влад
.docxУтворення Галицько-Волинського князівства
Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 p., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати ЇЇ з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра. Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII —XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. її володаря величали «великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор, Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився. Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкінці XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати. У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в західноєвропейський світ як його органічна складова. Відзначаючи надзвичайну хоробрість Романа Мстиславича, літописець із захопленням писав, що він кидався на «поганих {половців. — Авт.) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха». Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздробленості. Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містечком Завихостом у битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії.
Роман Мстиславович князь Новгородський та Волинський Роман був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава, прозваного Кривоустим, і волинського, потім київського великого князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Власне, про матір Романа ми знаємо не так багато інформації,однак щодо Мстислава Ізяславовича інформації маємо більше. Зокрема після смерті Ростислава, незважаючи на наявність більш прямих (за родоводом) кандидатів (Володимир Мстиславович, Святослав Всеволодович і Андрій Боголюбський),київські бояри запросили на великокняжий стіл Мстислава Ізяславовича,князя Волинської землі. Прийшовши до Києва,Мстислав залишив за собою і багату Волинь,яка мала тісні зв’язки з Києвом. Однак,закріпитися на великокняжому столі йому відразу не вдалося. Пройшовши не легкий шлях боротьби,закріпившись на великокняжому престолі,Мстислав Ізяславович розгорнув енергійну діяльність по захисту південноруських земель і торгівельних шляхів від половецьких набігів. Однак,переможні походи на половців,в яких за останнє десятиліття брали участь сили багатьох давньоруських князів, сприяли зміцненню позицій великого князя й тіснішій єдності південноруських земель. Однак вони не призвели до припинення боротьби за Київ. Мстислав Ізяславович на короткий час став однією із наймогутніших князівських фігур на Русі,і певно,сам на сам виступити проти нього не один князь не наважився. Але доба феодальної роздробленості вдалася в знаки. В майбутньому проти київського князя розпочнеться змова,і він змушений буде переїхати до своєї вотчини,на Волинь,а його сина Романа,буде фактично,вигнано із Новгорода. Певно, саме в цей період в Романа Мстиславовича накипить та образа,яка виллється в подальшому на всіх його суперниках. Закінчивши з таким ліричним відступом,перейдемо ближче до самого Романа. Більш всього,що він народився в 50-х роках XII ст. Коли Мстислав на недовгий час став київським князем (1167—1169 рр.), виникла можливість для початку політичної кар'єри його юного сина. Під 1168 р. київський літописець скупо занотував: «Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього, і той дав їм Романа». Це було зроблено за традицією:з часів Володимира Святославовича у Новгороді сиділи старші сини київських князів. Однак,в цьому можна вбачати як якійсь певний політичний розрахунок. Адже Мстислав не так вже й сильно сидів на великокняжому престолі,його увага була зосереджена на подоланні змов, які існували довкола нього,тому йому було не до підпорядкування Новгороді. Якщо такі розрахунки існували,то вони швидко втілилися в реальність. 1168 році проти Мстислава Ізяславовича склалася досить потужна коаліція. У похід на Київ виступили полки 12 князів. За повідомленнями Київського літопису серед військ руських князів були:”половецькі князі і половці,угорці і чехи,ляхи та Литва і многі інші війська...” Втративши великокняжий стіл,Мстислав повернувся до своєї вотчини - Володимира-Волинського, звідкіля він ще якийсь час безуспішно намагався повернутись до Києва. Його спроби були марними, й це знало новгородське боярство. 