буковині та у Закарпатті. У середині 1880-х рр. у діяльності їхніх організацій на Буковині („Руській бесіді” і „Руській раді”) активну участь брали Ю.Федькович, Є. Пігуляк, О.Попович та ін.

Увідповіді на це питання потрібно відзначити, що важливу роль у суспільнополітичному русі на західноукраїнських землях відіграла прогресивна Русько-українська радикальна партія, створена 1890 р. РУРП була першою українською політичною партією. Її лідерами були: до 1899 р. І.Франко, М.Павлик (до 1914 р.), а також В.Будзиновський, Є.Левицький. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини з захистом національних прав українського народу.

В ході гострих дискусій між „старими” (І.Франко, М.Павлик) і „молодими” (В.Будзиновський, В.Охримович, Є.Левицький) уперше висунуто постулат політичної самостійності України (книжка Ю.Бачинського „Ukraina irredenta”, 1895 р., і друга програма РУРП). Після розколу РУРП 1899р. частина членів увійшла до складу Української національно-демократичної партії (УНДП) і Української соціалдемократичної партії (УСДП). Разом з УНДП партія утворила неофіційну двопартійну систему, в якій РУРП відігравала роль лівої опозиції стосовно центриської УНДП.

17 вересня 1899 р. у Львові було створено Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Це була легальна реформістська соціалістична партія, яка діяла в Галичині і Буковині як одна із секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом – як самостійна партія на землях Західної України у складі Польщі. Вона стояла на позиціях незалежності України, спиралася на промислових і сільськогосподарських робітників.

У1896 р. народовці на чолі з Олександром Барвінським, Наталем Вахнянином та галицьким митрополитом Сильвестром Сембратовичем заснували Русько-український християнський союз – українську партію клерикального спрямування. Однак і Руськоукраїнський християнський союз і УСДП відігравали другорядну роль по відношенню до національно-демократичної та радикальної партій. Остання, створивши ґрунт для побудови двох нових партій, змогла досить швидко вийти з внутрішньої кризи. Таким чином, в українському русі в Галичині до початку ХХ ст. виникла фактично двопартійна

система, у якій провідна роль центриської УНДП стимулювалася і врівноважувалася опозицією лівої РУРП. Це мало велике значення для стабілізації політичного життя галицьких українців. З іншого боку, усі новостворені партії стояли на спільній платформі політичної самостійності України, що давало підстави для формування широкої коаліції.

Основна хронологія:

1803 р. – царський указ про «вільних хліборобів», згідно з яким поміщики за власним бажанням могли відпускати кріпаків на волю й давати їм земельні наділи;

1805 р. – відкриття Харківського університету; 1817-1857 рр. – існування військових поселень;

29 січня 1855 рр. – царський маніфест про створення державного ополчення, який ознаменував початок руху «Київська козаччина»;

1856 р. – початок масового руху «Похід у Таврію за волею»; 1787-1835 рр. – роки життя Кармалюка (Кармелюка) Устима Якимовича –

українського національного героя, керівника повстанського руху на Поділлі проти національного і соціального гніву;

1812-1835 рр. – повстання під проводом Устима Кармалюка; 26 травня 1847 р. – видані;

29 грудня 1848 р. – доповнені інвентарні правила, що визначали розмір земельного наділу та повинності поміщицьких селян.

13 вересня 1854 – 27 серпня 1855 рр. – 349-денна оборона Севастополя під час Кримської війни.

18 березня 1856 р. – укладення Паризького миру, що підвів підсумки Кримській війні (1853-1856 рр.).

19 лютого 1861 р. – царський маніфест про скасування кріпацтва в Російській імперії.

1864 р. – земська, судова і шкільна реформи в Росії. 1875 р. – міська реформа в Росії.

1874 р. – військова реформа в Росії.

1865 р. – цензурна реформа в Росії.

1858 р. – поява української громади в Петербурзі. січень 1861-жовтень 1862 – виходив часопис „Основа”.

1830-1908 рр. – життя та діяльність Володимира Антоновича. 1877-1945р. - життя та діяльність Дмитра Володимировича Антоновича.

Російського географічного товариства.

18 травня 1876 р. – Емський указ Олександра ІІ про заборону українського письменства.

1891-1898 р. – діяльність „Братства тарасівців”.

1839-1884 рр. – життя та діяльність визначного українського етнографа і фольклориста, громадського діяча, громадівця Павла Платоновича Чубинського.

