історія6

жінок, яку вони могли отримати на приватних вищих жіночих курсах. Надання права представникам усіх станів навчатися у гімназіях. Гімназії поділялися на реальні (давали можливість вступу після закінчення до вищих технічних шкіл і класичні (випускники могли йти навчатися до університетів), з окремим навчанням юнаків і дівчат. Право засновувати початкові школи надавалося приватним особам, земствам та іншим громадським установам, але з дозволу влади.

Провівши низку вищеназваних реформ, російський царизм не здійснив найсуттєвішого кроку – не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови – не проголосив конституції і не скликав парламенту (що було зроблено в Австрійській імперії ще в 1848 році). Саме тому модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до прогресивнішого, порівняно з феодалізмом капіталістичного способу виробництва.

Загалом оцінюючи реформи 60-70 років ХІХ ст., необхідно відзначити їх суперечливий характер і не послідовність. Вони здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження.

У відповіді на четверте питання потрібно підкреслити, що розправа російського царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший розвиток національно-визвольного руху в Україні. Але після царської амністії 1855 р. поверталися із заслання кирило-мефодіївці, які скупчуються в Санкт-Петербурзі, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції. Столиця Російської імперії перетворилася тоді на духовний центр наступного етапу українського національного відродження ХІХ – початку ХХ ст. Саме у С-Петербурзі була заснована українська громада, яка об’єднала українську інтелігенцію, небайдужу до національного життя. Ядро Петербурзької громади утворили колишні кирило-мефодіївці В.Білозерський, П.Куліш, М.Костомаров, Т.Шевченко. У різні часи до неї входило 50 осіб, яких зближували спільність походження, взаєморозуміння, світогляд, культура, звичаї, мова. Основними напрямками діяльності громади були такі: освітня справа, видавнича діяльність і культурно-громадські заходи. Громадівці основою своєї діяльності ставили народну просвіту. Громада видала „Буквар южнорусский” Т.Шевченка, „Арифметику або Щотницю” О.Кониського, „Словник української мови” Грінченка. Для просвіти народу потрібні були підручники та інша література. На кошти П.Куліша було видруковано 40 випусків популярної серії „Сільська бібліотека”, де публікувалися твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Г.Квітки-Основ’яненка, Д.Мордовця та ін.

Петербурзька громада провела низку громадських акцій, що були спрямовані на підтримку і самовизначення українства. Справжньою маніфестацією став похорон Т.Шевченка у Петербурзі. Прощаючись з великим українцем, палкі промови виголосили В.Білозерський, М.Костомаров, П.Чубинський, П.Куліш та ін. На кошти громадівців було здійснене перезахоронення Т.Шевченка на Україну.

Завдячуючи зусиллям Петербурзької громади, в столичних театрах ставилися українські п’єси І. Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, С.Гулака-Артемовського та ін. Але найбільшою заслугою петербурзьких громадівців було видання журналу „Основа”.

„Основа” – це був український суспільно-політичний та науково – літературний щомісячний часопис, що виходив з січня 1861 до жовтня 1862 р. у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася в ньому російською мовою. Видавцями були В.Білозерський (редактор), П.Куліш, М.Костомаров, О.Кістяковський, М.Щербак та ін. „Основа” обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика. Було вперше опубліковано багато творів Т.Шевченка (понад 70 поезій), Л.Глібова, С. Руданського, П.Куліша, історичні праці М.Костомарова,

О.Лазаревського, Т.Рильського, П.Житецького та ін. Як перший український суспільнополітичний та наукового-літературний журнал, часопис справив великий вплив на культурно-літературний процес і сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Заслуга „Основи” в тому, що вперше була сформульована національно-культурна програма українського руху, в якій превалювали українські національні інтереси.

Пробудивши національну свідомість, „Основа” в цілому виконала своє завдання

ічерез брак коштів, переслідування цензури, внутрішні суперечки і конфлікт в редакції між П.Кулішем і В.Білозерським; П.Кулішем і М. Костомаровим, тобто між поміркованою

ірадикальною частинами інтелігенції припинила своє існування. Всього вийшло 22 числа часопису (12 у 1861 і 10 у 1862р., а 11-е і 1-е числа 1862 р. були набрані, але не надруковані). Видавався він накладом 2000 примірників і став значною подією в культурно-громадському житті України. Журнал сприяв розвиткові національної свідомості та став неофіційним речником українського руху.