1170 р. воно, як делікатно висловився новгородський літописець, «вказало шлях князеві Роману», тобто вигнало. У тяжку годину втрати Новгорода юний князь отримав скорботну звістку про кончину батька у Володимирі. Він негайно прямує на Волинь і на довгі три десятиліття робиться волинським князем, його життя у провінційному й тихому тоді Володимирі мало відоме історикам. Дрібний, по суті, удільний князь не привертав уваги літописців, що зосередили її на фігурах київського, суздальського, чернігівського, галицького та інших можновладців Русі. Тому історикам залишається з малою часткою ймовірності лише реконструювати обставини й перебіг Романового правління у Волинському князівстві. Внутрішня та зовнішня політика Галицько-Волинського князя Як вже говорилося, повернувшись до Волинського князівства,так звані роки сидіння,були одним з найгірших періодів його життя,вони погано вивчені,тому що мало відомостей у вітчизняних та зарубіжних джерелах збереглося. Тогочасні літописці звертали свою увагу на більш яскравих фігур (Чернігівських,Київських,Ростово-Суздальських князів). Проводячи роки в певному консерватизмі, виходячи з дій Романа після того, як він став великим галицько-волинським князем, можна припустити, що він створив власну модель державного управління. Праправнук Мономаха з юних літ зрозумів, що корінь сильної князівської влади криється в незалежності від земельної аристократії. Тому він послідовно обмежує сваволю бояр, придушує феодальну опозицію. Польський Історик XV ст. Ян Длугош з якогось давньоруського джерела дізнався, що Роман приборкав духовного князя — володимирського єпископа, котрий чинив опір його централізаторським заходам. Тобто,централізаторські заходи,були першою,а саме головне, важливою реформою князя. Певна річ,як всі інші князі Роман Мстиславович,як і всі інші руські князі, опирався на віддану йому військову дружину. Але на відміну від інших володарів він дбав і про забезпечення своїй заходам більш широкої суспільної підтримки. Тому князь орієнтувався на середні й вищі верстви міського населення багатих волинських міст, насамперед стольного града Володимира. Це дозволило Романові зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економічну, а відтак — і військову міць. Отже,Роману вдалося завоювати прихильність не тільки вищих прошарків , але й нижчих верств населення,що дозволило міцно закріпитися на княжому столі і дозволило йому в майбутньому проводити широку зовнішню політику,включаючи в склад свого князівства все нові і нові землі. Вже в другій половині 80-х рр. XII ст. волинський князь зміг розпочати боротьбу за об"єднання Волинської землі з Галицькою, зрозуміло, під власною рукою,власне,після смерті галицького князя Володимира Ярославича Така його діяльність об'єктивно сприяла суспільному поступові, бо в розпалі феодальної роздробленості об'єднавча політика відповідала бажанням абсолютної більшості давньоруського суспільства, вимогам економічного, політичного й культурного його розвитку, головне ж — потребам захисту державних кордонів від зазіхань з боку західних сусідів та кочовиків Причорномор’я. Однак, Лише на схилі XII ст., у 1199 р., Романові вдалося утвердитися в Галичі, який він оголосив стольним градом новоствореного Галицько-волинського князівства. З тієї пори літописи й західні хроніки докладно розповідають про могутнього правителя одного з найбільших і найсильніших давньоруських князівств. Розповідь про князювання Романа Мстиславовича в Галичі не збереглося в Галицько-Волинському літописі. Ці роки не відбиті в джерелі,опис починається в ньому лише після смерті князя,тобто після 1205 р.Деякі подробиці Романового княжіння в Галичі знаходимо в польських джерелах - хроніках Кадлубка і Великопольській,у творах історика XV ст. Я.Длугоша. І.П.Крип’якевич висловив думку,що вокняжінню Романа в Галичі опиралась боярська верхівка,яка мала намір запросити в правителі синів Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича.