Рух є способом існування, матерії, а простір і час виступають формами її існування. Простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об’єкта дійсності. Доповнюючи однин одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченого світу.

41. Усі предмети, що нас оточують, мають певні розміри, протяжність у різних

напрямках, переміщуються один віднос- но одного або разом з Землею - відносно космічних тіл. Так само всі об'єкти виникають і змінюються у часі.

Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, який перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії. Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.

Поняття простору і часу є фундаментальними поняттями людської культури. Вони настільки фундаментальні, що на певному ступені розвитку людського пізнання (або незнання) їх розглядали як абсолютну субстанцію світу. Таким є зрван у ранньому зороастризмі, хаос у давньогрецькій міфології, акаша і кала у давньоіндійських системах. Простір і час вважалися основами Всесвіту і в античній натурфілософії або у християнській картині світу. Для просторово-часових уявлень тих часів характерне неймовірне різномаїття концепцій і моделей простору і часу: субстанційні, реляційні, дискретні, циклічні, кінцеві тощо.

Зовсім інший напрям розвитку уявлень про простір і час започатковується у працях Галілея, Декарта та Ньютона: створення класичної механіки ознаменувало народження нового фізичного підходу до пізнання простору і часу. Було створено низку фундаментальних фізичних теорій (спеціальна і загальна теорія відносності, релятивістська космологія, квантова гео-метродинаміка та ін.), у руслі яких оригінальні, більш ускладнені метричні, топологічні і інші структури простору і часу.

Сучасні вчені у пошуках нових ідей починають свідомо звертатись до найбагатшої концептуальної комори міфологічного моделювання світу. Це особливо виявилося у фізиці мікросвіту, де деякі дослідники почали залучати конструкцію восьмирічного шляху Будди для систематики елементарних частинок або притчу про перлинне намисто їндри як основу парадигми бутстрапної моделі. Сучасні вчені запозичують з давньої міфології такі концепції, структури і моделі, про існування котрих самі творці цієї міфології не тільки не знали, але й принципово не могли знати. Таке реконструкційне запозичення виявляється важливою формою новаторства.

У самому загальному вигляді динаміку міфологічного світу можна охарактеризувати як перехід від Хаосу до Космосу. У більш розвинутих системах вода трансформувалась у деякі персоніфіковані божественні образи (Намму у Шумері, Нун у Єгипті, Апсу у Вавилоні, Асат у Індії та ін.). Вода - це невиз-начений першопочаток, який у процесі організації (за допомогою тотемних тварин, предків, Дике, нуса, ідеї, Бога та ін.) трансформується у Космос, упорядкований у просторі й часі. Все природне і соціальне виступало як єдине ціле, а тому ділення племені на групи визначало розподіл простору, а порядок обрядової церемонії пов'язаний з напрямком у просторі. Весь міфологічний пейзаж виявляється втіленим міфом. Тотемні центри племені - це осередок "містичної енергії", під охороною духів предків знаходиться територія племені, а весь простір за цими межами злий і жахливий. Розвиток міжплемінних зв'язків призвів до ідеї розмноження оазисів упорядкованого буття. Простір існує "у малому" і у "великому", він неперервний, ба-гатозв'язковий, а пізніше усвідомлюється як багатослоїстий (верхній рівень - світ сакральних персонажів, середній - світ людей, нижчий - світ мертвих).

Відповідно до уявлень про простір розвивались і ідеї часу. Оскільки Всесвіт слоїстий, то душа шамана гониться за злим духом у сакральному часі, який перебільшує вік життя людини. Для міфу характерна також спрямованість у минуле: міфічний світ існує тоді, коли ще не було часу. Хоча час і віднесений до минулого, він виступає і як сучасне, і як майбутнє (циклічна модель часу), як коливання між життям і смертю, днем і ніччю.

Взагалі ж, міфологічний простір і час можуть бути визначені таким чином: циклічна структура часу і багатослоїстий ізоморфізм простору. Саме на цьому підґрунті пізніше сформувалась спіральна модель часу.

Якщо специфічною ознакою міфології є віднесеність до минулого, то релігія орієнтується на специфічне переживання сучасного з метою досягнення певного майбутнього. Релігія оволодіває душею людини саме своєю обіцянкою подолати і перемогти час: нірвана буддиста, рай християнина, джанна мусульманина співвідносні не з часом, а з вічністю. Час - це форма існування світу між актом творення і есхатологічним актом. В той же час підкреслюється життєвість Божих актів: у мусульманстві пророк подолав великі відстані, а коли повернувся, то помітив, що з келиха не встигла витекти крапля води.

Ставлення людей до простору на перших етапах людської історії було обумовлене не. тільки специфікою життєдіяльності (збирання, полювання, хліборобство), а й містичними і релігійними уявленнями, особливо про смерть. Жахлива не сама по собі смерть, а смерть на чужині. Пізніше розподіл праці, товарне виробництво, розквіт міст спонукали нові ідеї, пов'язані з простором (нездоровий інтерес до чужих територій, тобто експансіонізм, спроби створення об'єднаних імперій). В умовах панування уявлення про нерозривний зв'язок простору і Бога як кару розглядали просторову трансформацію, тобто переселення повсталого народу або, навпаки, десакралізацію території (переселення самого Бога). Так були покарані Ксерксом по-встанці-вавилоняни: зруйнували головний храм, а статую бога Мардука завезли до Персії. Такі просторові трансформації сприяли розвиткові уявлень людей про простір і час і оточуючий світ. В уявленнях про богів відбулось абстрагування від їх родової належності - це вже не майбутня "рідня", а володарі території і всього, що живе на ній.

Філософський зміст уявлень про простір зазнав тривалої і суперечливої еволюції. Деякі стародавні філософи розглядали простір як однорідну, нескінчену, нерухому порожнечу, заповнену атомами, субстанціями (Демокріт, Епікур). У науці Нового часу простір уявляли однорідною і нескінченою протяжністю. Класична механіка Ньютона привела до відриву простору від матерії, руху і часу. В концепції Ньютона абсолютний простір тлумачиться як нескінчена протяжність, яка містить у собі всю матерію і не залежить від будь-яких матеріальних процесів, а абсолютний час - як плинна безвідносно до всяких змін рівномірна подовженість, у якій все виникає і зникає. У нью-тоновській концепції простору і часу приписувались деякі суб-станційні ознаки - абсолютна самостійність і самодостатність існування; в той же час простір і час розглядались як порожнечі, субстанції, в котрих виникають всі тіла.

У релігійних і об'єктивно-ідеалістичних концепціях простір і час трактувались як утворені разом з матерією Богом або абсолютним духом. З точки зору теології до Бога поняття простору і часу неприйнятні, оскільки він існує за межами простору і часу у вічності. У суб'єктивно-ідеалістичних концепціях висувались еклектичні і внутрішньо суперечливі тлумачення простору і часу як апріорних форм чуттєвого споглядання (Кант) або як форм упорядкування комплексів відчуттів і дослідних даних, встановлення між ними функціональних залежностей (Берклі, Мах, позитивізм).

Простір - це форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Поняття простору тісно пов'язано із структурністю матерії, її здатністю ділитися на частини. Дійсно, сама можливість виділити у будь-якому об'єкті складові частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взаємну координацію, тобто говорити про простір.