1841-1895 рр. – життя та діяльність українського громадсько-політичного діяча, історика, публіциста, економіста, філософа Михайла Петровича Драгоманова.

грудень 1873 р. – у Львові Літературно-наукове товариство ім. Т.Шевченка. 1897-1913 рр. – Наукове товариство ім. Т.Шевченка очолював М.Грушевський. 1890 р. – утворено Русько-українську радикальну партію (РУРП).

26 грудня 1896 р. – у Львові відбувся установчий з’їзд УНДП. 17 вересня 1899 р. - у Львові створено УСДП.

Опорні поняття та терміни:

ВІЙСЬКОВІ ПОСЕЛЕННЯ – елементи організації частини військових сил Російської імперії доби кріпацтва, коли військова служба поєднувалася з господарською діяльністю. Згідно з положенням про Військові поселення, усіх працездатних селян до 45 років примусово переводили у військових поселенців, тобто вони одночасно ставали хліборобами і вояками. У 1850 р. на становищі військових поселенців перебувало понад 645 тис. жителів України. На час ліквідації Військових поселень у 1857 р. вони займали понад 2,3 млн. десятин землі.

ІНВЕНТАРНІ ПРАВИЛА 1847-1848 РР. – положення, які визначали розмір наділу та уніфікували повинності поміщицьких селян у Правобережній Україні, Литві та Білорусі. У першому варіанті вони зберігали за селянами земельні наділи (у наступному варіанті поміщики отримали право за власним бажанням їх зменшувати, встановлювали для тяглових господарств 4-х денну панщину, а для півтяглових – 3-х денну). Правила також визначали характер роботи чоловіків і жінок, обмежували поміщицьку сваволю щодо селянських шлюбів, заслання до Сибіру та відправку селян у рекрути.

КРІПОСНЕ ПРАВО – система правових норм, що встановлювали залежність селянина від феодала і право останнього на селянина-кріпака як на неповну власність.

СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1861 р. – буржуазна реформа, яка скасувала кріпосне право в Росії і поклала початок капіталістичній реформації.

СУДОВА РЕФОРМА 1864 р. – реформа судової системи і судочинства. Проводилась на основі судових статутів, прийнятих 20 листопада 1864 р.: «Запровадження судових установлень», статути карного і цивільного судочинства, статут про покарання, які накладаються мировими суддями.

ЗЕМСЬКА РЕФОРМА 1864 р. – реформа, зумовлена потребою пристосувати самодержавний лад Росії до потреб капіталістичного розвитку. Проводилась на основі «Положення про губернські і повітові земські установи». Згідно з ним створювались губернські і повітові земські зібрання і земські управи, які відали місцевими господарськими справами, освітою, медициною тощо.

ВІЙСЬКОВА РЕФОРМА – низка перетворень, зумовлених розвитком капіталістичних відносин, розвитком військової техніки, неефективністю кріпосницької організації російської армії, яка проявилася під час Кримської війни 1853-1856 рр. Завданням реформи було скорочення армії в мирний час при значному збільшенні її у воєнний час за рахунок створення навченого запасу.

ГРОМАДИ – організації української інтелігенції у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст., які вели національно-культурну та громадсько-політичну діяльність.

ХЛОПОМАНСТВО – відгалуження українського культурно-національного руху другої половини ХІХ ст., що об’єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення із селянством. Провідним ідеологом хлопоманства був

населення Галичини, Буковини і Закарпаття в середині ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. Відстоювало національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією.

НАРОДОВСТВО – громадсько-політична течія серед західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х рр. ХІХ ст. у Галичині. Утворилася на противагу москвофільству. Рух народовців виник на засадах ідей національного відродження, сформульованих „Руською трійцею” і Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова.

НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. Т.ШЕВЧЕНКА (НТШ) – науково-просвітницька громадська організація, яка фактично виконувала функції всеукраїнської академії наук. Заснована у Львові в грудні 1873 р. (спочатку – як і Літературно-наукове товариство ім.

Шевченка) завдяки спільним зусиллям інтелігенції з Наддніпрянської України і Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалося українське друковане слово в Російській імперії.

За час головування в ньому М.Грушевського (1897-1913), Товариство перетворилося на справжню академію наук. До 1913 р. Товариство видало близько 800 томів різноманітних наукових і літературних публікацій. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган товариства – „Записки НТШ”.

„ПРОСВІТА” – українське культосвітнє товариство, засноване у Львові 8 грудня 1868 р. групою народовців. Основним завданням товариства стало сприяння просвітництву українського народу.