Варто зазначити, що громадівський рух являв собою утворення і діяльність організацій української інтелігенції, котра вела національно-культурну та громадськополітичну роботу. Громади в Україні – це напівлегальні осередки національного руху, які об’єднували демократично орієнтовану українську інтелігенцію та студентство. Першою в Україні постала у 1858 р. Полтавська громада. Вона співробітничала з „Основою”. З „Основою” була пов’язана і Харківська громада, що виникла в кінці 50-х – на початку 60- х років. Активними членами Харківської громади були етнограф П.Єфименко, літератор М.Лободовський, філолог О.Потебня та ін. Утворення громади в Чернігові пов’язане з приїздом у місто в 1859 р. Л.Глібова та С.Носова. Окрім них активними громадівцями були О.Маркович, О.Тищинський, М.Вербицький. Чернігівська громада теж співпрацювала з петербурзькою „Основою”, але мала і свій друкований орган „Чернігівський листок”, який був другим публічним органом активного українства. „Чернігівський листок”, як і „Основа” був двомовним, а зініціював його створення байкар Леонід Глібов. Усього упродовж 1861-1863 рр. вийшло 51-е число „Чернігівського листка”, у вересні 1863 р. його видання було заборонено.

На початку 1861 р. постала Київська громада, яка за словами М.Драгоманова у 1862 р. об’єднувала у своїх рядах 250-300 осіб. Провідним ідеологом „хлопоманства” був Володимир Антонович – випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик. Окрім нього, активними діячами Київської громади були П.Чубинський, Т. Рильський, брати Синьогуби, Б. Познанський, А. Стефанович, П.Житецький та ін. Програма українських громадівців за підписом 21 особи була опублікована в 1862 р. під назвою „Отзыв из Киева”. Основним завданням громадівці вважали поширення освіти серед народних мас, вивчення життя, побуту і світогляду народу. Основними напрямами діяльності громадівців була робота в недільних школах та видавнича діяльність. З навчальної літератури громадівцями були видані „Буквар Южнорусский” Т.Шевченка, „Граматика” Пантелеймона Куліша, „Домашня наука. Початки” – буквар К.Шейковського, „Вищі початки” – підручник Деркача, „Українська абетка” М. Гатцука, „Граматика задля українського народу” Л.Ященка та ін.

Київські громадівці з метою вивчення побуту та культури народу використовували практику „ходіння в народ”, що була запозичена у діячів хлопоманського руху. Початок „ходіння в народ” розпочинається з кінця 50-х – початку 60-х років, коли київські „хлопомани” (В.Антонович з однодумцями, студентами Київського університету) у селянському вбранні подалися в українські села. Метою таких походів було глибше пізнання народу через вивчення його побуту, психології, світогляду.

Жвава зацікавленість київських громадівців народною культурою та історією, активна освітянська, пропагандистська і видавнича діяльність викликали занепокоєність уряду. Вона розцінювалась як антиурядова і викликала низку репресивних заходів. Першим серед них був указ Олександра ІІ від 10 червня 1862 р. про закриття недільних

шкіл та народних читалень. А другим – стало видання міністром внутрішніх справ П.Валуєвим 18 липня 1863 р. циркуляра, який передбачав репресії проти української мови. Валуєвський циркуляр заперечував існування української мови – „ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути”. Назвавши її наріччям, циркуляр визначав, що „простолюдом вживається таж сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі.” Тому категорично заборонялося друкування українською мовою популярних книжок, релігійної літератури, підручників, посібників для народу. Цим уряд позбавляв громадівців легальних форм роботи серед народу. Громадівський рух пішов на спад і завершився його перший етап.

Другий етап громадівського руху, пов’язаний з діяльністю Київської громади, яка стала ідейно-організаційним центром українського руху. Відродження діяльності Київської громади розпочалося з 1869 р. До її складу приймали осіб з вищою освітою і шляхом голосування. Кістяк Київської громади становили 10-20 осіб, серед яких були М.Драгоманов, К.Михайличук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський та ін. Лідером київських громадівців був В.Антонович.