Саме визначення простору має на увазі нерозривний зв'язок його з матеріальними об'єктами, оскільки він визначається як властивість цих об'єктів. Наприклад, абсолютної порожнечі, "чистого вакууму" без будь-якої матерії існувати не може. Навіть якби ми в уявному експерименті з-під деякого ковпака викачали все повітря, вилучили всі молекули (що реально неможливо), то й тоді там залишиться гравітаційне поле і так зване поле вакууму. Буде там також і "звичайне" електромагнітне поле, котре утворюється стінками ковпака, який має температуру, відмінну від абсолютного нуля (абсолютний нуль, як відомо, недосяжний). Ці поля не можна екранувати навіть в уявному експерименті.

Час - форма буття матерії, яка виявляє тривалість її існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Поняття часу нерозривно пов'язане з рухом (змінюваністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану іншим, але саме ця зміна станів і дозволяє говорити про час. Так, уже у давні часи порівняння циклічних станів, повторень - зміна дня і ночі - з усіма іншими станами, з якими мала справу людина, привело до поняття часу і винаходу приладдя для виміру його проміжків.

Довго час уявлявся у вигляді якогось потоку, річки, яка рівномірно пронизує весь світ, несе на собі усі події. Звідси вираз - ріка часу, потік часу. Самий же час не залежить від будь-яких матеріальних процесів. Таке тлумачення одержало назву "абсолютного часу".

Історично склались два підходи до простору і часу. Перший може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і час тлумачаться тут як щось самостійно існуюче поряд з матерією, як її порожня місткість. Простір - це чиста протяжність, а час - чиста тривалість, у які ніби то "занурені", "розміщені" матеріальні об'єкти. Таким чином, простір і час уявлялись як арена, на якій відбуваються різні події. Першим цей погляд висловив Демокріт, підкреслюючи, що існують атоми і порожнеча, а свій розвиток і завершення субстанціальна концепція одержала у Ньютона і у класичній фізиці в цілому.

Другий підхід можна назвати реляційною (від лат. геїайуііз -відносний) концепцією простору і часу. Намітки її можна виявити ще у Арістотеля, але вперше з усією чіткістю вона сформульована Г. Ляйбніцем. З точки зору реля-ційної концепції, простір і час - не особливі субстанціальні сутності, а форми існування матеріальних об'єктів. Простір виявляє співіснування об'єктів, час - послідовність їх станів. Реляційна концепція у філософському плані була сприйнята і розвинута діалектичним матеріалізмом, а у природничо-науковому плані - релятивістською фізикою і у наш час найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.

Субстанційна і реляційна концепції не пов'язані однозначно з матеріалізмом і ідеалізмом. Тут можливі будь-які комбінації. Зокрема, Ляйбніц намагався використовувати розроблену ним реляційну концепцію для боротьби проти субстанційної концепції Ньютона, яка виявляла точку зору метафізичного матеріалізму. Однак це не повинно приводити до оцінки самої ре-ляційної концепції як ідеалістичної.

Існують дві концепції часу: динамічна і статична.

Згідно з динамічною концепцією, існують події тільки теперішнього часу, минулого буття немає, воно лише залишило свої сліди в теперішньому і пішло в небуття. Майбутні події не існують взагалі, є тільки їхні передумови. Тому є минуле, теперішнє і майбутнє.

Згідно зі статичною концепцією, не існує поділу на минуле, теперішнє, майбутнє. Всі вони існують реально одночасно.

Різниця між ними обумовлена не об'єктивними характеристиками, а властивостями нашої свідомості, яка рухається по світовій лінії.

До загальних властивостей простору і часу відносяться: об'єктивність і незалежність від свідомості людини; їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв'язок часу і простору між собою, а також з рухом матерії; залежність від структурних відносин і процесів розвитку у матеріальних системах; єдність перервного і неперервного у їх структурі; кількісна і якісна нескінченність. Крім того, розрізняють метричні (тобто пов'язані з вимірюваннями) і топологічні (наприклад, зв'язність, симетрія простору і неперервність, одномірність. незворотність часу) властивості простору і часу.

Поряд з єдиними характеристиками, притаманними як простору, так і часу, для них характерні деякі особливості. До загальних властивостей простору відносяться перш за все протяжність, яка означає рядопокладання і співіснування різних елементів (крапок, відрізків, об'ємів тощо), можливість додавання до кожного даного елементу деякого наступного елементу або можливість зменшення числа елементів. Протяжною можна вважати будь-яку систему, у котрій можливі зміни характеру зв'язків і взаємодій складових елементів, їх чисельності, взаємного розташування і якісних особливостей. А тому саме протяжність тісно пов'язана зі структурністю.

Простору притаманна також зв'язність і неперервність, яка виявляється як у характері переміщення тіл, так і у розповсюдженні фізичних впливів через різні поля (електромагнітне, гравітаційне, ядерне) у вигляді близькодії у передачі матерії і енергії. Зв'язність означає відсутність якихось "розривів" у просторі і порушення близькодії у розповсюдженні матеріальних впливів у полях. Разом з тим простору притаманна відносна перервність, яка виявляється у розподільному існуванні матеріальних об'єктів і систем, котрі мають певні розміри і межі, у існуванні різних структурних рівнів матерії з різними просторовими відносинами.

Загальною властивістю простору є тривимірність, яка органічно пов'язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі матеріальні процеси і взаємодії реалізуються лише у просторі трьох вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, площина) не могли б відбуватися взаємодії речовини і поля. Абстрактні (концептуальні) багатомірні простори у сучасній математиці і фізиці утворюються шляхом додавання до трьох просторових координат і інших параметрів, врахування взаємного зв'язку і змін яких необхідне для досконалого дослідження процесів. Однак не слід ототожнювати ці концептуальні простори, які вводяться як засіб опису систем, з реальним простором, що завжди тривимірний і характеризує протяжність і структурність матерії, співіснування і взаємодію елементів у різних системах.

До специфічних (локальних) властивостей простору відносяться симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, місце, відстань між тілами, просторовий розподіл речовини і поля, межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнений, безперервно переходить у простір іншої системи, яка може відрізнятися за метричними і іншими локальними властивостями. Звідси походить багатозв'язність реального простору, його невичерпність у кількісному і якісному відношеннях.

До загальних властивостей часу відносяться: об'єктивність; нерозривний зв'язок з матерією, а також з простором, рухом і іншими атрибутами матерії; тривалість, яка виявляє послідовність існування і зміни стану тіл. Тривалість утворюється з моментів або інтервалів часу, які виникають один за одним і складають у сукупності весь період існування тіла від його виникнення до переходу у якісно інші форми. Час існування кожного конкретного об'єкту скінченний і перевний, оскільки кожний предмет, явище має початок і кінець існування. Однак матерія, з якої складається тіло, при цьому не виникає з нічого і не знищується, а тільки змінює форми свого буття. Завдяки загальному збереженню матерії і руху час її існування безперервний, ця неперервність абсолютна, тоді як перервність відносна. Неперервність часу тотожна його зв'язності, відсутності "розривів" між його моментами і інтервалами.

Час одномірний, асиметричний, незворотний і спрямований завжди до майбутнього. Конкретними фізичними факторами, які характеризують незворотність часу, є зростання ентропії у різних системах, зміни кількісних законів руху тіл.