РУРП – перша українська політична партія, що була створена 1890 р. у Львові. Лідерами Русько-української радикальної партії були І.Франко, М.Павлик, В.Будзиновський, Є. Левицький. РУРП поєднувала відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини з захистом національних прав українського народу.

УСДП – Українська соціал-демократична партія – легальна реформістська партія, яка діяла в Галичині і Буковині у складі Австро-Угорщини як одна із секцій Соціалдемократичної робітничої партії Австрії, згодом – як самостійна партія на землях Західної України у складі Польщі.

УНДП – Українська національно-демократична партія – провідна українська політична партія в Галичині. Утворилася у 1896 р. внаслідок злиття двох політичних партій – національно-радикального крила РУРП і народовців – членів Народної ради.

Література:

1.Бойко О.Д. Історія України. Навч. посібник. Вид. 3-є. – К., 2008. – С. 209-214.

2.Борисевич С.О. Законодавче регулювання державної іпотечної політики в першій половині ХІХ ст. // УІЖ. – 2008. - № 5. – С. 100-112.

3.Верига В. Нариси з історії України (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.). – Львів, 1996. – С. 125-134.

4.Гончарук Т.Г. Міжнародний транзит через землі Наддіпрянської України першої половини ХІХ ст.: історія вивчення // УІЖ. – 2007. - № 3. – С. 167-175.

5.Гордуновський О.М. Розвиток промислового виробництва у поміщицьких господарствах Правобережної України першої половини ХІХ ст. // УІЖ. – 2000. - № 1. – С. 61-71.

6.Дудко В. Аудиторія журналу „Основа” (1861-1862): кількісний вимір // Київська старовина. – 2001. – № 6.

7.Зінченко А. Реформа 1861 р. в Україні як дискусійне поле історичної науки // Київська старовина. – 2006. - № 2. – С. 33-46.

8.Іванова Л.Г. М.П. Драгоманов і історія України // УІЖ. – 1991. - № 9. – С. 127-144.

9.Історія України в особах: ХІХ –ХХ ст. / І.Войцехівська, В.Абліцов, О.Божко та ін.

– К., 1995. – С. 281-289 (про Андрея Шептицького).

10.Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн. Кн. 1. – Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття / Мельник Л.Г., Гуржій О.І., Демченко М.В., та ін. – К., 1991. – С. 374-392; 441-454; 469-485; 520-536.

11.Катренко А. Політична діяльність земців-лібералів України (друга половина 70-х – початок 80-х років ХІХ ст.) // Київська старовина. – 2001. - № 1.

12.Киридон В.М. Устим Кармелюк // Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. / І. Войцехівська, В. Абліцов, О. Божко та ін. – К., 1995. – С. 39-43.

13.Коляда І. П.П.Чубинський: штрихи до історичного портрету (До 135-річчя заснування Південно-Західного Відділу Імператорського Російського Географічного Товариства) // Історія в школі. – 2008. - № 4. – С. 12-17.

14.Коляда І. Український рух кінця 50-х – початку 60-х рр. ХІХ ст.: причини активізації, особливості, наслідки діяльності // Історія в школі. – 2007. - № 2. – С. 6- 11.

15.Коляда І. Український рух 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. // Історія в школі. – 2007.

-№ 5. – С. 6-12.

16.Коляда І., Курменко О. Український рух 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст.// Історія в школі. – 2007. - № 3. – С. 1-8.

17.Коляда І., Милько В. „... Розбурхав національну свідомість багатьох млявих, пригнічених українців” (До 135-річчя заснування Південно-Західного Відділу Імператорського Російського Географічного Товариства) // Історія в школі. – 2008.

-№ 1. – С. 6-12.

18.Крижановська О.О. Соціальні настрої та уявлення селян Правобережної України у 20-х – 50-х рр. ХІХ ст. // УІЖ. – 2007. - № 2. – С. 130-143.

19.Крижановська О.О. Соціально-економічне становище поміщицьких селян Правобережної України другої чверті ХІХ ст. у контексті урядової політики // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Інститут історії України, 2007. – Вип. ХІV. – С. 111-124.

20.Лановик Б.Д., Лазарович М.В., Матисякевич З.М. Економічна історія України. – К.,

2004. – С. 180-112; . 206-225.

21.Лисенко О.В. Генеза ідеологічних і політичних приорітетів східно-українського національного руху у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – поч. ХХ ст. – К., 2007. – Вип. ХІV. – С.11-20.