Періодом розквіту Київської громади була перша половина 1870-х років. Саме тоді вона очолила український народницький (українофільський) рух. У 1872-1873 рр. чисельність Громади збільшилась до 70 постійних членів. А з урахуванням тих, хто співпрацював і співчував цій організації, кількість її членів сягнула 200 осіб.

Молоді громадівці гуртувалися навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, а з часом почали утворювати гуртки в інших містах. Ці відгалуження називали „кошами” та „куренями” (наприклад: кіш Миргородський, кіш Чорноморський). Вони проводили активну пропагандистську, освітню роботу, поширювали популярну літературу. З часом Київську громаду почали називати „Старою”, а новоутворені організації – „Молода громада”.

Значення діяльності громадівців полягало не лише у пробудженні української національної свідомості, в організації національного визвольного руху, але насамперед у заходах досягнення цієї мети – розвитку наукової, культурно-громадської роботи в українському суспільстві.

Стара Київська Громада створила першу в Україні наукову установу, що дозволяло дещо легалізувати роботу. У лютому 1873 р. у Києві був створений ПівденноЗахідний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства, ідеологом і координатором якого став Павло Чубинський. Членами – засновниками були лідери громадівського руху – історики В.Антонович та М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський, етнолог і антрополог Федір Вовк, економіст Микола Зібер, статистик О.Русов, літературознавці П.Житецький та К.Михайличук, правник О.Кістяківський та ін. Перше засідання відбулося 13 лютого 1873 р. під головуванням Київського генерал-губернатора князя О.Дондукова-Корсакова. Головою товариства обрано чернігівського поміщика, відомого мецената Г.Галагана. Метою створення товариства було наукове дослідження етнографії, економіки та статистики Південно-Західного краю.

Наукове товариство видало 2 томи „Записок” (1874-1875). Окремими додатками у „Записках” були опубліковані думи і пісні бандуриста О.Вересая. Заходами Товариства видавались збірки чумацьких пісень І.Рудченка (1874), історичних пісень В.Антоновича і М.Драгоманова (1874-1875), підготовлено видання українських народних переказів і оповідань М.Драгоманова та три томи творів М.Максимовича. У березні 1874р. було проведено перепис населення Києва, результати й аналіз якого були опубліковані в 1875 р. У серпні 1874 р. за ініціативою Товариства відбувся Третій Археологічний з’їзд, а в березні 1875 р. Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі.

Найбільшим науковим проектом громадівців було видання „Трудов этнографическо-статистической экспедиции” П.Чубинського в 7 томах (1872-1878 рр.). За перший том цього видання П.Чубинський отримав срібну медаль на виставці в Парижі.

З 1874 р. почалося цькування керівників Товариства російськими шовіністами, посипались звинувачення в „українофільстві” та „неблагонадійності”. Після обрання В.Антоновича головою, а П.Чубинського заступником (1875 р.) переслідування посилились. На підставі Ємського указу 1876 р. російський уряд у червні 1876 р. ліквідував Товариство.

Південно-Західний відділ відіграв важливу роль у науковому і громадському житті України. Він згуртував навколо себе кращі наукові сили активного українства і зробив величезний внесок у розвиток українознавства. Відділ пожвавив науководослідницьку роботу в регіонах, згуртував місцеві наукові сили, розбудив національну свідомість багатьох пригнічених українців, сприяв національному самоусвідомленню і став прообразом Академії наук.

Окрім діяльності в Південно-Західному Відділі, громадівці багато зробили в підготовці та поширенні популярних видань для дітей і дорослих. Вони видали серію популярних книжок, присвячених історії, природі, господарству, культурі України.

Друкованим органом Старої Громади був „Київський телеграф”. У 1875 р. за пропозицією видавця газети Є.Гогоцької з громадівців був утворений редакційний гурток, до якого увійшли М.Драгоманов, О.Русов, Ф.Вовк, С.Подолинський, М.Зібер, Ю. Цвітковський. Гурток визначив програму і редакційну політику газети, зміст якої полягав у тому, щоб служити інтересам населення губерній малоросійських і південно-західних, сприяти поліпшенню економічного та соціального побуту народу. Громадівці перетворили „Киевский телеграф” на друкований орган українофільства. Ця газета сміливо порушувала різні громадські, економічні, соціальні питання. Сміливі публікації мали громадський резонанс.