Кадлубек розповідає,що загострення суперечностей між прихильниками і противниками Романа призвело до справжньої битви під Галичем. Вгомонивши бунтівників,Роману Мстиславовичу вдалося стабілізувати своє становище. Однак,1202 році, вже після об’єднанання Галицько-Волинського князівства,відбулося нове й, по суті вирішальне зіткнення між Романом і його тестем, великим київським князем Рюриком Ростиславовичем. Роман Мстиславович не забув колишньої образи,коли Рюрик наділивши його землею,через деякий час забрав її,тому поставився до цієї боротьби як до справи честі. Однак як повідомляє Суздальський літопис,зачинателем баталій був саме Рюрик:” Того року встав Рюрик на Романа і привів до себе Ольговичів у Київ:хотів піти до Галича на Романа, і випередив його Роман,скупчивши полки галицькі і володимирські,і в’їхав у Руську землю…”. Роман,не зустрічаючи помітного опору,форсованим маршем рушив на Київ, київське віче вирішило визнати його своїм князем :” І відчинили йому кияни ворота Подільські в Копиревому кінці…і в’їхав він на Поділ,і послав на гору до Рюрика і до Ольговичів…і пустив він Рюрика в Овруч,а Ольговичів за Дніпро до Чернігова.. ” Скинувши Рюрика з київського столу,він не став правити у Києві,а посадив свого вірного підручника,луцького князя Інгвара Ярославовича. Захоплення “матері городів руських” стало великим успіхом в політичній кар’єрі Романа Мстиславовича. Однак,спокійна ситуація тривала недовго. Вже у 1203 році,Рюрик у спілці з половцями та чернігівськими князями Ольговичами,як повідомляє Новгородський літопис:” взявши град Київ на щит…”,спалили і страшенно пограбували його. У відповідь на це Роман залучившись нейтралітетом Володимира суздальського, схопив Рюрика,і відправив його у ченці до Києва. З того часу Роман стає повноправним правителем Києва. Однак,незважаючи на всі життєві перипетії волинського князя не можна не відмітити його військовий талант,який не тільки проявився в міжусобних війнах між князями,а й виразився в боротьбі з ворогами руських земель. Вірні своїй звичці писати лише про сильних світу, в якому вони жили, літописці замовчали перший переможний похід Романа проти половецьких ханів. Дізнались вчені про нього з твору візантійського сучасника, знаменитого історика Нікіти Хоніата, а також із скупих звісток кількох західноєвропейських хроністів. Один з них патетично писав, що Роман здійснив низку походів у степ, чим «зупинив половецькі нашестя». Та звернемось до більш докладний розповідей Нікіти Хоніата. 1197 чи 1198 р. (точнішої дати візантійський історик не подав) половецькі хани вдерлися у дунайські землі Візантії, спустошили їх і наближалися вже до Константинополя. Столиця імперії опинилася під загрозою. Але раптом на ворога з тилу вдарив руський князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Половці в паніці кинулися тікати. Візантія була врятована. Давньоруські літописи знають про два наступних походи Романа Мстиславича до Половецького степу, які він здійснив, уже будучи великим галицько-волинським князем, — у 1202-му й 1204 рр. Вони повідомляють, що 1202 р. половецькі орди як завжди несподівано вдерлися на Переяславщину й Південну Київщину. Певно, Роман заздалегідь довідався про майбутній напад кочовиків, тому що з дружиною й загонами підвладних йому бояр своєчасно перебрався ближче до південних рубежів Руської землі. Коли половці поверталися додому, Роман наздогнав їх за річкою Россю, розбив і відібрав награбоване й полонених. А лютої зими 1204 р. князь зібрав південноруських володарів і стрімко пішов до Половецького степу, розгромив військо ханів і повернувся додому із здобиччю та визволеними з полону руськими людьми. Галицький книжник у посмертній похвалі Романові, наслідуючи найліпші зразки середньовічного красного письменства, патетично вигукнув, що цей князь “кинувся був на поганих, мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, неначе крокодил, і переходив землю їх, мов орел, був хоробрий, неначе тур”. Історики гадають, що на схилі 90-х рр. XII ст. Роман утрутився у війну між Візантією й половцями на прохання її уряду. Напевне, між ним та імператором існувала союзницька угода. Справа не обмежилася одноразовою допомогою. Дружні взаємини тривали й далі. Про це свідчить посольство Романа до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем, яке бачив у Царгороді 1200 р. новгородський паломник Добриня. Не можна не відмітити,більш за все,добрі стосунки між Романом Мстиславовичем та Візантією.