Специфічними властивостями часу є конкретні періоди існування тіл з моменту їх виникнення до переходу у якісно інші форми, одночасність подій, котра завжди відносна, ритм процесів, швидкість зміни станів, темпи розвитку, часові відносини між різними циклами у структурі систем.

Розвиток науки у XX ст. розкрив нові аспекти залежності простору і часу від матеріальних процесів. Спеціальна теорія відносності (1905) показала, що простір і час не можна розглядати як незалежні від рухомої матерії самостійні сутності. Просторові і часові проміжки відносні, оскільки змінюються в залежності від руху об'єктів, тобто від їх швидкостей. Час у рухомій системі уповільнюється порівняно з нерухомою, а всі просторові розміри скорочуються у напрямку руху. Простір і час виявились не абсолютними величинами, а відносними, оскільки вони мають сенс тільки за умов урахування того, відносно яких матеріальних тіл (систем числення) вони змінюються. Простір і час мають той же сенс, що, наприклад, і швидкість тіла, яка не абсолютна, а відносна. Таким чином, спеціальна теорія відносності виявила нерозривний зв'язок простору і часу від руху матеріальних об'єктів.

Загальна теорія відносності (1916) ше більш глибоко виявила зв'язок простору, часу і матерії. А. Ейнштейн довів, що в разі знищення всіх матеріальних речей зникли б простір і час. Загальна теорія відносності виявила фізичний зв'язок між розподіленням матеріальних мас, простору і часу - поблизу великих мас час уповільнюється, а просторові розміри у напрямку на центр маси скорочуються. Ця теорія виявила фізичний сенс неевклідових геометрій. Вона показала, що наявність гравітації відрізняє геометрію простору від евклідової геометрії. Отже, у Всесвіті, залежно від розподілу мас, можуть реалізовуватися різні геометрії простору.

Таким чином, загальна теорія відносності блискуче підтвердила тезу: простір і час - не самостійні сутності, а форми існування матерії. З теорії відносності і експериментальних фактів сучасної фізики виходить, що із збільшенням швидкості руху тіл і наближенням її до швидкості світла зростає маса, відносно скорочуються лінійні розміри у напрямку руху, уповільнюються усі процеси порівняно зі станом відносного спокою тіл. Важливі висновки одержані також у квантовій механіці. У галузі слабих взаємодій виявлена просторова асиметрія розпаду деяких мезонів (незбереження парності). Висувається гіпотеза квантування простору і часу, що викликало у певної частини фізиків тенденції до заперечення загальності простору і часу. Насправді ж зникають не простір і час, а певна межа наших знань про них. У зв'язку з наступним проникненням у мікросвіт і в космос можна виявити нові незвичайні властивості простору й часу.

43.Що таке свідомість? Онтологічний статус свідомості.

Співвідношення матерії і свідомості становить суть основного питання філософії. Перші уявлення про свідомість виникли в стародавні часи. Самоспостереження привело людей до висновку, що в їх головах відбуваються процеси, які відрізняються від процесів у навколишньому середовищі. Об'єктивні ідеалісти (Платон, Г. Гегель та ін.) розглядали свідомість як духовну субстанцію, що існує поза і до матеріальних речей; зовнішній світ, на їх думку, визначається світом ідей, абсолютним духом, світовим розумом або волею, які утворюють внутрішню сутність предметів, що чуттєво сприймаються.

Суб'єктивні ідеалісти (Д. Берклі, Е. Мах, Д. Юм та ін.) виходили з абсолютної несумісності матерії і свідомості, але вважали справжньою реальністю лише відчуття людини; речі, на їх думку, становлять вторинне буття, похідне від відчуттів.

Філософський дуалізм розглядав душу і тіло як незалежні одне від одного начала. Biн теж не зміг пояснити суть взаємозв'язку психічних і фізіологічних процесів у організмі людини.

Свідомість — це діяльне відображення навколишнього світу. А відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їхнє подальше існування. Існує декілька концепцій свідомості:

-ідеалістична (свідомість відривається від природи й людини, їй приписується незалежне від матеріального носія субстанціональне існування, вона обожнюється, може бути виведена із самої себе);

-матеріалістична (свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, її активною формою відображення дійсності);

-дуалістична (свідомість так само первісна, як і матерія, є вічною або створеною разом з матерією);

-вульгарно-матеріалістична (свідомість матеріальна, тобто має не тільки матеріальне походження, а й матеріальну сутність і структуру);

-феноменологічна (чиста свідомість, що звільнена від людських установок; світ є її корелятом, результатом конструювання і пізнається в процесі споглядання);

-суб’єктивістська (свідомість є чистою суб’єктивністю, іманентністю, вона абсолютна);

-структуралістська (свідомість є результатом взаємодії трьох «об’єктивностей»: структури, несвідомого і мови);

-біхевіористська(свідомість — це різноманітні психічні стани, що неодмінно виявляються через рухові реакції);

-діалектико-матеріалістична (ідеальне є результатом відображення матеріального і детермінується суспільно-історичними процесами).

Основні характеристики свідомості: універсальність, об’єктивність, цілеспрямованість, творчість, опосередкованість мовою, соціалізованість, поліструктурність. Універсальність означає, що людина, в принципі, може відображувати будь-які властивості будь-яких предметів. Об’єктивність означає, що свідомість може відображати речі такими, якими вони є насправді.

Свідомість – У широкому значенні це поняття виражає всі властиві людині психічні процеси, і тому можна стверджувати, що духовне здійснюється в людині як свідомість. У більш вузькому значенні свідомість означає тільки вищу форму духовного осягнення людиною себе і навколишнього світу, тобто розум і мислення. У міфологічній свідомості ще не відокремлювався індивідуальний суб’єкт, то було колективне мислення і переживання. Перша фаза характеризується поступовим виходом індивідуального суб’єкта з первісної розчиненості його у сукупній родовій свідомості. Розпад родоплемінного ладу розірвав початкову світоглядну цілісність, а, оскільки була розірвана соціальноекономічна єдність первісної общини, то утворити нову світоглядну цілісність колективна свідомість уже не могла.

На думку Геракліта, люди ведуть себе так, неначе у кожного з них є якась своя особиста свідомість. Вони подібні тим, що сплять, бо кожний сплячий живе в своєму світі, в той час як для тих, хто не спить, світ завжди один, загальний для всіх.

Увесь первинний зміст свідомості Юм називає терміном „сприйняття” (perception). Оскільки він цілком відкинув питання про об’єктивну реальність, то у пошуку якихось відмінностей між сприйняттями звертає увагу тільки на кількісні відмінності по ступеню їх сили і жвавості. Далі Юм ділить сприйняття на прості (напр., „червоний”) і складні (напр., „яблуко”). З таких вражень і уявлень і будується весь зміст свідомості і все людське знання. Розум сам по собі нічого не додає до цього матеріалу, він тільки упорядковує й комбінує враження. І далі Юм досліджує зв’язки між різними ідеями.

«Я» означає самосвідомість. Наведене вище положення Фіхте звучить не просто як констатація деякого факту, а як вимога: «Воздвигни своє Я!Усвідом себе!».