Громадівці працювали і у сфері мистецтва. Серед них були засновники нових галузей українського мистецтва – національного театру – М.Старицький та національної опери – М.Лисенко. Громадівці влаштовували театральні вистави, концерти, літературні вечори.

Репресії проти громадівців почалися з того, що за наказом царя у Петербурзі була створена таємна комісія під головуванням міністра освіти та обер-прокурора Синоду графа Д.Толстого. Комісія працювала майже рік над виробленням заходів боротьби проти українофільства. Ця боротьба видавалась російським урядовцям настільки терміновою, що вони звернулися до царя, який перебував у цей час на відпочинку в німецькому містечку Емс. 18 травня 1876 р. Олександр ІІ підписав розпорядження про заборону українського письменництва, яке відоме під назвою „Емський указ”.

Емським указом заборонялося ввозити книги українською мовою з-за кордону, заборонялося видання українською мовою національних творів і перекладів, заборонялися українською мовою театральні вистави, концерти, декламації, тексти для нот. Припинено видання газети „Киевский телеграф”.

Був ліквідований Південно-Західний Відділ як науково-організаційний осередок українофільства, зазнали репресій активні старогромадівці. Так, звільнившись з університету, емігрував за кордон М.Драгоманов, а згодом емігрували і М.Зібер, Ф.Вовк, С.Подолинський, П.Чубинський, П.Житецький, Ю.Цвітковський та ін.

Завершення відповіді доцільно розповіддю про третій етап громадівського руху. За умов дії Емського указу громадівці змінили тактику своєї діяльності, перейшовши до аполітичного культурництва. Аби не провокувати російський уряд на протиукраїнські репресії громадівці зосереджуються на практичній діяльності, суто науковій і літературній праці. Стара Київська Громада зреклася будь-якого політичного напряму і зосередила свою діяльність на виданні журналу „Киевская Старина” та укладанні українського словника.

Журнал „Киевская Старина” став виходити у 1882 р. і видавався до 1906 р. Першим його редактором був громадівець, церковний та культурно-громадський діяч Ф.Лебединцев. Ідеологами створення науково-літературного журналу були лідери Старої

Київської Громади В.Антонович, П.Житецький, О.Левицький. Програма журналу передбачала наукове вивчення історії, етнографії, фольклору та літератури України.

Журнал „Киевская Старина” відіграв значну роль в історії українського руху. В умовах реакції, суспільної русифікації та протиукраїнських заходів російського уряду журнал скупчував навколо себе інтелектуальні сили українства і залишався одним з легітимних засобів формування української свідомості.

Упершій половині 1870-х рр. більшість членів Київської громади працювали над створенням українського словника. Ця праця мала не лише академічний характер, а була своєрідною формою українофільського руху. Упродовж 1880-1890 рр. словникова робота залишалася чи не однією з основних форм організаційної діяльності старогромадівців. У різні часи редакторами „Словника” були В.Науменко, Є.Тимченко, а на завершальному етапі (1902 р.) – Б.Грінченко. У 1906 р. „Словар української мови” за редакцією Б.Грінченка отримав премію Російської Академії наук.

Зосередження українофілів на науково-літературній та культурній праці відштовхувало радикально налаштовану молодь. У 90-х роках більшість громадівців були людьми похилого віку, нездатними до рішучих активних дій. Тому моральний провід в українському русі 90-х років перебрала на себе політично активна молодь, українські студентські організації.

Однією з таких було „Братство тарасівців”. Це таємна організація, створена влітку 1891 р. на могилі Т.Шевченка у Каневі. Засновниками були група українських студентів – Б.Грінченко, І.Липа, М.Міхновський, В.Боровик та ін. Основні ідейні засади організації були викладені у „Декларації віри молодих українців” і опубліковані у квітні 1893 р. у Львівській газеті „Правда”. Своїм основним завданням Братство тарасівців ставило боротьбу за національне визволення українського народу та досягнення повної автономії всіма народами, які були поневолені Російською імперією. Братство зобов’язувалось вимагати поширення вживання української мови у школі, державних установах, родині і при всіх обставинах боронити інтереси українського народу. Тарасівці розгорнули широку діяльність по пропаганді своїх ідей серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. До літа 1893 р. основним осередком Братства тарасівців був Харків, але після арешту значної частини членів організації центр перенесено до Києва. Осередки Братства з’явилися в Одесі, Полтаві, Лубнах. Братство тарасівців діяло в Україні до 1898 р. Під впливом ідей Братства було засновано в 1897 р. Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію та в 1900 р. – Революційну Українську Партію.