Не могло навколо цього імені виникнути декілька легенд пов’язаних з Візантією,які подає польський історик Ян Длугош.Зокрема історію про те,що після IV хрестового походу 1204 року візантійський імператор Олексій Ангел утік в Галич до князя Романа, котрий прийняв його з великою честю. Ця легендарна версія досі у шані серед істориків та філологів-русистів; її, зокрема, підтримують і російські академіки Д. Лихачов та Б. Рибаков.Однак,за візантійськими джерелами,ця версія піддається глибокій критиці. Певна річ, взаємини з Візантією становили одну з домінант у зовнішній політиці Романа Мстиславича. Однак ситуація в якій він перебував, потреба приділяти увагу більш буденним стосункам із західними сусідами, що завжди були не від того, аби поласувати багатим шматком Романової держави. Князь узяв участь у міжусобній боротьбі між претендентами на загальнопольський престол — синами Казимира Справедливого та їхнім дядьком Мєшком. Згідно розповіді польського хроніста Кадлубка, у кривавій битві на річці Мозгаві 1196 р. допомога Романа Казимировичам вирішила справу на їхню користь. Потому сини Казимира підтримували Романа у змаганнях за об'єднання Галичини й Волині. Переможні походи дозволили Роману набути великого авторитету,де його в межах країни називали “Самодержцем всєя Русі”.1204 році папа римський Інокентій ІІІ пропонує Роману королівську корону. Загибель Романа Мстиславовича 1205 р. увагу князя Романа Мстиславича в черговий раз привернула Польща. В червні цього року галицько-волинський князь здійснив похід проти малопольського князя Лешка Бялого та його брата мазовецького князя Конрада. Але під час виправи князь Роман загинув на березі ріки Вісла біля міста Завихост. Історія останнього походу князя Романа Мстиславича вже давно цікавить вчених, проте і досі з питань мети і причин походу, його перебігу, обставин загибелі князя в науці точиться дискусія. Основне джерело з історії Польщі цих часів – хроніка Вінцентія Кадлубка – не зберегло відомостей про похід Романа Мстиславича під Завихост, хоча дослідники вважають, що краківський єпископ, безумовно, знав про нього і на його трактування взаємин Русі і Польщі, його ставлення до князя Романа Мстиславича істотно вплинули саме події літа 1205 р. Роль Романа Мстиславовича в українській історії Отже,як вже говорилося,що серед діячів тогочасної Русі, Роман Мстиславович показав себе як сильний і мудрий правитель,якому вдалося об’єднати галицькі і волинські землі,стабілізувати ситуацію на теренах південної Русі,дати достойну відсіч ворогам, вийти на міжнародну арену і заявити не тільки про себе на Русі, а й поза її межами. В час, коли на теренах Русі,в період феодальної роздробленості утворювалися своєрідні князівства-держави (Новгородське князівство,Ростово-Суздальське), які зараз пов’язують зарубіжні,зокрема російські історики,з продовженням державотворчих традицій на теренах північної Русі,таку державотворчу традицію,на теренах сучасних українських земель, і продовжило Галицько-Волинське князівство,засноване Романом Мстиславовичем. Я не впевнений на всі сто відсотків,що я зумів розкрити цю яскраву постать, можливо,не маючи досить високих знать в цій проблематиці, я показав одну сторону медалі, висвітлюючи Романа Мстиславовича як героя,але якщо подивитися з іншої сторони,в наш час,коли ситуація в нашій країні не є найкращою, можливо героїчний образ Романа Мстиславовича, стане прикладом для наших політиків. І можливо в один день перед українським народом постане сьогочасний “Роман”, який зуміє подолати всі труднощі,які є у нас.