Тільки існування своєї свідомості ми не можемо ставити під сумнів, бо тоді б не було кому сумніватися. «Cogito, ergo sum» («Мислю, а отже, існую») – цей вислів Декарта згодом стане дуже відомим. Таким чином, існування нашої свідомості – єдиний беззаперечний факт. Зусиллями Декарта людська свідомість уперше стає об’єктом філософського дослідження, а його самого небезпідставно вважаються «першовідкривачем свідомості». Аналізуючи людську свідомість, Декарт знаходить у ній ідеї, що існують у людині від природи, тобто «вроджені ідеї», а також ідеї, які привнесені у свідомість ззовні, а це означає, що за нашою свідо- містю існує світ, який є джерелом цих привнесених у свідомість ідей.

44. Свідомість і мова

Володіння мовою здавна вважалося такою ж природною здатністю людини, як здатність їсти, пити або ходити. Людина активно користувався мовою, навіть не помічаючи його як щось звичайне, звичне, не варте спеціального уваги. У міфології вкрай рідко можна виявити розповідь про виникнення мови, так само як немає там згадок про виникнення ходьби або бігу як найбільш простих і "природних" здібностей людини. Тим часом питання про походження мови вельми важкий, адже про якими б мовами не йшла мова, дослідники завжди мають справу з давно сформованою системою. Проблема походження мови зливається з проблемою походження людини і людського суспільства: вона відноситься до первісної історії людства.

Істотний прогрес у дослідженні генезису мови відбувається у зв'язку із запропонованим французьким лінгвістом Фердинандом де Соссюром(1857-1913) розрізненням мови і мовлення. Це розділення стає одним з основоположень сучасної лінгвістики. Згідно де Соссюру, мова носить переважно соціальний характер, тоді як мова володіє індивідуальною природою. Мова - це засіб соціальної комунікації, мова - засіб індивідуального самовираження. Поділ мови і мовлення завжди неявно присутнє в духовній традиції Європи, проте воно виражалося переважно в редукції або мови до мови, або мови до мови. Такі дві основні традиції, висхідні до античної культури.

Таким чином, якщо Платон робить акцент на мовою, то Епікур більше звертає увагу на промову.

У XX столітті уявлення про "жорсткої" структурі мови проявилося у філософії логічного позитивізму. "М'яка" концепція отримала розвиток у поглядах самого де Сосюра, а також Джорджа Мура і Людвіга Вітгенштейна.

Походження мови

У повсякденній свідомості існує ілюзія, ніби мова як знакова система абсолютно нейтральний по відношенню до своїм змістом, що може бути виражено в будь-якій довільній формі: в мові, листі, системі символів - аж до дорожніх покажчиків. Це було б так, якби думка виникала до мови і знаходила в ньому не більше ніж засіб зовнішнього вираження. Насправді зв'язок між мисленням і мовою набагато більш тісна. Цей зв'язок стає особливо помітною при постановці питання про генезис мови. Для того щоб сама поява мовної системи стало можливим, необхідний певний рівень розвитку голосового апарату. Він повинен забезпечувати наступні можливості:

а) розвиток зв'язку між слухом і голосом до такої міри, щоб мовець міг чути себе і коригувати видавані їм звуки;

б) здатність видавати різноманітні звуки, щоб забезпечити можливість довільно варіювати звучання.

† Мова - це не діяльність мовця. Він являє собою готовий продукт, над яким мовець не владний. У цьому відношенні справедливим є зауваження Сартра про те, що ми "є істотами не так промовистими, скільки говоримое", тобто мова "користується" нами не в меншій мірі, ніж ми користуємося мовою. Він є зовнішнім утворенням стосовно індивіду, який не може за своїм уподобанням ні створити, ні змінювати його. Мова існує тільки як результат мовчазного "угоди" між членами мовного колективу, в якості певного роду словника, екземпляри якого знаходяться в користуванні у членів спільноти. Мова - це щось наявне у кожного, по разом з тим загальне для всіх, а тому непідконтрольне кожному, хто ним володіє.

† Мова, навпаки, - індивідуальний акт волі і розуму кожної окремої людини; сума всього того, що говорять люди. Мова включає в себе: а) комбінації слів, залежні від волі говорять; б) акти фонації (озвучування), також залежать від волі мовців. Отже, у мові, на відміну від мови, немає нічого колективного: прояви її індивідуальні і миттєві. Тому мовна діяльність є неоднорідною і наеквозь індивідуальною. Якщо мова не залежить від нашого свавілля, то мова завжди довільна і цілком знаходиться у волі індивіда.

Історично мова передує мові: він і формується, і розвивається завдяки мови, оскільки мовні норми встановлюються і закріплюються в процесі мовного взаємодії між людьми. Говорячи з іншими і слухаючи їх, ми як би укладаємо угоду про сенс і порядку зв'язку слів у мові, встановлюючи правила "мовної гри", яких і починаємо дотримуватися, щоб забезпечити взаєморозуміння. Таким чином, мова виступає одночасно і як продукт, і як знаряддя мови.

Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються несвідомо і нею не контролюються.

Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання.

Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д.

Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість.

У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому.

За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим.

Несвідоме, на думку вченого, є гол. і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями, потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави.

Ніхто не заперечує, що емоції, інстинкти відігр. важливу роль у діяльності людини, однак не настільки ж, щоб вона підпорядковувала їм свою волю, розум, свідомість.

Підсвідоме – це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності знаходиться за межами її свідомості (процеси запам’ятовування, визрівання творчого задуму тощо). Підсвідоме часто розглядають як суто фізіологічне явище. За Фрейдом, підсвідоме – активний психічний процес, котрий має прямий зв’язок з свідомістю. Що ж торкається несвідомого, то між ним і свідомістю існує неперехідний бар’єр, навіть антагонізм – несвідоме не може стати свідомим.

Концепція несвідомого вперше чітко сформульована Г. Лейбніцем, що трактувала несвідоме як нижчу форму душевної діяльності, що лежить за порогом усвідомлених уявлень, що піднімаються, подібно острівцям, над океаном темних сприйняттів.

45. Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.

Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі? Відповіді на це питання дає: 1) оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби. 2) агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття. 3) скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Епістемологія— філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань?

Процес пізнання завжди починається з безпосереднього живого споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в практичній діяльності з предметами і явищами. Основні форми чуттєвого пізнання:відчуття, сприймання, уявлення.

Завдяки відчуттям у нашій свідомості відображуються лише окремі властивості предметів і явищ. Цілісність же образу предметів відображується у свідомості людей завдяки більш високій формі чуттєвого пізнання - сприйманню.

Сприймання - це така форма чуттєвого пізнання, коли у свідомості людини відбувається цілісне відображення зовнішнього матеріального предмета з усією сукупністю його властивостей, якостей, сторін, які відображені у відчуттях.

Уявлення - це чуттєвий образ тих предметів, які колись безпосередньо діяли на органи чуття, а потім відтворюються за "відбитками", які збереглися в мозку за умов відсутності самого предмета. Саме в уявленнях закріплюються знання, які одержані в процесі чуттєвого пізнання. Пізнавальне значення уявлень визначається також і тим, що з наявних уявлень людина може створювати різні комбінації, будувати нові уявлення, тобто образи таких предметів, яких вона сама ніколи не бачила – такий процес називається уявою.