Удругій половині 1890-х років активною силою українського національного руху залишається студентська молодь. У 1897 р. у Харкові виник гурток під назвою Харківська Студентська Громада, активними учасниками якої були Дмитро Антонович, М.Русов, О.Коваленко, Б.Мартос, Б.Камінський та ін. Усього організація об’єднувала 100 осіб. Ідеологічні позиції членів Харківської студентської громади характеризувалися поєднанням національних та соціальних ідеалів. Ідейним підґрунтям українського студентського руху була програма тарасівців. Але на відміну від них, діячі українського студентського руху, поступалися національними ідеалами на користь революційних.

Членами Харківської Студентської Громади використовувались традиційні для громадівства форми роботи. Вони організували український хор, театральні вистави, проводили читання рефератів та дискусій на суспільно-політичні теми. У 1898 р. вони організували святковий вечір і концерт на честь 100-річниці „Енеїди” І.Котляревського. Нелегальні форми їх діяльності характеризувалися встановленням зв’язків з національними діячами Галичини, поширенням політичних прокламацій.

Під впливом Харківської Студентської громади виникла Полтавська семінаристська Громада.

Український студентський рух 1890-х рр. поєднував дві тенденції – соціалдемократичну та націоналістичну. Спробою його консолідації було проведення у Києві

турецького ярма і створення демократичної держави, а ці події сприяли виникненню і поширенню конституційних очікувань в Росії, Україні.

Форми земського руху. До легальних форм діяльності земств відносяться наступні: 1) практика подання „прошеній” на височайше ім’я, клопотань перед урядом, звернень тощо; 2) виступи на сторінках преси; 3) проведення статистичних досліджень та ін. Нелегальними формами діяльності земств були таємні наради та з’їзди, що організовувались під видом виставок, ювілейних вечорів, театральних вистав. Упродовж 1878-1879 рр. було проведено кілька нелегальних нарад та з’їздів з метою розробки спільної політичної програми та координації зусиль.

Етапи розвитку земського руху. Як ліберальна опозиція режиму, земський рух пройшов кілька етапів у своєму розвиткові. Перший – 60-ті роки ХІХ ст., пов’язаний із зародженням і становленням земств, формуванням самосвідомості земських діячів. Другий – 70-ті роки ХІХ ст. – це період піднесення та розвитку земського руху, коли відбулося остаточне розмежування земського руху на консервативну та ліберальноопозиційну течії. Третій етап охоплює 1880 – першу половину 1890-х років і характеризується своєрідним „відкатом назад” у порівнянні з бурхливими 70-ми роками. Четвертий етап почався з середини 90-х років ХІХ ст. і відрізнявся від інших політизацією земського руху, перетворенням організаційно не визначених земських угрупувань (земських зборів, з’їздів, статистичних комітетів) на політичні партії ліберального ґатунку.

Земський рух в українських землях мав свої особливості. Насамперед, він розвивався не на усіх підросійських українських землях. В лівобережних та південних губерніях земства виникли у 1864 р., а в Правобережній Україні лише з 1911 року. Така затримка в утворенні земств на Правобережжі пояснюється побоюванням російської влади, що земства можуть бути використані пропольськими елементами і польськими революціонерами з метою організації антиросійської політичної опозиції.

Активну участь у функціонуванні земств брали відомі діячі українського руху: Василь Тарновський, Олександр Русов, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський та ін.

Українські земці виступали за розширення прав і повноважень земств, звільнення їх від контролю і тиску державних установ, за політичні свободи, висували конституційні проекти.

Соціальний склад українських земств був представлений сільською інтелігенцією: агрономи, землеміри, лікарі, учителі, статистики та ін.

Важливою особливістю земського руху в Україні була спроба радикально налаштованих ліберальних земців встановити контроль з українським рухом, громадівцями.

Відмінною рисою земського ліберального руху в Україні було свідоме протистояння земців-конституціоналістів народницькому руху, зокрема його терористичним проявам. Земці не підтримували народників, навіть засуджували їхню тактику революційного терору.