22.Литвин В.М. Історія України (у 3-х томах). – Т. ІІ. Кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. – К., 2005. – С. 227-249; 380-423; 478-488; 514-523; 534-595.

23.Литвинова Т.Ф. «Сословные нужды и желания» дворянства Лівобережної України на початку ХІХ ст. // УІЖ. – 2005. – № 2. – С. 67-78.

24.Лобко О.А. Оренда землі в поміщицьких маєтках на Правобережній Україні ХІХ – початку ХХ ст. // Наукові записки. Історичні науки. – Т. 65. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – С. 17-25.

25.Магочій Павло-Роберт. Історія України. – К., 2007. – С. 374-395.

26.Макарець С. Співвідношення селянського і поміщицького господарств в аграрному секторі Лівобережної України епохи вільного підприємництва (1861-1917 рр.) // Київська старовина. – 2008. - № 3. – С. 21-33.

27.Малюта О. „Просвіти” у контексті політичного життя Австро-Угорської та Російської монархії (1868-1917 рр.) // Український історичний збірник. – К., 2004. – Вип. 7. – С. 201-237.

28.Матеріали про М.Драгоманова (До 155-річчя від дня народження) // Пам’ять століть. – 1996. - № 2. – С. 15-62.

29.Машкін О. Ставлення російського уряду до селянства України (на прикладі імперського законодавства 1796-1861 рр.) // Історія в школі. – 2008. - № 7-8. – С. 4- 12.

30.Нартов В.В. Видатні особистості України. – Харків, 2007. – С. 234-241 (про Андрея Шептицького).

31.Наумов С.О. Братство тарасівців // УІЖ. – 1999. - № 5-6.

32.Наумов С.О., Посохов С.І. Харківський університет у суспільно-політичному русі другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. // УІЖ. – 2005. - № 1. – С. 56-70.

33.Орлик В.М. Державні селяни в податковій політиці Російської імперії в кінці ХVІІІ

– середині ХІХ ст. (на матеріалах українських губерній) // УІЖ. – 2007. - № 1. – С.

94-104.

34.Палієнко М. Київська Стара Громада у суспільному та науковому житті України (друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст.) // Київська старовина. - 1998. – № 2.

35.Побірченко Н.С. Педагогічна і просвітницька діяльність українських Громад у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.: У 2 кн. – К., 2000.

36.Побірченко Н.С. Питання національної освіти та виховання в діяльності українських Громад (друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст.). – К., 2002. – 331 с.

37.Потульницький В. Світогляд українського лівобережного панства у другій половині ХІХ ст. // Київська старовина. – 2000. – № 4.

38.Різниченко С. Запровадження земств на Правобережній Україні // Київська старовина. – 1999. - № 4.

39.Сарбей В.Г. До поглядів М.П. Драгоманова на національне питання // УІЖ. – 1991. - № 9. – С. 60-71.

40.Сарбей В.Г. Історія України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1994. – С. 4-11; 41-49; 8090; 92-101; 109-127.

41.Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К., 1999. – С. 30-46; 87-103; 132145; 160-174; 187-228.

42. Світленко С. Українські громади другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (Особливості ідеології та діяльності) // Київська старовина. – 1998. - № 2.

43.Томулець В.М. Роль і значення торгівлі у становленні та розширенні економічних зв’язків Бессарабії з українськими губерніями (1812-1868 рр.) // УІЖ. – 2005. - № 5.

–С. 18-28.

44.Федорук О. До історії становлення культу Шевченка у Галичині у 60-х рр. ХІХ ст. // Київська старовина – 2001. – № 4.

45.Чорновол І. Галицький сейм: виборчі компанії 1889-1895 рр. // Київська старовина.

–2002. – № 1.

46.Шевчук А. Польське національне повстання 1863р.: вплив на становище селян Волинської губернії (60-70-ті роки ХІХ ст.) // Історичний журнал. – 2005. - № 6.

47.Шевчук А. Селянські господарства Волинської губернії напередодні скасування кріпосного права (друга половина 50-х – початок 60-х років ХІХ ст.) // Історичний журнал. – 2004. - № 6-7.

48.Якименко М.А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні після скасування кріпосного права (1861-1918 рр.) // УІЖ. – 1996. - № 1. – С. 3-14.

49.Янишин Б. Народовці на рубежі 70-80-х років ХІХ ст. у контексті політичної культури галицьких українців // УІЖ. – 2001. – № 6.

50.Янишин Б. Політика Відня в українському питання у Галичині наприкінці ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2007. – Вип. ХІV. – С. 193207.