В процесі абстрактно-логічного мислення людина виходить за межі наявних чуттєво-конкретних образів і виробляє абстрактні поняття. Таким чином, мислення -це опосередковане і узагальнене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних відношень і закономірних зв'язків речей і явищ.

Процес абстрактного, логічного мисленняздійснюється також у трьох основних формах: поняттях, удженнях, умовиводах.

Поняття - це така форма мислення, в якій відображуються найбільш загальні, чуттєві і необхідні ознаки, властивості, якості різних речей і явищ та їх стосунки. Поняття виникають як наслідок тривалої узагальнюючої, абстрагуючої діяльності нашої думки, завдяки великій кропіткій переробці в процесі пізнання множини даних чуттєвого пізнання. Наприклад, абстрагуючись від конкретних особливостей кожного конкретного виду тварин, людина за допомогою мислення установлює загальні риси, притаманні всім тваринам, і відображує їх у понятті "тварина".

Судження- це така форма мислення, у якій завдяки зв'язку понять щось стверджується або заперечується. Залежно від цього судження поділяються на стверджувальні ізаперечні.Можуть бути істинними або помилковими, хибними. У формі суджень виявляються усі знання про об'єктивний світ, закріплюються результати пізнавальної діяльності людей, їх наукові висновки, відкриті закони природи і суспільства. За допомогою суджень у вигляді мовних речень люди передають результати пізнавальної діяльності іншим людям, наступним поколінням.

Умовивід- це такий розумовий акт, у якому з двох або декількох істинних, правильних суджень виводиться нове судження про речі і явища об'єктивного світу, тобто умовивід являє собою висновок з кількох взаємопов'язаних суджень.Наприклад, усі метали проводять електричний струм, мідь - метал. Ми можемо зробити умовивід, що мідь проводить електричний струм.Судження, які кладуться в основу умовиводів, називаютьсяпосилками,а те судження, яке ми одержуємо,висновком,абоумовиводом.

46. Пізнання – це процес цілеспрямованого активного відбиття дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства. Теорія пізнання – (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, його пізнавальні здатності й можливості, засоби й форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування, умови й критерії його істинності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до самого миру, про те, чи в змозі свідомість людини адекватно відбивати дійсність.

Принципову можливість пізнання визнають не тільки матеріалісти, але й більшість ідеалістів. Однак у рішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються.

Для ідеалізму, що заперечує існування миру незалежно від свідомості, пізнання представляється як самостійна діяльність цієї свідомості. Свій зміст знання одержує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості.

Відповідно до матеріалістичної гносеології, джерелом пізнання є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності – це процес творчого відбиття її у свідомості людини.

Суб'єкт пізнання – реальна людина, суспільство в цілому.

Об'єкт пізнання – це те, на що направляється пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може виступати, у принципі, вся дійсність.

Філософія, на відміну від інших історичних типів світо­гляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функ­цію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові — уявлен­ню про світ як поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу — свідомий по­шук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пі­знавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідо­мості загалом, модель світу не просто постулюється, задаєть­ся на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, пе­реконання в правомірності певної точки зору. А це пов'яза­но з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що по­стає як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз проце­су пізнання в контексті певних меж і можливостей у від­ношенні «людина—світ». Філософське питання «що є іс­тина?» стосується передусім не конкретних аспектів пі­знавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спро­можності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігаєть­ся його структура із структурою мислення про нього, а як­що збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитан­ня від самого початку існування філософії є наслідком роз­в'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом сут­тєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знан­ні не обов'язково визначається присутністю розвинутої те­орії пізнання як особливого розділу філософії. Так, примі­ром, у давньогрецькій філософії (VIII ст.) були сформульо­вані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологіч­ному вимірі. Диференціація філософського знання влас­тива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін – чуттєвого та раціонального знань.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це – відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.

З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу(поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Теорія — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія цілісних систем, що самовпорядковуються (синергетика) тощо. Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відображають сутність досліджуваного об'єкта. Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.

 47. Проблема істини є корінною проблемою філософії. Істина - це те, що відкрито, що вже не є таємницею для людини (грецьке слово, що позначає істину, буквально означає «неприхованість»).

За висловом філософа М. Гайдеггера, істина - «це відкритість буття». Філософія спрямована на осягнення істини в її повноті, на вияв граничних основ буття і мислення, на визначення самого сенсу людського існування, осяяного ідеалами істини, добра і краси.

Філософська істина - це вияв сенсу універсального буття через буття людини, в єдності її чуттєвих, раціональних, естетичних, моральних і релігійних сил.

На відміну від філософії, наукове пізнання орієнтоване на істину в її частковості. Знання у суто гносеологічному плані відносно незалежні від цінностей добра і краси.

Наукова, об'єктивна істина (або гносеологічна форма істини) -це відповідність наших знань дійсності, адекватне відображення об'єктивної реальності в людському мисленні.

Або, іншими словами, - істина є знанням про об'єктивний зміст дійсності. Об'єктивна істина - це такий зміст знання, який не залежить від людини і людства (тобто тут стверджується незалежність від людини не самого знання, а його змісту, саме в цьому полягає суть об'єктивності наукових знань).

Ще Аристотель визначав істину як відповідність наших знань самим речам.

Антична філософія бачила в пошуку істини мету і сенс людського існування.

Уся класична європейська філософія абсолютизувала гносеологічну потребу людини в досягненні достовірного знання про світ. Вважалося, що істини науки спроможні допомогти встановити гармонію людських стосунків, побудувати справедливе суспільство, утвердити людську гідність і зробити людину вільною і щасливою.

Вся класична культура (і в цьому її велич) визнавала цінності істини, добра і краси, але шляхом здійснення цих ідеалів вважала розвиток науки, оволодіння законами природи і суспільства. Тому проблема гносеології, проблема можливості досягнення істини була тут центральною проблемою.

З часом визначення істини як відповідності знань об'єктивній дійсності, світу, яким він є сам по собі, виявило свою суперечність. Перепоною на шляху досягнення так зрозумілої істини постала сама людина - її приладдя, інструменти пізнання, суто людський характер чуттєвості і мислення, доводи корисності. Дійсно, людина не може «вистрибнути» з себе, відкинути суб'єктивні форми організації власної пізнавальної діяльності. Пізнання не може здійснюватися без «домішків» людської суб'єктивності (адже пізнає сама людина, і будь-яке знання завжди є людським знанням). Тоді як можна отримати об'єктивне знання про світ?

З'являються сумніви щодо можливості пізнання об'єктивної істини. Стверджується, що не існує єдиної істини для всіх, в кожного своя істина, своя інтерпретація реальності, відповідна запитам і потребам самої людини. Виникає агностицизм - така філософська позиція, що заперечує можливості досягнення істини, об'єктивного знання про світ.

Найбільш послідовним варіантом агностицизму в класичній філософії стала філософія Д. Юма, який вважав, що все пізнання має справу з людським досвідом і в принципі не може вийти за його межі.

Агностиком був і І. Кант, котрий вважав, що сутності речей абсолютно приховані від людського розуму.

Сучасні варіанти агностицизму відстоюють ідею умовності нашого знання або просто скасовують саму проблему істини, проголошуючи її марною, ненауковою, а саму людську потребу в істині - примітивною вірою незрілої свідомості.