Ще однією особливістю земського ліберального руху в Україні був певний взаємозв’язок і співпраця з представниками українського соціалізму за кордоном, зокрема групою М.Драгоманова. Останній встановив контакт з українськими земцямиконституціоналістами, свідченням чому стала політична програма „Вільна спілка”. Вона являла собою компроміс між реформістською програмою земців і вимогами європейського соціалістичного руху. У цій програмі, реформістській за змістом, автор поєднував соціалістичні й ліберальні принципи та вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право, демократичні свободи.

Серед українських земств радикалізмом відрізнялося Чернігівське губернське земство. У 70-ті роки ХІХ ст. в Чернігівській губернії виник гурток земських лібералів, який об’єднав представників місцевого дворянства, ліберального чиновництва та інтелігенції. Членами гуртка були: міський голова В.Хижняков, директор банку

О.Карпінський, гласний повітового і Чернігівського губернського земства О.Ліндфорс, мировий суддя В.Савич та ін. Керівником гуртка був гласний Чернігівського губернського земства І.Петрункевич. Метою гуртка земців, за визнанням його лідера, було перетворення земських установ в школу самоуправління і цим шляхом підготувати країну до конституційного устрою.

Після закінчення російсько-турецької війни 1877-1878 рр. ліберально налаштовані земці Чернігівської губернії виступили з ініціативою надіслати імператору адрес із побажаннями надання конституції.

Наступний резонансний виступ чернігівських земців був пов’язаний із надісланим царю вірнопідданським відгуком на „Урядове повідомлення” 1878 року, що закликало усі стани сприяти урядові у боротьбі з „крамолою”. Була створена спеціальна комісія з 11 осіб під головуванням К.Рачинського, яка представляла правий табір. А лідер ліберальних земців І.Петрункевич підготував текст адреса-відповіді. Документ привів до розколу, хоча його зміст був цілком лояльним. Але деякі його положення не влаштовували консервативну частину гласних.

Проект адреса містив основні положення і вимоги опозиції. Зокрема висловлювалось невдоволення спотворенням курсу реформ, зокрема недоліками у реалізації аграрної, земської та судової реформи. Зверталася увага імператора на відсутність гласності, наявність цензурних утисків тощо. Документ закінчувався побажанням введення конституційних змін та встановлення конституційного ладу.

Гурток чернігівських земців-лібералів був розгромлений. У 1879 р. був заарештований і висланий до Костроми лідер чернігівських земців І.Петрункевич.

Рух земців-лібералів, як опозиційний до уряду, виявився недостатньо потужним для модернізації політичного життя в Україні.

У відповіді на п’яте питання потрібно відзначити, що після придушення революції 1648-1649 рр. Австрія вступила в період неоабсолютизму – добу, коли імперська адміністрація у Відні намагалася ліквідувати здобутки революції і відновити абсолютну владу імператора. Парламент, що був скликаний під час революційних подій, було розпущено у березні 1849 року, а його конституційний проект відкладено на далеке майбутнє. Навіть Конституція, яка передбачала набагато більшу централізацію влади і була проголошена імператором того ж місяця, так і не втілилася в життя, бо її скасували 31 грудня 1851 року. З поверненням неоабсолютизму надії на австрійський парламент втратили ґрунт. Імперією правив безпосередньо з Відня імперський двір, а окремі місцевості, зокрема Галичину й Угорщину, ще й контролювала імперська армія за законами воєнного стану. Воєнний стан у Галичині тривав аж до 1854 р., коли там було створено імперську цивільну адміністрацію на чолі з намісником, якого призначав імператор. Всю провінцію також було реорганізовано: у 1867 році замість 19-ти округів було створено 74, а згодом 83 повіти, кожну повітову адміністрацію очолював староста. Окрім повітів існували також два самоврядних міста – Львів і Краків.