Шевчук М.І
Список використаної літератури: 1.Толочко О.П., Толочко П.П., Київська Русь // Україна крізь віки. Т.4. – Київ, 1998. 2.Рыбаков Б.А, Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв.-Москва,1982 г. 3.Котляр М.Ф., Галицько-Волинська Русь // Україна крізь віки. Т.5. – Київ, 1998. 4.Український історичний журнал. – 2009. – №4. – С.24-48.
Данило Галицький
Відновивши внутрішню єдність своїх земель, Галицько-Волинська держава набуває сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену під Дорогочином, які захопили це західно-волинське місто, і припинив їхнє подальше просування на українські терени. У 1289р. він заволодів Києвом, прогнавши смоленського князя Ростислава та посадивши там свого намісника Дмитра. Під його владою опинилися практично всі українські правобережні землі. Здавалося, відродження колишньої державної могутності лише справа часу. Та на заваді здійсненню широких політичних планів галицько-волинського князя стала монголо-татарська навала, яка стрімко насувалася на Русь.
На поч. 1241 p., вже завоювавши майже всю Русь, орди Батия вдерлися в Галичину і на Волинь, вбиваючи людей, плюндруючи їхнє майно. Десятки міст і сіл вже ніколи не піднялися з попелищ, наприклад, Плісненськ, Звенигород, Бич. Незабаром усі українські землі опинилися в руках азійських завойовників. У той час Данила Галицького не було у князівстві. Він, маючи досвід боротьби з монгол о-татарами на Кал ці, добре розумів їхню небезпеку, а тому подався на Захід, щоб домовитися з правителями Угорщини та Польщі про спільні дії проти загарбників. Однак з цієї затії нічого не вийшло, бо угорці й поляки, надіючись, що ординці їх не досягнуть, відмовилися від будь-яких союзів, про що згодом гірко пошкодували.
Повернувшись на рідні землі після відходу монгол о-татарських полчищ, Данило Романович застав згарища й руїни. Водночас він у черговий раз зіткнувся зі свавіллям галицьких бояр. Скориставшись відсутністю князя, вони запросили на престол представника чернігівської династії Ростислава Михайловича, який був зятем угорського короля і вже тривалий час претендував на Галич. У 1245р. Данило в битві під Ярославом на Сяні вщент розгромив Ростислава разом із військом його союзників — угорців і поляків — та дружинами бунтівливого галицького боярства. У результаті було зламано опір боярської опозиції та остаточно завершено виснажливу, майже сорокарічну боротьбу за спадщину Романа Мстиславича. Водночас Ярославська битва на ціле століття зупинила експансію Угорщини та Польщі на українські землі.
Зміцнення Галицько-Волинської держави занепокоїло монголо-татарського хана. Особливо те, що Данило тривалий час вперто ігнорував Золоту Орду та, на відміну від північно-східних князів, не їхав до резиденції Батия за ярликом на княжіння. І лише в 1245 р. після татарського наказу "дай Галич" він, щоб уберегти династичні володіння від ворожого плюндрування, змушений був відправитися до монголо-татарської столиці Сараю і там визнати васальну залежність від Золотої Орди (1246).
На відміну від інших земель колишньої Київської держави, якихось чітко визначених форм підпорядкування Орді Галицько-Волинське князівство в той час не мало. Данило періодично був змушений надавати татарам допоміжні військові підрозділи в їхніх походах на Польщу, Литву, Угорщину, інколи сплачувати річну данину — т. зв. татарщину, віддавати певні ознаки шани ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість українська держава фактично зберігала незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Разом з тим, Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набрала небажаних для неї масштабів.