Німецький філософ Г. Гегель був одним із палких критиків агностицизму. Він захищав спроможність людського розуму досягнути істину. Гегель обґрунтував той факт, що об'єктивна істина - це не просто відображення наявного стану речей, існуючих конкретних явищ. Істина - це об'єктивне відображення реальності, але - в її сутності, в її суттєвих, істотних характеристиках.

Сутність предметів - це довершення їх змісту та його виявлення людською діяльністю. Тому людська суб'єктивність не є лише чимось таким, що заважає отриманню об'єктивного знання про дійсність, а, навпаки, тільки через людську діяльність розкривається справжній зміст речей, їх загальна основа, сутність.

Практична діяльність, у процесі якої змінюється дійсність, не може скасовувати або змінювати об'єктивні закони реальності. Практика змінює тільки форми існування світу, олюднює його, але згідно з його законами. Через практичну діяльність закони і сутності речей виявляють себе.

Тому проблему істини не можна вирішити абстрактно (тобто в суто гносеологічному плані, у формі виключно інтелектуального процесу), без врахування соціальних умов її досягнення.

Людина спроможна отримати об'єктивну істину завдяки тому, що її практична діяльність «вписана» в саму реальність, здійснюється саме за об'єктивними законами, але, разом з тим, відповідно до людських цілей, потреб, цінностей. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом: її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди.

Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді, її не можна, як монету, покласти в кишеню. Ніколи не можна сказати, що ти володієш абсолютною істиною. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкта, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці.

Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів, або - єдністю абсолютної і відносної істини.

Термін «абсолютна істина» має три значення:

• повне, точне, вичерпне знання, тобто істина «а останній інстанції» (у такому розумінні абсолютна істина - ідеал пізнання, який є принципово недосяжним);

• певна сума елементарних знань («вічних істин»), що мають характер констатацій фактів (наприклад, «Волга впадає у Каспійське море», «Марс є планетою Сонячної системи» тощо);

• знання, яке зберігає своє значення, не спростовується, а лише доповнюється і уточнюється з подальшим розвитком науки.

Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить у собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства. Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносний бік істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. За своєю природою, характером і цілями пізнання є необмеженою і може давати об'єктивне відображення світу.

Але істина завжди конкретна, тобто історично зумовлена і багатопланова. Абстрактний підхід до неї перетворює істину на оману. Помилковим, хибним знанням стає та істина, яка поширена за межі її чинності.

Сучасна гносеологія відображає всю суперечливу історію усвідомлення істини.

Істина в гносеології і досі розуміється неоднозначно. Існують принаймні чотири найбільш поширені концепції істини: когерентності, прагматична концепція, концепція конвенціалізму і концепція відповідності (кореспонденції).

1. Концепція логічної когерентності («когеренція» - зчеплення, зв'язок) фактично замінює поняття істинності поняттям правильності мислення.

Під когерентністю розуміється логічна узгодженість знання з самим собою, його внутрішня несуперечливість, бездоганність висловлювань, точність мови науки. Але концепція когерентності навіть не ставить проблеми «виходу до реальності», проблеми відповідності знання самій об'єктивній дійсності. Безумовно, система знань має бути логічно стрункою, але це повинно доповнювати розуміння об'єктивної істини, а не відміняти її.

2. Прагматична концепція істини (гр. слово «прагма» означає діло, дію) теж відмовляється від вирішення проблеми об'єктивності істини.

Пізнання розглядається представниками прагматизму як засіб пристосування до зовнішнього середовища з метою успішної діяльності. Істина для них - це те, що відповідає принципу корисності, ефективності людського досвіду.

Оскільки запити, потреби і уявлення про користь є досить різними, то й не може бути об'єктивної істини, є лише суб'єктивні уподобання людей.

3. Концепція конвенціалізму виходить з того, що поняття істини має умовний характер, істина може інтерпретуватися вченими по-різному.В основі наукових теорій лежать умовні і довільні домовленості й угоди (конвенції), прийняті на даний час у науковому співтоваристві.

4. Концепція відповідності (кореспонденції) має два варіанти. Одні філософи визнають можливість об'єктивної істини як такого знання, що відповідає об'єктивній реальності в її сутності. Інші філософи обмежуються уявленням про відносність істини, істина для них - таке знання, що відповідає всього лише чуттєвому досвіду або емпіричним фактам.

Який же критерій істини? Як можна відрізнити істинне знання від хибного, від помилки? Єдиного критерію, абсолютного і безперечного, як універсального ключа до істини, не існує. Але певні критерії все ж таки є. Розрізняють практичний, логічний і естетичний критерії істини.

Основним у даному випадку є критерій практики. Знання є істинним, якщо воно отримало підтвердження - прямо або опосередковано - на практиці. Якщо фізики відкрили певні закономірності і, виходячи з того знання, було зроблено літак, або - відкрили формулу гена і відтворили живий організм, - знання вважається перевіреним на істинність. З іншого боку, знання часто набагато випереджають можливості практики. Практична неперевіреність знання на даний момент ще не означає, що воно не є істинним. Тому критерій практики не є абсолютним.

Інший критерій - логічний: нове знання, принаймні, не повинно суперечити фундаментальним законам, що вже перевірені практикою, або основним положенням певної теорії. Хоча і тут ми маємо справу з досить відносним критерієм: народження нової теорії часто йшло врозріз із загальноприйнятим знанням.

Логічний критерій передбачає лише внутрішню несуперечливість теорії, це необхідна, але недостатня ознака істинного знання.

Одним із критеріїв істини в науці є естетичний критерій - краса ідеї, теорії, гіпотез (їх гармонія, досконалість форми, внутрішня співмірність) є запорукою їх істинності.

Результатом наукового пізнання є знання-інформація.

Інформація - сума фрагментарних даних про об'єкт пізнання.

Тому інформованість, обізнаність людини в чомусь ще не означає її справжньої освіченості. Освічена людина - та, яка володіє системним і універсальним знанням. Але ще Геракліт вважав, що «багатознання розуму не навчає» (знання багато чого у відриві від цілого). Або як про це з сумом писав один з англійських поетів: «Де наша мудрість, втрачена заради знання, де наші знання, втрачені заради інформації?».

Інформація - мертве знання, яке втратило будь-який зв'язок із мудрістю, з людським сенсом знання. Крім знання- інформації. є знання-мудрість. Мудрість вже не є результатом виключно пізнавальної діяльності. Мудрість - вміння застосувати знання в особистому житті, наповнити їх людським сенсом. Мудрість - у вмінні перетворити знання із засобу «досягнення і володіння» на засіб відповіді на питання: «Як жити?». Мудрість - це вміння жити згідно з цінностями істини, добра і краси, не руйнуючи їх єдності.

Істина - це не тільки відображення в наших знаннях об'єктивної сутності реальності (гносеологічний аспект істини). Істина в філософії розуміеться в більш глибокому значенні. Істина є відкритість, одкровення буття для людського серця і через нього. Не випадково в українській філософії з часів Г. Сковороди утвердилася традиція «філософії серця»: пізнання сутності буття можливе тільки через «сердечне пізнання»: пізнання Бога, світу, людини можливе тільки через любов до Бога, до світу, до людини. Буття відкриває себе, висвітлює свою сутність і сенс через людське життя, через духовні зусилля людини бути людиною. Знайти істину означає бути істинним. Істина здобувається не тільки інтелектом, але й волею, всією повнотою людського духу. За словами одного з філософів, «істина не дається морально деградованій людині».