Першим намісником за нової централізованої системи австрійського правління був польський граф Агенор Голухівський – багатий землевласник з Галичини, довірена особа імператора Франца Йосифа з найближчого цісарського оточення. Голуховський, який займав провідну позицію впродовж усього зазначеного періоду, з 1849 по 1875 рік тричі був намісником Галичини, а з 1859 по 1861 рік – австрійським міністром внутрішніх справ. Імператор потребував надійних адміністраторів і довіряв Голуховському. Знаючи це і користуючись слабкістю Відня у певні моменти, Голуховський зміг пролобіювати польське питання і перетворити Галичину на край, де поляки монополізували вищі ешелони адміністрації, освітньої системи та економічного життя – така ситуація зберігалася до Першої світової війни. Протягом періоду імперського адміністративного правління до 1859 р. Голуховський успішно руйнував наміри Відня поділити провінції. Йому також вдалося усунути багатьох німецьких чиновників, замінити німецьку мову польською в гімназіях та протидіяти зросту чисельності українських шкіл. У 1859 р. він

навіть спробував запровадити латиницю для українських друкованих видань, але відмовився від цієї ідеї після енергійних протестів українських діячів.

В кінці квітня 1859 р. Австрія розпочала війну з італійським королівством П’ємонт, яка закінчилася у червні 1859 р. перемогою союзних військ Франції і П’ємонту. Внаслідок переговорів і плебісциту, чотири князівства, що досі були під зверхністю Габсбургів, об’єдналися з королівством П’ємонт. Ця поразка засвідчила внутрішню слабкість Австрії, тому незабаром з’явилися плани реструктуризації імперії. Неефективність централізованого правління з Відня була очевидною.

20 жовтня 1860 р. був оголошений документ, відомий під назвою Федеративної конституції, згідно з якою передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та обласними сеймами. Центральною законодавчою установою, за Конституцією 1860 року, стала Державна Рада, яка складалася з палати панів і палати послів. Остання мала 343 посли, з яких 85 було від угорського сейму, 76 – від Богемії і Моравії, 38 – від Галичини та ін. У лютому 1861 р. Конституція була доповнена більш ліберальними статутами, згідно з якими всі австрійські краї стали автономними із власними крайовими сеймами для крайового законодавства, а серед них Галичина й Буковина як два окремі коронні краї.

Наступним поворотним пунктом в австрійській історії став 1866 рік, коли Австрія програла Прусії війну, що тривала лише шість тижнів. Ця перемога Прусії ліквідувала вплив Габсбургів на німецькі землі у Центральній Європі. Поразку Австрії пояснювали небажанням угорців підтримати імперію під час війни. Ці події підштовхували Відень розв’язати угорську проблему та відреагувати на вимоги інших народів імперії. У травні 1867 р. з угорцями було досягнуто компромісу, згідно з яким Угорське королівство отримувало самоврядування, за винятком зовнішніх стосунків, деяких економічних аспектів (валюта, тарифи) та військових справ, які залишилася у компетенції імперії. Щодо інших земель, то у грудні 1867 р. було видано виправлену Конституцію.

Конституція 1867 р. гарантувала усім громадянам рівність перед законом, свободу преси, слова та зібрань, захист інтересів усіх народів, зокрема рівні права для всіх мов у школах, місцевих адміністраціях і громадському житті. Австрійська імперія перетворилась на т.зв. Габсбурську дуалістичну монархію, або Австро-Угорщину.

Потрібно підкреслити, що у 50-60-ті роки в Західній Європі спостерігалося економічне пожвавлення, викликане процесом промислового перевороту. На початку 70-х років в основному він завершився і в Австро-Угорській імперії. Проте якщо в її західних і центральних частинах мало місце промислове піднесення, промисловість Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття розвивалася дуже повільно. Поміщики не були зацікавлені у відпливі робочої сили з сільського господарства. Галицька адміністрація, яка перебувала в руках польської шляхти, в перші десятиліття після реформи майже нічого не зробила для розвитку місцевої фабричної промисловості. Така їх позиція відповідала інтересам імперії, яка вважала українські землі своїм ринком збуту і джерелом сировини.

У 70-90 роках виникали середні і великі підприємства, проте їх роль в промисловому виробництві була незначною. Промисловість мала переважно дрібний, кустарно-ремісничий характер, була слабо механізованою. Великих капіталістичних підприємств на західноукраїнських землях було близько 220, і на них зосереджувалася лише четверта частина робітників. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова й озокеритна промисловість у Бориславо-Дрогобицькому басейні. Якщо в 1870 р. тут щорічно добували 20 тис. т. нафти, то на кінець століття – 310-330 тис. Видобуток нафти здійснювався і в селах Прикарпаття.