Після свого відвідання Орди Данило не відмовився від намірів будь-що позбутися монгол о-татарської опіки. Формальне визнання залежності від хана давало йому можливість виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Із подвоєною енергією береться він за відбудову держави. її столицю було перенесено зі зруйнованого Галича до Холма, де звели фортифікаційні споруди, церкви, заклали гарний парк. Водночас велося будівництво, насамперед оборонне, в інших містах. Саме в ці часи споруджуються перші муровані фортеці та потужні замки у Бересті, Кам'янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському тощо. З ініціативи Данила було зміцнено Карпатську оборонну систему, що закривала шлях уграм у Галицько-Волинське князівство. До 1256 р. він заклав місто Львів, яке назвав на честь свого сина Лева. Загалом, згідно з літописом, за його правління було засновано бл. 70 міст, в яких розвивалися ремесла та промисли, будувалися пишні будівлі, храми. Щоб підняти економіку держави, Данило Романович запрошував до міст ремісників та купців із сусідніх країн, налагоджував внутрішню і зовнішню торгівлю, сприяв розвитку соляних промислів. Йому вдалося захистити від надмірних поборів селян, котрі були надійною опорою князя. З них він сформував важку озброєну піхоту, що замінила боярські дружини.
Прагнучи звільнити українські землі від монголо-татарського іга, Данило Галицький значну у вагу приділяв ідеї створення міжнародної антиординської коаліції. З цією метою він налагоджує союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Владимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. Зокрема, один його син — Лев — одружився з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією, другий — Роман — з племінницею австрійського герцога Фрідріха II Гертрудою, спадкоємицею австрійського престолу (щоправда, намагання Данила утвердити сина на володіння його дружини зазнали невдачі), доньки вийшли заміж за, відповідно, мазовецького князя Земовита та владимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. Однак до очікуваних наслідків ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя, на жаль, не привели. Захід не мав наміру серйозно прилучатися до збройної боротьби проти ворога, тим більше споряджати воєнні експедиції у далекі східні степи. Що ж до владимиро-суздальського князя, то він, після того яку 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по його володіннях, втратив свій престол і втік до Швеції, а звідти — до Данії.
Ще одною спробою князя Данила знайти собі спільників у боротьбі проти золотоординського іга були його зносини з Папою Римським Інокентієм IV, який мав значний вплив на європейські країни. Головним змістом їхнього листування були питання протитатарської допомоги і церковного об'єднання. Данило Романович погоджувався передати свої володіння під церковну юрисдикцію Риму, але за умови організації хрестових походів проти Золотої Орди. Папа ж виступав з ідеєю не активної боротьби, а лише формування оборонного фронту для захисту Західної Європи від монголо-татарських набігів. Ці розбіжності привели до того, що коли у 1247 р. Інокентій IV через свого посланця передав Данилові королівську корону, то останній відмовився від неї, мотивуючи тим, що без серйозних гарантій західної допомоги цей крок може спровокувати агресію татар. До того ж ідею церковного об'єднання не сприйняла православна ієрархія. Зокрема, сподвижник Данила Галицького Кирило, якого він призначив у 1246 р. митрополитом Русі, навіть розірвав стосунки з князем і подався на північ до Олександра Невського, який теж був противником унії. Останній був противником унії і, на відміну від свого брата — вже згадуваного владимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, не тільки строго виконував умови принизливого ярлика на князювання від Батия, а й "наводив" татарські війська на непокірливі руські князівства.
У 1253 р. Данило Галицький остаточно вирішив розпочати активну боротьбу з монголо-татарськими ордами на Правобережжі. У той же час Папа Римський виступив з проектом організації хрестового походу проти Золотої Орди і створення коаліції Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та померанських князівств. Тому, надіючись отримати допомогу від Заходу, галицько-волинський князь погоджується на своє коронування та об'єднання церков. Місцем коронації став Дорогочин на Підляшші, де перебував Данило Романович під час одного з воєнних походів. Що ж до питання унії, то папу було визнано верховним пастирем руської церкви, але водночас підтверджено непорушність східного обряду і церковних прав.