Сутність істини - це мудрість життя, це вміння жити «по істині». Істина - це шлях і життя («Я є шлях, і істина, і життя», - було сказано Ісусом). Мудрість, життя «по істині», - це мужність жити в Бозі.

50. Діяльність – це активна взаємодія людини із середовищем, у якому вона досягає свідомо поставленої мети, що виникла в результаті появи певної потреби, мотиву.

Учинок – дія, виконуючи яку, людина усвідомлює її значення для інших людей, тобто його соціальний зміст.

Усяка діяльність має певну структуру. У ній звичайно виділяють дії і операції як основні складові діяльності. Дією називають частину діяльності, що має цілком самостійну, усвідомленою людиною ціль.

Операцією називають спосіб здійснення дії. Скільки є різних способів виконання дії, стільки можна виділити різних операцій. Характер операції залежить від умов виконання дії, від наявних у людини вмінь і навичок, від наявних інструментів і засобів здійснення дії.

Дія має подібну діяльності структуру: ціль – мотив, спосіб – результат. Розрізняють дії: сенсорні (дії із сприйняття об'єкта), моторні (рухові дії), вольові, розумові, мнемічні (дії пам'яті), зовнішні предметні (дії спрямовані на зміну стану або властивостей предметів зовнішнього миру) і розумові (дії, виконувані у внутрішньому плані свідомості).

Виділяють наступні компоненти дії:

Сенсомоторні процеси – це процеси, у яких здійснюють зв'язок сприйняття і руху. У них розрізняють чотири психічних акти: 1) сенсорний момент реакції – процес сприйняття; 2) центральний момент реакції – більш-менш складні процеси, пов'язані з переробкою сприйнятого, іноді розходженням, дізнаванням, оцінкою і вибором; 3) моторний момент реакції – процеси, що визначають початок і хід руху; 4) сенсорні корекції руху (зворотний зв'язок).

Ідеомоторні процеси пов'язують уявлення про рух з виконанням руху.

Емоційно-моторні процеси – ц процеси, що пов'язують виконання рухів з емоціями, почуттями, психічними станами, пережитими людиною.

Інтериорізація – процес переходу від зовнішньої, матеріальної дії до внутрішньої, ідеальної дії.

Екстеріорізація – процес перетворення внутрішньої психічної дії в зовнішню дію.

Основні види діяльності, що забезпечують існування людини і формування її як особистості – це спілкування, гра, навчання і праця.

Спілкування – перший вид діяльності, що виникає в процесі індивідуального розвитку людини, за нею ідуть гра, навчання і праця. Всі ці види діяльності носять розвиваючий характер, тобто при включенні і активній участі в них дитини відбувається її інтелектуальний і особистісний розвиток.

Спілкування розглядається як вид діяльності, спрямований на обмін інформацією між людьми, що спілкуються. Воно також переслідує мету встановлення взаєморозуміння, добрих особистих і ділових відносин, надання взаємодопомоги і навчально-виховного впливу людей одне на одного. Спілкування може бути безпосереднім і опосередкованим, вербальним і невербальним. При безпосередньому спілкуванні люди перебувають у прямих контактах одне з одним, зазнають і бачать один одного, прямо обмінюються вербальною або невербальною інформацією, не користуючись для цього ніякими допоміжними засобами. При опосередкованому спілкуванні прямих контактів між людьми нема. Вони здійснюють обмін інформацією або через інших людей, або через засоби запису і відтворення інформації (книги, газети, радіо, телебачення, телефон, телефакс та ін.).

Гра – це такий вид діяльності, результатом якого не стає виробництво якого-небудь матеріального або ідеального продукту (за винятком ділових і конструкторських ігор дорослих людей і дітей). Гри часто мають характер розваги, мають на меті одержання відпочинку. Іноді ігри служать засобом символічної розрядки напруженості, що виникла під впливом актуальних потреб людини, які вона не в змозі послабити іншим шляхом.

Існує кілька типів ігор: індивідуальні і групові, предметні і сюжетні, рольові та ігри з правилами. Індивідуальні ігри – рід діяльності, коли грою зайнятий одна людина, групові – включають декількох індивідів. Предметні ігри пов'язані із включенням в ігрову діяльність людини яких-небудь предметів. Сюжетні ігри розвертаються за певним сценарієм, відтворюючи його в основних деталях. Рольові ігри допускають поведінку людини, обмежену певною роллю, що у грі вона бере на себе. Ігри із правилами регулюються певною системою правил поведінки їх учасників. Відносини, що складаються між людьми в грі, як правило, носять штучний характер у тому розумінні цього слова, що навколишніми вони не приймаються всерйоз і не є підставами для висновків про людину. Ігрове поводження і ігрові відносини мало впливають на реальні взаємини людей, принаймні серед дорослих.

Ігри мають велике значення в житті людей. Для дітей ігри мають розвиваюче значення, а в дорослих служать засобом спілкування, розрядки. Деякі форми ігрової діяльності здобувають характер ритуалів, учбово-тренувальних занять, спортивних захоплень.

Навчання виступає як вид діяльності, метою якого є придбання людиною знань, умінь і навичок. Навчання може бути організованим і здійснюватися в спеціальних установах. Воно може бути неорганізованим і відбуватися попутно, в інших видах діяльності як їх побічний, додатковий результат. У дорослих людей навчання може здобувати характер самоосвіти. Особливості навчальної діяльності полягають у тому, що вона прямо служить засобом психологічного розвитку індивіда.

Особливе місце в системі людської діяльності займає праця. Саме завдяки праці людина побудувала сучасне суспільство, створила предмети матеріальної і духовної культури, перетворила умови свого життя таким чином, що відкрила для себе перспективи подальшого, практично необмеженого розвитку. Із працею насамперед пов'язані створення і удосконалювання знарядь праці. Вони у свою чергу з'явилися фактором підвищення продуктивності праці, розвитку науки, промислового виробництва, технічної й художньої творчості.

53. Враховуючи всі трактування людини, можна дійти висновку, що людина – жива істота, що має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе. Це – біопсихосоціальна єдність, в якій через соціальне, біологічне та психічне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному. Всі ці форми вияву людського співіснують в органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні.

Проблема особистості у соціальній філософії описується категоріями “індивід”, “особистість”; “індивідуальність”:

Поняттям “індивід” позначається, як правило, конкретна людина, своєрідний соціальний атом. Деякі автори пов’язують з цим поняттям природне (біологічне) в людині, ігноруючи органічну єдність природного і соціального. Індивід означає окреме існування людського,

поєднуючи в собі природне, біологічне, психологічне та соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості.

Індивід (від лат. – неподільне, особа) – окремий представник соціальної спільноти (суспільства, класу, прошаку, соціальної групи), якому притаманні основнісоціально-демографічніабосоціально-професійніхарактеристики певної спільноти.