Однак промислу, де б міг знайти працю надлишок сільського населення, не було. Єдиною відносно великою галуззю промисловості в Галичині були джерела нафти на Підкарпатті з осередком у Бориславі. Але й тут кількість працівників у 1890-х роках досягала заледве три тисячі осіб, з яких велику частину становили поляки, спроваджувані сюди з заходу. У нафтовому промислі умови праці стали нестерпними і, як писав

польський діяч Ігнатій Дашинський, Борислав представляв собою „галицьке пекло ...

образ нужди, визиску і беззаконня”.

Окрім нафтодобування, у другій половині ХІХ ст. розвивалися і інші галузі промисловості. Так, наприкінці століття на трьох великих на той час лісохімічних підприємствах Закарпаття (у Великому Бичкові, Турії Бистрому і Перечині) працювало по 300-600 робітників. Діяло три меблеві фабрики – в Ужгороді, Хусті і Львові. Поступово набирав промислових рис Львів, де зростала кількість населення, зайнятого в промисловості і торгівлі, мережа фінансово-кредитних установ.

У нафтодобувну, лісову та інші галузі промисловості вкладали свої капітали австрійські, німецькі, французькі, американські банкіри і підприємці. Розгортали свою діяльність і українські фінансові установи і торгово-промислові об’єднання: страхові товариства „Дністер” і „Карпатія”, Крайовий союз кооперативів, Український іпотечний банк, кооперативні союзи.

Велике економічне значення мала залізнична комунікація. З побудовою у 1861 р. залізниці, яка сполучала Львів з Краковом і Віднем, Львів став важливим залізничним вузлом. Згодом продовжено залізницю до Чернівців і Румунії, а також до Бродів і Підволочинська. Закінчено будівництво підкарпатської залізниці Хирів – Стрий – Станіслав і далі через Поділля до Гусятина над Збручем. Три залізничних лінії перетнули російський кордон та зав’язали галицьку залізничну сітку з Центральними і Східними землями України. У 1870 р. Галичину вперше сполучено із Закарпаттям. До початку першої світової війни на українських землях Австро-Угорщини було 700 км. залізничних шляхів. Але й тут польська адміністрація приймала на роботу, за малими винятками, тільки поляків.

Щодо становища в сільському господарстві, то варто відзначити, що мала кількість землі, що залишилася в руках українського селянства, не забезпечувала сільськогосподарського розвитку села, зокрема його природного приросту. У 1880 р. пересічне селянське господарство налічувало 5 моргів землі, тоді як пересічна поверхня польських земель становила 2400 моргів. У 1900р. 42,6 % селянських господарств нараховувало менше ніж два гектари, а наступних 37,5 % – від 2-5 гектарів. Щоб сплатити податки й утримати родину, малоземельний господар потрапляв у борги до лихварів.

Після скасування панщини великі землевласники повинні були послуговуватися платними робітниками. Невміло ведені господарства стали руйнуватися і дідичі почали продавати двірські лани, що й дало початок парцеляції великої земельної власності в Галичині. Щойно у першому десятилітті ХХ ст. проведено часткову парцеляцію панських земель. З 1852 до 1912 рр. розпарцельовано 276 000 га землі, але й українські селяни через брак фондів закупили тільки 3 800 гектарів, а решту – 2 308 000 га закупили польські парцеляційні банки. Ті землі польська адміністрація краю розподіляла поміж польських селян, яких спроваджувала із заходу, щоб збільшити польський елемент і перетворити Галичину в польську провінцію. Як наслідок такої політики, у 1880-1910 рр. імігрувало до Галичини 318 589 осіб неукраїнського елементу. Польський міністер комунікації в 1911

українські селяни, голодні на землю, дійшли до такого зубожіння, що єдиним способом порятунку була втеча з краю і селяни емігрували.

Під впливом соціально-економічних змін у пореформений період відбувалися значні зміни в його структурі. Розвиток капіталізму прискорював процес розшарування селянства. Упродовж півстоліття при загальному збільшенні чисельності господарств Галичини на чверть кількість найдрібніших господарств, які мали до 5 га землі, зросла більш ніж у 1,5 рази на рубежі ХХ ст. близько 25-30 % сільського населення краю були безземельними. При цьому кілька процентів заможних селян володіли чвертю всієї селянської землі. Разом з поміщиками вони тримали в руках більшу частину сільськогосподарських угідь.