Індивід екземплярний. Це не просто “один”, а завжди “один з...”. Різниця людей як індивідів – це, по-перше,різниця між самими соціальними групами, до яких вони належать, апо-друге,різниця в тому, наскільки повно типові ознаки однієї й тієї самої групи виявлені в різних її представниках. За допомогою поняття “індивід” підкреслюється вихідна залежність кожної конкретної людини від соціальних умов, у яких відбувалось її особистісне формування(від об’єктивного соціального положення, характеру включення в суспільне виробництво, від вирішального в його групі загального інтересу тощо).

Поняття “індивід” слід відрізняти від поняття “індивідуальність” як позначення неповторного поєднання природних та соціальних властивостей індивіда, а також від поняття особистість як позначення деінднвідуалізованих соціальних якостей людини.

Особистість (від лат. – персона) – конкретний вираз сутності людини, цілісне втілення і реалізація в ній системи соціально значущих рис і якостей суспільства. Невід’ємними рисами особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки, певна автономність відносно суспільства тощо. Слово “особистість” спочатку позначало маску, яку одягав актор в античному театрі, а потім воно стало позначати самого актора та його роль (персонаж). Пізніше цей термін тлумачився як готовність взяти на себе відповідальність за свої дії та вчинки.

Якщо поняття індивідуальності характеризує діяльність людини в міру своєрідності та неповторності, багатогранності та гармонійності, природності та невимушеності, то поняття особистості акцептує в нійсвідомо-вольовийпочаток. Індивід тим більше заслуговує право називатись особистістю, чим чіткіше усвідомлює мотиви своєї поведінки і чим суворіше її контролює, підкоряючи єдиній життєвій стратегії.

Поняття “особистість” треба відрізняти від поняття “особа”, яким позначається людський індивід у всій повноті якостей: біологічних, соціальних, духовних, ментальних та тілесних. Особа – це окремий представник людського роду, який у процесі взаємодії саморозвитку і соціалізації стає індивідуальністю та особистістю.

У сучасній психології виділяють чотири головнітипи особистостей:сангвіністичний (високанервово-психічнаактивність, емоційна вразливість), холеричний (висока імпульсивність, енергійність дій, запальність),меланхолійний (приглушеність моторики, стійкість почуттів),флегматичний (стриманість, повільність дій, спокійність міміки).

Більш поширеним є розподіл особистостей на інтровертів(звернених на себе) та екстравертів (звернених на зовнішній світ). Відповідно до виду діяльності людини, від якої вона отримує максимальне задоволення, виділяються такі типи особистостей: альтруїсти (насолода від допомоги іншим), практичний тип (задоволення від продуктивнокорисної праці), гностичний тип (задоволення від пізнання, наукової діяльності). Розрізняють також гедонистів, які головним принципом життя вважають задоволення; дійовий тип та інтелектуалів.

54. Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Отже, в чому полягає сенс життя?

Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.

Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне- приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу - навіть самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.

Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.

1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.

2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як "життя заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епікурейської позиції полягає в тому, що вона застерігає нас від ситуації, за якої пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя саме по собі є цінністю, рідкісним дарунком, і людині до нього слід ставитися із вдячністю і любов'ю. Адже їй дана можливість переживати неповторність власного існування в усіх його проявах - від радощів, злетів і перемог до падіння, відчаю і страждань. Разом з тим епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлене відповідальності за цей дарунок, утверджує в людині егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати відчуття його повноцінності.

Об'єктивна логіка розвитку майбутньої цивілізації передбачає подальший соціальний, духовний прогрес людини, утвердження більш гідного людини гуманного смислу буття. Німецько-французький мислитель Альберт Швейцер (1875-1965) неодноразово наголошував: "Завдання сучасників - досягти справжньої доброти, жити у злагоді із самим собою. Тільки перемога гуманного світогляду над антигуманним дасть нам можливість з надією дивитися в майбутнє".

Висновки

1. Філософське пізнання має гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських роздумів є людина і її існування у світі. Усі філософські проблеми, хоч би якими абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Невипадково І. Кант питання "що таке людина?" формулює як основне питання філософії.

2. Людина - це біосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне й духовне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, релігійному, політичному. Всі ці форми вияву людського єства співіснують в органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні.

3. Людина - це така істота, яка своєю діяльністю створює власну історію, в процесі чого формується, змінюється і розвивається її сутність. Тобто сутність людини не є історично незмінною. Вона змінюється разом із розвитком людини, людства, акумулюючи в собі зміст людського, зміст культури, соціальних цінностей.

4. Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. З цим пов'язане питання про зміст і мету життя, роздуми над яким є для багатьох вихідним пунктом у виробленні "лінії життя".

Проблема смерті та безсмертя. Сенс життя людини

Єдність соціального та біологічного в людині повинна бути вихідним пунктом при розгляді цього питання. Життя та смерть – одвічні проблеми людського існування. Людина – єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування. Людина знає про існування смерті, але це знання народжує прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальними чинниками людського життя. Це означає, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть. Окреме життя набуває значущості лише тому, що існує інше життя, що зі смертю окремої людини не зникає людство, а разом з цим не зникають ті всесвітні зв’язки, в межах яких реалізувалося життя.

Отже, ми можемо розглядати смерть та безсмертя в органічній єдності і, крім того, дослідити різні прояви цієї єдності. На формування такого погляду впливає і ставлення до смерті в різні часи та в різних культурах. Слід зауважити, що питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням безсмертя душі. У зв’язку з цим необхідно розглянути основні підходи до трактування безсмертя душі: релігійне трактування душі як зв’язок між безсмертним духом та смертною фізичною формою її існування. Атеїзм, матеріалізм, натуралізм не визнають існування душі. Існують концепції перевтілення душі та неминучості відплати за вчинки і наміри після припинення фізичного існування.

Крім того, в сучасних умовах по-новомустоїть питання визначення смерті.По-перше,смерть біологічно і соціально послідовно супроводжує все людське життя. Ми не можемо повернути минуле, неповторні вікові стани та враження, біологічно наше життя постійно супроводжується народженням нового (нові клітини) та відмиранням старого. Тому смерть постає як припинення усіх перетворень. Але навіть біологічно існують моменти безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично, безсмертні у своїх дітях. Також існують і такі вияви безсмертя, як історичне, соціальне, можливість індивідуального безсмертя у творіннях культури. Але і тут безсмертя існує лише у єдності зі смертю.

Питання визначення смерті розглядається і в аспекті точної констатації смерті. У цьому аспекті наприкінці XX століття перед людиною постають проблема евтаназії та проблема клонування людини. Евтаназія пов’язана з питанням про право на смерть, про право людини, яка доживає останні дні та страждає від болю, безболісно, легко піти з життя. Доречно розглянути негативні та позитивні наслідки здійснення евтаназії.

З питанням про смерть та безсмертя органічно пов’язане питання про сенс людського буття. Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме?

Ці питання хвилюють кожну людину. Слід зазначити, що передумова правильного вирішення питання про сенс життя– це розуміння того, що мета і сенс життя не збігаються, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей. Питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя. У сенсі життя концентруються найперші людські цінності та прагнення. Це питання по-різномувирішувалося різними філософськими напрямками. Звичайно, не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно втілюється в певному образі людського самовиявлення. Тому можна стверджувати. що якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його буде реалізовано за нас стихією життя чи іншими людьми, філософія ж однозначно навчає нас того, щоб ми були гідними дарованого нам життя і розпоряджалися ним належним чином – з думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, самореалізацію.